Примітка: діалоги Тартальї спеціально написані неправильно згідно з моїми хедканонами
Теплі промені сонця Ліюе проникають через вікно в спальню, ласково торкаються молодого обличчя в ластовині. Хлопець жмуриться, крутиться в ліжку, але, розвернувшись на бік до свого «сусіда», рудий юнак все-таки розплющує свої блакитні очі, лопочачи пишними віями.
Навпроти – чоловік, чиє довге смолисте, де-не-де каштанове волосся розкинулося по всій подушці. Навіть уві сні він виглядав серйозним, ніби просто заплющив очі від втоми, а не спить.
Тарталья наблизив свою велику долоню до щоки чоловіка, акуратно торкається її. Грубі від тятиви лука пальці лагідно гладили скулу. Вії Чжунлі трохи тремтять, видаючи його з потрохами, але Провісник особливо не звертав увагу на це. Зараз просто хотілося відпочити перед робочим тижнем і поніжитися в ліжку з коханою людиною… чи драконом?
Чужа рука повільно обвиває його зап’ястя, фіксуючи на місці.
— Старий жук, — усміхається, жмурячи кольори морської хвилі, очі. — ти давно прокинувся.
— І тобі доброго ранку, Чайлде. — колишній Гео Архонт усміхається, але очі так і не розплющив: надто сонячно в кімнаті.
Потім ця туша перевертається і налягає на струнке, навіть худе тіло Фатуї. Голову він прилаштував йому на плече, а руки пропхнув під спину хлопця, маючи намір так обійняти. Тарталья поклав свої руки на чоловіка і хотів уже провалитися назад у сон – але тут же смикнувся, а очі розплющилися, сам він тоненько айкнув. Щось, вірніше хтось, ущипнув його за сідницю!
— Ти що твориш? — засміявся Чайлд. Зазвичай це він, коли його не турбують жодні проблеми та думки, всіляко дуріє і намагається надолужити те дитинство, яке в нього вкрала Безодня.
— Розганяю кров по тілу. — усміхається консультант. — А ще заважаю тобі заснути. — по ньому не видно, але в нього теж були напади дитинства, і він також любив жартувати: весільні палички з драконом та феніксом у подарунок Тартальї, який нічого не тямить у символах Ліюе, були тому прикладом.
Хто ж знав, що шпилька убік юнака за його жарти в стилі за «дивні стосунки з морою» вийде з-під контролю? Адже Архонт просто мав намір пожартувати про дії Чайлда, а саме: прибирання навіть у своїй кімнаті гостинного двору та хобі з приготуванням різних страв; ніби він природжена дружина. Адепт і не підозрював, що Тарталья, виявляється, той ще хвалько і розбазікав про це своїм колегам, здається… це були Скарамуш та Синьйора? Потім, зважаючи на все, вони йому пояснили символіку цих тварин. Сказати, що Одинадцятий був злий і обурений (У Сніжній таких недолюблюють) – значить нічого не сказати. Залишається сподіватися, що над ним не знущались на цьому підґрунті. Хоча, судячи з того, що про цей конфлікт Чжунлі дізнався від самої Цариці, то залишається тільки й гадати, наскільки гігантським був розмах Чайлда, що це дійшло навіть до Кріо Архонта.
Тарталья вдихнув запах шампуню, яким користується Чжунлі. Він знову заплющив очі – настрій, звичайно, теж грайливий, але хотілося просто пообійматися. Чайлд був любителем дарувати ласки і все таке щемливо-миле, коли це стосувалося його сім’ї та близьких, адже в дитинстві йому цього не вистачало. Неначе прочитавши його думки, Чжунлі перекинувся: тепер він лежав на спині, а Тарталья на ньому зверху. Хлопець не пропустив можливості притулитися ближче. А другою рукою Архонт обіймав до хрускоту кісток. Так би вони й пролежали, але завжди є це чортове «але». Чайлд не був би Чайлдом, якби все це не зіпсував, приносячи таким способом різноманітності в їхнє життя
— А можеш прийняти до свою істинну подобу? — надто різко пошепки видав хлопець.
І все обірвалось. Уся та ніжна атмосфера рухнула, неначе картковий будиночок через необережний подих. Архонт отетерів, а Тарталья лишень посміявся.
— Вибач, мій хороший, але що? — насправді він усе чудово почув з першого разу, але такого роду заяви й від цього хлопця були для нього в новинку. У Сніжній такі дивні пропозиції в ліжку, якщо не засуджуються, то вже точно не схвалюються. — Це погана ідея і дозволь мені пояснити чому: будова тіла там значно відрізняється, та й розміри теж, я вже не говорю про те, що це буде банально важкореалі…
— О Цариця! — вигукнув, перебиваючи чоловіка Тарталья. — Ти… Архонти… Про що ти взагалі думаєш? Ха-ха, вибач, але це так смішно. Я просто хотів подивитися, а не… Ох, старий ти паршивець! — насамкінець юнак клацнув його по носі й завалився обличчям у подушку — було ніяково від таких думок.
Потім щось почало відбуватися: шкіра під пальцями хлопця ставала холодною і якоюсь надто гладкою, тільки потім він зміг зрозуміти, що це великі пластини луски. Тарталья відсторонився від тіла, і йому залишалося лише спостерігати за деформацією його Архонта. Голову прикрашали два великі роги, мов корона, сяяли золотом. Від цих рогів було ще по одному відростку, але дрібніші. На впалі вилиці трохи попадали дрібнюсінькі коричневі пластинки. Руки потемніли і вкрилися золотими візерунками, що світилися, а на пальцях були не просто довгі нігті, а справжнісінькі пазурі!
Щось пухнасте й дуже м’яке торкнулося спини Провісника.
Він повернувся.
Золотий волохатий кінчик хвоста гойдався з боку в бік, зачіпаючи того, хто сидить на Адепті. Сам хвіст був м’ясистим і неймовірно довгим. Він був укритий великою лускою, а на самій частині тіла були масивні кістяні нарости, теж золоті.
Чайлд на це заворожено дивився, відкривши від захоплення рот, але колишній Гео Архонт спустив його з себе, переміщаючи на край ліжка біля стіни (якщо Тарталья і захоче проміняти м’яке пружинисте ліжко Сніжної на традиційні ліюейні кани прикриті циновкою – він краще поспить в казармі для рядових Фатуї: ефект той же).
— Хочу, попередити, що моя справжня сутність — дракон, а це насамперед дика тварина. Будь готовий і сильно не ображайся раптом чого.
— Ти, як завжди, перебільшуєш.
А потім пролунав хрускіт кісток.
Це тіло Архонта змінювало свою форму: ставало довшим і масивнішим. Ця істота була більше схожа на змію з лапами чи ящірку-переростка, а не на могутнього дракона, що вийшов переможцем у війні богів.
Якщо чесно, перетворення Чжунлі у рептилію було настільки болючим на вигляд, що Тарталлю дивувало, як він не кричить від такого. А ще його це захоплювало. Терпіти такі муки і навіть не кривитися обличчям – гідно поваги.
— На Церемонії Зішестя твоє тіло було набагато більшим… — прошепотів Чайлд.
— Я б тоді в кімнаті не помістився, вже не кажучи про зламаний другий поверх, дурненький. – Чжунлі щиро посміхнувся.
Хлопчина трохи заспокоївшись, посунувся до дракона ближче. Він проводив долонею по кожній великій пластині, намагався обійняти, у порівнянні з людськими розмірами, велике тіло рептилії. Моракс лапами трохи підсадив Тарталлю, не випускаючи його з рук. Потім хлопець помітив довгі вуса істоти і лукаво посміхнувся. Він заходився їх усіляко смикати, на що Архонт болісно зашипів:
— Хс-с-с… Не роби так, вони дуже чутливі. — попередивши зашипів Адепт, а Провісник лише закопався мордочкою в густу гриву змієподібного дракона. Шерсть на дотик була така сама, як і волосся Чжунлі.
Хотілося вічно ніжитися так в сильних лапах стародавнього дракона, знаючи, що той цілком у його владі, нехай цього ще й не розуміє. Чайлд має тримати все під своїм контролем.
А Моракс у свою чергу плекав і притискав Тарталлю настільки близько, наскільки це можливо. Це його скарб, і він вирішуватиме, що з ним робити.
Фатуї виліз з-під обіймів дракона, руками проводжав кожну грудну пластинку, спускаючись все нижче до довгого живота, доки…
— Отже, де в тебе член? — серйозно спитав хлопець, а в душі щиро заливався сміхом. Він уміє псувати атмосферу.
— Чайлд… — прикривши очі й видихнувши через ніс гарячу хмарку блідого диму, прохрипів Гео Архонт.
— А шо? Це я заради науки! — відповідає йому Тарталья, а потім: — Ну так, скажеш, де в тебе член?
— Члени.
— Ш-шо?
— Члени. Де в тебе члени? — знову переправив Моракс, взявши себе в руки лапи і хитро посміхнувся.
— Ти ж не… — злякався Провісник, відсторонюючись від тіла дракона.
— Мій милий і нічого незнаючий Чайлд, — протягнув Адепт, — бачиш, я – дракон, а в деяких, кхм … Видів мені подібних по два статевих члени, вони вико…
— Ні. Смій. Продовжувать. — зашипів він, знаючи, що зараз цей ящір розійдеться і влаштує йому лекцію анатомії. Йому вистачає простого виправлення. У будь-якому разі, в такій формі Володаря Каменю ніхто з них особливо тісного контакту не планував і не хотів. — Забудем мій пройоб.
— Тартальє, стеж за своїм язиком. — опускаючи Провісника, потер очі лапою Гео Архонт. — Тобі не соромно таке говорити перед старшими?
— Кришталево по цимбалах. – явна провокація, яка, рудий негідник упевнений, не залишиться безкарною. Чайлд ніколи не визнає навіть собі, що він свого роду мазохіст. Ось тільки Моракс купає Провісника в ласці та любові, за якою дуже голодує, але не готовий прийняти юнак.
Чжунлі не сильно, швидше жартома, шльопнув лапою по плечі Тартальї за лихослів’я. Масивне тіло заворушилося на ліжку, скручуючись кільцями, наче удав, а голову поклав поверх. У хвіст, немов запрошуючи, що був знизу кілець тіла, махав, то у бік Чайлда, то у бік самого Моракса.
— Запрошую вас до затишного гніздечка. — підморгнув Гео Архонт, випускаючи хмарки диму зі своїх ніздрів. Таку міміку побачити на його обличчі морді було майже неможливо.
І Тарталья слухається цього владного, хриплого голосу. Хлопець посунувся ближче, заліз усередину отвору, але не встиг він належним чином сісти там, як одразу потрапив у пастку – сильні лапи зафіксували його на місці. Від несподіванки юнак здригнувся і мало не підстрибнув.
Трясця твоїй матері… Тільки не це. Ця тварюка не збирається користуватися становищем? Адже він чудово знає, наскільки Тарталья боїться…
Пролунав високий, майже дівочий, писк. Однією лапою дракон утримував за спиною Провісника його руки, другою ж – самими подушечками погладжував живіт, грива лоскотала шию. Чайлд брикався, бився ногами, пищав, пирхав. Звичайний сміх Тартальї був дзвінким, заливистим і до дурі заразним, але ось під час лоскоту його голос ставав вище за голос маленького дівча́ти і дзвінкіше дрібнюсіньких крапель водоспаду.
Він вважав це принизливим.
Але не Моракс.
— Ха… Ха… — зовсім видихався і не було вже ніяких сил навіть видавати будь-які звуки, а тіло обм’якло і безвольно впало на тулуб Гео Архонта. — Б-Будь ласка… Я ж зараз уссусь зі сміху. — Тарталья, переводячи подих, бив по найболючішому місцю Чжунлі – відразі. А якщо ще й помножити це на те, що він часом не розумів, чи серйозно каже його ненаглядний, то виходить небезпечне комбо.
— Завжди хотів спробувати «золотий дощ». — хмикнув Моракс.
— Ні, не хотів. Архонти, це ж… Твою мать, фу! Я тебе дуже добре зна… Стривай, ти що, щойно пожартував?
Дракон усміхнувся. Він любив Тарталлю. Різного Тарталлю. Цим юнак і прекрасен. Чжунлі за свої роки бачив усе; все, крім яскравих, щирих, живих емоцій. Ґуйчжун була тією, яка намагалася прищепити йому емпатію до людей, дарувала свої позитивні емоції. У цьому була проблема. Знаючи лише один бік речей, ти не зможеш їх гідно оцінити. Чайлд був неймовірний, якщо з ним потоваришувати. Спочатку він здавався тупуватим, безтактним підлітком, але потім відкрилася й інша його сторона, юнак був начитаним, розбирався у фінансах та економіці, крім мови Сніжної, він володів ще мондштадською та фонтейнською, намагався вивчити ієрогліфи Ліюе; насправді Чайлд був у міру серйозним, а якщо і жартував, то це було висміювання чиїхось вад. Чжунлі здавалося, що, якби хлопець умів писати картини, безсумнівно, він би малював неймовірні карикатури, що запам’ятовуються надовго (все-таки, Гео Архонту слід було цього і очікувати; дурнів у Провісники Цариця не бере). Несподіванкою стало те, що Тарталья займається колекціонуванням морських мушель, аргументуючи це тим, що він сумує за рідним селом Морепісок, де були викинуті морем раковини. Володар Каменю знав, наскільки Аякс прив’язаний до сім’ї, але не підозрював, що він виливає свою тугу… Таким чином. Чжунлі знаходив це милим.
Але наймиліше це те, як Тарталья намагався помиритися з Архонтом після їхніх перепалок через різні погляди на світ. Володаря Каменю ніколи не зачіпали за живе висловлювання Чайлда, той був з тих, хто не особливо вміє стежити за язиком в стресових ситуаціях і прожив дуже мало, щоби опиратися на багатий досвід, і Моракс це чудово розумів, (а вивести з себе здатний один конкретний божок з вітром у голові (буквально), він лише спостерігав і будував із себе ображеного, але був завжди викритий. Після цього йому Провісник і вигадав різні кумедні прізвиська: від жука, до хитрожопого або старого пердуна (Що б це не означало. Останні два Тарталья говорив своєю мовою, а Чжунлі, нехай і знав загалом сніговий1, але не здатний зрозуміти їх сленг та не зовсім цензурні слова). Тарталья завжди вибачався якимись дрібними, але приємними подарунками, готував смачний обід, але Гео Архонт переставав награно дутися, лише коли юнак щиро вибачився. Смішно, що навіть у такому становищі він примудрявся залишатися вчителем, адже хлопчика явно погано виховували.
— Мабуть, не так добре знаєш, — поклав морду поруч із головою Тартальї. — У мене ніколи не було матері.
— Звичайно, не я ж своєю смертю пошив у дурні весь бісовий Тейват! Спочатку я дізнаюся, що ти, а щоб мені повилазило, Володар Каменю, який у змові з Її Величністю, – «ну почалося…» – думалося Мораксу, він зло пирхнув і заплющив очі; дракон йому це ще пригадає. — потім, виявляється, твоє тіло це не твоє справжнє тіло, а ти справжній дракон, а сьогодні я дізнаюся, що в тебе взагалі два хуї! — Архонт цокнув язиком. — Чому одразу не розповів? — досить.
— Бо ти не питав у мене? — після короткої паузи відповів на різкі висловлювання Чайлда.
І тут Тарталья отетерів. Адже дійсно, він ніколи про це не питав. Навряд чи, звичайно, Чжунлі до передачі Серця Синьйорі розповів, що він був Архонтом, а ось про те, що він Адепт, спокійно міг розповісти. Якби Чайлд тоді поцікавився.
Хлопець обхопив руками морду звіра. Що ж, це буде важко у всіх сенсах, але він не з тих людей, які бояться викликів. Тарталья провів великим пальцем по губі істоти і торкнувся його вуст своїми. Відчуття були дивними. Приємного було мало, але й відрази це не викликало. Було відчуття, ніби він свою домашню тваринку поцілував у маківку.
— Тобі зовсім не обов’язково це робити, — відсторонився дракон.
Тарталья востаннє провів по великим пластинам кам’яної луски, вона приємно холодила пальці, але пластини живота або грудей (Чайлд не може відрізнити частини такого тіла, ще й у скрученому вигляді) були теплими, набагато м’якшими. Коли він гладив цю частину, над його вухом пролунав, чи то рик, чи то сміх, що не могло не задовольнити. Чи означає, що то його слабкі місця? Провісник знав, що найчастіше у тварин уразливі місця це шия і живіт (саме тому в його рідному домі кішка Мурка всього його в дитинстві подряпала, коли він хотів її приголубити там, як песика), але він не думав, що це стосується і великих рогатих рептилій. Хоча, коли Тарталья цікавився драконами, Чжунлі відповідав, що вони можуть бути гібридами чого завгодно і мати ті ж особливості, що є і у запозичених тварин. Тарталья гладив його живіт, плавно огинаючи краї пластин. Відсторонившись від живота-грудини, Фатуї наблизився до густої гриви ящера, захотівши зробити на ній потайки від самого Гео Архонта косички. Цікаво, коли Володар Каменю знову набуде вигляду людини, то чи залишаться ці кіски на його голові? Чи сподобаються вони йому? Варто спробувати.
І все було б добре. Шерсть звіра – немов шовк, але, мабуть, тому шкіра в цьому місці чутливіша. Юнак десь не там потягнув (давалася взнаки відсутність практики з зачісками Тоні) або занадто сильно взяв пасмо від чого Чжунлі тоненько шикнув.
— Що ти там твориш, юначе? — як би сильно Архонт не крутив масивною головою, він ніяк не міг перевірити, що ж там такого цікавого знайшов Чайлд у його гриві і чому там щось боляче потягло.
Наважившись, Гео Архонт нарешті звернувся до своєї людської подоби. Майже. Голову все ще коронували гіллясті роги, що світилися, руки були вкриті темною дрібною лускою з прожилками гарячого золота, хвіст десь маячив осторонь.
Тарталья посміхнувся. Пара кривуватих косичок все ж таки спромоглися залишитися, чому великий Бог Контрактів виглядав ну занадто безглуздо. А від того й по-домашньому.
— Моя черга, — з цими словами Володар Каменю нагородив кожен сантиметр блідої шиї палким поцілунком; намірів робити щось помітніше не було – пам’ятав, що в інших Провісників могли виникнути питання. Добре, що хоча б сама Цариця про все знає (але про це не розповіли Чайлдові), легше стало з цим.
Руками він спустився до грудей, окреслив кожен згин м’язів, кожен рубець шраму. Ніжно провів драконячим язиком по солонуватій від поту шкірі. У Чжунлі феноменальна фотографічна пам’ять, а тому:
— Звідки? — тільки й змогло видихнути божество, пальцем торкаючись ще не до кінця глибокої подряпини, що загоїлася, десь між ребрами.
— Вчора невдало практикувався з луком. — останнє було вимовити дуже важко: Моракс широкими мазками язика заходився заліковувати ранку, а та шипіла і щипала, ніби хтось вилив цілу чарку вогненної води. Подряпину ніби корова (вірніше було б сказати «дракон») язиком злизала.
Чжунлі рухався слизькими від шовковичного масла пальцями повільно – дражнився. Тарталлю ж від цього вигинало, крутило і викручувало. Він ніколи не був любителем прелюдій та підготовки. Йому потрібно все й одразу, він сам був вихором, він і є хаос, що приносив трішки різноманітності в життя смертного Моракса. Чайлд закопався своєю п’ятірнею в густе волосся Архонта, потяг за косички, маючи намір їх розплутати.
— Я розумію. Я сам цього хочу, але волію робити це без шкоди, потерпи і твоє терпіння буде винагороджено. — тихо буркнув Володар Каменю, бажаючи приховати ту частину, де раніше свою жадобу крові він втілював буквально. Катуючи і вбиваючи всіх, кого заманеться. Ґуйчжун дала зрозуміти, що це не зовсім те, що йому потрібно, що він може отримати задоволення разом з таким, як і він – воїном, що прагне крові.
Косички вдало розпустилися, але це не залишилося непоміченим Адептом.
— Маленький паршивець, — у своїй манері прохрипів Архонт, зачісуючи і укладаючи своє волосся так, як йому подобалося. Чайлд на цю дію заворожено дивився. — Зовсім не жалуєш мене.
Увійшли в податливе бліде тіло різко і на межі болю. Це було до мурашок приємно. Тарталья потягнувся за роги, погладжував їх, а Чжунлі зненацька замурчав. Провісник майже вже розслабився, але щось довгасте, тверде і гаряче терлося об його власне тіло. Чекайте. Але ж Архонт уже був у ньому…
— Чжунлі, це ж не… — не зміг закінчити свою здогадку через особливо грубий поштовх.
— Я попереджав, — знизав плечима, а потім перевернув юнака на живіт.
Адепт, згадуючи всі ті вибрики хлопчини, замахнувся і смачно приклав долоню об його сідницю. Звичайно, це не могло залишитися без безглуздого коментування Тартальї.
— Знаєш, чого в мене попа така плоска? — казна для чого на видиху запитав Фатуї.
— Чому? — спитав Архонт.
Тарталья лише замовк і награно-ображено обернувся до чоловіка.
— Стій, тобто нормальна у тебе попа, все чудово, е-е-е, — Володар Каменю визнав, що його застали зненацька. — Ти зараз дограєшся, — сміявся Адепт. — ось візьму й розповім Кріо Архонту, що ти не поважаєш старших і богохульствуєш на всю. — філейна частина хлопця знову зазнала нападу.
— У мене є лише один бог і я не думаю, що це розцінюється як богохульство, — Тарталлю знову смикнуло. Здається, цей змій спеціально заважав йому говорити.
— Дорогий Тартальє, ти мені лести… — не закінчив Чжунлі, як його тут же перебили.
— Я про свого Архонта – Царицю. — Уточнив Чайлд криво посміхаючись. Мораксу слід було очікувати, що у кожного вихідця із Сніжної на першому місці буде їх власний Бог.
Проникаючи під іншим кутом, Чжунлі утробно загарчав, а Провісник жалібно заскиглив – давалася взнаки зміна в не найзручнішу позу, але це явно того вартувало.
— Зараз… Зараз… Зараз-зараз-зараз! — голосно сповістив Тарталья про своє близьке завершення і відразу ж після цього обм’як – все-таки закінчив. — Зараз… Зараз… — шепотів далі. Він завжди був надзвичайно балакучий.
Щось усередині почало збільшуватися, а на плоті Чжунлі утворювалися еластичні шипи. Все це заважало прибрати його.
— Що відбувається? — сонно, але не менш злякано запитав Чайлд.
— Вузол. В’язка. — Коротко і лаконічно.
— Ти що, пес? Чомусь раніше все було нормально.
— Тому що раніше, мій уважний друже, я не звертався до форми Архонта. А ти сам попросив, — відчеканив Володар Каменю, перевертаючись на спину і вклавши Чайлда на себе. — а тепер лежи та відпочивай. — великою золотою рукою він притиснув Тарталлю до своїх грудей, відчуваючи його здригання. При кожному маленькому поштовху чоловіка (що відбувалося скоріше інстинктивно) Провісник лише розплющував очі і відкривав рот у німому схлипі.
Шипи на причинному місці служили додатковою стимуляцією і це не могло не турбувати Чайлда, ще й Моракс ритмічно дрібно рухався, дражнив, а паралельно виливався всередину.
— Я такими темпами не заспокоюся, доведеться ще один раунд… — майже заснувши прошепотів юнак, не знаючи, що Чжунлі це все робить не навмисне.
— Я тебе попереджав, — прохрипів Володар Каменю, схопивши його за кістляві стегна. — Вибач, навіть, якби ти попросив зупинитися – я просто фізично не зможу.
На останньому поштовху Тарталья голосно застогнав і все його тіло випрямилося, схоже, це вже кінець. Нарешті Чжунлі звільнив юнака, перевертаючись разом з ним на бік, а його самого притиснув до себе, як дракон гору золота.
Провіснику було неймовірно жарко, але це не заважало, навпаки – він сильніше провалювався в сон.
— Як же добре, що зараз вихідні… — на кінець прошепотів Тарталья, на що обличчя Чжунлі прикрасила легка посмішка.
Примітка:
1 снігова – мова, якою говорять в Сніжній.