Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

амігдала

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Мені подобається цей запах крові в носі.

 

Хосок був завжди. І, на відміну від усього живого, він розумів. Він розумів будь-яке почуття, що відчував Намджун. Не засуджував, але й не підтримував, він був завжди поруч. У будь-якому випадку. Він сидів на кришці унітаза, коли Намджун мився. Сидів біля ліжка на підлозі, коли Намджун спав. Він сидів на дурному маленькому рожевому стільчику, коли молодша сестра Намджуна просила його пограти в чаювання. Тоді Хосок із важливим виглядом сидів на цьому короткому стільці, попиваючи з рожевого кухля воду, яка служила за чай, відстовбурчивши вузлуватий мізинець. Він, ніби вірний пес, скрізь слідував за своїм господарем, але наказувати Намджун не міг. Не мав права. Хосок жив окремим життям, він був окремо-невід’ємною частиною і жив так, як сам того хотів, але поблизу Намджуна. Він жив завдяки Намджуну, немов симбіонт. Він пожирав усі почуття, залишаючи за собою лише непроглядну темряву. Через це Намджун був скупий на емоції. Його зручним місцем були його невелика кімната й самотність. Він цілком почував себе чудово, перебуваючи в чотирьох стінах. І на відміну від людей, Хосок поводився тихо. Якщо не брати до уваги всі ті моменти, коли він заливався сміхом і щось голосно обговорював. Зазвичай його голос був низьким і гуркітливим, що посилав по шкірі мурашки, а в голову приємну тишу.

Звичайно ж, із віком батьки розуміли, що те, що відбувається з їхнім сином, не є добре. Але лікарі нічого конкретного сказати не могли. З мозком Намджуна все було гаразд, він був здоровий психічно та фізично. Його амигдала була нормального розміру. Нездатність Намджуна на емоції було чимось фізичним. Хоч і час від часу Намджун зривався на бурхливі емоції, але таке траплялося вкрай рідко й щоразу лякало його батьків. Уже з п’яти років Намджун майже безвилазно сидів у іменитих психологів, психіатрів, неврологів і навіть у псевдо цілителів. Усе безглуздо, ніхто не міг дати певного діагнозу, деякі навіть припускали, що це якась нова хвороба, раніше не розкрита, але батьки не особливо поспішали віддавати Намджуна лікарям для експериментів. Здавалося, що ці відвідування лікарів лише сильніше посилювали становище.

— Здається, я вмираю, Джун-Джуне,— колись сказав Хосок після тривалої терапії в лікаря. Найстрашніше для Намджуна — втрата єдиного друга, рятівника. Тоді вперше за довгий час Намджун розплакався. Це було боляче надто боляче та багато. Він не міг зрозуміти, що з ним і чому в грудях так сильно тисне, чому голова болить і очі печуть. Він просив Хосока не вмирати, просив залишитися, щільно притулившись до нього, лежачи на ліжку. Він так і заснув, а вранці вони вдвох вирішили, що треба врятуватись. Потрібно врятувати Хосока. Рішення було простим: навчитися висловлювати думки. Навчитися правдиво грати роль нормальної дитини. І Намджун почав вчитися. Спочатку він вчився правильно зображати емоції та розпізнавати чужі. Хосок йому активно допомагав. Вони обидва сиділи перед дзеркалом годинами, навчаючись правильно показувати свої почуття, і Намджун робив успіхи вже через місяць. Вірили йому батькі, чи ні — він не знав, але вони намагалися вдавати, що вірять. Напевно, так їм було легше, вірити в те, що син одужував, і така маленька гра тривала роками. Роками Намджун грав роль нормальної людини, ось тільки на контакт із реальним світом він зовсім не збирався. Його влаштовував його затишний світ, який він поділяв із Хосоком та невеликим блогом в інтернеті, куди він друкував усі свої думки та ідеї у вигляді текстів. Це допомагало організувати себе та свої думки, допомагало Хосоку трохи чіткіше висловлюватися через самого Намджуна, тому тексти були такими різними та неоднозначними. Саме це і привабило аудиторію, і незабаром Намджун почав заробляти на цьому гроші. Їх було небагато, але цього вистачило, щоб частково покривати витрати на навчання та відкладати гроші на майбутнє житло. Таке життя Намджуна цілком влаштовувало, але не влаштовувало  його батьків. Особливо маму. Вона часто нарікала на те, що син не мав друзів, і ніяк не йшов на контакт з одногрупниками. Довелося і цю проблему вирішувати способом робити видимість. Намджун так і чинив. Ходив на вечірки, на яких він із нудним обличчям сидів десь у кутку, розглядаючи п’яних студентів, поки Хосок ходив між ними, наче цікавий собака. Заглядав їм в обличчя, чіпав і кривився від їхніх криків.

— Смердять вони тухлим м’ясом.

Намджун був із ним згоден. Він взагалі не бачив нічого спокусливого в тому, щоб нажертись, тертись один об одного або обговорювати якусь чергову хрінь. Проте було щось своє, коли Хосок під музику йшов у танець. Його рухи були ламаними, ніби він був лялькою, але від того його рухи не були менш красивими. З того часу Намджун ходив на подібні вечірки лише заради того, щоб вигуляти Хосока, дати йому трохи волі.

Саме на такій вечірці вони зустріли його.

 

•••

 

Чімін увійшов у його життя, танцюючи під dedicated to the one I love. У рожевому світлі ламп і з гранованою склянкою червоного абсенту в руці. Хосок, як завжди, стояв зовсім поруч, хіхікаючи просто на вухо, а нігтями впивався в плечі, але Намджун, як і раніше, не виказував жодних емоцій на обличчі. А ось у грудях у нього відбувалося щось шалене. Щось схоже на наднову. І він зовсім не розумів, що з усім цим робити. Хотілося розірвати шкіру на грудях і залізти під ребра, щоб дістати звідти серце і викинути, щоб не билося так швидко. Щоб голова не боліла, й у вухах не шуміло. Уперше за весь цей час хотілося накричати на Хосока, який не припиняючи, шепотів на вухо.

— Він наш. Наш. Він наш. Наш, наш, наш, наш…

Долоні спітніли, а в роті пересохло, коли Чімін помітив. Подивився просто у вічі  й усміхнувся, зовсім трохи прикривши повіки . Цього руху повік і гострого погляду вистачило, щоб світ звалився під ногами Намджуна, і Хосок, розкривши свою пащу, проковтнув його та всі його почуття, давлячись. Тому що надто багато. Тому що коли Чімін підійшов ближче і простягнув склянку з абсентом, даючи змогу зробити ковток, поцілував. Зовсім безневинно, коротко й по-дитячому. Простий чмок. Але цього достатньо, щоб вони обоє потонули.

— Янгол, — перше, що сказав Намджун, коли трохи вийшов зі ступору.

Чімін засміявся і відповів, що ніякий він не янгол, а сам Господь Бог.

Чімін проникав під шкіру поступово. Спочатку це були звичайні зустрічі. Несміливі, немов вони підлітки, які вперше закохалися і відповіли один одному взаємністю. На першій зустрічі після вечірки Чімін і зовсім поводився інакше. Не так розкуто. Він мило соромився і просив вибачення за надто відверті дії зі свого боку. Списав усе на алкоголь. Звичайно, Намджун простив, а Хосок за його спиною, посміюючись тихо, сильно штовхав у спину.

Чімін проникав під шкіру м’якими та гарними усмішками Гострими поглядами та оманливою невинністю. Проникав із поцілунками й пошепки на вухо, коли освідчувався в коханні на третій їхній зустрічі в дешевій студентській кав’ярні .

— Не можна так швидко закохуватись, швидко розлюбиш, — з усмішкою відповів Намджун.

— А я можу. І не розлюблю. Не тебе, — Чімін засміявся, хитро мружачись, прикривши губи долонькою.

Чімін звичайний хлопець, витканий із різних і часом не підхожиходин до одного деталей, що роблять його ним  До страшенного  простим і водночас неймовірно цікавим. Таким, що притягує . Чімін любив кисло-солодкі лимонади й нудотно солодкі цукерки. Любив пити молоко з джемом, намазаним на хліб, і зовсім тихо співати собі під ніс. У Чіміна не так і багато родимок, тому Намджун запам’ятовує їх майже всі, коли вони вперше займаються сексом під ковдрою в кімнаті Кіма. А ще в Чіміна замість чоловічого пеніса, жіноча вагіна й зовсім невеликі груди, і це перший сюрприз, про який тоді дізнався Намджун. Чімін казав, що народився таким, і що хлопчикам таке подобається, просто вони надто боязкі, щоби про це сказати. Намджуну теж подобається, але не тільки те, що поміж ніг. Йому подобається весь Чімін. Від і до. І не має значення, у якому він настрої, чи в чому одягнений. Немає значення, які в нього думки. Навіть якщо це стосується чогось не такого милого, як сам Чімін.

— Я народився з пенісом, але він не був розвинений. Ще в мене є вагіна, груди, але немає матки, я не здатний завагітніти чи запліднити, — закусивши губи, Чімін схилив голову вперед, горблячись, наче намагався поменшати. — Лікарі запропонували моїй мамі зробити мені операцію, щоб я став повністю дівчинкою, що вони й зробили. А я виріс хлопчиком.

Намджун слухав, як завжди, уважно і, побачивши сльози на щоках юнака, простяг до нього свої руки, огортаючи в обійми. Кумедно, як він не потребував емоцій, але потребував дотиків. Чімін у його руках плакав сильніше, здригаючись усім тілом. Між схлипами він повторював у його шию:

— Я хочу бути хлопцем. Я хочу бути ним.

Намджун не говорив нічого, просто сидів тут, міцно тримаючи Чіміна у своїх руках.

Через годину вони обидва лежали на ліжку, щільно притулившись один до одного плечима. Чімін заспокоївся зовсім недавно. Його обличчя припухло від сліз, але від цього він не був менш вродливим  він завжди неймовірний у своїй незвичній красі.

— Яким ти мене бачиш, Джуні? — Чімін повернув до нього голову, дивлячись цими своїми величезними очима, що блищали через недавні сльози.

— Гарним, — чесно відповів Намджун і обхопив чужу долоню своєю, сплітаючи пальці. — Ти дуже гарний хлопець, і твоя фемінність прикрашає тебе. Не соромся цього, ти прекрасний будь-який.

У відповідь Намджун отримав одну з тих прекрасних, широких усмішок Чіміна.

Усередині Чіміна взагалі відбувалося багато всього. Він любив фільми жахів та документалки про серійних убивць. Він любив малювати похмурі картини розкритих трупів і з написаним поверх малюнка текстом. Він любив їсти сире м’ясо, перед цим обережно розрізавши його шматочками. А ще Чімін дуже любив секс. На вихідних. Коли мама Намджуна виїжджала з його молодшою сестрою в інше місто, залишивши квартиру на сина, Чімін не злазив із нього. Постійно просив ще й ще. Скрізь та на всіх поверхнях. Вони закінчували лише тоді, коли треба було поїсти, поспати чи помитися.

— Так багато сексу загрожує проблемами, — сказав Намджун між поштовхами, міцно тримаючи пальцями розкішні стегна Чіміна, залишаючи на них сліди.

— Пофіг, — видихнув Чімін, скалячись у посмішці  й, почавши рухатися на чужих стегнах швидше, відкинув голову назад.

Намджун вивчав секс через книги та форуми. Через порно та поради анонімів у чатах. Користуючись навичками, він приносив задоволення Чіміну яскравіше, ніж у минулі рази. І з кожним разом усе мало. Хотілося ще.

Хосок хотів ще.

При кожному статевому акті Хосок був поруч. Він стояв десь тінню віддалік, або лежав поруч, підперши голову рукою та коментував все, що відбувалося, не найвитонченішим чином.

Коли з порогу Чімін стрибнув на руки Намджуна, жадібно його цілуючи, Хосок позаду засміявся, кажучи: голодна кицька! Або коли Чімін голосно стогнав і просив ще, підмахуючи стегнами назустріч, Хосок поруч бурчав виїби його вже.

Коли Чімін без сил спав просто поверх Намджуна, Хосок лежав поруч і кінчиками довгих вузлуватих пальців гладив оголене стегно Чіміна, наспівуючи собі щось під ніс.

— Якби в нього були трохи більші  цицьки , ти б кінчав на них? — буденним голосом запитав Хосок, нахилившись над сплячим Чіміном. Намджун скривився на запитання свого друга і трохи сильніше притиснув Чіміна до себе.

Хосок хрипко засміявся і відповз на край ліжка, просто в куток кімнати, де було найменше світла. Намджун його ще бачив. Бачив його зовсім не веселу посмішку та гострий погляд. Хосок був зовсім незадоволений. Він був злий. Таким Намджун його не бачив ніколи раніше. Щось у його Хосок-і  було не так, і причиною цього був Чімін.

— Він тобі не подобається? — тихо спитав Намджун. Чімін на його грудях засувався, але не прокинувся, продовжуючи тихо сопіти.

— Такі, як він, для разу й існують, — цокнув Хосок і клацнув зубами, сміючись. Намджун насупив брови, вдивляючись у темний кут, з якого знову виліз Хосок. Він підповз ближче й навис над Чіміном. Його посмішка стала ширшою.

— Але ж він наш. З’їжмо його?

 

•••

 

Про Хосока Чимін дізнався досить швидко. Важко було приховувати свої звички, особливо коли починаєш жити сам. Намджун з’їхав від батьків через три місяці, після того, як він познайомився із Чіміном, і ще через місяць Намджун розповів про нього, коли Чімін помітив його розмовляв з кутом. Коли Намджун розповідав, його серце билося швидше, а долоні спітніли. Він не хотів, щоб Чімін йшов. Щоб його боявся. Уперше Намджун боявся, що людина піде від нього. Але Чімін залишився. Звичайно, з моменту тієї розмови він поводився по-іншому. Часто оглядався і питав, де зараз стояв Хосок, і що казав. Як реагує на якісь речі чи слова? Колись, коли вони займалися сексом, Чімін проговорився, що це його збуджує.

— Сподіваюся, йому подобається те, що він бачить, — стогнав Чімін, закинувши ноги на плечі Намджуна, даючи змогу йому знову увійти. Намджун стиснув його стегна так міцно, що сліди залишилися, поки він рухався в мокру тісноту, спостерігаючи, як довгі вузлуваті пальці Хосока блукали по тілу Чіміна.

Але було ще щось. Після кожного статевого акту Намджун мав невелику нагоду виявляти почуття. Перенасиченість Хосока ними давала нагоду Намджуну висловлювати їх, і тоді вперше він зустрівся з нерозумінням Чіміна. Але, здається, і до цього Чімін звик. До Хосока він уже звик. Звик до того, що Намджун говорив сам із собою і поводився, як колода, видаючи емоції тільки після гарної єблі.

— Давай я його намалюю? — Чімін з’явився перед Намджуном раптово. Він тримав у руках свій альбом зі старим олівцем та гумкою. Його коротке волосся було зав’язане в милий хвостик на потилиці, а сам він був одягнений у все розтягнуте й мішкувате, комфортне. Чімін прийшов зовсім недавно, притягнувши із собою сумку, наповнену чимось незрозумілим, але важким. Пізніше, коли вони сіли обидва на підлогу, Чімін перевернув її, і звідти посипалися різні модні журнали. Він простяг їх Намджуну, просячи знайти там різні частини обличчя, що підходили Хосоку. Через годину пошуків, на картоні було наклеєно обличчя Хосока з різних фотографій, зібраних воєдино й ще через годину на папері скетчбука був намальований портрет.

— Схоже, — підсумував Намджун, подивившись на Чіміна з теплом в погляді. — Хосок просить передати тобі, щоб ти називав його Хобі.

— Хобі, — повторив Чімін з посмішкою.

•••

 

З Чіміном життя стало іншим. Життя стало незвичним і сповненим емоцій, які раніше Намджун не відчував. Але, крім добрих, він відчував і погані.

Друзі Чіміна були не зовсім хорошими людьми. Постійно гуляючі істоти без мети та мрії. Тільки суцільне  наркотичне пекло й потворна, надламана творчість. Намджун слухав ці пісні та вірші, давлячи в собі ці дивні поштовхи злості, що йшли десь зсередини й розпирали горлянку бажанням загарчати, як звір. Хоча така реакція в нього була тільки тоді, коли поруч з’являвся Юнгі. Коли цей хлопець посміхався і торкався Чіміна так, наче він був його власністю. Навіть якщо це було не так, і навіть якщо вони давно вже не були разом, Юнгі однаково  ставився до Чіміна так, ніби той був його хлопцем. Це дратувало Намджуна, але найсильніше це дратувало Хосока. На черговій такій п’яній вечірці у квартирі одного з друзів Чіміна Хосок не знаходив собі місця. Він кидався по кімнаті наче звір. Його тіло ламало й місцями воно тліло, немов вугілля, горіло й ламалося, перетворюючись на величезну, чорну масу з кістками. Цей скелет не був схожий на звичний людський. Він був весь зламаний, а кістки, що неправильно зрослися, більше нагадували гілки старого дерева. Череп цієї самої маси виглядав, так само як і інші кістки. Неправильно зрощеною щелепою, увінчаною гострими зубами, він стукав ними, ніби готувався з’їсти тут усіх присутніх. Цей монстр блукав між п’яних тіл, що співали, голосно гарчав, заповнюючи собою кожен кут приміщення. Тиснув на Намджуна, і він губився в цьому. Цей кошмар топив його не гірше за наркотики. Здавалося, що порятунку не було. Навколо все чорніло від люті.

Порятунок прийшов у вигляді м’яких дотиків і шепоту на вухо.

— Джуні? — Чімін поцілував його в ліву заплющену повіку, а потім Намджун відчув знайому теплу вологу навколо члена. — Ти мене відчуваєш, Джуні?

— Так.

— Слухай мене тоді уважно, — Чімін дихав йому просто в губи, рухаючись повільно й долонями спираючись на міцні груди. — Відчуваєш? Чуєш мене? Я так тебе кохаю . Я завжди хочу бути твоїм. Ти будеш моїм? Завжди? Скажи мені правду.

— Завжди, — стогін Намджуна пролунав тихо, у самісінькі губи Чіміна, і коли молодший накрив його вуста своїми, Намджун відчув його усмішку. Монстр, що до цього кидався по кімнаті, стиснувся до маленьких розмірів, розміщуючись у руках Чіміна. Останнє, що побачив Намджун, коли вимкнувся повністю, це Чімін, що притискає до своїх грудей маленьку чорну істоту, наче Мадонна немовля.

На ранок Намджун лежав на дивані, дивлячись в одну точку перед собою. Цією точкою була мертва муха, що плавала в склянці з водою. Вода в склянці помутніла і вочевидь пахла не особливо добре, але присутнім у кімнаті на це було начхати. Присутні тут продовжували викурювати косяк за косяком, перетворюючись на одну смердючу і брудну калюжу тіл, і просто цією калюжею ступав Чімін. Намджун відвів погляд від мертвої мухи й злегка примружився через падіння світла на його очі. У променях сонця, що сходить, Чімін був прекрасний, він буквально світився зсередини молодістю і сексуальністю. Чімін, абсолютно голий, йшов, акуратно ступаючи між тіл, що валялися на підлозі. Він був схожий на ангела чи самого Бога.

Я сам Господь Бог, приємно познайомитись.

Намджун дихав часто, коли теплі руки торкалися його тіла, гладили, а губи знову покривали обличчя поцілунками.

— Хочеш пити?

— Хочу тільки тебе.

Чімін закусив губу, щоб стримати широку усмішку.

— Мені потрібен тільки ти.

— Мені потрібен тільки ти.

— Я і так твій, Джуні. Завжди. — Чімін знову його цілував, і, поки тіла, що лежали на підлозі, тонули в наркотиках, Намджун тонув у Чіміні.

 

•••

 

Подібні вечори були справою нечастою. Намджун їх ненавидів. За все. За людей, що збиралися там, за вірші, що вони там читали. Але найсильніше Намджун ненавидів їх, знову ж таки, через Юнгі. Чортів Юнгі викликав у ньому рівносильно стільки емоцій, стільки й сам Чімін, тільки протилежних. Якось дійшло до того, що Намджун узяв у руки ніж і, стоячи на кухні, чекав, коли туди зайде Юнгі, щоб розрізати йому горлянку від вуха до вуха, але його вчасно зупинив Чімін. Своїм гучним сміхом він відірвав і Хосока, і Намджуна від подібної думки. Більше вони не поверталися до неї. Намджун домовився із Чіміном, що більше вони не приходитимуть сюди за алкоголем чи наркотиками, і, звичайно ж, друзям та Юнгі це не сподобалося. Вони звикли, що Чімін був їхнім постійним гостем, але з появою в його житті Намджуна їхні зустрічі стали не такими частими. Друзі Чіміна не любили Намджуна. Й особливо не любили те, яким він був.

— Це це тепер мода така? — спитав Юнгі, відпиваючи трохи пива. Він сидів у кріслі навпростець, і Намджун перевів на нього байдужий погляд, відчуваючи ці поштовхи в грудях і горлі. Хмикнувши, Юнгі продовжив: — Бути ось таким деревом.

— Він має маленькі мигдалини, — встряв Чімін, стиснувши пальчиками чуже стегно. Намджун колись розповів йому про цей діагноз, що поставили лікарі, але потім скасували його через те, що з мигдалинами все було гаразд . Хлопці, що зібралися тут, розкрилися гучним сміхом і жарти в стилі Чіміні, я думав тобі подобаються великі! Хоч я свої покажу? Тобі сподобається! Тільки Юнгі з кривою посмішкою розглядав Намджуна, крутячи сигарету між пальцями в іншій руці.

Чімін на ці жарти кидав свої, але пальці на стегні стискав сильніше.

— Не можна говорити про те, чого не бачиш.

Намджун заліз холодними пальцями під футболку Чіміна. Він ніжно торкався шкіри на спині й гладив, заспокоював. Під пальцями пробігли дрібні мурашки, а долоня на стегні злегка розслабилися.

— Вони гадають, ти ненормальний. Як і завжди.

Намджун оговтався, коли Хосок схилився над його вухом, прошепотів, наче змій:

—… бо Ісус сказав йому: Вийди, духу  нечистий, із цього чоловіка. І спитав його: «Як тобі ім’я? І він сказав у відповідь: “легіон ім’я мені, бо нас багато.”»

Очі Юнгі скидалися на дві діри. Наче й не було нічого за ними. Ні кісток, ні мозку, ні людини. Оболонка, наповнена наркотиками й чимось в’язким, схожим на нафту. У Юнгі брудні пальці, і Намджун знав, що він торкався ними Чіміна. Обіймав ними, пестив.

— Він хоче його собі.

Намджун знав це. Це видно, і він навряд чи зможе щось зробити, якщо Чімін сам захоче повернутися до нього.

— Але Чімін наш.

Чімін. Хлопчик в оболонці тендітного тіла, з м’якою усмішкою та теплими пальцями. Промінчик, який подарував їм щось, що змушує їх горіти та відчувати себе живими. Намджун відвернувся від Юнгі й подивився на Чіміна. На футболці юнака величезна така дірка, завдяки якій можна спокійно торкнутися губами його шкіри, смуглої та м’якої. Чімін його хлопчик. З дивними замашками та любов’ю до сирого м’яса. Із соковитими губами й сексуальними поглядами з-під вій. З дзвінким сміхом і цим лагідним…

— Джуні? — у його голосі пролунали ніжність та усмішка . Намджун відчував тремтіння у грудях і переможний сміх Хосока за спиною, який , який перестрибнув через діван, зачепивши одного зі сторчаків, підстрибнув та посміхнувся йому просто в обличчя.

— А чого більше либу не тиснеш?

Очікувано Юнгі не відповів, він і не бачив нікого перед собою, крім Чіміна, що цілував Намджуна між брів і сміявся йому, запитавши, чи все добре. Збоку здавалося, що Намджун накурився так, що перебував явно не тут, але Намджун досить міцно стояв на ногах, коли підвівся з прокуреного дивана й потягнув на себе Чіміна.

— Пішли звідси, — видихнув Намджун, і дружки Юнгі довкола невдоволено заволали.

— Йоу, друже, ну куди так швидко? — пролунало праворуч.

— Чіміна залиш, а сам йди, — пролунало зі сторони Юнгі, але Намджун дивився тільки на свого хлопчика. Чімін дивився на нього з тривогою і стиснув його руку міцніше.

— Ми підемо, — сказав Чімін, не відводячи погляду.

Звичайно, навколо почулися невдоволені вигуки, але їм двом однаково  Чімін переступив через чиїсь ноги й потяг Намджуна за собою, прощаючись з усіма й люб’язно усміхаючись

На вулиці тихо та прохолодно. Літо доживає останні дні, і запах осені відчувався все частіше. Чімін притулився до його боку, обхопив своїми долонями його зап‘ясток, кидаючи короткі погляди. Вулицею  вони йшли мовчки. Намджун здавався розслабленим, а ось Чімін — ні. Він трохи напружений, але говорити не поспішав. Правду кажучи, Чімін навіть і не знав, що питати й про що говорити. Останнім часом поведінка Намджуна змінювалася зі швидкістю, що лякала. Від байдужого до агресивного чи веселого. Він ставав… нормальним, і це лякало Чіміна. Він не розумів такої різкої зміни в людині, яка в цілому не здатна на емоції.

— Джуні? — покликав Чімін, коли вони зупинилися біля невеликої кав’ярні. Грала музика, але цвіркунів однаково було чути.

— М? — голос, як і погляд Намджуна, знову байдужі, але Чімін знав, що за цією маскою є щось, чи хтось, хто робив його Намджуна таким. Він ховався за повіками, глибоко в черепній коробці. Ховався в мізках.

— Хочеш посидимо тут? Тільки ти і я.

— Тільки «ти і я» не вийде, — Намджун подивився навколо й глянув на Чіміна, помічаючи в його очах нерозуміння. — Тут багато людей.

Нерозуміння Чіміна змінилося на тихий сміх. Він потягнув Намджуна на розставлені тут низькі диванчики, просто на траві під розлогими деревами й розвішаним по них гірляндами. Надворі було спокійно. Тихі розмови людей зовсім не відривали , тому, зробивши швидке замовлення на два коктейлі, Чімін заліз на диван просто з ногами й притулився до боку хлопця, долонями обійнявши його обличчя, та обернув до себе.

— Тобі не подобаються мої друзі, — не питання, констатація.

Так. Так, не подобаються, ні йому, ні Хосоку. Й у відповідь Намджун заперечливо похитав головою.

— Вони не варті тебе. Вони не дивляться на тебе як на друга.

Чімін скинув брови здивовано.

— Дивляться, як на м’ясо.

Чімін стиснув губи й прибрав руки із чужого обличчя, ледве горблячись. Намджунова прямолінійність іноді була надто жорстокою, але чесною. Йому не було чого брехати, а Чімін волів особливо там не вдивлятися в те, як люди на нього дивилися. Йому безплатно давали траву, пиво та компанію, що ще йому треба було? З одного боку. З іншого ж — був Намджун. Дивний беземоційний хлопець з уявним другом за спиною. Чіміну подобалося все незвичайне, нестандартне, що за мірками суспільства засуджувалося, але Намджун — це щось на цілий поверх вище простого дивно й нестандартно. Намджун це щось темне й непроникне, що не можна було зрозуміти всім, бо всі відчували емоції, усі боялися, а він ні. Його світ майже ніхто не розумів, і Чімін серед них. Він хотів зрозуміти, намагався, але Намджун щоразу підкидав щось нове. Чімін простий. Він не розумів і половини того, що писав у своїх блокнотах Намджун. Йому здавалося, що він зможе зрозуміти це тільки тоді, коли добре вип’є, і його мізки будуть готові до поглинання складної та багатошарової інформації. Легше взагалі не думати, адже можна просто зробити так: підвестися трохи й, поклавши долоню на його груди, поцілувати. Чімін так і зробив. Втягнув Намджуна в повільний поцілунок, насолоджуючись його тягучістю. Намджун взагалі весь такий тягучий. Обіймає своїми важкими руками, і, здається, Чімін тонув. Наче його опустили в чан із нафтою і під шугейз, — такий коханий Намджуном, — він тонув. Його тіло тонуло в темній липкій масі, і йому не страшно. Йому добре. Йому подобаються голос і губи, подобаються руки та запах тіла. Чімін губиться у відчуттях, і, коли їхній поцілунок переривається, він сліпо шукає чужі губи, тому що розплющувати очі зовсім не хотілося. Йому подобалося тонути. Крізь товщу нафти він почув намджунове:

— Чіміне

Не Чіміні. Не Чімі. Не малюк чи курча, як його часто називав Юнгі. Зменшувально-пестливих Намджун не використовував майже ніколи . Тільки одного разу, коли після сексу він прошепотів на вухо синичка.

— У мене сверблять ясна.

— У мене сверблять ясна.

Чімін усунувся, перепитавши що?. Він не почув точно.

— Що ти сказав? — повторив він, і Намджун у відповідь негативно похитав головою, стиснувши губи. Знову. Знову щось, що Чімін не зрозумів, не вловив. Це щось залишилося поза полем його розуміння, і це гнітило й лякало. Знову.

— Ти залишишся зі мною сьогодні? — Намджун понизив голос до такого, що мурашки побігли спиною  Чіміна, і він знову загубився в цих відчуттях.

— А ти хочеш?

— Хочу.

— Хочу.

Чімін любив усе дивне й незвичайне. Усе те, що людьми табуювалося. Він і сам був цим дивним і незрозумілим. Для людей він дивина. Незвичайна штучка, яку потрібно всім скуштувати. Але він мав самоповагу й почуття власного тіла, повагу до нього. Напевно, якби не мати, то він би давно пішов по руках, вгамовуючи спрагу сексу.

Із самого дитинства Чімін був один. Живучи далеко від школи й майже не спілкуючись із дітьми по сусідству, він завжди сидів удома. Йому так подобалось. Йому було комфортно в компанії м‘яких іграшок і зрідка кузини, що відвідувала його. Після школи він йшов на танці, а з них додому за уроки та потім сімейні вечері. Чіміном займалася лише мати, а батько взагалі не помічав його.

Я не можу збагнути, що це. Він або вона. Що ти таке?

Він говорив про нього, як про якогось монстра, якого треба тримати на прив’язі вдома. Він не хотів називати його своєю дитиною, а згодом Чімін не хотів називати батька батьком, хоча це й була брехня. Чімін прагнув любові як і мами, так і батька. У п’ятнадцять він почав заповнювати прогалини в коханні втечами з дому, щоби потусити в друзів за випивкою та наркотиками. Галасливих вечірок він не любив, тому замінював розмови танцями, хоча іноді він давав змогу себе відвести в клуби, де під гучну музику він п’янів швидше й забував насущні проблеми. Там він і познайомився з Юнгі. Худий, з пофарбованим у білий волоссям, він був схожий на справжнісінького сторчака з тих фільмів, де і близько не показували всього жаху наркоманів. Героїновий шик, що приховує за собою таку ж побиту життям дитину з бажанням бути вільним від усього світського. Чімін тоді закохався. Закохався в цей темний та загадковий флер. Закохався у вузлуваті пальці, що тримали сигарету та вміння видихати дим із рота просто в ніс. Чіміну подобалося в Юнгі все, від татуювань до внутрішньої начинки. Подобалися витіюваті думки та гранжеві пісні. Подобався секс із ним. Юнгі був зрозумілим, але не простим. Ці його мій малюче чи дитинко, сказані на вухо в брудній кімнатці, де зібралося чоловік двадцять на вечірку, пускали мурашки по спині. Чімін тоді на мить забувався, даючи змогу себе цілувати. Юнгі розповів і показав йому багато чого, навчив себе пестити й навчив, як отримувати задоволення від сексу. Але ще Юнгі дуже часто любив вказувати на те, що Чімін взагалі не просто хлопчик.

— Він лялечка із сюрпризом, — розповідав він своїм дружкам, поки Чімін сидів у нього на колінах, ніби не хлопець, а трофей.

Або: «Так усе ж таки поясни, ти хлопець чи дівчина?» Це відштовхувало. Принижувало. Але Юнгі був простий, і через це він був зрозумілий Чіміну. Чіміну було з ним зручно.

Напевно, тому зараз, вкотре втікши від Намджуна, Чімін скакав так розлючено на члені Юнгі. Усе просто та зрозуміло. Жодних дивних фраз або ступору. Жодних розмов із порожнечею. Ніякого почуття, що за тобою і справді слідкують, хоча навколо них усе та ж компанія дружків. Чіміну добре. Секс та алкоголь — ідеальна суміш, щоби притупити провину, але від болю не рятувало. Не рятувало взагалі нічого, коли його погляд зачепився за погляд Намджуна. Він побачив, як брови хлопця надломилися, ніби він міг заплакати — ніби він взагалі міг плакати, але потім обличчя майже миттєво розслабилося, набувши звичного байдужого вигляду. Намджун пішов. Юнгі заливисто сміявся просто на вухо застиглому Чіміну.

 

•••

 

— Відчуття таке, ніби трахнув якусь охуєнну знаменитість, а вона потім передознулася і відкинулася, — Хосок видихнув дим із легень, виштовхнув одним різким видихом, і зліз з умивальника. Його рухи виглядали, ніби рухи зламаної ляльки. Опіки на його обличчі повільно затягнулися. Він нахилився над Намджуном, глянувши йому через плече.

— І яке воно? — пролунало тихо, але Хосок почув. Він чув усе й завжди.

 Ти на сьомому небі тілом, але головою під землею в пеклі. Хоча на те витрачати свої сили та емоції? Усі знаменитості — відірвані від світу гниди із великою думкою, що вони чогось варті. Гірше за повій, — Хосок різко вдарив стіну й на видиху застогнав, явно від болю. — Деякі повії собі й дітям на життя заробляють, а ці заробляють на чергову марну річ.

— Ти кажеш надто прості речі, Хобі, — без радості засміявся Намджун, й обережно відклав знятий із руки браслет убік.

— Кому не похуй? У моїх словах сенс невеликий, ти й сам знаєш. У моїх словах багато гніву. Твого. — Хосок ткнув пальцем у спину Намджуна, просто під правою лопаткою, і повторив цей рух кілька разів, поки хлопець не вирівнявся. — Заїбало думати про світ. Про людей. Про те, які вони. Та різні вони. Усі. Але більшості насрати, а може й ні. Усі вірять, у що хочуть, але не фактам. Фактам то начхати, у що ти віриш, і що відчуваєш. Вони є і дають по морді дуже боляче. Факти як камінь на землі. Ти — окрилений дебіл, біжиш дорогою, а тут факт, ХЕРАК! І ти вже мордою в підлогу летиш. А потім лежиш лицем у бруді, крові й випльовуєш зламані зуби. Гидота срана, — вирівнявшись, Хосок сховав руки в кишені й обійшов Намджуна, що сидів на підлозі. Він сів навпроти нього, цокаючи язиком.

— А факт у тому, Джун-Джуне, що ти сидиш у цьому загидженому сральнику, бо ця сучка тебе покинула. Ось так вистава , га? — наприкінці своєї промови Хосок голосно закричав, і рани на його обличчі спалахнули знову. У туалеті пахло паленою шкірою.

Намджун проїбав найпрекрасніше у своєму житті? Чи ні? Як так сталося, що він втратив Чіміна? Хоча загалом це було закономірно. Хто захоче бути поруч із замкненим у собі задротом, який спілкувався тільки з уявним другом. Чімін молодий і любив спілкування з реальними людьми. Але Намджун однаково не розумів, що Чімін знайшов у тому сторчакові Юнгі. Кривий і худий, блідий, як смерть.

— Та член у нього більший, сто пудів, — хмикнув Хосок і вдарив ногою по стінці туалету, зриваючись на крик. — СУКА! ЇБАНА ПОГАНЬ! ХВОЙДА НЕДОЙОБАНА!

Намджун не сперечався. Йому боляче до того, що хотілося залізти до грудної клітки й вирвати там усе. Усе саме так, як було тоді, коли він закохався. Дурно, напевно. Говорять, що всі дурні, коли закохуються. Перші рік чи два. Потім кохання минає, і залишається щось інше між людьми. Щось, що Намджун не розумів. Почуття йому чужі, але кохання відкрилося йому, як і біль від втрати його. Чімін розпалив у ньому вогонь бажання і накрив хвилею тепла й турботи. Чімін пахнув чимось солодким та дорогим. Чімін говорив, що це L’Air du temps.

— Смішно, як він став у минулому часі.

Хосок знову горів. Шкіра на його обличчі й шиї знову вкрилася пухирями й загорілася. Лопалася і смерділа. Чімін — це минуле. Чімін — це справжнє. Чімін — це назавжди. Намджун не умів кохати, не знав, як це. Але Чіміна покохав, і тільки його він і вмів кохати.

— Ходімо додому? — Намджун підвівся на ноги й побрів до дверей, тягнучи ноги. Хосоку нічого не треба відповідати. Він вірний пес і піде слідом без зайвих слів.

— Я виїбав би його чимось. Пляшкою або битою. Суку цю. А потім залишив би голим у подібному місці, щоби по колу пустили. З повіями тільки так.

— Перестань, — слухати ненависть Хосока боляче й неприємно. Його злість зрозуміла, Намджун теж злий, здається. Він не знав. Він знав тільки те, що хотів спати, він дуже хотів спати. Намджун не помітив, як зіткнувся плечем із Чіміном, він взагалі його не помітив. Чімін тепер просто частина декору в театрі під назвою «Їбане життя Намджуна».

Намджун спав багато. Майже не їв і не ходив у туалет. Лежав на ліжку, трохи зігнувши ноги, і тримав між стегон долоні, складені разом. І спав. Йому нічого не снилося. Просто щось чорне перед очима стояло. Іноді поряд опинявся Хосок. Він, мов кондор, сидів згорблений на краю ліжка і стежив за Намджуном. Хрипів, що поруч, і що Намджуну треба поїсти та відлити. Говорив, що треба відповісти на дзвінок, але Кім ігнорував. Він ігнорував імейл, де видавець просив вийти на зв’язок, тому що Намджуну могли дати Букера.

Усе втратило цінність. Воно й цінним ніколи не було. Ніколи не існувало. Світ прийшов на губах Чіміна. Світ прийшов разом із його руками та ногами, його тілом та стогонами. А тепер Намджун знову один у крихітній кімнатці старого будинку. Тут зручно. Тихо. Тут усе ще пахло сексом і було чути ці високі ще! ще! глибше! ні! залишся всередині.

Намджун дрочив на спогади, які занадто яскраві, але недостатньо реальні. Не можна було взятися за розкішні стегна й розвести їх сильніше. Не можна було відчути мокре та тепле нутро. Не можна було почути схлипи на вухо. Цього замало. Так мало, що закінчити не виходило нормально.

— Мені мало, Хобі, — плакав Намджун. Уперше. Плакав, як у дитинстві, коли вони з Хосоком були ще маленькі й не вміли контролювати світ навколо себе. — Я хочу лише його.

Я знаю.

 

Я знаю, Джун-Джуне.

 

Я пам’ятаю запах. Пригадую сире м’ясо.

 

Я пам’ятаю. Бруд.

 

Секс.

 

      Губи пам’ятаю. Солодкі.

                      Я хотів почати із простого. З горя. Але воно не просте. Нічого непросто. Нічого не складно. Усе є. Рветься назовні липкими хробаками й хапається за ребра та виламує. Насильно спалює світ, і той вростає пальцями арматури в кістки. Підпалює та кричить разом. З’їдені. Убиті. Розмиті.

 

                                          Тонко й із запахом чогось кислого… їдкого.

 

               За очима мізки, просочені наркотою та якоюсь іншою поганню . Мультики там постійно й без кінця.

                                                                                                                                                                     Мам. Мамусю.

 

                                                                            Знайди мене. Я не знаю, де я.

                                                                                                                           Тут темно й немає в грудях легень. Усе сталося мною. Весь світ я тепер.

                                                             Хто то бі сказ ав, що т и Б ог?

 

 

 

 

— Я Біблію не читав, не знаю, чи йдеться про стать Бога, але знаю, що ангели безстатеві. Вони не мають статевих органів зовсім.

— Якийсь ідіотизм, Джуні. Обійми мене й теж Богом станеш.

— Так просто?

— Так просто.

•••

 

Хосок ніби покрив собою все в цьому світі. Він мовчав. Тільки зрідка тихо схлипував, коли черговий спалах болю різав між ребер. Намджун відчував цей біль усім своїм тілом, але залишався безмовним. Адже вони домовилися, що не кричатимуть. Вони дали один одному присягу.

Три місяці минули як один день і, здається, Намджун ожив ближче до весни. Ближче до весни він дихав спокійніше і глибше. Хосок не душив себе через біль. Намджун вирішив переїхати до більш скромної квартири, хоча гроші з проданої книги давали змогу йому жити трохи ближче до центру Сеула. Але йому комфортніше там, де тихіше, й де багатство не мало жодного сенсу.

Чімін з’явився на порозі його квартири надто несподівано. Увечері. Коли дощ за вікном лив як із відра. Чімін стояв за дверима скручений і промоклий. Жалюгідний.

— Повертайся до своїх сторчаків, — без сорому й жалю сказав Намджун, зачинивши перед ним двері.

Чімін не пішов. Вони обидва це знали. Чули, як він плакав за дверима. Розмазував маленькими долоньками туш, що потекла разом із помадою. На вулиці дощ не закінчувався, здавалося, що його сила навіть збільшувалася, але навіть крізь його шум Намджун чув схлипи. Він втиснувся спиною в найвіддаленіший кут своєї квартири, наче маленьке звірятко від хижака. Біль накрив його знову, з головою втягнув в темряву, і крізь цю темряву він бачив, як Хосок підійшов до дверей і вперся в них чолом, гарчачи  на видиху:

— Забирайся звідси. Йди. Погань. Ти робиш нам боляче. Ти маєш забратися звідси.

Але вони обидва цього не хотіли. Ні Хосок, ні Намджун. Вони обидва хотіли, щоб Чімін був тут із ними.

Хосок глянув через плече. Його очі червоні, а райдужки почорніли повністю. Його шкіра горіла, знову зануривши кімнату в нестерпний запах горілої шкіри.

— Пусти його.

Хосок став схожим на обвуглений шматок м’яса, коли Намджун усе ж таки знайшов у собі сили встати й підійти до дверей. Тихо їх відчинивши , він присів навпочіпки й подивився на Чіміна, що скрутившись, ховав обличчя у своїх колінах.

— Йди сюди, — пролунало жалюгідно, але Чімін почув і підняв голову. Він не тягнув часу, переповз в обійми старшого і сховав холодний ніс у його шиї.

 

•••

 

Чімін сидів в одній тільки його фланелевій картатій сорочці, притис стегна до своїх грудей і обійнявши їх руками. Він здавався таким маленьким, тендітним. Маленьке пташеня з переламаним крилом. Його треба було обігріти, нагодувати та вилікувати. Тільки Намджун не знав, що йому треба лікувати, і як. Йому б самому мізки вправити.

— Я злякався, — раптом подав голос Чімін і на коротку секунду підняв погляд на Кіма, що сидів поруч. А потім швидко відвів очі, не витримуючи погляду.

— Кого? — Намджун трохи схилив голову набік , оглянувши молодшого.

— Тебе, — зовсім тихо.

Питання Намджун не озвучив — і так зрозуміло, що він чекав на відповідь. Чімін бачив його, коли підняв погляд. На цей раз він уловив чужий.

— Я не розумію тебе, — Чімін стискався сильніше, ніби намагався сховатися.

— Боїться.

— Ти, — тремтяче, — беземоційний. Завжди. Але потім ти усміхаєшся  сердишся, сумуєш. Поводишся, як… як нормальна людина. Це відбувається так раптово, що лякає.

Намджун зреагував, як завжди, ніяк. Хосок же сміявся ззаду. Його рани затягувалися. Намджун дивився в його бік, і Чімін подивився туди ж, напружившись.

— Він тут?

— Він завжди тут, — Намджун стиснув губи й підсів трохи ближче до Чіміна, і, всупереч очікуванням, Чімін розслабився і потягнувся долонею до чужого стегна.

— Пробачте мені, — тихо прошепотів Чімін і, подаючись ближче, обійняв руками чужу шию. Його губи так близько, що нахилися  ближче — поцілуєш їх.

— І як довго він буде гріти нам член, поки інший не знайде? — Хосок у кутку стогнав від болю. Усе його тіло горіло, а Намджун не знав, як йому допомогти. Він повернув голову і глянув через плече на жаристе тіло.

Чімін простежив за поглядом і сильніше стиснув обійми.

— Що він говорить? — у саме вухо запитав молодший.

Намджун скривився. Хосок надто жорстокий, Намджун до такого не звик, ніколи не звикне. Його Хобі зовсім інший, але Чімін багато змінив у їхньому житті. Перемолов, як м’ясо в м’ясорубці, перед цим розірвавши своїми милими нафарбованими нігтиками груди, і, зламавши ребра, дістав серце, з’їв його.

— Надовго ти з нами залишаєшся? Коли ти знову кинеш мене? — Намджун почув, як за ним Хосок простогнав від нової порції болю і схлипнув, скорчившись у позу ембріона.

Це питання поранило не тільки Хосока, Чіміна теж. Він опустив руки та відповз назад, обіймаючи свої коліна руками. Закрився. Але інакше не буде. Намджун більше не міг дивитися на те, як Хосок страждав. Намджун піднявся з ліжка, поправивши свої штани. Поки що на цьому їхня розмова закінчена, але його зупинила рука, яка схопила його за пальці. Намджун опустив погляд на маленькі пальці, що стиснули його, а потім він підняв погляд на ці теплі очі, сповнені сорому і провини.

— Джуні.

— Погань.

— Я вчинив із тобою дуже бридко. І ти можеш послати мене, вигнати…

—  З’їбися якнайдалі!

— … Але я зрозумів дещо.

— Повія думати вміє? Ха!

— Ти єдиний, хто мене зрозумів. Хто прийняв мене.

— Заткнися.

— Ти єдиний, хто бачить у мені особистість, а не просто незвичайне тіло.

— Заткнися!

Чімін, не відпускаючи чужої руки, піднявся на ноги й став впритул до Намджуна. Від чужого тепла по спині Кіма пробігли мурашки, а руки почали свербіти від бажання стиснути ці стегна й підняти їхнього  власника на руки. Чімін раптом скривився й опустив голову вниз, ховаючи сльози.

— Юнгі привів мене до них. Роздягнув…

— Нгхні.

— Вони дивилися на мене, як на дивину. Торкалися мене. Називали дівчиськом. Юнгі було начхати на те, що вони зі мною роблять. Він просто дивився.

— ЗАКРИЙ СВОГО РОТА!

Намджун раптом смикнувся й обхопив тіло Чіміна руками, обнявши, даючи змогу сховати обличчя у своїх грудях, а руками схопитися за кофту на спині. Чімін плакав, голосно й ридма. Хосок за спиною, кричав від болю і просив припинити. Просив врятувати його. Врятувати Чіміна. Врятувати їх усіх.

Намджун не помітив того, як сам почав плакати.

— Ти єдиний, хто не поводився зі мною, ніби я просто тіло для розваги. А я тебе зрадив. Втратив. Бо навіть не спробував тебе збагнути, — Чімін схлипнув голосніше, коли відчув на своїй голові важку долоню. Намджун шепотів на вухо м’які слова. Заспокоював, зігрівав.

— Ти не втратив. Ти наш назавжди. Навіть якщо знову підеш. Ми завжди тебе чекатимемо.

Коли Чімін підвів голову, Намджун коротко торкнувся його чола губами й притулився до нього своїм після.

— Прости мене, — пошепки.

— Прощаю.

— Прощаю.

Тіло Хосока згоріло майже повністю. У кутку лежав напівживий обгорілий скелет.

 

•••

 

Чімін заснув просто в його руках. Сопів кудись у шию, стиснувши у своїх пальцях краї чужої сорочки. Намджун дивився на його прочинені губи, намагаючись зрозуміти свої почуття, поки вони були вільні від Хосока. У грудях усе приємно тягло від бажання захистити цю крихітну істоту в руках. Намджун опустив долоню на чужі груди, відразу ловлячи швидкі удари чужого серця. Чімін так схожий на маленького. Його потрібно вилікувати, нагодувати та знову дати можливість полетіти.

— Раз, два, сім, чотири, три…

Намджун кинув погляд у куток, на купу обвуглених кісток, які почали рухатися. Смикалися, коли м’язи почали обростати, збираючи кістки та органи.

— Ти на місці замри.

Спочатку м’язи, потім шкіра та волосся. Останніми стали нігті та одяг. Хосок абияк може нормально йти. Його тіло зламано, а рухи різкі.

— Скоро буде крові багато.

Намджун обережно поклав сплячого Чіміна на ліжко і пригладив його волосся. Хосок із гучним стогоном упав на підлогу, сіпаючись, поки його кістки зросталися назад. Але навіть попри це цьому це, він пішов далі. Схопився тонкими вузлуватими пальцями за ковдру та заліз на ліжко.

Намджун відійшов назад і, сівши за стіл, стежив.

— … не врахувати тобі уроку.

Хосок упав просто біля Чіміна. Обплутав його ноги своїми довгими руками й щокою притулився до його стегна, видихнувши нарешті вільно.

Вільно видихнув і сам Намджун.

 

•••

 

Після розмови та недовгого сну Чімін так і не зліз із ліжка. Він залишився лежати на боці, трохи піднявши коліна, а руки притиснув до грудей. Край сорочки трохи з’їхав, показуючи світові бліді й худі стегна. Він зовсім схуд, але привабливості не втратив. Для Намджуна точно. Чімін лежав так добрих пів години, невідривно спостерігаючи за Намджуном. Старший сидів за столом, згорбившись над черговими записами у своїх нескінченних блокнотах. Його пофарбоване в блонд волосся стирчало навсібіч, а ці дурні ботанські окуляри в товстій чорній оправі з’їхали криво на кінчик носа. Намджун постійно зачіпав їх руками, коли чухав шию або за вухом.

Намджун дивний. Зовсім не привабливий, на перший погляд, але потім, коли Чімін пізнав його ближче, щось у ньому розкрилося. І річ навіть не в Хосоку. Справа в самому Намджуні. У його спокійному тоні та рухах. У потоці його думок та поглядах. Він спокійний. Рівний. Зовнішньо. Усередині він інший. Там, усередині, сидить щось незрозуміле для світу. Шкірив гострі зуби в посмішці. Захищав носія від болю та почуттів. Рятував та брав на себе.

— Намджуне?

Він не відповів. Продовжив бубоніти собі під ніс і писати. Чімін злегка змінив позу, завалившись трохи назад. Він підняв коліно і провів долонею по внутрішній частині стегна. Він мокрий. І ще дуже теплий. Він нагрівся, але йому потрібно ще тепла. Вони обидва знали, який Чімін голодний до тепла.

— Джуні? — повторив, але тихіше цього разу.

І вони почули, обидва.

Намджун підвів голову й байдужим поглядом провів по тілу Пака. Бліде й худе. Рідне. За склерами його очей Хосок задоволено замурчав і заплющив очі.

— Я сумував, — замурчав Чімін і перекинувся на спину, розставляючи ноги. Він пестив себе між ніг, а вільною рукою забрався під сорочку, стиснувши невеликі груди. Цього було достатньо, щоб хрипло видихнути, вигнутися дугою, не зводячи погляду з Намджуна.

— Ми теж сумували.

Намджун зняв окуляри й відклав їх разом з олівцем убік. Він довго на себе чекати не дав. Чімін попросив не роздягатися , тому Намджун ліг на нього просто так в одязі. Тільки довелося розстебнути штани, щоб дістати затверділий член.

Всередині Чіміна тепло й мокро, а ще дуже вузько, що зносило голову і всякі гальма. І його тихий стогін на вухо розпалював тільки сильніше. Чімін просив сильніше і глибше, просив стиснути груди й вкусити за шию. Просив цілувати й сам віддавався повністю. Намджун знав його. Знав, де треба грубо, а де сповільнити рухи та любити. Чімін солодкий, на перший погляд, тендітний, але в ньому багато сили. Він міцно обхопив пояс ногами й вигнувся, коли кінчив. Його стогони тихі, а пальці міцно стиснули волосся на потилиці Намджуна.

— Я кохаю тебе, — вирвалося з грудей Чіміна, і Намджун не знав, куди діти себе в цей момент. Його тіло скував оргазм і щастя. Хосок гарчав, припадаючи губами до тендітних блідих плечей, залишаючи там невидимі для Чіміна синці та укуси. Навколо ставало надто багато всього для Намджуна, і він стогнав від болю та задоволення. Він заплющив очі, коли долоні Чіміна тиснули задню частину його шиї, змушуючи нахилитися. Чімін ніжно поцілував його в чоло і, усунувшись, , усміхнувся.

Вони лежали на ліжку якийсь час, поки Чімін не піднявся і потяг Намджуна за собою у ванну. Вони скинули одяг, набрали ванну. Чімін зайняв місце між чужих ніг і голову поклав на Намджунові груди. Вони сиділи в комфортній тиші, що порушувалася тільки тихими сплесками води.

Хосок сидів на самому борті ванної, куди Чімін закинув ногу, коли йому стало занадто спекотно. Він млів, коли Намджун масажував йому плечі й руки, обняв наприкінці й коротко поцілував за вухом. Вони лежали так ще деякий час, поки Чімін не підвівся і повернувся до старшого обличчям, осідлавши його стегна, та обійняв руками за шию. Намджун розглядав його обличчя. Вродливий. Навіть із синцями під очима та явною худорлявістю. Однаково гарний. Він опустив руки на худі стегна й повів ними вгору до попереку, пальцями натиснувши на ямочки на ньому. Чімін усміхнувся і відкинув голову трохи назад, виставивши шию, по якій поповзли тонкі вузлуваті пальці, тиснули й пробиралися нижче до ключиць і грудей. Погладжуючи випнуті ребра. Хосок притулився щокою до чімінового плеча й задоволено усміхнувся. Він був схожий на змія.

— Наш хлопчик.

— Ти схуд.

Чімін розплющив свої гарні очі й подивився з прищуром і легкою усмішкою.

— Не подобається?

Хосок ззаду хмикнув.

— Ти подобаєшся мені будь-яким, — Намджун нахилився вперед і зціпив зуби на чужій ключиці. Чути було, як зверху дихав Хосок. Спокійно, наче спав. Вирівнявшись, Намджун глянув на відбиток  від своїх зубів і коротко облизав губи. — Але твоя худоба нездорова.

Чімін схилив голову до плеча, наче птах. Намджун не говорив, що це погано чи добре. Він просто говорив те, що бачив, а ти вже сам перетравлюй цю інформацію. Приймай її, чи ні. До такого звикнути легко, і Чімін дав слово, що звикне.

— Тоді завтра почну добре їсти, — Чімін коротко усміхнувся і втиснувся в чуже чоло своїм.

 

•••

 

Намджун смикнувся від протяжного високого стогону і, розплющивши очі, побачив перед собою Чіміна. Хлопець був оголений, а його голова була закинута на плече Хосока, а сам Хосок брав його ззаду. М’яв його тіло своїми, схожими на гачки, пальцями. Він упивався ними в шкіру. Ранив і рвав. І Намджун нічого не міг вдіяти. Він просто дивився, як рук ставало дедалі більше. Вони обіймали юне тіло, ламали його, залізали під шкіру, і голос Чіміна зірвався на гучний крик болю. Очі, повні сліз, дивилися просто на нього, і він потягнувся до них рукою. І тільки тоді Намджун здвигнувся до Чіміна, щоб врятувати, але він не встиг, руки розірвали Чіміна навпіл. Перетворивши на кашу з кишок і зламаних кісток, а за нею величезна зубаста паща.

— Й ди с юди.

Намджун смикнувся і розплющив очі. Темно та галасливо. Цей шум у його вухах. Це серце та кров. Він злякався? Йому страшно. Де Хосок?

Рука м’яко опустилася на Намджунове волосся і гладила, заспокоюючи. Він почув, як Хосок схилився над ним, його відросле хвилясте волосся лоскотало вилицю, і тіло Намджуна вкрилося мурашками.

— Не вір своїм снам, — прозвучало надламано й тихо.

Намджун відчув, як щось капнуло на його щоку й покотилося вниз до носа та губ. Солоне. Хосок плакав.

— Я ніколи його не скривджу. Я не ламаю дерева. Не відриваю крила. Я не ріжу дроти. Не ламаю пальці . Я хороший. Я твій друг.

Намджун підвівся на лікті, руки обплели його, а ззаду притулилися всім тілом. Хосок обіймав його не часто, але його обійми завжди були теплими, наче обійми мами. Намджун присунувся трохи ближче до центру ліжка, де спав Чімін. Молодший тихо сопів, лежачи на животі, його губи були трохи прочинені. Намджун мазнув по його плечу губами й обняв його худе тіло. Це все ще так незвично й дивно, ця чуйність Чіміна. Опинившись у теплі чужих рук, він притулився вже до грудей і у такий спосіб  продовжив спати. Завжди знайде шлях до тепла.

— Йди до нас.

 

•••

Це тепло перетворилося на жар ненависті, коли Чімін слізно просив Юнгі перестати бити й без того розбите обличчя Намджуна. Хосок осторонь бісився, голосно гарчав і рвав на власному обличчі шкіру. Намджун відчував біль, але нічого не міг із цим зробити, він не знав, що з ним робити, щоби перестало так сильно боліти.

— Ти гівно, Намджуе, — гарчав Мін, ще раз ударивши в обличчя, а потім плюнув просто в нього. — Нічого не вартий. Подивися на себе, ти ж хворий. Ти їбанутий.

Хосок десь за спиною стогнав і гарчав, з його рота йшов дим, а зі слиною виривалися рідкісні бризки вогню. Він скрутився і тримався за живіт, ніби там і не було нічого, просто величезна пробита наскрізь дірка. Вони просто пішли прогулятися, відпочити разом. Їм просто не пощастило натрапити на самого Мін Юнги в старій квартирі Чіміна, куди вони зайшли забрати його речі. Юнгі напав зі спини, збив із ніг і повалив на землю, а потім посипалися удари. Знову і знову.

Усе припинилося тільки з гучним вигуком Чіміна та глухим ударом. Юнгі відлетів убік, притиснувши долоні до розбитої вилиці. Молоток відлетів. А Чімін із жахом відповз, утиснувшись спиною в стіну.

— Яка ж ти погань, Чіміне, — Юнгі сплюнув кров і підійшов ближче, але його спинила рука, що вчепилася йому за комір.

Удар і Юнгі знову падає на підлогу, а над ним з’явилося спотворене злістю обличчя Намджуна. Юнгі завмер у жаху, на всі очі розглядаючи всю ту злість на чужому обличчі. Скільки разів Юнгі його бачив і жодного разу на обличчі Намджуна навіть м’яз не здригнувся. Його лице завжди було спокійним і байдужим, але зараз це була справжнісінька маска монстра, який прагнув крові.

Хосок хіхікнув десь ззаду й підійшов до Намджуна впритул. Його тіло віддавало сильним жаром, та таким сильним, що Намджуну здавалося, ніби його шкіра плавилася, але йому однаково . Він заніс молоток.

— Ти їбанутий.

— Пам’ятаєш, коли ми вперше зустріли Чіміна? — Хосок нахилився до самого вуха Намджуна, але погляду з Юнгі не звів. Скалився в лагідній посмішці. — Він сказав, що він Бог. А потім він називав тебе ангелом. Але ти не янгол, Джун-Джуне.

Хосок відійшов назад трохи й обійняв Намджуна зі спини. Його тіло ломило, а шкіра горіла, плавилася під натиском вогню зсередини.

— Але ж ти не ангел, — шепотів Хосок на його вухо, коли Намджун заніс над головою Юнгі молоток. Юнгі до смерті був не готовий, його очі сповнилися страхом. Погляд Намджуна ж сповнився лише вогнем ненависті.

— Він Бог.

Хосок мурчав від задоволення й обійняв чужу руку пальцями, обпалюючи.

— А ти його меч.

Намджун загарчав, як дикий звір, завдаючи першого удару. Молоток вдарив просто між брів Юнгі. На обличчя бризнула кров. Намджун завдавав удару за ударом.

— Неси Його волю!

Удар.

 

Удар.

 

Удар.

 

Удар.

 

Удар.

 

— Коси ворогів Його!

 

Удар.

 

Удар.

 

Удар.

Око Юнгі під ударами вилетіло з орбіти, а за ним простір наповнився кров’ю і мізками зі шматочками черепа. Уся його голова перетворилася на суцільне місиво, але Намджуна це не зупинило, як і Хосока. Він голосно сміявся і танцював. Горів.

— Бий! Бий! БИЙ ЇХ!!

І Намджун бив. Знищував. Стирав із лиця землі, залишаючи лише пляму — брудне нагадування про існування хлопця з ім’ям Юнгі.

— ГОРИ!!

— Намджуне! — Чімін схопив старшого за руку, зупинивши. Він намагався не дивитися на те, що залишилося від Юнгі. — Вогонь!

Намджун скривився. Кров, що забризкала його обличчя, пофарбувала все перед очима в червоне. Рука, що тримала молоток, затремтіла від тієї сили, з якою він стискав ручку. Навколо ставало нестерпно спекотно , Хосок горів і голосно сміявся, кричав, танцював.

— Ходімо швидше! — Чімін потягнув Намджуна до виходу під гучне ревіння вогню.

Нарешті Хосок був вільний.

Чімін щільно притиснувся до боку Намджуна, стиснувши його руки у своїх двох, поки перед ними вщент згорав будинок.

— Чіміні.

Чімін не відразу почув, що Намджун кличе його, тільки через кілька секунд до нього дійшло , що сказав старший. Чіміні. Так тепло й ніжно, що Чімін не повірив. Дивився на хлопця у всі очі й млів, коли побачив усмішку Намджуна. Широку та з ямочкою на лівій щоці. Виявляється, у Намджуна вона дуже глибока.

— Так?

— Ти вийдеш за мене?

Шум вогню та крові глушили звуки та думки.

— Що?

— Виходь за мене, — усмішка не сходила з його обличчя, і Чімін мимоволі усміхнувся сам.

— Добре, так, — Чімін розсміявся із цієї ситуації, але подався однаково . Попри  те, що Намджун був весь у крові вбитого ним Юнгі, Чімін поцілував його, обійнявши за шию.

Хосок сміявся так голосно, що закладало вуха. Хосок згорів разом із будинком та трупом Юнгі.

 

•••

 

З моменту вбивства Юнгі минув місяць. У новинах  про це нічого не сказали. Жодної справи до згорілого стирчака нікому не було, але була справа Чіміну. Намджун бачив, що Чіміна ця вся ситуація хвилювала.

— Він був моїм хлопцем. Другом, — сказав Чімін, коли вони сиділи біля моря на пристані. Погода була холодною та похмурою — ідеальною для Намджуна. Чімін сидів біля нього, обійнявши свої коліна руками. Він сховався носом у коліна й дивився на обрій. Чіміну треба було пережити сум і факт того, що його майбутній чоловік став убивцею. Уся ця ситуація впливала й на Хосока. Він постійно тлів і іскрився від хвилювання і болю, але він і Намджун розуміли той факт, що Чімін може піти й тримати вони його не будуть, але Чімін не пішов. Через місяць вони удвох стояли посеред невеликої квартирки, готуючись до їхнього невеликого й дивного весілля. Зі свідків у них тільки старі фото родини Намджуна, а за священника  — Хосок, що широко усміхався .

— Це безглуздо, Джуні, — сміявся Чімін, коли Намджун відкинув із його обличчя фату. Вони зробили її зі знайденої в старих речах мереживної фіранки. На ній була зображена Діва Марія з оточеним квітами серцем. Вони прикріпили її білими невидимками за волосся і зверху прикрасили вінком із білих півоній. Чімін був одягнений у білу мереживну сорочку, заправлену в білі класичні штани. Намджун був одягнений майже так само, крім того, що замість сорочки на ньому була одягнена проста футболка, з вишитою на ній маленькою квіточкою на горловині.

Вони вдвох обмінялися присягами , що нашіптував Хосок Намджуну на вухо раніше. Обмінявся кільцями, купленими на перший Намджуновий гонорар за його першу книгу. І все це було закріплено поцілунком і шиплячим голосом Хосока.

— Наш хлопчик.

 

•••

 

Всередині Чіміна мокро. Це зводило з розуму. На контрасті із цим його шкіра була прохолодною і пахла все тими ж L’Air du Temps. У Намджуна все зводило всередині, його пальці впивались у худі стегна, розводячи їх сильніше. Чімін стогнав просто на вухо, коли кут змінився, і дряпав чужу спину, відрослими нігтиками. Йому добре. До того добре, що він втратив контакт із власним тілом і відчув його тільки тоді, коли Намджун притис його до себе, буквально втиснув у своє тіло, і Чімін вигнувся під його руками. Притулився до нього, наче влитий. Чімін опустив погляд униз, відірвав одну руку Намджуна від свого стегна і потягнув її до своїх грудей.

— Стисни, — простогнав Чімін у чужі губи й смикнувся, коли довгі пальці обхопили його маленькі груди, стиснувши між пальців твердий сосок. Завтра там будуть синці й Чіміну це подобалося. Він тонув у коханні, задихався під міцним тілом свого чоловіка. Їм двом спекотно. Їхні тіла були вкриті потом, мокрі й липкі, як і волосся, що липло до чола. Чімін подався вперед і зловив чужі губи своїми, коли Намджун зробив ще кілька сильних поштовхів, кінчив всередину.

Намджун дихає важко, просто в шию, його тіло тремтіло, коли Чімін його гладив і заспокійливо шепотів щось, потім притискаючись губами до мокрого чола.

— Я кохаю тебе, — прошепотів у порожнечу, і так мало. Дуже мало цих слів, щоб описати все те, що творилося в грудях зараз.

Після душа Намджун лежав на чистому ліжку й дивився перед собою в темряву. У цій самій темряві стояв Чімін. Його бліду шкіру освітлювало світло місяця, що потрапляє в кімнатку, надавши цій сцені якоїсь містики або релігійного підтексту. Вінок із білих півоній на його голові нагадував німб.

 Бо Син Людський прийде з ангелами своїми в славі Отця Свого й буде судити всіх людей у їхніх справах.

Намджун напружився, коли Чімін торкнувся пальцями його ніг, осідлавши їх. Він відірвав від вінка пишний бутон і зарився носом у м’які пелюстки. Він розірвав його пальцями, через що пелюстки впали на його груди та ноги. Намджун стежив заворожено. Хосок, що сидів у кутку кімнати, блаженно заплющив очі, усміхнувшись , і Намджун відчув у своїх грудях тремтіння . Чімін тепер його чоловік. Тепер вони пов’язані один з одним, і про це говорили не тільки кільця на пальцях і фата, що лежала на підлозі. Про це говорило почуття в грудях. Намджун не знав йому назви, але він відчував, як хоче Чіміна обійняти, як хоче притулитися до його грудей щокою, наче дитина. Він так і зробив. Пелюстки посипалися йому на голову, коли Чімін його обійняв у відповідь і поцілував у голову. Намджун чув, як б’ється його серце. Чімін сміється і лягає на ліжко, укладає на себе. Квіти сплуталися в чіміновому волоссі, і Намджун, підвівшись, не міг відвести очей від цієї краси. Він торкався кінчиками пальців чужої щоки, прошепотівши:

— Я кохаю тебе.

— Я кохаю тебе.

Чимін усміхнувся  так яскраво, що його очі перетворилися на щілинки.

— І я вас кохаю.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь