Сокира над головою

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Тиша… Вони сиділи і мовчки дивились хто куди, обмірковуючи вміст записки. Тихенько потріскувало вогнище, невеличкі рої іскор здіймались в небо, щоб згаснути на клі місяця. Людоньки! Невже у них є хоч якийсь шанс!? Чи все це чергове мерево, щоб висмоктати ще більше сил.

– Хтось пам’ятає як довго ми тут? – спитала Нея, роздивляючись свої нігті, – таке враження, що ми почали забувати все, загубились. втратили лік часу.

– Що правда, то правда, – відповіла їй Мег. В її голосі було чути суміш розпачу та надії, такі солодкі і щирі, хоча вже давно приглушені. – Тут якась чортівня. Іноді мені здається, що ми роками стикаємося з маньяками, помираємо, відроджуємось, але нічого не пам’ятаємо, знову тікаємо і так по колу. Я більше не відчуваю того старху, що колись, але я і забула про радість.

– Можливо якщо ми втратимо всі емоції, то зникнемо… – ледь чутно мовила Клодетт.

– Чому ти так думаєш?

– Ми не перші й не останні. Цей почекр ка записці відомий мені, я його вже десь бачила. Тим паче тут іноді можна знайти хустки, аптечки, ліхтарі. Наврядчи сутність зробила б нам, її іграшкам, такий подарунок…

– Якби б інші люди існували, то ми б їх запам’ятали! – зауважив Джейк.

– А може і ні, – прошепотіла Нея. – Можливо з кожною нашою гибеллю ми втачали часнинку спогадів і про них. Хоча в Тумані відбувається така чортівня, що ніхто б нічого не збагнув.

Двайт схоже задрімав, його сопіння відволікло від всіх цих роздумів. Цей звичайний офісний працівник завжди боявся страшних історій, аж поки не попав в одну із них. Його побиті окуляри сповзли на лоба, роблячи образ двайта ще більш комічним. Туман довкола густішав та густішав, наближався ще ближче до полум’я вогнища.

– Скоро він знову поглине нас, і знову ми будемо рятувати свої сраки від металевого гаку, – пожартувала Нея.

Всі розсміялись. А що правда, то правда. Вони вже звикли до поглинання Туманом. В цьому всіті все проти них, не рахуючи інших людей-жертв. Краще боротися з добрим настроєм, чим бути похмурим. Джейк підкинув у вогнище пакетик запашних трав, Клодетт теж кинула зілля на вдачу. Туман все наближався та наближався, почав токатися їх ніг, тіла вкривались мурашками. Лише одна людина лишиться біля вогнища, сутність завжди забирала лише чотири жертви. Клодетт озирнулася, відчуваючи лихий погляд позаду. Все, починається…

Нея відкрила очі і посміхнулась: їй пощастило! Вона все ще сиділа біля вогнища, а тіман розійшовся. Але тепер вона сама…

В Червоному лісі каркнули ворони, порушуючи тишу. Хоча це якось видно, вперше за довгий час птахи злякались Джейка. Чорноперих хлопака неабияк любив, та і вони його не страхались. Може не впізнали? Хоча зараз треба думати не про це! Із-за дерев чулася слов’янська мелодія, що нагадувала колискову. Скоро над нашими пустими головами літатимуть сокири Х)

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: