Яскраві прожектори осліпляють Чонгука. Він намагається дивитися прямо перед собою, але нічого не виходить. Чонгук ніяк не може зосередитися. Все навкруги здається якимось розмитим, нечітким та безформним немов він провалився в глубини найтемнішого океану. Що це таке? Що відбувається? Чонгук мимоволі роздивляється по сторонам намагаючись хоча б щось розпізнати, і замічає нагороду. Вона блистить та манить його до себе, розкидаючи сотні сонячних зайчиків на всі сторони світу. Невже ця нагорода належить їм? Невже вони заберуть її з собою? Скоріш за все так, адже тримає її в руках Намджун хьон.
Чонгук заставляє себе дати газу своїй свідомості і догнати реальність. Він стоїть серед своїх хьонів на великій сцені і получає дуже важливу нагороду. Першу велику та вагому нагороду в їхньому житті – Альбом року. Хьони плачуть. Він дивиться на них і бачить сльози на очах кожного з них. Він також не в собі. Він теж не вірить в те, що відбувається. Реальність здається всього-на-всього красивим міражем, немов перед смертю йому показали втілення всіх його мрій та надій. Тільки він не вмирає. Можливо навіть навпаки.
Чонгук чує як хтось кличе його по імені десь із трибун та переводить погляд в зал. Він не може знайти того хто кричить його ім’я, але натомість помічає дуже багато яскравих та неповторних Армі бомбочок. Чонгук мимохідь згадує ті дні, коли їх ніде не можна було зустріти, але ось вони тут. Світяться як найбільша та найпрекрасніша галактика. Його галактика. Його світ. Невже вони дійшли до такого? Невже вони змогли створити настільки міцну родину? Невже вони це все заслужили?
Чонгукові очі переповнюються слізьми і він закриває їх. Він відчуває це – удари сердець їх Армі. Вони настільки голосні, але при цьому настільки гармонічні, що звучать немов один організм і переповнюють його до країв. Одні мрії. Одні думки. Одні надії. Всі вони разом – це щось набагато більше чим просто фандом. Вони – одна душа. Вони – давнозагублені частинки одного цілого. Можливо зараз тільки вони семеро тримають цю нагороду, але вона їхня. Вона належить кожній Армі.
Намджунів голос різко стихає і Чонгука починають кудись тягнути. Чонгук відчуває тепло, впевнені доторки та міцні обійми. Він відкриває очі і бачить голови хьонів, які туляться один до одного. Їхні очі виплакані, але Чонгук знає, що це не кінець. Це тільки початок.
Вони починають повільно рухатися в сторону куліс. Хьони продовжують плакати і повторювати одні й ті ж самі слова : “Дякую”. “Ми не очікували.”. “Я люблю вас”. Чонгук шепоче ту ж саму мантру в унісон зі старшими. Потім він тягнеться за нагородою та бере її в руки. В руках Намджун хьона вона здавалася такою холодною та тяжкою, але насправді це взагалі не так. Їх нагорода була теплою, невагомою і зовсім неважкою. Але це ж тільки фасад. Чонгук знає скільки сил, старань, істерик і впертості було в неї вкладено. Такі речі не можна зважити вагами і порахувати з калькулятором. Тільки вони з Армі знають важкість цієї нагороди. Тільки вони з Армі.
Чонгук на секунду завмирає тримаючи нагороду в руках. Це була їх мрія. Це були їх сни та надії. Це була їх обіцянка фанатам і ось тепер нагорода належать їм. Завдання виконане. Фініш досягнутий. Але що тепер? Що вони мають робити дальше зі своїми життями? Будь що, тільки не зупинятися. До їх нового старту уже почався відлік. Тепер у них немає дороги назад. Тепер уже немає причин здаватися. Занадто вагому і значиму нагороду віддали їм Армі. Одного дякую тут не вистачить. Чонгук не знає чим вони зможуть віддячити фанатам, але вони обов’язково знайдуть спосіб. Це Чонгук може точно пообіцяти.
Швидко записавши коротеньке відео для Армі, вони вертаються назад в концертний зал, щоб дочекатися кінця шоу. Затім емоційно виснажені, але щасливі вони заповзають назад в свою гримерну. Там вони ще раз дякують Армі, ще раз обіцяють, що це не кінець, ще раз плачуть і тремтячими руками пишуть повідомлення своїм рідним та близьким.
Вони збираються повертатися в готель. Як сонні мухи хьони разом з працівниками агентства літають по кімнаті намагаючись зібрати всі їх речі. Чонгук сидить біля Шуги хьона, який уже давно перевдягнуся і чекає інших не бажаючи відпускати нагороду з рук. Чонгук теж готовий їхати додому хоча він ще не до кінця прийшов до себе. В його очах до сих пір світяться Армі-бомбочки, а вуха заклало криками їх фанатів. Такі моменти неможливо забути. Їх неможливо відпустити.
Чонгук відриває свій погляд від нагороди і його очі помічають Чіміна, які напівлежить-напівсидить на маленькому диванчику навпроти і дивиться в стелю. Старший виглядає максимально замученим та відстороненим від реальності. Його очі сильно опухли від сліз, а оголені руки нервово тремтять так що можна впевнено сказати, що Чімін все ще перебуває в шоковому стані. Чонгук знає, що всі вони зараз виглядають точно так само. Всім їм була потрібна ця перемога. Всі вони були ладні померти задля неї тільки щоб тепер вона повільно, але боляче вертала їх назад до життя.
Чонгук відпускає думки про нагороду і починає вдумливо роздивлятися хьона. Чімін сильно змінився за минулий рік. Світле коротке волосся підкреслювало ніжні, але при цьому гострі риси обличчя. Очі палали і виглядали ще більш вишукано та небезпечно з нанесеним макіяжем. Одяг став більш елегантним, стриманим та витонченим і ховав він гнучке, підтягнуте та сильне тіло. Але це все не вартує і цента, якщо немає харизми, а харизма у старшого була. Спокійні, граціозні рухи. Мягкий та тихий голос. Дзвінкий і яскравий сміх. Гра очима, тілом, словами… Чаруючим. Ось таким став Чімін останнім часом. Саме таким був насправді Чімін з самої першої хвилини. Напевно тому Чонгук так і не зміг його розлюбити.
Він не стримав своєї обіцянки. Більше того, він навіть не збирався цього робити. Чонгук збрехав. Без жодних мук совісті і навіть не почервонівши, він збрехав Чіміну просто в обличчя. “Я обіцяю” – сказав він тоді старшому. “Ні” – про себе відповів Чонгук.
Можливо зі сторони здасться, що таке рішення було нелогічним і дитячим, але нехай. Після їх розмови Чонгук іще раз проаналізував всі за та проти, але його вибір ніяк не змінився. Деяким людям в житті не судилося знайти свою любов, його ж була весь час поряд з ним. Він не міг просто забути про це або викинути це все з голови немов цього ніколи не відбулося. Він довго жив без любові і так жити він знову не хотів. Він вибрав нерозділене кохання замість пустоти чи пошуків когось іншого адже вірив, що саме так мають працювати справжні почуття. Любов – це не акції. З ними не граються, не прораховують і стратегічно не продають в найбільш вигідний час. Любов – це щось, що подарувало тобі життя. Це твій голос, твоє тіло і твій запах і ти береш це все та приймаєш без залишку. І Чонгук це все прийняв. Він прийняв Чіміна.
Чонгук не буде брехати, що таке життя було чи є легким. Нічого в нашому світі в апріорі ніколи не буде легким. Навіть любов і та приносить біль, але йому прийшлося змиритися. Бути на відстані витягнутої руки від своєї любові не така уже погана альтернатива. Звісно ти хочеш більшого. Звісно тебе лякає майбутнє. Звісно іноді нервів не вистачає і ти майже зриваєшся, але краще це чим взагалі нічого.
Чонгук не хотів жити без Чіміна. Це безсоромно, егоїстично та необдумано, але це так. Чімін йому так багато дав, Чімін відкрив йому очі на стільки речей в житті, з Чіміном він був щасливий як ні з ким і ніколи. Наскільки це погано, якщо він не хотів відпускати це все? Якщо він хотів затриматися в цьому моменті і в такій версії свого життя? Наскільки погано хотіти бути просто щасливим? Хоча б так як це було можливим? Хоча б так як у нього це виходило? Напевно це дійсно погано і хворобливо, але він готовий таким бути. Бути поганим і хворим, проте дивлячись на Чіміна щодня. Будучи з Чіміном щодня.
– Все готово. Можемо їхати.
Голос менеджера вириває Чонгука із виру думок. Периферійним зором він помічає, як один за одним хлопці та стафф починають відправлятися на вихід. Чонгук відриває свій погляд від Чіміна. Він відкидається на спинку дивана та закриває очі. Він не може піднятися. Радість та кайф сьогоднішнього дня занадто тяжкі щоб встати. Він падає в безодню спокою.
За декілька хвилин Чонгук знову відкриває очі і бачить, що в кімнаті уже майже нікого не залишилося. Чімін, візажист та він. Старший продовжує лежати в тій же самій позі не відриваючи очей від стелі. Він теж не може встати. Чімін теж забув як рухатися дальше.
Візажист виходить з кімнати наостанок попросивши їх поквапитися. Неочікуваний звук будить їх обох, і вони швидко підскакують з диванів.
Чімін обертається до нього.
– Йдемо, – тихо говорить він.
Чонгук дивиться на нього. Обличчя старшого, таке чуже і в той же час таке рідне, зачаровує його. Чонгук привик не дивитися. Привик відвертатися, не затримувати погляду, не акцентувати уваги на Чіміні. Але тепер він дивиться. Можливо вперше за рік, він дійсно дивиться і не може поворухнутися.
– Хьон, у тебе тут…- Чонгук жестикулює пальцями в повітрі. – у тебе все волосся і обличчя в конфеті.
Чімін нічого на це не відповідає, тому Чонгук кидає свій рюкзак і підходить до старшого. Він починає повільно та акуратно ловити одне кружальце блискучого паперу за іншим. Чімін плакав, тому деякі блискітки присохли до його щік, але Чонгук не спішить. В нього багато часу. Або точніше сказати він дозволяє собі багато часу.
Вони уже давно не були так близько один до одного. Якщо так подумати, то після того вечора вони більше ніколи не залишалися наодинці. Спочатку було тяжко. Чімін ще більше поринув в себе і ще надовше пропадав із виду. Чонгук переживав за нього, але нічим допомогти уже не міг. Але потім, в якийсь нічим неособливий день, Чімін вернувся як в нічому не бувало. Він знову почав проводити весь свій час разом з ними. Перестав тікати та ховатися. Перестав переживати та всім перейматися. Навпаки він став більше довіряти собі та ризикувати. З кожним днем, з кожною новою зйомкою Чімін розквітав на очах. Пропав хаос, невпевненість, метушня. Появилася легкість, впевненість та аура. Неперевершена аура.
Зрозумійте правильно, Чімін уже був на своєму шляху до змін з часів “I need you”, але цього разу все було по-іншому. Це було видно по його очах. Старший знав чого хотів і він уже не мав чого втрачати. Тепер свій скляний погляд Чімін подарував своєму віддзеркаленню і кожного разу він нищив себе вперше як востаннє. Чонгук не міг не помічати цього. Чонгук не міг не вбирати в себе радикальну до змін енергію хьона. В Чонгука нічого не було. Нічого крім їх групу, свого нерозділенего кохання і себе. Пора було зосередитися на тому що було. На тому, що він хотів отримати і досягти. Пора було почати працювати без лишнього ниття, відмовок та самозахисту. Пора було щось по-справжньому міняти.
І вони міняли. Тільки незалежно один від одного та будучи весь час на відстані. Чонгук хотів дати час Чіміну. Чімін не хотів давити на Чонгука. Вони віддалилися, щоб стримати слово. Вони створили відстань, щоб вернутися один до одного. І саме тому вони верталися. Зовсім по-тихеньку і повільно, але вони знову шукали шлях назад в життя один одного. Як друзі. Як хьон і молодший. Як близькі люди. Як дуже близькі люди. Тільки не на самоті. Тільки з ними завжди був хтось третій.
Але не тоді. Вони залишилися удвох і вороття назад уже немає. Чонгук фізично відчуває, як його невпинно затягує в цей вир відчуттів. Він розуміє, що йому треба або пришвидшитися або залишити все так як є, але він не може. Почуття ейфорії, яке принесла нагорода, все ще несеться по його венах. Чонгук не може перестати. Він ніжно торкається волосся старшого намагаючись насолодитися і втягнути в себе кожну секунду того, що відбувається між ними. Запах Чіміна, такий ніжний та солодкий, заміняє собою повітря і пронизує Чонгука наскрізь. Чонгук відчуває жар, який випромінює тіло старшого. Чімін – такий надійний. Чонгук так впевнений в його силі, що готовий впасти в його руки в ту ж секунду знаючи, що старший його спіймає. Чонгук п’яніє від думки, що Чімін може назавжди бути опорою для нього.
Нарешті всі конфеті в волоссі знайдені і Чонгук переходить до лиця старшого. Намагаючись бути максимально ніжним Чонгук повільно збирає кружечок за кружечком. Йому здається, що він впадає в транс. Тепла шкіра Чіміна зігріває його і йому стає душно. Блискітки горять перед очима створюючи незрозумілі візерунки. Тихі вдихи Чіміна задають ритм і Чонгук майже перестає контролювати себе. Йому так хочеться залишитися в цьому моменті навічно. В нормальні дні він би собі такої поведінки не дозволив. В реальному житті він би не поліз до старшого допомагати в такій ситуації. Але це ж сон? Вони ж не могли получити таку нагороду? Він же не міг послати всі свої заборони куди подалі?
Чонгук піднімає очі вверх і зіштовхується з Чіміновим зосередженим та вдумчевим поглядом. Чонгук зупиняється. Його рука залишається лежати на щоці старшого. На Чіміні зараз сірі лінзи, але навіть через них Чонгук бачить свої любимі очі. Сяючі діаманти, які пливуть в океанах долі. Він уже давно не дивився на них ось так. Довго, не відриваючись, абсолютно відкрито.Він знає, що йому треба забрати свою руку, попробувати віджартуватися, перевести тему на щось буденне та піти. Але він стоїть. Цей день схожий на казку. Нехай вона продовжиться ще хоча б хвилину.
– Ти все ще закоханий в мене? – шепоче Чімін. Вони обоє не відводять погляду один від одного. Вони обоє не кліпають. Вони обоє відчувають важливість цього моменту.
Чонгук тоне в цьому вирію з надій та майбутнього розуміючи, що йому треба збрехати. Ще раз. Знову. Без різниці. Чімін не може знати правди. Чіміну вона знову не потрібна. Цього разу признання може наробити ще більше бід. Але Чонгук занадто слабкий, щоб наказувати собі. Чонгук занадто п’яний та літає надто високо в небесах, щоб спуститися на грішну землю. В Чімінових очах він бачить рай і він біжить на зустріч йому.
– Так, – тихо відповідає Чонгук. Десь глибоко всередині він розуміє, що робить велику помилку, але на жаль брами, які тримали його здоровий глузд та відповідальність, зруйнувалися занадто швидко коли він торкнувся бажаного.
Очі Чіміна розширяються, але він продовжує мовчки роздивлятися Чонгука. Рука Чонгука продовжує бути на щоці старшого. Чонугк знає, що зараз вони ділять між собою все: повітр’я, емоції, переживання, думки, майбутнє. Все. Чонгук би хотів щоб це все не припинялося, але здається ніколи нічого не буде так як він хоче.
– Чіміні, Чонгука, де ви там?
Чонугк чує голос їхнього менеджера. За декілька секунд двері відкриваються і в отворі появляється голова менеджера. Чонгук миттєво забирає руки від Чіміна і опускає погляд вниз.
– Так, так, ми вже йдемо, – прийшовши до себе першим відповідає Чімін.
Старший бере свою куртку і схопивши Чонугка за рукав тащить його на вихід. Чонгук похапцем встигає забрати свій рюкзак і послушно йде за Чіміном. Він нічого не відчуває. Якщо секунду тому назад у нього в душі були всі емоції світу, то тепер не залишилося нічого. Єдине, що в нього є це рука Чіміна, яка міцно тримає його за руку.
***
Чонгук лежить в своєму ліжку і гортає стрічку новин. Він тільки що повернувся з душу, де просидів майже годину. Він втомився, дуже втомився, але відмовити собі в довгій і приємній ванні він не міг. Кінець року завжди пролітає на межі. На межі сил, енергії, почуттів та витримки. Людині дійсно треба пройти курс підготовки, щоб пережити всі ці виступи і залишитися живим. Вони живуть ось так уже декілька років. Кожного разу вони стомлюються все більше, але і отримують від цього все більше незабутніх відчуттів. Для них уже все скінчено. Їх вже не врятувати.
Чонгук кидає телефон біля себе на ліжко і дивиться в стелю. Після їх розмови зі старшим пройшло два тижні. За ці два тижні вони більше нічого один одному не сказали. Не було дальших питань, незграбних діалогів та недоречних коментарів, але через це все Чонгук переживає ще більше. Поведінка Чіміна дивує його. Старший не став уникати його або ховатися від нього. Навпаки Чонгук декілька разів помічав як старший невідривно спостерігав за ним. Взагалі не рухаючись. Навіть не кліпаючи. Він просто продовжував дивитися на Чонгука незважаючи на те, що відбувалося по сторонам. Здавалося, що крім Чонгука тоді для Чіміна більше нікого не існувало і хоча це було мрією Чонгука довгий час, в даній ситуації це його тільки лякало та бентежило.
Сам же Чонгук не наважувався почати розмову першим. Він не міг сказати старшому нічого нового. Нічого, що Чімін уже не чув. “Тобі не треба про мене переживати, хьон”. “Я не хочу щоб ти щось міняв в своєму житті заради мене, хьон”. “Залишайся вірним собі, хьон”. Пройшло більше року, але нічого не змінилося. Це добре чи погано? Скоріше за все ні те, ні інше. Це просто нормально.
Чонгук чекав відповіді Чіміна. Це було напевно єдине правильне рішення в той момент. Одного разу він уже попросив старшого пообіцяти те на що старший не хотів погоджуватися. Одного разу Чімін дозволив Чонгуку повністю взяти контроль над його життям. Скоріше за все буде справедливо, щоб тепер все залежало від старшого. Їх майбутнє залежить тільки від Чіміна.
Хоча це взагалі нелегко. Дозволити комусь, навіть любимій людині керувати твоїм життям. Всі ми по своїй природі – птахи. Летимо куди хочемо, робимо що хочемо, а якщо нас намагаються закрити в коробці, то ми помираємо. Звісно, те що Чонгук дозволяє Чіміну керувати їх майбутнім не можна прямо та впевнено назвати коробкою, проте в якомусь плані Чонгук уже давно був безправним. Адже по суті своїй любов це концепція, яка сковує та знерухомлює одне твоє крило щоб ти міг летіти вкупці з іншим так же само скованим птахом. Ви прив’язуєтеся один до одного і тільки в балансі та співпраці ви зможете рухаєтеся вперед з тою ж самою силою та впевністью як птах, що летить самотужки. Різниця тільки в тому, що ти не сам і зажди буде хтось, хто боротиметься за тебе так же само як і ти за нього. Але чи вартує воно того? Чонгук вірить, що так. Наскільки вільним би не хотів бути Чонгук, наскільки сильно би не боліло зараз його крило, друге крило він уже давно подарував Чіміну, а сам же він навчився літати тільки з одним.
Неочікувано в кімнаті лунає стукіт.
Чонгук піднімається з ліжка і дивиться на ручку дверей. Двері відчинені, але він не спішить впускати гостя всередину. Інтуїція, здоровий розум та імпульси серця підказують йому хто до нього прийшов. Все нутро Чонгука просить його не впускати старшого всередину. Старший спровокує бурю. Він не залишить каменя на камені.
– Ввійдіть, – говорить Чонгук.
Двері відчиняються і в його кімнату входить Чімін. Чонгук не здивований. Чімін це відчуває.
– Можемо поговорити? – шепоче Чімін.
Чонгук нічого не відповідає. Старший знає відповідь на своє питання. Навіть якби Чонгук не був готовий до розмови, він би все одно його впустив. Це неписане правило закоханих людей. Ти не вмієш казати ні. Ти не втрачаєш шансу побути з людиною твоїх мрій. Ти приносиш себе в жертву при всіх адекватних та неадекватних випадках.
Чонгук махає головою в знак згоди і Чімін підходить ближче до нього та опускається на підлогу притулившись спиною до ліжка. Чонгук сідає біля нього. Вони мовчать. Чонгук згадує той вечір, коли йому відмовив Ві і вони так же само сиділи з Чіміном в їхньому старому гуртожитку. Невже пройшло стільки часу? Невже ці ситуації можуть так сильно відрізнятися один від одної як і бути схожими. Чонгука це смішить. Іноді життя занадто саркастичне та підле, щоб витерпіти його.
Чімін обертається до нього боком. Чонгук дзеркалить його дію і от вони уже дивляться один на одного.
– Знаєш, Чонгук, з моменту твого признання я весь час думаю про те, як мені поступити в даній ситуації. Яке рішення буде найбільш правильним враховуючи те, що я менш за все на світі хочу зробити тобі боляче. Точніше знову зробити тобі боляче…Або як завжди. – Чімін сумно посміхається і опускає голову. Чонгук хоче почати з ним сперечатися і впевнити його, що це не так, але стримує себе. Це явно непідходящий для цього момент. – Але поміркувавши про це трішки довше я зрозумів, що якщо я зараз буду думати тільки про тебе, тоді я можу принести тобі біль пізніше. Якщо перестану бути чесним. Якщо стану нещасним. Якщо пожалію про свій вибір…Тому я вирішив, що якщо я дійсно хочу для тебе самого найкращого, тоді мені треба слухати голос свого серце та розуму і вчинити так, як буде правильно і найкраще для мене. – Чімін замовкає і вони обмінюються поглядами. Чонгук ні про що не думає. Зараз у нього немає нічого щоб він міг аналізувати, прогнозувати чи про що переживати. Він просто слухає та віддається повністю старшому. – І я хочу покликати тебе на побачення.
Чонгукаові очі округляються. Він настільки сильно не очікував такого розвитку подій, що його жорсткий диск летить куди подалі і йому залишається тільки дихати та дивитися перед собою. Він думав, що старший попросить його залишитися друзями. Він навіть бачив це. Як Чімін своїми пухкими, розовими губами говорить йому ці слова : “Будь ласка, Чонгук, давай залишимося просто друзями”. Чонгук був готовий до такої відповіді. Чонгук навіть на неї розраховув. Це би було найпростіше та найбезпечніше вирішення даної ситуації. Всіх би все влаштовувало, не було б ніяких проблем, незручностей та конфліктів. А що ж робити тепер? У Чонугка уже навіть був план, як він буде жити дальше. А ніяк, точніше без жодних змін. Він привик до невзаємного кохання. Він привик навіть не надіятися. Але тепер надія появляється в його серці і він навіть не уявляє як жити далі.
– Що? – шепоче Чонгук.
– Підеш зі мною на побачення? – питається Чімін. Старший нервує. Чонгук це бачить, тому ще більше не розуміє, що відбувається.
– Хьон, ти не повинен нічого такого для мене робити…- Чонгук починає швидко молоти язиком, щоб привести старшого до тями, але Чімін перебиває його.
– Ні, Чонгук, послухай мене. Ти навіть собі уявити не можеш як зараз мало таких людей як ти. Яка це рідкість зустріти людину, яка би була здатна на щось подібне. На щось настільки чисте, безкорисне та при цьому сміливе… Не кожен зможе стільки часу любити когось нічого не просячи в замін, не будучи токсичним, нав’язлим, ображеним, а навпаки тільки оберігати та давати волю та підтримку. Це варте великої поваги та вдячності. – Чімін на секунду зупиняється щоб набрати побільше повітря в легені. – Для мене буде честю піти з такою людиною на побачення… Я дійсно цього хочу, Чонгук.
Вони дивляться в очі один одному. Вони сидять так близько, що Чонгук може чути як шалено б’ється серце в грудях старшого. Чімін швидко дихає та нервово перебирає пальцями. Чому старший так нервує? Було б простіше вірити, що Чімін похвалив його просто з почуття жалості, але в глубині душі старший хоче, щоб Чонгук відмовив йому і вся ця історія з закоханістю закінчилася б раз і назавжди. Чесно кажучи навіть для Чонгука би так було краще. Все тому що іноді ти настільки звикаєш до тяжкої та безвихідної ситуації, що всі можливі рішення та можливості здаються занадто небезпечними та ризикованими. Ти боїшся вийти з неіснуючої зони комфорту в пустоту, про яку нічого не знаєш. Так що це правда. Було би простіше вірити, що Чімін нервує бажаючи відмови, але це не так. Чонгук це знає. Його серце відчуває правду.
– Добре, – майже чутно говорить Чонгук.
– Добре? – посміхаючись говорить Чімін. Він все ще на піку своїх емоцій, але його помітно попускає. – Завтрашній вечір у нас вільний. Можемо піти повечеряти.
– Давай, – все так же тихо відповідає Чонгук.
– Тоді завтра о шостій вечора?
Чонгук махає головою в знак згоди. Вони дивляться один на одного ще декілька хвилин, а потім Чімін піднімається з підлоги і йде в сторону дверей.
– Хьон, ти впевнений? Впевнений, що хочеш цього? – вилітає з губ Чонгука. Він закоханий в старшого майже два роки. За цей час він пролив не одно море сліз. В них майже нічого не було хорошого. Або було, але не таке. Не таке як Чонгук хотів. Не таке яким би воно могло бути. Не таке, заради якого Чонгук би не тільки не вмирав, але ще і жив. Це ризиковано. Дозволяти собі надіятися, дозволяти собі повірити в можливе майбутнє, дозволити собі відкрити наповну свою любов. Буде тяжко її закрити назад. Буде нестерпно знову попросити її помовчати. Але він повинен піти на ризик. Він повинен використати цей можливо єдиний шанс. Він повинен написати в її книгу хоча б один хороший розділ. Але для цього він повинен знати чи Чімін насправді цього всього хоче.
Чімін зупиняється та повертається до Чонгука.
– Так, – впевнено відповідає Чімін. Він чекає на реакцію Чонгука, але Чонгук тільки легенько махає головою. – Тоді завтра в шість. Я прийду за тобою.
Чімін йде. Чонгук продовжує сидіти. Історія нарешті бере неочікуваний поворот. Тепер уже ніхто не знає що буде дальше.

 

3 коментаря

  1. Імбирний Чай

    ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯ НАРОООООДДДДДД!!!
    Я хотіла іти спати. Я. Хотіла. Іти. Спати. А потім вирішила здуру перевірити, чи є оновлення. І в результаті розбудила подружку, щоб переказати весь сюжет і поділитися своїм шоком. ПАРК МАТЬ ЙОГО ЧІМІН! ШО ЦЕ БУЛО? Попередній розділ я в сльозах читала о п’ятій ранку. Зараз майже північ, мені завтра рано вставати і ТАК, ДАВАЙТЕ ПЕРЕВІРИМО, ЧИ Є ПРОДОВЖЕННЯ. Я очікувала всього. Тільки не того, що сталося… Ладно, добраніч, I guess… хай подушка автора завжди буде холодною, а у вікно не завітають комарі🫶🫶🫶

     
    • Shadekey

      Я рада, що змогла здивувати.
      Трохи боюся наступного розділу, чи зможу добре написати, чи вистачить у мені слів, фантазії, романтики, але при цьому залишаючись в реальності. Будемо пробувати)))
      А ще я дещо зрозуміла про себе пишучи цей фанфік, і навіть не одну річ зрозуміла, тому я дуже вдячна і люблю його. І цього достатньо.

       
  2. Shadekey

    Вибачаюся що так довго не було нового розділу. На роботі був просто жах. Буду рада, якщо вам сподобається і ви залишите коментар. Цікаво дізнатися вашу точку зору

     

Залишити відповідь