Тінь

FavoriteLoadingДодати до улюблених

– Фелікса розкрили, новобранці були засланими козачками, – замість привітань почав Хьонджін, тільки-но Мінхо з’явився в дверях. – Зараз вони з Чанбіном відбились, вже їдуть сюди. Це ти в цьому ходив на зустріч з Джісоном? – Хьонджін оцінююче окинув оком вбрання напарника. – Який несмак.

– Хвіст? – Мінхо звів брови, пропустивши зауваження мимо вух.

– Ще скидають. А чого ти так довго? Джісон ж просив мене його витягнути, ви мали о четвертій розійтися. Я так і знав, що ти не вмієш залицятись.

– Ми не розійшлись.

– О як, – Хьонджін хмикнув, – то наш шкарбун не втратив хватку?

– Стулися, – Мінхо був стурбований раптовим нападом, а Хьонджін, здається, тільки розважався. Це дратувало.

– Розслабся, вони впораються. Рано чи пізно це мало статися, – Хьонджін раптово посерйознішав, ніби почув його думки. – Що ти будеш робити з Джісоном?

– Не знаю, як все розповісти. Джісон впевнений, що він людина. Я, звісно, просив тебе нічого йому не розповідати, але не думав, що ти настільки буквально сприймеш мої слова. А ще, я випадково розповів йому про тебе, – Мінхо зупинився біля вікна так само, як це нещодавно робив Чанбін.

– Не страшно.

Хьонджін кілька хвилин мовчав.

– Знаєш, насправді, я б хотів, щоб ви ніколи не зустрічалися.

Мінхо не реагував, тільки стиснув зуби, від чого заграли жовна на вилицях. Хлопець продовжив:

– Я знаю його десять років. Якщо для тебе це секунда, для нього – майже пів життя.

– Поки що. І ти, між іншим, всі десять років ховав його від мене.

– Тому що я не хочу завдати йому шкоди.

Мінхо знав про трепетне ставлення друга до Джісона. Він всерйоз дорожив їхньою дружбою, навіть якщо для Хьонджіна вона була довгою миттю, а для Джісона – значним відрізком буття. Мінхо розумів його почуття, розумів, в яке становище той потрапив, однак його емпатія закінчувалась там, де починався його особистий нестерпний біль.

– Ти допомагаєш мені і водночас заважаєш. Визначся вже, чого ти блядь хочеш, – Мінхо круто повернувся до Хьонджіна і втупив в нього жорсткий погляд. Його слова різали без ножа, коли він змушував Хьонджіна обирати між двома дорогими йому людьми. Мінхо завдавав болю і заплющував на це очі. Знову. – Думаєш, я у захваті від обставин? Може, я і звик до крові на своїх руках, але вже давно стомився калічити чужі життя. Я хочу це припинити.

– І для цього тобі доведеться скалічити ще одне.

Мовчанка.

– Така ціна.

Хван вже відкрив рота, аби спалахнути гнівною тирадою, але його відволік дзвінок телефона. Хлопець слухав, хмурячи брови.

– Виїжджаємо, – скинув дзвінок. – Фелікс вважає, що є можливість вийти на організаторів пастки. Їхати треба негайно. Якщо пощастить, скоро натрапимо на ближнє коло Банчана.

Мінхо тільки кивнув, вже дістаючи із шафи пару Сміт-Вессонів, кілька магазинів та парну кобуру.

– Бери тільки для захисту, – додав Хьонджін. Мінхо залишив один з пістолетів.

Їхали швидко, Хван постійно звірявся з навігатором. Вони дістались давно покинутого торгівельного центру на околиці міста.

– Підземна парковка? – запитав Мінхо, коли авто звернуло до темного в’їзду. Хван знизив швидкість, Мінхо приготував зброю, напруживши зір і очікуючи нападу з темряви в будь-який момент. Фари вихоплювали з пітьми збиті розмальовані графіті колони, а серед давно покинутих рідких кістяків автомобілів, що нагадували гігантських мертвих комах, блукав тільки вітер. Проїзд на рівень нижче виявився заблокованим бетонними блоками та ще одним покинутим авто. Треба було виходити. Мінхо вже схопився за ручку, коли Хьонджін на якусь секунду притримав його за рукав.

– Я не хочу завдавати Джісонові шкоди, – повторив він, – але бачити твої страждання для мене ще гірше.

Він ще багато чого хотів сказати. Як Мінхо справляється? Як він, зламаний, досі існує? Чому він продовжує битись? За що? За кого?

– Ходімо, – замість цього вимовив Хван, знімаючи свою беретту з запобіжника.

– Зачекай. Пігулки.

Вони прийняли по одній рожевій капсулі і вийшли з машини. В ніс вдарив сморід сирості, гнилого листя та іржі. Було значно холодніше, ніж на вулиці. Сюди роками стікала дощова вода, затоплюючи парковку рівень за рівнем, залишивши відносно прохідними тільки верхніх два з чотирьох. Мінхо увімкнув маленький ліхтарик, стискаючи його в лівому кулаку під утримуваним напоготові пістолетом в правій руці, Хьонджін вчинив так само.

– Там, – коротко повідомив він і вказав ліхтарем трохи ліворуч, звідки слуху торкнувся ледь чутний болісний стогін.

– Хто тут? – слабий голос з темряви. – Не підходьте, я стрілятиму!

Мінхо кинув погляд на Хьонджіна, той кивнув. Вони одночасно вимкнули ліхтарі і пішли в обхід джерела звуку з двох боків в повній темряві; світло від невимкнених автомобільних фар сюди вже не досягало.

– Скільки вас? – спитав Мінхо, ховаючись за колоною. Пролунав постріл, на секунду висвітлюючи спалахом невелику ділянку: тендітна мініатюрна дівчина сиділа на брудному асфальті, важко упершись спиною в колону.

– Не підходьте! – наляканий голос зірвався на хрипкий крик.

– Ти сама? – з іншого боку спитав Хьонджін.

– Забирайтеся! – знову постріл.

Хлопці не знали який в неї пістолет, скільки патронів в магазині та скільки ще може бути при собі. Треба було швидко щось робити, поки за нею не повернулись чи вона раптово когось не підстрелила.

– Припини вогонь, ми хочемо тобі допомогти, – Мінхо перебіг до іншої колони, ближче до незнайомки. Знову постріл – над головою полетіли бризки бетону, хлопець рефлекторно присів від несподіванки. Великий калібр – перша куля буде останньою.

– Чорта лисого! – вона дихала важко, надривно. Її поранено чи вона сильно виснажена?

– Ми тобі не вороги, – продовжував Лі.

– Ви вбиваєте безсмертних! – в голосі задзвеніли істеричні нотки, але нового пострілу не було. Мінхо здогадувався чому.

– Ми не вбиваємо безсмертних, ми хочемо запобігти відкритим сутичкам, – він говорив прямо, уникаючи фальші. Вже деякий час він не чув Хьонджіна і відчував настирливо зростаючий неспокій.

– Брехня! – було чутно, як вона рухалась, але Мінхо не міг зрозуміти, в якому напрямку. Він сховав пістолет в кобуру, вимкнений ліхтарик – в нагрудну кишеню джинсовки.

– Опусти зброю і ми поговоримо, – хлопець намацав долонею під ногами камінь і міцно стиснув, розраховуючи приблизну відстань. В його голові назріла ідея. Залишалося сподіватись, що напарник і зараз зрозуміє його без слів.

– Аякже! – дівчина верескливо розреготалася, відразу же болісно застогнавши.

Мінхо шпурнув каміння за кілька кроків від неї. Глухий звук падіння і моментально за ним постріл – відмінна реакція попри виразну слабкість.

– Джін! – крикнув Мінхо і рванув вперед, туди, де тільки що був короткий спалах. Він навалився на дівчину, притискаючи її тілом до землі, вибив зброю, яка відлетіла кудись вбік. Хьонджін увімкнув ліхтар, затиснув його в зубах і поквапився на допомогу. Він перехопив тонкі зап’ястя та з силою притиснув їх над головою дівчини. Розпущене волосся розкидалося по землі, вона виривалася, лаялася і намагалася вкусити Мінхо. Той не вигадав нічого краще, ніж відважити їй міцного ляпаса. Голова качнулася вбік, очі шалено оберталися, але дівчина враз затихла.

– Ми не збираємося тебе вбивати, – Мінхо підвівся, взяв її лице в долоні і змусив подивитися на себе. – Тебе поранено?

Вона заперечно, на скільки могла, хитнула головою в його руках.

– Вона сильно виснажена. У тебе пігулки з собою? – спитав Хьонджін, коли витягнув ліхтарик з рота, тримаючи зап’ястя незнайомки однією рукою.

– Залишив в машині, – відповів той, і знову звернувся до дівчини: – Як тебе звати?

– Тара, – слабо відгукнулася та.

– Вона непритомніє, – констатував Хван, відпускаючи її руки: боротьба відняла залишки сил.

Мінхо підхопив Тару легко, ніби вона нічого не важила. Хьонджін допоміг усадити її на задньому сидінні, коли вони дісталися автомобіля.

– Прийде до тями і може знову напасти, краще зв’язати, – Мінхо зайняв своє місце на пасажирському сидінні.

– Вона захищалась і була налякана, – Хьонджін був похмурий, від звичного веселуна зараз не було жодного сліду. – І мотузка нам аж ніяк не допоможе домовитись.

– Думаєш вона щось знає?

– Якщо Фелікс відправив за нею, значить, шанси вище, ніж п’ятдесят на п’ятдесят.

Дорогою назад хлопці були занурені кожен у свої думки. Було дуже багато питань і мало часу шукати відповіді, Тара була їхньою надією.

Повернувшись, вони застали Фелікса і Чанбіна сплячими на незастеленому дивані. Виглядало так, ніби хлопці відключились одразу, як дістались хати.

– Комусь доведеться чергувати на випадок, якщо вона прокинеться і вирішить розпороти нам горлянки, – сказав Хьонджін.

– Я посиджу, іди відпочинь, – Мінхо вклав дівчину прямо на застелене ліжко у вільній невеликій спальні, а сам всівся поруч на підлогу. Хван кивнув і залишив їх.

Місячне світло пробивалося крізь вікна і вихоплювало з темряви риси обличчя незнайомки. Зараз, не спотворена болем чи злобою, Тара виглядала досить мило. Її дрібно трясло. Мінхо помітив, що на ній брудна червона майка і спортивні штани. Вона просиділа на покинутій парковці щонайменше годину, мабуть, сильно змерзла. Хлопець дістав об’ємний пухнастий плед (Чанбін його обожнював і ніколи ні з ким не ділився) та вкрив дівчину. Через кілька хвилин тремтіння вщухло, вона дихала глибоко і рівно. Мінхо цієї ночі так і не заснув.

Рано вранці першим до них зайшов Фелікс, заспано протираючи очі.

– Ти впевнений, що вона щось знає? – спитав Мінхо.

– І тобі доброго ранку, – басовито відгукнувся блондин, окидаючи оком сплячу дівчину. – Вона була лідеркою загону.

Мінхо вигнув брів:

– Тобі нагадати, що ми знайшли її покинуту на самоті й смертельно виснажену? З ватажками так не вчиняють.

– Майже весь загін її зрадив. Чанбін вважає, що переговори були невдалими, але, думаю, частина успіху – вже щось. Після переговорів ті, хто обрали ідею Банчана, напали на нас за її наказом, але ті, хто прислухався до нас, встали на наш бік, а таких була більшість. Тільки в цій битві. Союзниками надалі вони бути відмовились, – додав Фелікс, сідаючи поряд. – Зброя була лише в неї, думаю, це з міркувань безпеки. Після першого пострілу почалась метушня. Гадаю, її випадково приклали об стіну, інакше вона б встигла прострелити нам колеса. Ті, хто нас переслідував, не стали за нею повертатися.

– Але ти не знав заздалегідь, що вони цього не зроблять, – Мінхо прищурив очі, – і ми з Хьонджіном могли потрапити в халепу, якби хтось вирішив повернутися, щоб забрати її.

– Інколи доводиться розраховувати на удачу.

– Ти розумієш, що вона зараз в нашому сховищі? Якщо не вийде домовитись, вона приведе сюди головорізів по нашу душу, – Мінхо підвівся на ноги. Фелікс шкірою відчував його роздратованість, що електричним струмом наповнювала кімнату.

– Розумію, але якщо пощастить, вона полегшить нам задачу, – тихо відгукнувся блондин.

– Ти став забагато покладатись на удачу, – тихо кинув Мінхо, покидаючи кімнату. Фелікс ризикував невиправдано, ставлячи під удар не тільки їхнє життя, а й тих, кого вони намагаються захистити у майбутньому, проте ці слова Лі забрав із собою.

Фелікс залишився, задумливо роздивляючись сплячу дівчину.

***

Вихідні Джісона були одноманітні: підготовка до складання екзаменів та хатні справи. Рюджін намагалась витягнути його в кіно на якийсь трилер – безуспішно. Хлопець навідріз відмовився, посилаючись на те, що один з трьох своїх вихідних він повністю витратив на зустріч з Мінхо.

До речі, про нього. Вони переписувались, несміливо цікавлячись один одним. Джісон розповів, чому в старших класах кинув школу: він намагався заснувати власний рок-гурт, звідти й досвід в написанні музики та вміння грати на деяких інструментах. Спочатку справа була успішна, навіть занадто: дует Джісона з його старшим шкільним другом Джексоном швидко набрав популярності у власному місті, а згодом вони навіть провели маленький тур країною. Коли поповзли чутки, що Джексон зґвалтував дівчину, репутація їхнього гурту сильно постраждала. Джісон намагався розібратись, хотів допомогти пролити світло на цю справу, але друг особисто ставав йому на заваді. Терпець Ханові швидко урвався, він влаштував грандіозний скандал в студії, пригрозив розривом контракту. Джексон лише сміявся, кидаючи копію угоди хлопцеві в обличчя. Одна з умов за розриву контракту будь-якою зі сторін — виплата колосальної компенсації постраждалій стороні. Під час укладання угоди Хан не звернув уваги на цей пункт – і пошкодував про це. Рішення далося Джісонові непросто, але дует все ж було розформовано. Він фактично підписав собі вирок на фінансове рабство на кілька років; успіх успіхом, але всі раніше зароблені гроші вони спускали на апаратуру, тому власних накопичень просто не мав. Джісон працював як віл, продав більшість свого обладнання, та писав вночі музику за замовленнями, аби виплатити борг. Звільнившись від тягаря, він, вигорілий і розчарований, жадав тільки спокійного життя простої людини, а не успіху рок-зірки. Тому він обрав майбутній університет, поки зараз готувався до складання іспитів з базової середньої освіти. Десь глибоко в душі Джісон не хотів, щоб Мінхо засудив його за необачність та недалекоглядність, але вже знав, що цього не буде. Він відчував лише щире і чисте співчуття з боку Лі, той навіть був захоплений його історією.

Чергова зміна настала сильно раніше, ніж хлопець очікував: наступного дня вранці напарниці раптово стало зле. Діватись нікуди, треба замінювати. Робочий день пройшов в звичній атмосфері та без пригод, якщо не враховувати кількох не надто привітних гостей, коли під закриття в кав’ярню зазирнув Хьонджін.

– Добрий вечір, вибачте, ми вже зачи… – Джісон визирнув з-під стійки, чіпляючи на обличчя робочу посмішку, але миттєво зняв цю маску, помітивши друга. – Ах ти паскудник.

– Я тобі твій улюблений чізкейк приніс, – Хван винувато посміхався, ставлячи перед Джісоном паперовий пакет з ароматним десертом.

– Підкупити мене намагаєшся? – одначе це подіяло – Хан взагалі швидко відтавав. – Чому ти за всі роки ні разу мені не сказав, що ти безсмертний?

– У тебе камери зі звуком пишуть? – відповів той питанням на питання.

– Ні, в них щось замкнуло кілька місяців тому, їх ще не ремонтували, там тільки зображення транслюється, – Джісон повернувся під стійку, наводячи лад серед побутового приладдя, схованого від очей відвідувачів.

Хьонджін підтягнув до себе стілець від найближчого столика, розвернув спинкою вперед і всівся, дивлячись туди, де періодично виринала голова Джісона.

– Я не хотів наражати тебе на небезпеку, – сказав він і зіткнувся з нерозуміючим поглядом.

– Як ця інформація може мені нашкодити? Ми всі постійно контактуємо з безсмертними, ви давно влилися в життя людей.

– На це є свої причини. Це пов’язано з моєю… роботою, – Хьонджін говорив обережно та ухильно, старанно добираючи слова. – Ти знаєш, я поки не можу вдаватися в подробиці.

Джісон вловив слово “поки” в його мові, але більше нічого не питав.

– Не знаю, що я маю тобі сказати, – він підвівся і випростався на весь зріст, не стримавши широкий позіх. – Просто мені було дивно дізнатись про це від незнайомої людини.

– То ти не злишся на мене? – уточнив Хван.

– Анітрохи, – стомлено, але сліпуче посміхнувся Джісон. – До речі, Мінхо мені так і не розповів, як ви познайомилися.

– Ой, – Хьонджін ховав погляд, – це дуже ганебна історія.

– Тоді ти тим паче зобов’язаний мені її розповісти.

– Це було давно, десь два столітті тому, він був відомим на той час власником порцелянової мануфактури, а я – зеленою восьмидесятирічною шпаною.

Джісон пирснув, але не перебивав друга.

– Чого ти ржеш, у нас відчуття часу зовсім різне, – Хьонджін незадоволено зморщив носа. – Коротше, мені потрібні були гроші, а де їх брати? Правильно, у багатих.

– Ти пішов на нього працювати?

– Ага, як же, – Хьонджін засміявся, – я прийшов його грабувати. Не роби такі очі, ти знаєш, що я не наївне янголятко. Тільки вийшло, що я сильно помилився з оцінкою своїх сил. Він жив на околиці у старому особняку, один, без охорони – ну просто ласий шматочок. Перелізти через огорожу, пробратися через вікно – це все не проблема з моєю гнучкістю. Але з’явилися певні, скажімо, труднощі: я не міг знайти ані грошей, ані коштовностей. Облазив всю будівлю вздовж і впоперек, доки не стикнувся ніс до носа з дулом його вінчестера. От тоді я зрозумів, де всі його гроші: він колекціонував зброю.

– Я б вже в штани наклав, – шоковано прокоментував Джісон.

– Якби в мене могло зупинитися серце, то воно б у той момент встало раз і назавжди. Я думав, все, зараз мої мізки прикрашатимуть стіни. Він дивився на мене довго – чи то зі страху так здалося, – але нічого не говорив. Це було дивно. Я вже хотів спитати, що він буде робити далі, як він наказав сісти у вітальні, після чого спитав, навіщо я так ризикую життям. Я не розумів чому його хвилює той факт, що я знецінив себе та не намагаюся вижити. А я, знаєш, встиг розчаруватися в усьому, бо не бачив сенсу у вічному існуванні. Від батьків я давно втік, бо, знаєш, безсмертні не дуже прив’язані до пращурів. Ми говорили. Мене тоді буквально прорвало. Розповів йому, що останні кілька десятиліть виживав я на підпільній діяльності, що за мною були великі борги. На той момент я щільно захопився азартними іграми, але мені регулярно не щастило, хоча не можу сказати, що ці обставини сильно мене хвилювали. Того вечора Мінхо, здається, більше слухав, ніж говорив, але інколи ставив такі питання… Не повіриш, але вже через годину-другу я плакав перед ним, як дурне хлопчисько. Боже, який сором. Втім, я ним і був. Я не пам’ятаю деталей розмови, але щось сильно змінилося, ніби він відкопав у мені якийсь стрижень, який я сам не міг знайти стільки років. На ранок Мінхо мене, звісно, виштовхав за поріг, але запропонував працювати на нього. Не знаю, що він у мені побачив, але це буквально врятувало мене від смерті.

Джісон не знав, що відповісти.

– Коли порцеляна припинила приносити прибуток, Мінхо змінив сферу діяльності, ну а я… – Хьонджін замовк, задумливо посміхаючись. – А я просто пішов за ним.

– Охуїти можна, – підсумував Хан. Він і уявити не міг, що такі історії може приховувати Хьонджін, який на публіці видавав себе за легковажну та вітряну людину. Звісно, Джісон знав, що це добре продуманий штучний образ, але в голові важко вкладалися, що все це одна людина. Скільки болю може принести вічне життя?

– Краще розкажи, як тобі Мінхо? Я потребую подробиць того вечора, – цей характерний Хьонджінові зацікавлений тон і лукаві іскри в темних очах. Хан тяжко зітхнув – цієї розмови уникнути було неможливо.

– Спочатку не сподобався, – чесно відповів він, приступивши до замітання зали, – він був дуже нудний, постійно балакав про одне і те саме, ніби, знаєш, в нього була готова промова і запис зациклено йому в голові.

Хьонджін стиснув губи, аби стримати посмішку, бо не з чуток знав, що Джісон був недалекий від правди.

– Потім він запропонував піти поїсти, а ти ж знаєш, що я цього не люблю.

– Тільки нам з Рюджін можна бачити твої чарівні щічки, – Хван кивнув, на що Джісон скривився, збираючи сміття на совок.

– От тоді й почалось найвеселіше, – продовжив хлопець, орудуючи віником. – Я тобі подзвонив, а він моментально мене розкусив. Так соромно мені не було років з п’ятнадцяти! – Джісон обернувся до друга і округлив очі. – Потім він сказав, що і сам раніше постійно так робив.

– Було діло, там теж ганебних історій вистачає, – Хьонджін не стримав дзвінкого сміху.

– Думав, яке далі знайомство після такого провалу? Хотів піти, – Джісон повернувся до прибирання, – але він раптом став таким, знаєш… – він підшукував влучні слова, – справжнім, чи що. І вже коли він зацікавив мене, десь вимкнулась його пластинка. Я вирішив залишитись.

– Тобто, ти будеш з ним спілкуватись? – обережно поцікавився Хьонджін.

– Ми і так спілкуємося, у месенджері. Він казав, що в нього не завжди є час зустрітися. А ще він дивує мене своєю здогадливістю. Може, це природна інтуїція така? Він читає мене, як якийсь Шерлок Голмс зі своєю дедукцією.

– Тепер буду звати тебе доктором Вотсоном.

– Я тобі ноги переламаю, – жартівливо пригрозив Джісон, покінчивши із замітанням та діставши з комори відро зі шваброю, щоб приступити до вологого прибирання.

– Охоче вірю, ти по дефолту сильніше за мене, – хмикнув Хьонджін.

– Не певен, що я тебе зрозумів, – Джісон викрутив ганчір’я.

– Безсмертні дуже слабкі фізично, такий собі жарт природи на знак плати за безкінечне життя. Тільки не кажи, що ти про це не знав.

– А, ти до цього. Щось чув, не звертав уваги. Посунься, – Джісон вимивав кожен кут маленької кав’ярні, переставляючи стільці.

В пам’яті ворушились якісь факти про расу безсмертних, але нічого конкретного згадати не вдавалося: це проходилося у школі, яку він, на щастя чи на жаль, так і не закінчив. Джісон завжди трохи заздрив, що безсмертним майже не потрібно було вчити історію, на відміну від людей.

– Невже все так погано? – спитав Хан. – Я щось ніколи не відрізняв людей від безсмертних на перший погляд.

– Взагалі ми дуже крихкі. Будь-який випадковий удар чи побутовий забій – це завжди важкі травми з ризиком для життя. Тобто, наш організм буквально може спокійно працювати тисячоліттями, якщо його не турбувати. Зарийся десь і лежи мільйон років, – Джісон не розумів тонкої іронії друга над своїм існуванням, але той продовжив. – Життя безсмертного дуже легко обірвати  – такий от каламбур. І як меншості нам довелося підстроюватися під більшість, тобто щоб вести життя звичайної людини, ми постійно приймаємо допінг, – сказав Хьонджін і, помітивши здивоване обличчя друга, додав: – Та ну, Соні, облиш, ти маєш про це знати, ти і сам багато разів бачив, як я приймав пігулки.

– Думаєш, мене сильно хвилює, що ти там жреш? – Джісон добродушно закотив очі. – А в них немає якихось побічних ефектів?

– Тільки алергія, тоді безсмертний ледь здужає в сучасному світі, але це рідкість. В цілому, пігулки роблять нас фізично рівними людям і діють як енергетик, тому побічні ефекти від передозування схожі: тремор, безсоння, дратівливість, в рідких випадках – апатія або агресія. Сердечні напади чи інші серцево-судинні хвороби, як ти знаєш, нам не притаманні.

– А якщо людина прийме ці таблетки? – Джісон сховався в дверях для персоналу, долинув плескіт води.

– Це смертельно, але тобі нема про що перейматися, – вимовив Хьонджін і злякано прикусив язика.

– Чому це? – зацікавлене обличчя визирнуло в дверному отворі.

– Бо я тобі їх не дам, – викрутився Хван, стримуючись, аби не ляснути себе по лобі за свою балакучість. – До речі…

– Джінні, мені треба ввімкнути сигналізацію, почекай ззовні, будь ласка, – повідомив його Джісон.

– Чізкейк не забудь.

Хьонджін виконав його прохання, а за кілька хвилин вони вже повільно крокували вулицею.

– Так от, – продовжив Хван, – я потрапив у трохи скрутне становище.

– Ти десь вляпався?

– Майже. Мені сподобалася одна особа, але між нами є кілька вагомих перешкод, – Хьонджін, як завжди, не викладав правду фактами, а туманно і поетично ходив навколо. Хан звик.

– Я можу тобі чимось допомогти? – Джісон не був здатен сьогодні грати словами.

– Тільки якщо ти мене просто вислухаєш, – драматично зітхнув Хьонджін. – Він дуже милий. Не можу назвати його красунчиком – я в будь-якому разі краще, – але є в ньому є щось таке…

– Якийсь магніт, – підказав Джісон.

– Тривіально, але саме так. Я не знаю, як добитися його прихильності, бо, здається, анітрохи його не приваблюю. А мені з ним так спокійно, затишно, – Хьонджін зробив вдих, аби продовжити, але замовк на пів слові. Джісон збентежено озирнувся до нього. В очі раптово кинулося, наскільки виснаженим і стомленим той виглядає навіть у вечірній темряві.

– Я не можу мріяти про це, поки ми не запобігли війні, – прошепотів хлопець одними губами, скляними очами витріщившись перед собою.

– Якій війні? – розгублено перепитав Хан. – Джінні, ти в порядку?

– Блядь, – Хьонджін закрив долонями обличчя і тихо застогнав, чим ще більше занепокоїв друга. – Вони мене вб’ють. Можеш зробити вигляд, що ти цього не чув?

– Джінні, – Хан взявся за тендітні зап’ястя і відвів його руки від обличчя, – ти мене зараз дуже лякаєш.

– Мені не можна про це розповідати, скоро ти сам про все дізнаєшся. Вибач.

– Джінні, ти вліз в наркоторгівлю? – Джісон занепокоєно дивився на друга. – Чи перейшов дорогу мафії? Тепер мене викрадуть, а тебе шантажуватимуть?

Хьонджін розсміявся, м’яко і тихо, остаточно збиваючи з толку Джісона.

– Дякую, тепер мені відомо, що в твоїх очах я повний бовдур.

Наближалася північ, зростаючий місяць відблискував в небі яскравим софітом, під яким оживало нічне життя міста. Хлопці стояли довгі хвилини. Джісон бачив по очах, що друг перед ним намагається впоратися з якоюсь болісною внутрішньою боротьбою, а тому не квапив.

– Мінхо відкрутить мені голову, – нарешті, тихо констатував Хьонджін, – але найближчим часом все це прямо стосуватиметься тебе, тому ти маєш право знати. І пусти мене, у тебе долоні пітніють.

Вони сіли на сходинку зачиненого книжкового магазину. Джісон нервово стиснув пакет з чізкейком, аби не видавати ледь помітного напруженого тремтіння. Він все життя тікав від проблем, ніби від огню, а зараз викривалося, що, судячи з тону Хьонджіна, прямо під його носом назріло щось велике і тепер відкидало велику чорну тінь. А в тіні цій було щось настільки жахливе, живе, кровожерливе, воно відкривало свою хижу пащеку і тягнуло гострі кігті, – і треба було бігти, терміново й не озираючись. Джісон відчайдушно сподівався, що він зараз драматизує в своїй голові.

– Ти пам’ятаєш історію протистояння людей і безсмертних? – почав Хван.

– В загальних рисах, – нахмурився Джісон, – але завжди вважав її дитячим мітом, в якому справедливість перемагає зло. Суворий ватажок технічно розвинених безсмертних влаштовував регулярні набіги на наївних людей, яким пощастило вижити завдяки чисельній перевазі, бла-бла-бла. Не розумію, до чого тут сумнівні події, яким дві тисячі років?

– Пам’ятаєш, у безсмертних суворе кастове розділення? Люди автоматично вважалися створіннями нижчого сорту. У безсмертних низька народжуваність, тому навіть найнижча каста в будь-якому випадку цінувалася більше за все людство. Тому причиною столітніх війн була потреба в дешевій робочій силі, щоб забезпечити всі шари безсмертних, – Хьонджін заходив здалеку, а Джісон напружував мозок, аби пригадати щось з відомої йому частини шкільного курсу історії. – Тоді ціною мільйонів життів вдалося встановити мир і укласти перемир’я. Однак Перший безсмертний досі вважає, що люди негідні співіснувати із безсмертними на рівних.

– Перший безсмертний? – перепитав Джісон. – А він бачив зародження світу?

– Так називають, грубо кажучи, безсмертного з найвищої касти, короля, якщо хочеш. Я не знаю, скільки йому років і що він там бачив.

– Виходить, Бан Чан – це?..

– Так.

– Ну звісно, якийсь закостенілий старпер побажав світового панування, – Джісон навіть був трохи розчарованим, що все так прозаїчно.

– В правильну сторону мислиш, – невесело хмикнув Хьонджін. – Я і ще кілька безсмертних перебуваємо в організації, основна мета якої – запобігти наближенню війни і утримати мир.

– А ці нещодавні події, вибух в житловому комплексі безсмертних? Ви причетні до нього?

– Певним чином, – в голосі друга з’явилися холодні нотки – зачеплене питання було явно не з приємних, тому Джісон поквапився з новим.

– Зачекай, ти ж сам безсмертний, але береш участь у протистояннях на боці людей? Чому?

– Ми, вважай, бунтівники. Нас не влаштовує сувора кастова роздробленість, встановлена біс зна ким сотні віків тому. Система давно застаріла, а за її повернення не тільки світ людей зазнає змін. Ми всі будемо в сраці.

Хьонджін замовк. В голові Джісона схвильованими бджолами гули думки, сотні питань з’являлися і зникали, не знаходячи виходу, а на їх місці з’являлися нові. Деталі пазлів ніяк не збиралися в цілу картинку.

– Гаразд, – нарешті, подав голос Хан, – але як це все стосується мене?

Хьонджін не встиг відповісти, коли його телефон коротко завібрував, відволікаючи. Хлопець коротко вилаявся, дістаючи ґаджет з кишені. Джісон випадково побачив повідомлення:

Мінхо

Тара прийшла до тями, ти потрібен

– Блядь, як все невчасно. Соні, я обов’язково розповім, але мені треба бігти, повстанські справи, все таке, – Хьонджін швидко стиснув в обіймах друга. – Вибач, гадаю, що стривожив тебе, але трохи пізніше все встане на свої місця, зараз ні про що не переймайся.

Він блискавкою злетів зі сходинки, його висока тонка фігура швидко розчинилася в натовпі. Джісон залишився наодинці з неспокійними думками, стискаючи в руках пакет з чізкейком.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: