русалчина луска.

FavoriteLoadingДодати до улюблених

au: надзвичайні істоти. tw: тілесні ушкодження. вікові рамки юності кенурів.

.

banks – warm water.

 

раніше тут було чарівніше. очерет тоді ще не обріс до неба, величні скали та малі камінці ще не вкрились бридким слизьким мохом, не загули безтактні комарі та бабки. цвіло тільки світило на небі, що зараз ховається за заростями дерев, довгими моторошними гілками, та й які квіточки коло води. бродили легенди про гарних русалок, ходили хороводом веснянки та ворожіння на кохання, голосили різьбленні сопілки з творчими римами. у берега панувало вічно гучне закохане юнацтво, задобрюючи відображення дзеркальної води своїми бесідами та небувалими байками.

озерце кликалося у місцевих видуманими прикметниками, називалося чарівними іменами, казали, що воно володіє неймовірними властивостями, бо зцілює всі вади і втілює немислимі мрії. його вшановували як щось потойбічне та казкове, якийсь дарунок найвищих сил, ніби самі скандинавські богині вирішили почастувати відлюдне селище частинкою своєї захмарної краси.

зараз місце нічим не виділяється зі спільної атмосфери утопії. над озером зрання згущається сірий сліпий туман, а до вечора він шаром пилу осідає на воду. сюди ходять на ночівлю місцеві знамениті розбійники, безхатні п’яниці та заблукавші музиканти, щоб свіже вологе повітря, яке пропахло тютюном, жаб’ячим слизом та мертвою рибою, обласкувало їм набрані рила. водяний з русалками з розказнів, певне, вмерли у всесвітніх муках в цій клітці бруду та їхньої ганьби. і більше точно не повіриш, що колись озеро гарно й гучно славилося доброю вдачею.

рибалки виловили вже будь-яку тутешню рибу: чи вона дійсно їстівна та смачна, чи колись була лише декоративною малечею, казковою прикрасою джерела, що гладила ноги тим, хто заходив до води. вони все рівно залишаються рибалити на кам’яному березі у пошуках більшої наживи. ніби далі продовжують ловити лише кістляві їх трупи, які задешево потім продають місцевим обіднілим сім’ям на придорожньому ринку. стоять, посупивши червоного від алкоголю носа над нечистими хвилями та безвтомно чекають поки улюблена застара вудочка клюне.

кенні в дитинстві любив ходити до озера, щоб подивитися на своє тоді ще майже прозоре, світле відображення, яке грало з ним завдяки блиманню сонячного проміння. з дурною посмішкою, що не приховувала випавших молочних зубів, не ховала по-дитячому щирого дивування красі, та недоречно великими багряними вухами. але зараз, купивши найдешевші кістляві обриси рибин у знайомого торгаша, жадібного і безчесного, хлопець чистить їх у води. вагітна сестра постійно жаліється, що її нудить від неприємного смердючого запаху. він залишається на роки у посудині, а з часом заповнює собою весь простір у будинку, огортає тонкі стіни і бідній жінці не лишається чим дихати.

кенні робить глибокий рваний надріз, з лускою зрізаючи шмат несвіжого м’яса та скидує його в бік, в непримітний кущ з дикими прокислими ягодами. в свідомість вдаряється яскравіший сморід і аккерман морщить ніс, кумедно жмурячи очі. околиці озера давно стали купою сміття для всіх охочих так бачити, тож сором більше не намагається гнітити мозок. чоловік утримує рибину за хвіст, проводить кинджалом ще декілька разів, гидуючи, допоки слизькі пальці не зісковзають, підставляючись під гостре лезо.

наче швами на дорогому шовку розходиться поріз, вже майбутній шрам, що видніється між середнім та вказівним тремтячими пальцями. кров прискає з темніючої рани, стікає по долоні рідким малиновим варенням. м’язи напружуються від нестерпного роздратування під шкірою, вибиваються пульсуючими венами раніше, аніж у жилах відчувається ріжуча біль. рука в момент стає важчою, наче в зажатому кулаці підіймає тяжку ношу.

інфекція спішить втекти зі слизом до рани і її починає шипуче щіпати. бруд заходить глибоко всередину, розганяє вороже налаштовану до нього кров швидше та розноситься по тілу в артеріях, затікає до аорти. думки відразу бридко вважають все тіло й організм замараними та кличуть скоріше вмитися в пекучому окропі. темно-калинова грязь обрамлює точене лезо і з нього крапає до риби. та ніби ворушиться, відчувши теплу й живу кров на зябровій кришці, але одночасно з тим вона падає назад у відро до неочищених.

кенні вдивляється в поглиблену вразу, заздалегідь забачає кожну блимаючу, поражену біль і здригається від неї так довго, що та перестає наливатися кров’ю та мучити розум. виглядає неприємно й похмуро, наче скалиста печера. він дратується в стражданні з цього, але, насупивши шрам на брові, знову приймається за смиренну роботу.

з-під води у тягненні до сонця випливає неживою істотою тіло. це юнак з попільним, сивіючим волоссям – блідий та виснажений, ніби його фігура висохла, випарувалася в секунду, як доторкнулася до земного кисню, ніби він особисто на собі, під гладкою шкірою відчував як це місце ставало все похмуріше за роки. він дивиться прозоро наскрізь, лагідно всміхаючись самими очима, стиснувши губи в тонку посірілу лінію, і схиляє до боку підборіддя у мільйонах німих питань. у нього витончені, та різкі й впевнені рухи, плаваючі цвіллю на спокійних хвилях чаруючі вигини.

незнайомець всажується на покритий плюгавим мохом камінь близько берега. тендітно тихо, тією тишиною, що гучна, ляпає по воді русалчим хвостом, розганяючи повільні дуги, і кенні, увірував, клянеться, що в заклятті не відірве від нього свого погляду. риб’яча луска ллється відтінками, налита тьмяним сонцем: зі світлішого синього переходить до темного фіолетового, а потім градієнтом в білосніжний, на дотик холодний білий колір. вилиці орнаментовані блискучими блакитними лусочками, вони ніжно обрамлюють вуста, вкривають вуха сріблястим у тіні відблиском. вони малюють мозаїкою на живому полотні, ніби ікони святих – контури ребер та груднини.

сьогодні надто безлюдно для звичного дня, а присутні: роззяви гомонять та позіхають, але потойбічне дійство не помічають, замовчують, оп’янілі свідомістю й тілом – не вірять більше своїй уяві. міфологічна примара звертається гідною появою зовсім не до них, тож їм не варто ділитися дорогоцінною увагою. її зсередини ніби світить ніжним рожевим ліхтарем, позбавляючи озеро затемних скупчень бруду, надаючи йому більш яскраві, повертаючи лагідні фарби колишнього сяйва в ілюзійному баченні. це світіння сліпить очі подібно передсмертним спалахам, замилює зображення та лютить мозок своєю грою.

кенні не встигає вгамувати цю лють у подиві і запізно помічає як лезо знову зісковзує з-під пальців, робить досконалий оберт у повітрі, відомим чужими наказами жбурляється вперед. воно летить стрімно у промасі від красивого лиця незнайомця, від чужих точених ножами вилиць, кудись у бік, в хащі очерету.

зупиняється між його пов’язаних плавцями пальців. ті рвуться матерією наче з пронизливим писком і пускають по жилистій долоні сіро-рожеву кров. русал не веде й куточком рота, але сумирно закриває очі у безсловесних роздумах. пальці тремтять, сіпаються, бо то зі всієї швидкості кинджал боляче стукнувся руків’ям о кісточки. до жовтіючих чорних синців, якщо не до переломаних пальцевих хрящів.

незнайомець зістрибує з насиженого місця – лине вперед, мовби у повторенні маневрів леза, що міцно зажате в долоні, аби припинити кровотечу. пливе, зжавшись декілька разів точно рівною дугою, занурюючи і підіймаючи з води голову повільно, ніби у окремому просторі з так само безкінечно пливучими життями. кенні осоромлено задкує від наближення казкового дива, але те лише обережно кладе ніж на берегові камінці, ближче до нього, повертаючи власнику. русал лишається поряд на мілі, опираючись ліктями на поверхню і, зчеплюючи пальці в замок, ховає рану від липкого його погляду. руки ріжуться об гострі самоцвіти та ця слабка біль відчувається чіткіше роз’єднаних пальців. спина гнеться глиною, що вимальовується рельєф хребту та плечових тонких кісток. шкіра здається надто крихким дорогоцінним камінням, її мурашками ворушить й штовхає легкий вітерець, а досконалий хвіст розмірено гойдається у воді зі сторони до сторони, блищить своїми барвами у відблисках її прозорості.

– урі. – урі меланхолійно нахиляється вперед і знову до заду, та млявого вираження не прибирає.

кенні проводить язиком по ряду верхніх зубів, здавлює губи, смакуючи звучання імені у міркуванні. спочатку він не був певний, що урі дійсно не фальшива мара занудьгувалої уяви, потім – що він не поворухне фалангами до леза знову, не проведе любо подушечками по його гостроті і повільно не введе його аккерману під м’ясо, коли б той навіть не спробував опиратися такому естетичному засвітлому явищу. він дивиться на русала проникливо, та точно не з взаємним глибоким розумінням, чекає відповідей на дитячі питання або подальших інструкцій у знайомстві з подібною нелюдью.

– кенні аккерман.

і вони інтимно замовкають. пізнають характери, життєвий досвід один одного через це мовчання, через свої несміливі взори. більше кенні не чує відчайдушним набатом в серці чіткої різниці за расами, але надто відчуттю безвольного спокою не вірить. ті чарівні агатові зіниці шкрябають грудну клітину зсередини фіолетовою радужкою з білими лініями-кігтями.

урі допитливо зазирає до відра з рибою, підіймаючись на ліктях. дивиться на облягаюче кістки м’ясо десятка рибин, повними грудьми вдихає трупний запах і лише потім, наостанок – кліпає крилатими віями декілька разів, повертає погляд до точеного обличчя кенні. в ньому вичитується нерозуміння та між рядків читаються щирі спроби заздалегідь не видавати свого майбутнього засудження, теперішньої вразливості перед його словами.

аккерман здмухує зі зморщеного лоба неслухняне пасмо, втягує вилиці сірими кривими відрізками від напруги. в жилах, як у дерев’яній каструлі без ручок на вогні, знову закипає лютий гнів. він страшить та лякає саму його суть і істоту, наче це особисте визнання своєї поразки та чиста біла тканина прапору. нервовий піт змочує сторінки їх зустрічі, крапаючи сльозами на папір, на щоки з лоба. долею велено зараз збрехати, тому він стряхує головою в сторону, намагаючись відцепити від мозку чужі запитання і захистити честь правди. пальці вже завчено-зазвично намацують собі до хватки тушку та забувшому про біль кенні відкликається відкрита рана, як до неї торкається кінчаста риб’яча луска. поряд приземляється гидка товста жаба з великим брюхом – цим звуком дозволяє сховати схвильований ковток і те, наскільки він видається голосним.

йому не заперечують на мовчання, явно й не чекавши змістових відповідей, знаючи їх самими. урі завмирає, коли починає слідкувати за людськими діями. припиняє дихати на довгі секунди, коли лезо, налаштувавшись під вірний кут, грубо вганяється під срібний ромбик. роздуває ніздрі у першому вдисі, коли смуглі пальці напружуються, зручніше охоплюючи руків’я, і, чи випадково, посушує слизову оболонку, наче вкриває очне яблуко мармуровими затріщинами, коли кинджал робить дзвінкий ріжучий звук, відірвавши луски. коли повторюються до налаштованого ці інструкційні дії, коли рожеве м’ясо просвічує через себе зябра, а сморід стає більш померхлим.

кенні зализує слоїсті солоні губи, ніяковіючи, помітивши таку пильну увагу, але шипшиновим цвітом вкриваються синці під очима лише як чують:

–ти так гарно це робиш.

цей далекий хриплий, ніби прокурений чи старцевий, та все рівно мелодією ніжний голос. зараз він особливо чарівний, точно належить співаючій та тим співом чаруючій сирені, що заплила до гнітого озерця з рік, в які воно впадає. так само таємниче каже милі пестливі речі, зазиваючи путників втопитися. думає над чимось рівно одне наближення хвилі до берега, а потім сміло додає:

– захоплююче.

– що саме?

– луску з трупів зрізаєш.

від того комплімент не стає менш любим, звісно, що ні, але значно приголомшує надто обмежене бачення всесвіту. змушує різко загидувати своїм існуванням, життям і відкинути рибу до іншого відра, стряхнути руки від слизу. перед очима замертво пливуть глибокі дири на місці скляних очей у тієї, тільки-но почищеної і викинутої, гострі її зябра і бридкі тонкі кісточки. чесно – ніби зараз же знудить. негарно та безцеремонно знову з’являється сморід, а рана починає болісно пульсувати у своєму надуманому темпі танцю.

кенні недовірливо коситься на чуже обличчя, але йому у відповідь посміхаються щиро і безлукаво, не маючи й думки про його моралістичні страждання. справді відверто про них знаючи, проте не вважаючи їх чимось трагічним, скоріш необхідним, їжею на роздуми. ці вузькі вуста тремтять у тіні, виглядають надто сухими та кличуть до себе торкнутися, аби пізнати таємниць русалчих дотиків.

тому юнак тих бажань не зупиняє, навіть думати не думає збиратися. наближається до урі, шляхом занурюючи долонь у брудну воду, під розцвітлу квітку пишного лотоса, аби змити неприємний запах. на дотик подушечки великого пальця губи виявляються дійсно сухими та ніжними, наче залитими густим солодким тістом. вони зволожуються під впевненим натиском, мнуться у відповідь слухняною скатертиною з візерунчастими бахромованими кінцями. наповнюються життям та кров’ю, червоніють маковим цвітом на тій вишитій тканині. нічого надприродного, нічого нереального та таємного, ні світлих відображень перед очима, але ні, ніби все ще не існує цих дотиків, а просто є приємне загравання мрійливих дум.

вуста тягнуться, впадаючи у милі ямочки на щоках, та ніжно йому всміхаються. чомусь з’являється бажання ще трохи сильніше надавити, але у сенсі не поганому, гарному – ці думки зафарбовані романтизованим рожевим поглядом і точно не мають під собою ґрунту й основи про біль. кенні водить пальцем зі сторони до сторони по нижній дрижачій губі, до комісур, намагаючись відігнати уявлення, що заплуталися у чорних віях, і вдивляється в малі тріщинки так пильно, ніби з них в цю ж хвилину проростуть квіткові худі стебельця. вони розкриються пелюстками, ткнувшися навпроти, йому в лице.

урі відверто з нього сміється. чи то для нього, бо ж так лагідно і тихо, майже не ворушить жилами на обличчі, шепочучи, не тріпотить грудною клітиною. сміх ллється з горла й мажеться на губах любою чаруючою піснею. русал ефірно гойдається вперед і штовхає руку хлопця холодним торканням, повільно, та не вбиваючи крихкої атмосфери вічності моменту, лише щоб самому прикрити обличчя довгими пальцями, щоб сміятися більш щиро. кенні прибирає долоню за спину різко, трохи грубо й розриваючи згущене повітря навколо них, не знаючи куди її, електризовану неймовірним наближенням до казок, краще дівати.

але образ урі в раз змінюється: дивиться знову крізь матеріальний світ, кудись у глибоке душевне становище, сховище всесвітніх страхів і особистих гарних рис. він схожий на завжди потрібного поруч друга-однолітка і старшого коханця з гідними життєвими порадами одночасно. його губи сохнуть, випаровуються кольором в просторі та сумно піджимаються, ніби у пориві заплакати, але насправді у тонкій байдужості пізнання.

– ти завжди сюди ходив?

– вперше. а ти поряд десь плавав? – кенні милується його невіданою красою смутку так щиро й без маскувань, що й сам від цих почуттів більше не ніяковіє, сприймаючи сердечне тепло за дарунок.

– ні. – русал ховає погляд у оранжевих кольорах горизонту на заході сонця. – і більш не припливу.

і знову щиро всміхається, повертаючи зору до кенні. його пасма гарно кружляє вечірній вітер, а усмішка закріплюється у пам’яті чуттєвим образом. так чітко, ніби нутро робить для себе ймовірний здогад про те, наскільки важливо зараз його запам’ятати таким вродливим і наскільки ця згадка буде важливою. від того передчуття справді хочеться злитися та лаятися, бо воно несправедливе, даремне, зовсім не має збутися, але точно вже не сміятися у відповідь не менш відверто й чесно. гортанно і з тяжким кухиканням від галасу.

вони сидять так довго, та весь цей час гучно сміються чи глухо всміхаються одне одному. допоки небо темнішає у холодній палітрі всевишнього художника, огортаючи хмари глазур’ю зіркової посипки сузір’їв. допоки холоднішає незряча вода і по доріжці до озерця продовжують навідуватися інші, безликі й існуючі люди. допоки їм вистачає емоцій та почуттів, щоб через вирази обличчя взаємно їми обмінюватися. допоки урі не тягнеться до забутого кинджала з нечитаємими в очах мотивами.

кенні не розуміє приводу, але не здригається, без цікавості спостерігає за тягучістю часу і блищанням леза на камінні. урі схиляє голову у його бік, ніби ввічливо запитує чи можна, щоб позичити, і аккерман без сумнівів киває у дозволі. зовсім не очікує побачити як тендітні пальці у болісному роз’єднанні підносять кинджал до свого ж барвистого хвоста, зігнувшись в неестетичній позі.

лезо піддіває широку блакитну лусочку з основи на місці уявного юнацького стегна та грубо зрізає її. потім ще дві до композиції кольорового букету – фіолетову і білу, у тіні тепер посірілу й пожовклу. з нових ран тече та ж сіро-рожева кров, але в цей раз наче надто гаряча, тому париться у повітрі і роз’їдає теплотою хвіст навколо врази. хвіст втрачає своє сяйво, виглядає зовсім пусто без трьох лусочок, невід’ємних частин його ідеального виду. але урі дивиться з сумною посмішкою, не помічає окропу крові на шкірі і лише тремтить.

він протягує їх кенні, вкладає ніжно до його пораненої руки, що знову шипить як торкається гострих кінців луски. кенні дивиться на них тупо, зі скопійованою посмішкою, та просто видивляється чарівні підводні градієнти. лусочки у його долоні, наче справжні перлини й жіночі красиві прикраси, але набагато живіші, але ворушаться, але яскравіші за ті незрізані, що в раз в’януть на їх фоні, якщо зрівняти.

кушель знаходить його дивного і байдужого, поглядом мудрішого за себе ж на ранковій зорі, коли серце вже втомлюється мучатися у переживаннях за його долю, а організм бурчати у голоді.

вона сідає поряд, вдобно склавши ноги на землю і гладячи живіт лагідними, наче заздалегідь материнськими дотиками. дивиться у туманну далечінь, посупивши носа у своїх плутаних чорним волоссям думках. у брудну далечінь, темну і тьмяну. мовчить, вкриваючись шкірою мурашками від прохолодного вітру та кутається міцніше у вишиту хрестиком дівочу хустку. їй нецікаві блискучі плоскі камінці невідомих походжень у брата в руці, нецікава його страшна рана, яку вона побачивши, тихо зойкає, нецікаве нечищене відро рибин. щось собі наспівує молода під ніс, якусь дитячу колискову про непереможних героїв та лицарів з книжкових легенд.

від чогось кушель бруд цього місця до лиця личить, вона його любить й завжди рада образом та тінню в нім втонути. на її пасма туман лягає орнаментованим павутинням, холод залицяється набридливим хлопцем, а на повіки давить сяйво пізнього місяця.

коли підіймається – протягує кенні руку. той вдячно приймає поміч і у провині заглядає їй до сірих очей. там темна рідна ніч і склянка смачного молока, що змішуються, наче таємне подружжя, у глибокому відблиску кольору. але він там чомусь шукає недовіру та сестринські нарікання про надто багату уяву, щиру віру у казкові сюжети, гуляння з ким-попало і найдорожчі подарунки від незнайомих істот.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 
.
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: