Пейринг: Гаррі Поттер/Оригінальний чоловічий персонаж. Джіні Візлі/Драко Мелфой.
Анотація до розділу:
Хефмін стикається зі своїм першим наказом.
Та чи дійсно першим?
— Схопили ще десятьох, — чесно повідомив Ел, неспішно викроковуючи перед Хефміном, що як завжди після тренування примостився у кутку кімнати. — Були дуже необачні: створили або одяг, або ще щось… Але… ми не припинимо?
— Ти сам просив тобі довіритись, — слабко посміхнувся Мор. — Проте якщо хочеш припинити, то…
— Ні, — різко заперечив той. — Не хочу… До речі, думаю, з наступного разу ми можемо перейти на наступну сходинку. — Хельм дістав з карману біосмарт, що негайно спроектував у повітря план тренувань. — Буде важко.
— Так, давай. Я готовий.
— Що ж… тоді ми почнемо пошивати у дурні стихійників. Спочатку полум’янників, потім водяних, за ними геолів, а потім і громовиків… втопчеш мої власні вміння у бруд, Хефміне, — із сумною усмішкою повідомив Ел.
— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів Мор. Він не мав ні найменшого поняття, про що говорив Ел Хельм, але від розчарованої посмішки друга на душі стало огидно.
— Те і маю, хлопче, — з насмішкою сказав той. — Скажи мені, які здібності у полум’янників?
— Ну… створювати вогонь? А їх секрет я не знаю…
— Їх душа здатна сама обирати ким перероджуватись, — посміхнувся Ел. — Але я тобі нічого не казав. І не питай, звідки я те знаю. Не питай, бо не зможу не відповісти. — Мор промовчав. — Так ось. Але загалом правильно. Вони просто створюють і контролюють вогонь. Підвищують температуру, плавлять предмети і далі по списку. А тепер ти будеш вчитися робити те саме. Питання?
— Їх так багато, що я навіть не знаю, з чого почати… Я ж не полум’янник…
— Але ти творець, і цього достатньо. Так, визнаю, ти не зможеш контролювати вогонь, як вони, але ти можеш його створити, — Ел підійшов до Мора і взяв його за руки, підводячи долоні догори. Від цього руху Хефміну стало не по собі: настільки фанатично його друг дивився на нього. — Ці руки здатні створити все. Абсолютно все.
— Не все, — хрипло заперечив Мор, на що Ел роздратовано видихнув:
— Ну що? Що вони не можуть створити?
— Ну… вони не можуть створити почуття, — чомусь це порівняння здалось доцільним. — Я не можу викликати ними, наприклад… кохання?
— Але ти можеш створити гормони серотоніну і окситоцину, — заперечив Ел.
— Це немає нічого спільного, розумієш. Навряд чи, якщо я створю їх у якоїсь дівчини, то вона в мене закохається, правда? Ти занадто високої думки про мене.
— “Навряд чи, якщо я створю їх у якоїсь дівчини, то вона у мене закохається, правда?” — передразнив його Ел і боляче поморщився. — Мізки собі спочатку створи. І очі. Тоді, можливо, поговоримо. А тепер… полум’янники.
***
До самого приїзду в Гоґвортс Хефмін більше не промовив жодного слова, лише розглядав нову компанію через відображення у склі. Але, здається, інших така його поведінка зовсім не бентежила: йти вони нікуди не збиралися, а варто було комусь все таки встати, як Шеймус грізно дивився на них і проводив пальцем по шиї.
Хефміну було цікаво, чим таким Фініґан примусив своїх друзів прийти у це купе, проте запитати він так і не наважився.
Незабаром поїзд зупинив свій хід. Прислухаючись до порад ґрифіндорців, Мор одразу вдягнув мантію, в якій одразу ж заплутався і мало не впав. З нього лише посміялися і допомогли винести багаж, не звертаючи уваги на сперечання.
Та що ви причепилися, а? Няньки мені, чи що? Не змушуйте почувати себе малою дитиною, ви повністю руйнуєте всі мої плани!
— Ти, напевно, поїдеш разом з першокурсниками, — трішки глузливо сказав Шеймус. — Але це навіть круто, хотів би я знову побачити нічний Гоґ з човнів… Тобі точно сподобається! Там, правда, раптово може кальмар вилізти, але ти не лякайся, він хороший.
— Хто? — перепитав Хефмін. — Кальмар? Це тварина? — Про такий вид Мор чув вперше, що вельми образило його: він думав, що вже достатньо ознайомився із тутешньою флорою і фауною.
— Першокурсники! Першокурсники і Хефмін Мор! Першокурсники і Хефмін Мор! — пролунав грубий голос.
Хефмін відчув, як щоки злегка посиніли від того, що його ім’я ще й вигукували окремо. З боків почулися рідкісні смішки, що Мору теж не сподобалося: зараз чужої уваги йому не хотілося.
Подякувавши, що вже настала темрява, він все одно накинув на голову каптур, щоб його дивного забарвлення точно ніхто не помітив.
— Побачимось у Ґрифіндорі, — Шеймус на прощання поплескав його по плечу і підштовхнув до напіввелетня, що збирав біля себе новачків.
— Він такий закритий, — похитала головою Герміона, варто було Мору відійти. — Але воно й не дивно; я першого місяця поводила себе так само.
— Та він класний! Нутром чую! — сказав Шеймус. — Я з ним ще влітку познайомився; він мені, звичайно, дивним видався, але точно не гівнюком. Сто фунтів відсипав! Про матір вислухав! Скарб!
— Мені схожий на слизеринця. За всю поїздку майже нічого не сказав, просто зверхньо мовчав, — буркнув Рон.
— Тихо! — крикнув Шеймус, залізаючи у карету. — Краще б йому справді на Ґрифіндор потрапити, так хоч не пропаде. А то з цими нудними закриється в собі ще більше.
— Що ти так до нього прив’язався? — посміхнувся Дін. — Мені вже планувати ваше перше побачення?
— Кажу ж, — проігнорував той невдалий жарт, — я його ще влітку побачив. Допомогу певну надав… Хоча не до кінця розумію, для чого те йому було потрібно. Та й шкода мені цього інопланетянина.
— Чому інопланетянина? — здивувався Гаррі.
— Коли ми вперше зустрілися, насамперед він у мене запитав, який був рік, а потім ще й додав, що з іншої планети звалився. Тому і жартую так, хоча йому це не дуже подобається, — Шеймус замовк, а потім видав: — Зате уявляєте, як круто буде, коли він з цього замкнутого бовдура перетвориться на нормальну людину? Я тоді буду перед ним ходити з таким виразом обличчя, як він на початку. Щоб побачив, як з боку виглядає!
***
Всі вчителі напружено сиділи за столом, вдивляючись в двері, що ось-ось повинні були відчинитися і впустити першокурсників… і Хефміна Мора.
Ось двері відчинилися, після чого всередину завалилося ціле стадо дітей, що розгублено та захоплено озирались навколо; і лише один учень яскраво виділявся на їх фоні і статурою, і зростом. Незвично засмаглий для цих країв, з довгим темним волоссям нижче плечей, в яких миготіли сапфірові пофарбовані пасма. І Северус би ще міг зрозуміти, якби це було одне маленьке пасмо, але ні — кольорове волосся було всюди, раз у раз майорівши серед звичайних темних.
Оскільки Мор йшов збоку, раз по раз плутаючись у подолах довгої мантії, то Снейп зміг добре його роздивитись. Увагу професора одразу привернули шкіряні рукавиці, що зникали десь під мантією, але це прагнення приховати свої шрами Северус розумів і навіть схвалював; сам він теж всі плоди минулих помилок ховав під тканиною, не дозволяючи нікому більше їх побачити.
Хефмін одразу відчув, як всі погляди прикувалися до нього. Зупинившись перед табуреткою, він склав руки разом, озираючись на всі боки. Його очі випадково знайшли тих п’ятьох, що підсіли до нього в купе, але побачивши, що Шеймус збирався йому помахати, Мор різко розвернувся в протилежну сторону.
Спів капелюха він благополучно пропустив повз вуха: знайшлося заняття цікавіше — огляд зали. Мор ще ніколи не бував в настільки страновинних приміщеннях. Він-то думав, що квартира міс Роз була центром всіх антикваріатів, але цей замок виглядав так, немов винирнув із епохи Забуття. І Хефмін навіть був готовий посперечатися на все, що завгодно: тут немає ні телевізорів, ні холодильників і ніяких інших технологій. Порожнеча, нерозвиненість, забуття.
— Хефмін Мор! — вигук імені вивів хлопця із заціпеніння. Зрозумівши, що від нього вимагається, він ступив уперед і дозволив опустити собі на голову старий капелюх.
— Хм-м-м… цікаво-цікаво… прибулець, отже? — прошепотів капелюх йому на вухо, після чого Мор миттєво напружився. — Тихіше-тихіше, не потрібно мене вбивати! На мені, взагалі-то, чари конфіденційності, навіть якби хотів, нікому розповісти не зміг би… Але вельми цікаво, такого я ще не зустрічав… Ось воно як… Хм-м-м…
“Не потрібні мені твої коментарі. Відправ мене вже на Рейвенклов, і покінчимо з цим”, — подумки звернувся Мор до капелюха.
— Рейвенклов? Щоб тебе викрили на другий день? — посміхнувся артефакт. — Нерозумно з твого боку. Дуже нерозумно. Я б, на твоєму місці, тримався від рейвенкловців і слизеринців подалі: прознають щось недобре — а вони прознають, — то ти їх так просто не позбавишся. Так, Гафелпаф і Ґрифіндор будуть найкращими варіантами… Куди ж мені тебе відправити..? Не пирхай, молодику, я дію в твоїх же інтересах! Хм… Ну якщо так… Про тебе там попіклуються. Головне, не виділяйся своєю закритістю і неприязню, Хефміне Море. Ти помиляєшся, якщо думаєш, що вони прикриють тебе від чужого погляду — скоріше вже навпаки. Зверни увагу на близнюків Візлі — ти незабаром з ними познайомишся, — вони у всіх на слуху, але на них найменше звертають уваги, якщо вони щось утнуть. Втямив? Ну тоді…
— ҐРИФІНДОР! — Макґонеґел різко зняла капелюха з Мора, і той помітив, наскільки незадоволеним і докірливим був її погляд. Але за столом Ґрифіндору йому вже щосили аплодували, привітно посміхаючись.
Пригнічено закотивши очі, Хефмін встав з ослінчика і попрямував до столу. Але не до інших першокурсників, а туди, звідки йому вже махав Шеймус.
“Головне, не виділяйся своєю закритістю і неприязню, Хефміне Море”, — легко сказати, складніше реалізувати… Комунікабельність ніколи не була його відмінною рисою.
— І це директор? — запитав Мор, коли за вчительським столом підвівся Дамблдор. Загрозливий. Триматися подалі.
— Так, — відповів Дін. — Він трохи… того. Але все одно класний.
Та раптом десь посеред зачарованої стелі прогуркотів грим, а двері розчахнулися, пропускаючи всередину дивного чоловіка. Такого Мору бачити ще не доводилося: занадто велика кількість шрамів, пошарпане обличчя та одяг, відсутність однієї ноги та… дивне штучне око, що немов навіжене крутилось у зіниці. Артефакт.
— Шеймусе, ти знаєш, що у нього з оком? — той напружено ковтнув.
— Ні, але воно виглядає моторошно.
— Я знаю. Я читала про нього в одній книзі! Це магічне око. Воно може бачити крізь предмети, стіни, двері і навіть манті… і навіть… ну, всі інші речі.
— Дякую, Герміоно, — почута інформація не сподобалась нікому, а особливо не в захваті були Хефмін і Гаррі.
Зберігай спокій. спокій, я сказав! — подумки рикнув сам на себе Хефмін, коли всередині почала зароджуватися паніка. Луніди! Він може бачити луніди! Не треба було сюди їхати! Треба було тікати! Спокійно!
Хефмін повільно вдихнув на повні груди, сховав руки під стіл, щоб не було видно їх тремтіння, і перевів погляд на Герміону.
— І.. кхм-кхм… і через одяг також? — спробував підштовхнути він її у правильне русло.
— Ну, звичайно. Око може бачити крізь будь-які предмети. Тому він може бачити крізь…. він може бачити… він може бачити крізь одяг! — її щоки різко спалахнули, і вона прикрила рота рукою, щоб не крикнути ще голосніше. — Він… може що?!
— А де це око можна придбати?
— Шеймусе! Замовкни, поки Аваду поміж очей не схопив, — попередив його Дін, бачачи, як Герміона почала поступово закипати.
Тверді предмети. луніди проходять по всьому тілу. що робити? що робити?! спокійно я сказав! спокійно…
а якщо його вбити? вигнати з Гоґвортсу? немає ніяких гарантій, що він не якийсь збоченець, що не почне заглядати під одяг учнів. і якщо він так зробить… бісові луніди…
— Ні… ні-ні-ні, це безглуздо, — Герміона енергійно замотала головою у різні боки. — Він же вчитель. Нормальні вчителі таким не займаються.
— Нормальні? — запитав Рон. — Герміоно, та у нас хоча б колись були нормальні вчителі, окрім Люпина?
— Виглядає як збоченець.
— Шеймусе, він почесний аврор, який пережив багато битв із смертежерами! Він отримав всі ці шрами, коли бився за добро! Так не мож…
— Ага, точно як збоченець, — прошепотів Дін. — Я прямо вже бачу, як він стоїть біля стін душевих і…
— Та з ним ще дійсно під сумнівом. А ось уявляєте, якби такий артефакт був у Ґілдероя?
— Все, я піду до Макґонеґел! — рішуче заявила Герміона, ховаючи почервоніле обличчя у долонях. — Не можна дозволити комусь ходити з таким предметом у Гоґвортсі! Він… так він професор, але… але… це неправильно! Я… поговорю з іншими дівчатами! Я щось зроблю!.. Як я могла про це одразу не подумати? Але ні!
— Що ні? — перепитав Гаррі.
— А що, якщо йому цей артефакт необхідний для безпеки, що він слідкує за тим, що відбувається поза його спиною?
— Або поза стінами кімнат. Наприклад, душових.
— Шеймусе, зачекай, — Герміона попросила всіх замовчати і дати їй час подумати. — Думаю, я знаю… він аврор, і йому потрібен цей артефакт для роботи. Але… можна позбавити його будь-якої можливості підглядати за…
— Та досить вже, Герміоно. Не буде професор такого робити.
— А якщо буде?
— Ти сумніваєшся у виборі Дамблдора? — передразнив її Рон.
— Ні… але… але я, як і інші дівчата, буду почувати себе дискомфортно…
— Абсолютно дискомфортно, — підтримав її Хефмін, — подумати лишень. Як у вас взагалі такі вчителі допускаються? У Норвегії цей артефакт би давно змусили зняти і віддати на зберіганні у спеціальні сейфи. Тому надіюсь, що ти чогось доб’єшся, — щиро сказав той. використати цю дівчину. так. нехай вона зробить так, щоб в того не було можливості дивитися крізь одяг.
— Ще й турнір в цьому році, — напружено вимовив Шеймус, намагаючись зсунути акцент на менш провокативні речі. І промова Дамблдора підкинула йому пару ідей. — Ех, хотів би я взяти участь.
— Щоб заодно і себе підірвати? — підколов його Дін. — Не думаю, що ми і поруч стоїмо з тими, хто будуть кидати своє ім’я. До речі, Хефмін, якби ти був дорослішим, взяв би учать?
— Я навіть не знаю, що це за Турнір. Вперше чую…
Хоча сама вечеря пролетіла швидко: їм просто розповіли про Турнір, попередили про гостей, нагадали важливі правила, дали час поїсти та й відпустили по вітальнях, — та для Хефміна вона немов погрузла в желе. Час відмовлявся рухатись, якщо Мор забував думати про Муді і його артефакт.
Хефмін у Гоґвортсі лише пару десятків хвилин, а його секрет уже можуть викрити. Просто неймовірно: спочатку Поттер, тепер Аластор. Здається, після періоду вдачі доля вирішила відігратись.
Поки вони йшли довгими коридорами, до Мора ніхто не чіплявся: кожен бачив його здивовані погляди і вирішив не докучати ні розпитуваннями, ні порадами. Всі його думки і справді припинили кружляти лише навколо самого артефакту: антураж старовинної будівлі викроїв там своє почесне місце. І лише одна Герміона позаду щебетала до дівчат так голосно, що тепер всі хлопці думали, де ж їм можна дістати те омріяне магічне око.
— А уяви… — сказав якийсь старшокурсник. — Бачити крізь стіни душових…
— Огидно. Ендрю, тримай свої фантазії при собі, будь ласка.
— Хіба портрет — це хороший захист? Їй же хто завгодно може сказати пароль, і вона пропустить, — тихо запитав Мор у найближчого до нього ґрифіндорця, повністю ігноруючи розмови інших хлопців.
— Ну… Так, мабуть, це не дуже надійно. Але краще ніж у Рейвенклову: там потрібно просто загадку вирішити, — відповів Гаррі — а поруч йшов саме він, — задумливо схиляючи голову набік. Він лише тоді зрозумів, наскільки ж нікчемна тут охорона. Минулого року Сіріус із легкістю дістався їхньої спальні. Що заважає це зробити реальному маньяку?
— Щ-що за нісенітниці… — пирхнув Мор. Хотів пришвидшитись, щоб відірватись від Гаррі, але знову вчепився поглядом за яскраво-зелені очі, що хіба що не поблискували в темряві. Відведи не дивися чому ти дивишся якщо повинен уникати їх вони такі ж такі ж як у Зеленоликих.
Я знаю хто ти. І мені це не подобається.
але не все втрачено… ти можеш бути їх нащадком, але ти міг вже втратити Контроль. ще є шанси, є шанси.
— Що? — Поттер трішки здивувався такій увазі з боку новачка — спочатку в потязі, тепер ще й тут, — але Хефмін знову силоміць відвів погляд.
— Та так… просто у тебе… забудь.
— Що? У мене щось на обличчі? — Гаррі потер лоба, ніби там був бруд, і втупився на Мора.
— Ні. Очі у тебе просто… зелені, — тихо відповів Хефмін. Відчуваю себе останнім дурнем. Він подумає, що я схиблений. Хоча, може, це і на краще? Може, тоді він буде мене уникати? — Я таких раніше не бачив. Тут.
— А… так? Ну, зелений — рідкісний колір, якщо чесно, — заспокоївся Гаррі, хоча насправді нерозуміння лише зросло. Він відчув, як в нього по спині пробігли мурахи від погляду Хефміна, тому поспішив повернути обличчя в інший бік і зніяковіло промовити: — Ходімо далі.
Студентів завели у вітальню, показали місцерозташування спалень та душових і без зайвих промов попросили розходитися.
— Блін, стало ще тісніше, — поскаржився Рон, коли вони всі зайшли до кімнати. — Ти нічого не подумай, чуваче… просто і так місця мало.
Я також не в захваті жити в такому натовпі.
— Помістимося, — посміхнувся круглолиций хлопчисько — Невіл — і почав розкладати в тумбу речі.
— Наскільки я зрозумів, твоє місце тут, збоку, — вказав рукою Шеймус. — Біля мене. Сподіваюся, ти не хропиш.
— Можеш не турбуватися, — схопивши з валізи рушник і піжаму, Мор першим помчав в душ. Ще раз облихословивши застарілу систему водопостачання і до відвалу настраждвашись з цими “технологіями”, Хефмін одягнув довгі штани, сорочку з довгими рукавами, шкарпетки і повернув на руки рукавички. І лише переконавшись, що жодної луніди не видно, повернувся в спальню.
— Ого, а ти не помреш від спеки? — присвиснув Дін. — Я розумію, що в Норвегії холодно, але зараз в Англії тільки початок осені…
— Я звик, — до температури Мор був байдужий.
— Хефміне, тобі не обов’язково ходити при нас в рукавицях, — похитав головою Гаррі.
— Так, ти не хвилюйся про це, — підтримав Рон. — У мого брата все тіло вкрите шрамами, і нічого страшного в цьому немає.
— Справа не лише в тому, що я не хочу, щоб ви бачили шрами, а в тому, що їх не хочу бачити я… я вже звик до рукавиць, вони стали продовженням рук…
— …До речі, — було видно, що репліка Хефміна розповсюдила на співмешканців гнітючу атмосферу, тому Шеймус поспішив це виправити: — Ми на вихідних будемо відвідувати Гоґсмід — невелике магічне село. Ходімо з нами! Тобі ж батьки підписали дозвіл?
— Дідусь підписав, — про те, що Хефміну Макґонеґел дозволила відвідувати село без підпису третьої особи, той вирішив промовчати.
“Головне, не виділяйся своєю закритістю і неприязню, Хефміне Море.”
— І… я згоден, сходжу з вами, — Хефмін для пристойності посміхнувся і сам собі здивувався, наскільки щиро в нього це вийшло. Осмикнувши себе, він розвернувся, буркнувши “на добраніч”, застрибнув на ліжко і позакривав усі балдахіни.
Спалося йому неспокійно. Після такого часу, проведеного на самоті, йому було дивно і некомфортно спати в одній кімнаті з іншими. Його турбувало, що він посеред ночі не міг встати і потренуватися, якщо не спиться, що він не міг піти на кухню заварити собі чаю, що не міг проспівати собі під ніс пісню врешті-решт.
Через дискомфорт Хефмін майже і не стулив очей до самого світанку. Коли ж сонце зійшло, то миттю підхопився з ліжка і, переодягнувшись, тихо покинув спальню.
На відміну від нічних, ранкові шкільні коридори чомусь навіювали журбу. Кам’яні незатишні стіни, що випромінювали дикий холод, змушували Мора відчувати себе замкненим у клітці. Мені тут не подобається. Скільки б він не пройшов, структура приміщення все не хотіла змінюватися: навколо були всі ті самі кам’яні блоки, обладунки, картини і двері в кабінети. Але незабаром він натрапив на першу людину, що теж зрання вирішила прогулятися. Рейвенкловець. Потім ще один, і ще, і Мор вже не міг зрозуміти, коли з усіх боків навколо нього почав снувати натовп учнів. Тоді він і почав ловити на собі дивні погляди.
Слідуючи за більшістю людей, він спустився до Великої зали на сніданок.
— Доброго ранку, Хемфіне, — Герміона, що вже була тут, доброзичливо усміхнулася, але варто було їй придивитися до Мора уважніше, вона насупилася: — О, Хефміне, знаєш, можливо, правила у Норвегії і Англії трішки відрізняються. Але у нас же є шкільна форма, на уроках ми повинні бути в ній, інакше професор Снейп обов’язково не втратить можливості зняти бали, навіть якщо ти новенький і не в курсі всіх справ.
— Снейп — це хто? — байдуже запитав той і сів за стіл, потягнувшись за грінкою. — І в будь-якому випадку я ще переодягнусь. Час буде.
Правда, часу так і не знайшлося. Спочатку Герміона емоційно розповідала про Снейпа, потім Хефмін надто захопився книгою з рунами, що читала Герміона; пізніше до них підійшла Макґонеґел, щоб розпитати Мора про його враження. Та навіть після того Герміона знову повернулась до розповідей про тонкощі нанесення рун, відвернувшись лише для того, щоб привітатися з хлопцями.
— Ніколи не бачив таких раніше, — зізнався Мор, коли Герміона закінчила.
— Як так?! Хіба у вас в Норвегії руни не відіграють особливо важливу роль?
— Ну, напевно, але мій дідусь вирішив, що мені краще сконцентруватися на іншому, — знизив плечима Мор.
— До речі, твої родичі переселенці?
— Що? — таке питання зовсім збило Хефміна з пантелику.
— Ну… просто в тебе не нордична зовнішність. Тому запитала.
— Хм… не знаю, не запитував. Але я народився в Норвегії… — хлопець був змушений визнати, що перша нитка, якою зшита його легенда, була з лускотом розірвана.
Наступні пару годин пройшли як у тумані: травологія, догляд за магічними істотами, нумерологія. І якщо в останньому він відразу став кращим, бо на Корхалі обчислення вийшли на набагато вищий рівень, то робота з рослинами і тваринами дуже його виснажувала. У класі він намагався не виділятися, на запитання вчителя відповідав, лише коли той сам питав. На провокації слизеринців в його сторону просто мовчав і до певного часу дозволяв Шеймусові захищати його самостійно.
— Що, бруднокровко? У тебе самого сміливості нам відповісти немає? — провокаційно прошипіла одна зі слизеринок, час від часу поглядаючи на Драко.
— Та бля, не чіпайте його, — Шеймус вийшов вперед, загородивши Мора. — По-перше, він не бруднокровка, а чистокровний, а по-друге, він приїхав сюди з Норвегії, де зовсім інші магічні тварини, рослини і програма навчання в цілому.
— Та годі вже, Шеймусе, — Хефмін поклав руку тому на плече. — Марно ж, пішли краще до замку, поки я сам не задушив цих покидьків. І це перший день… Проте я Шеймусу… вдячний?
— А ти сам-то з останніх сил стримуєшся, — з непомітною усмішкою прошепотів Фініґан Мору. — Я бачу, як недобре спалахують твої очі.
— Не розумію, про що ти, — Мору довелось докласти багато зусиль, щоб не показати занепокоєння: на секунду він подумав, що Шеймус говорив про те, що у нього починали світитися очі. Але розуміючи, що він у лінзах, Хефмін швидко прогнав неприємне поколююче відчуття.
Всупереч очікуванням Хефміна, початок навчання пройшов майже що успішно. Ніхто із вчителів його не виокремлював, ставив на рівні з іншими, а ґрифіндорці робили вигляд, ніби вони знайомі з першого курсу. І як би Мор не заперечував свої власні почуття, та йому на серці ставало легче, коли він бачив підтримку в їхніх очах. я не один. ні, один. я тут завжди буду один. Єдине, що неймовірно виводило його з себе, — це те, що він не міг відповісти слизеринцям.
— Їм просто треба пики набити, — набусурмочено сказав Рон під час обіду наступного дня.
— Це не вихід, Роне, — одразу заперечила Герміона. — Ви з Гаррі постійно з ними конфліктуєте, і що? Допомогло? Просто ігноруйте. Їм самим набридне.
— Навряд чи набридне, — Гаррі також не залишився осторонь. — Тупий Мелфой. Завжди треба йому щось утнути. Я готовий з’їсти свої власні шкарпетки, якщо це не він закинув нам у котел ту вибухівку…
Здається, що Мор поспішив з висновками. Якщо перші дні пройшли терпимо, то третій відразу почався з проблем. Спочатку його знову полили брудом у коридорах, потім він хвилин десять вислуховував від професора зіллєваріння, що йому тут потурати не будуть а я хіба просив?, а потім ще й поставили в одну пару з Поттером. Тому не дивно, що сконцентруватися Мор не міг; йому постійно доводилось відводити погляд та дивитись куди завгодно, лише не в очі Гаррі. вони мене лякають. таких очей тут немає. він нащадок Адама і Єви. його нащадки були з зеленоликих і він сам такий. я йому підвласний. ай та до дарула те, що я не дивлюсь йому у вічі? він все одно зможе мене контролювати. я знаходжують в цьому клятому п’ятиметровому радіусі від нього. йому не треба візуальний контакт. але ні ні ні ні. заспокойся. не все ще вирішено, він міг втратити Контроль, багато хто з нащадків вже втратив. не панікуй не панікуй.
— Подай, будь ласка, мелений корінь. Здається, його саме час добавляти. Якщо я не помиляюсь… Ох, Гермі… — не встиг Гаррі попросити подругу про допомогу, як прямо йому під руку піднесли пробірку із меленим коренем мандрагори. І рух цей був настільки стрімкий, що Гаррі аж відсахнувся назад. — Ем… дякую..?
Але Мор не відповів. …я… Його думки просто розбились, утворивши в голові повну порожнечу, я був готовий до цього, я знав це. але залишки самоконтролю стримували тіло Мора і не дозволяли рукам почати нещадно трястися ні я все одно не був готовий до цього. я надіявся. я надіявся.
І саме в цей момент вразливості їх з Гаррі котел вибухнув. Недоварене зілля потоком хлинуло на хлопців, на стіл, на підлогу, викликаючи паніку та силкома вибиваючи Мора із заціпеніння. І варто було йому трішки отямитися, як він зустрівся з розлюченим поглядом Снейпа.
— Який ідіот домислив до такої геніальної думки, як кинути в охолоджене зілля голки дикобраза? При тому що цього інгридієнта не було в списку?! Еванеско! Вам пощастило, що зілля не кипіло, довбні!
— Але, професор, нам щось закинули у зілля! — заперечив Гаррі. — Я бачив!..
— Мовчати!..
— Хефміне! Хефміне!
— А?.. — той виринув із спогадів і поглянув навкруги.
— Не переживай ти так через цього Снейпа! — Шеймус махнув рукою у бік вчительського столу. — Він нас ненавидить! Можу посперечатись, що якщо б він навіть був свідком, як Мелфой підійшов до вашого казану і вкинув туди петарду, то все одно зняв би бали з вас.
— О, ну ти мене заспокоїв, — втомлено промовив Мор, закриваючи лице руками. якби мене хвилювати саме це.
Думки його все одно повертались до зелених очей. І єдине, що стримувало його від втечі з Гоґвортсу — навіть якщо б так його запроторили до якоїсь магічної в’язниці, — це те, що Гаррі і сам не знав, якою силою він володів.
В тому то і справа. він не знає. він не причетний ні до чого. а я вже встиг зробити з нього монстра, який мене уб’є при першій же можливості. ти перебільшуєш. просто перебільшуєш. дай мені тиждень. ні, два дні. два дні, і мені буде на тебе байдуже. бо ти не знаєш, що за влада в твоїх руках. і яка розповсюджується лише на мене.
Зеленоликі — так називали володарів зелених очей, лун і лунід на Корхалі. І хоча у Гаррі Поттера було абсолютно чорне волосся, що не мало і натяку на зелені пасма, але очі видавали його з головою. Таких на Пераму не було. Таких яскравих тут не було у самій природі.
І якщо до сьогоднішнього дня Хефмін міг заперечувати факт належності Поттера до цих деспотів або надіятись, що він був з тих, хто втратив можливість контролю, зараз усі його марні сподівання розбилися на друзки.
Деспоти деспоти деспоти. Мору було важко відокремлювати Поттера від інших зеленоликих, що стояли над самою владою на Корхалі. Вони були таємними богами, пророками правди, володарями всесвіту — як їх лише не називали. І все через одну причину — їхньою властивістю був контроль. Звичайно, він не розповсюджувався на “весь всесвіт”, як любили перебільшувати, але й недооцінювати їх силу було не варто.
Одне слово. Чи два. Чи речення. І будь-який корхалець уже мчався виконувати те, що було наказано. Люблячий батько міг з легкістю взяти ножа та рваним рухом вспороти новонародженій дитині живіт; законослухняний громадянин міг схопити зброю і влаштуватися теракт на вулиці; а тисячі людей могли піти назустріч смерті, якщо того б забажали вони.
Але навіть у наймогутніших завжди є свої недоліки. І у Зеленоликих такі також були. По-перше, вплив зеленоликих розповсюджувався лише на тих створінь, магія яких протікала у лунідах. Інакшими словами, лише на корхальців. По-друге, такі властивості зеленоликих могли застосовуватися лише при прямому візуальному контакті з жертвою або коли та знаходилась у радіусі п’яти метрів. І по-третє, наказ мав обов’язково промовлятися вголос.
Саме тому Корхала не потрапила під тотальний контроль. Навряд чи б вони знайшли спосіб помістити усе населення в радіус п’яти метрів. Але це не заважало їм брати під контроль окремих особистостей, які невдовзі ставали їхніми пішаками.
Але Гаррі про це не знає. Він живе у своєму світі. Своєму, не моєму.
Факт того, що Гаррі не знає про своє походження і здібності а чи насправді не знає? трішки заспокоїли Хефміна. Але це була лише крапля в морі, адже залишалась купа інших проблем. І однією з них було те, що Гаррі обов’язково зрозуміє, що з Мором щось не так. Буде дивно, якщо той почне виконувати абсолютно все, що не попросив би Поттер.
Вихід був: уникати зустріч поглядами і триматись від нього подалі. І наскільки швидко Гаррі зрозуміє, що я його уникаю? Може, краще навпаки: робити вигляд, що все в нормі? Не подавати вигляду? Але це випадково може призвести до ще гірших ситуацій.
— Та, Хемфіне, серйозно, не переживай ти так.
Байдуже. Мені раптово стало так байдуже. Так спокійно. Немов я лежу на спині посеред поля вдома. Немов нічого не трапилось. Так добре.
Не треба було навіть голови зводити, щоб зрозуміти, кому належала остання фраза. Ну звісно, він сидить напроти мене. Між нами і трьох метрів немає.
Але Мор був йому вдячний. Вперше за все літо він відчув себе так розслаблено. Вперше за цілий тиждень його тіло свідомо обмякло, і Хефмін відчув себе спокійним.
Ну ж бо. Невже тебе дійсно вже не хвилює те, що зеленоликий сидить навпроти тебе? Але навіть у голові власний голос звучав відсторонено і з легкою посмішкою. Ай, ну хай буде. Все одно ефект таких наказів скоро мине.
Мор був правий. Це була ще одна особливість наказів — їх спрямованість.
“Танцюй!” — у цього наказу може бути безліч результатів. Людина буде танцювати, поки не втратить свідомості від втоми, або ж станцює лише один певний танець. Це вже залежить від “пророка” і його бажання. На що тільки вистачить його деспотичної уяви.
— Він дійсно розслабився, — Шеймус на пробу тицьнув у Мора пальцем, але той ніяк не відреагував. Все таким же чином і продовжив сидіти, наполовину прикривши повіки і слабо посміхаючись. — Кхм, ну, тоді думаю, що якщо він дійсно перестав перейматися відносно Снейпа, то не варто йому про це знову нагадувати. Краще скажіть, куди хочете піти у Гоґсміті..?
***
Примітка: а мене це око Муді завжди непокоїло…. не могла позбавитись думки, що Барті з ним не лише через стіни дивиться.