Сцена 1.

– Джено, будеш моєю дівчиною, мм?

Згаданий Джено закочує очі і відчайдушно зітхає:

– Трясця, зновууу…

– Будь ласкаааа, – Джемін підключається до акапельного виконання і тепер вони вдвох завивають на всю вітальню. При цьому кожен намагається перекричати один одного. Це тривало доти, доки Лі несподівано не гавкнув, схоплюючись з крісла.

– Попроси когось іншого!

– Тебе хочу! – Джемін піднирує ближче як дельфін, бере сусіда за руки, – Я куплю тобі кави, – похмуре обличчя трохи пом’якшилося, – Дві, дві кави!

– Та хоч двадцять дві! Ні! Не дочекаєшся. Ні.

– Ц. Окей. Добре. Ні так ні. Ніяких спільних походів по магазинах, ніяких “Джеміна, дай свої навушники”, – Нана робить неупереджене обличчя, потім повільно і спокійно проходжується по кімнаті, – ніяких, – бере рамку з фотографіями, знаходить серед них “зрадника”, – “Джеміна, я такий голодний”.

Поки Джено спостерігає цю сцену, приреченість повільно осідає на його плечі.

Гучно пропускаючи через ніс повітря, він знаходить у собі сили коротко кивнути.

“За що?”

Поки ніхто не передумав, Нана миттю звідкись витягує аркуші зі сценарієм.

/Товстелезну. В біса. Купу./

І не встигає придушити смішок від міцно зімкнутих повік Лі, мовляв, “якщо я не бачу, значить цього немає”.

Проковтнувши черговий напад сміху, На продовжив:

– Тааак.. Тобі треба присісти, – він стискає плечі Джено і, змушуючи того позадкувати, саджає на диван, – У нас з тобою дуже інтимна розмова, – Джемін з легкістю звалює на коліна сусіда гору листів, кладе зверху долоню (а чого ж не себе), – Сомін.

– О Боже.

Джено звичайно знав, чим обертаються подібні прохання, але вламувати себе все одно дозволяв.

Це ж Джемін.

– Не боже. Читай, ну! – Трохи було не волає той.

– То ми вже почали?, – Лі відкашлюється, потім прищурюється в пошуках своєї репліки. Він хотів було відкрити рота, як тут же зрозумів, що не в змозі промовити таке всерйоз.

Тим часом “акторище” вийшов за двері і пробубнив щось на кшталт “і після твоїх слів я влітаю такий весь із себе розпрекрасний”.

– Готовий? – доноситься з коридору.

– Ні!

– Тоді почали!

Джено більше навіть питаючи себе інтонацією суміші подиву і безглуздості затягнув:

– Оппа?

Зі стурбованим обличчям “в кадр” вривається Нана:

– Сомін…

– Я.., – продовжує Джено, – Я.. не можу озвучувати цю хрінь!

– А мусиш! – обурення вирує. Як можна бути таким занудою і привередою врешті-решт.

– Давай іншу сцену спробуємо, наприклад, – “недопартнер” тицяє в рандомний листок, – ось цю.

– Ти ж навіть не глянув, що там, – недовірливий Джемін тягнеться за папером, ковзає очима по рядках і піднімає брову.

/примудрився ж ти вибрати таке/

– Та я вже все встиг прочитати, це саме те, що мені хотілося б зіграти з тобою, – не дуже замислюючись випалив Джено.

– Ох, даремно ти це сказав, – слова розтанули у швидкості котячого стрибка Нани.

Він повільно осідлав коліна Джено і тихо та чітко промовив поглядом з-під вій:

– Нас у цій сцені взагалі немає.

Насправді й фраз там особливо не було. Та й листок призначений точно не Джеміну. Чиясь розкадровка постільної сцени, яка (цілком) випадково потрапила до його папки.

Джено відмічає, як власні руки автоматично утримують Нану за талію – припиняти це він не збирається, лише схилив голову набік:

– А це вже дуже цікаво.