П’янка груша

FavoriteLoadingДодати до улюблених

~~~

Вечірні промені спадали на фасади будівель освітлюючи кожну деталь архітектури. Кам’яні леви поснули вічним сном.Статуї завмерли в очікуванні і чекали.Чекали нової повітряної тривоги.

Зелений трамвай, петляючи старовинними вулицями Львова, посигналив мені у спину.Я відступився.Важко було помічати навколишній світ коли ти занурений у власні роздуми.А ще коли  в одному навушнику грає гімн Січових Стрільців (другий же навушник перестав працювати кілька тижнів тому).

Топав я з роботи додому.Працювати баристом у кав’ярні під час війни теж корисно, як і тринькати гроші.І взагалі, це не марнотратство грошей а підтримання економіки країни.Тому в руках у мене пакет із солодощами.

Вечір був теплий.Дерева на вулицях пускали бруньки а клумби буяли зеленню.Десь із центру долинала вулична музика.Люди вже не були такими наляканими.Але ніхто з нас не звик до війни. Ми просто навчились жити під час війни.Адаптація життєво-необхідна риса всіх живих організмів.

Зайшовши у дворик нашої квартири я помітив  на балконі Андрія, який пакував  коробки. Ранком, коли я йшов на роботу, він робив те саме.Правда коробок біля під’їзду побільшало.Вже будучи в коридорі (який під час повітряної перетворювався в  калідор) я побачив лише зношені кеди Андрія. Схоже тільки він був вдома.Інші п’ятеро наших друзів, а за сумісництвом і нових сусідів, які є вимушеними переселенцями з Києва, десь заносило по Львову.

-Олесь, це ти?-Загукав Андрій з балкону.Мабуть чув як зачинились вхідні двері.

-Так!

-Допоможи мені.

Переступаючи через гармидер на кухні я дістався до балкону.Андрій активно волонтерив забувши про навчання.Він був моїм одногрупником і з першого курсу ми вдвох знімали цю квартиру, яка зараз перетворилася на міні-штаб по гуманітарці.А ще у перші дні війни, коли я перебував  у шоковому стані, Андрій хотів записатись у тероборону.Та його не взяли, через що він сильно засмутився.

-Зараз приїде фургон і це все треба буде знести, -повідомив Андрій закотивши рукава розтягнутого светру.

На синьо-білі смужки спадали багряні промені.Андрій любив цей светр. Він купив його ще на першому курсі і то у секонді, тому я не здивуюсь якщо цей светр старіший за мого друга.Але було в цій одежі щось особливе для Андрія.Можливо тому що в найважливіші дні його життя на ньому був цей светр.І в перший день війни також.

Не встиг я взяти коробку до рук як протяжно і гучно завила сирена з вулиці а потім ще із телефону.

Повітряна тривога.

Я чув її не в перший і не в десятий раз, але це не той звук до якого я можу звикнути. Треба було йти ховатись в укриття та Андрій схоже не поспішав. Він продовжував безтурботно складувати коробки.

-Ти що робиш?-Обурився я.-Швидко в укриття!

-Якщо бахне то бахне.-Пробурмотів Андрій не відриваючись від роботи.

Я розгнівався через ці слова.Вхопив Андрія за руку і потягнув за собою до ванної. Калідор це теж непогано, але ванна була в нас обладнана краще: одіяла, подушки, матрац , запаси їжі та води. Іноді це виносилось коли комусь треба було прийняти душ. Там не було дзеркала чи чогось такого ,що могло поранити нас уламками.

Сидячи у тісній ванній і будучи замотаним у шари пледів, я взяв телефон і почав перевіряти новини.По всій Україні лунала повітряна тривога.

Злющий Андрій сидів напроти мене, також закутаний як дитятко в пелюшки.

-Довго нам іще сидіти в цьому кориті?

-Якщо ти будеш живий та неушкоджений то наволонтериш куди більше.-Відповів я йому.

Сині очі не зводили із мене погляду.Я знав що Андрій гнівається не конкретно на мене, тому не звертав уваги.Хай краще пересидить у безпеці.

-Ой!-Зблід я.-А де Маша та інші?

– Сидять десь у бомбосховищі, або на лавочці біля АТБ. Вже два місяці пройшли а ти все ще панікуєш. Скажи, а ми знову будемо сидіти п’ять годин і чекати поки Арестович не повідомить про відбій і що можна повертатись до нормального життя?

-Ну…

-П’ять годин.-Нагадав Андрій. -Можна хоч одіяло зняти? Жарко.

Це було риторичне запитання, бо він уже  скинув із себе «захист» . І виліз із ванної.

-Треба доскладати коробки.

Не встиг Андрій вийти із ванної як щось бахнуло. Світло заблимало а стіни здригнулись. Я скрикнув від несподіванки.

-Ти це чув?-Перепитав налякано Андрій.

-Залазь назад у ванну!

Довго його  вмовляти не треба було. Я знову почав переглядати новини.

-Що там ?-Запитав стривожено Андрій.

-Пишуть що чутно вибухи у Львові. Інформацію уточнять згодом.

-Може мені піти подивитися? Здається бахнуло не так далеко.

-Ні! Ти сидиш тут!

Ми сиділи у повній тишині прислухаючись до звуків і  боячись почути нові вибухи.Я дуже хвилювався за Машу та інших.Чи справді вони не проігнорували тривогу і  сидять у безпечному місці?Я вирішив подзвонити Маші. Кілька довгих гудків. Вона не відповіла.Потім набирав інших.Вони теж трубку не брали. На очах уже навертались сльози а руки трусились.Стало важко навіть дихати. В голову лізли погані сценарії.

Андрій помітив це і взяв мене за руки.Холодні та мозолисті, але заспокійливі.

-А пам’ятаєш як ми познайомились на першому курсі?-Раптом запитав він.

Я не очікував цього, тому трохи відволікся, пригадуючи дні трирічної давності.Це була випадковість.Андрій тоді запізнився на першу ж пару а оскільки вільних місць більше не було, сів біля мене.Як зазвичай і буває- з ким сядеш за одну парту з тим і здружишся.Андрій чудовий художник, але часто прогулює лекційні пари.Як тільки почалось дистанційне навчання він геть вибився з програми.А тепер так взагалі випав із навчання повністю.

Я заглянув у його сині очі.Ці грайливі вогники, які ніколи не згасали, заспокоювали.

-От хай лиш сюди прийдуть я їм таку лекцію влаштую щодо виключеного звуку на телефоні.-Як стариган пробубнів  Андрій.

Я посміхнувся.

-Хто б говорив.Ти і сам трубку ніколи не береш.

-В мене просто нема такого класного рингтону як у тебе. «Гуцулко Ксе-еню-ю я тобі на тремб-і-і-ті, лиш одній в цілім сві-і-ті …»- Кумедно імітуючи оперного співака проспівав Андрій.

-У мене вже давно нема цієї пісні а ти ще все про це жартуєш.-Засміявся я ніяково.

Андрій на це лише ще ширше посміхнувся.Я вже не був такий наляканий та розгублений і почував себе у відносній безпеці. Хоча сидіти в одній ванні було трохи дивно. Я зазвичай сидів тут  із Машою та Лідією, а Андрій на підлозі біля дверей.

-Дякую.

-За що?-Здивувався Андрій.

-За те що …ну.

-Не вистачало мені щоб ти ще соплі тут розпускав А нам іще коробки зносити, якщо ти забув.

Я знову перевірив телефон.Може вже з’явилась якась інформація.Та відчувши на собі погляд Андрія я відволікся від новин.

-Що?

-Ну-у…-він відвів погляд.

Хтось зайшов .

-Є хтось?-Почулось із коридору.

-Ми тут!-Крикнув я.

Тепер нас у ванні сиділо семеро.Ми із Андрієм насварили їх за те що не відповідали на дзвінки.

-Ми як почули сирену одразу зібрались іти додому.-Почала оправдовуватись Маша.

-Сирена так гула що вуха позакладало. -Додав Павло.

– А після того як десь бахнуло, так ми бігли сюди забувши про все на світі.- Сказав Апер.

-Було дуже страшно.-Мимоволі додала Лідія стишивши голос.

Софія лише розпачливо видихнула.

Достатньо багато щоб нас запам’ятати і не заплутатись, але щоб розказати щось про людину достатньо знати її улюблену музику, чи любить вона піцу із ананасами і яке б саме сповіщення про повітряну тривогу могло би бути, якби можна було обирати.

Ми з Машою думали над «Шановні гості, дорога родино, запрошую усіх у бомбосховище». З Машою ми дружили ще зі школи , але вона вступила в академію в Києві а я залишився тут.Руда карешка та інді стиль перегукувались із її жартівливим характером.

Анрій, Павло та Лідія обрали б собі « Божееее, яке ко….». Брюнетка мала  досить високомірну манеру , але зі мною та Машею Лідія ніколи грубо себе не вела.Зате інших могла і облаяти.Вона давно знала Андрія і Апер мені розповідав що, можливо, вони колись і зустрічались.

Щодо Павла то ми його називали Дідом, бо той пофарбував своє волосся у біле. Характером був схожий на Андрія ,тому вони з перших хвилин знайомства здружились.

Софія відповіла що не міняла б сповіщення і залишила класичну версію. Хтось може вважати її нудною, але вона скаже що раціональна.

Апер це кличка. Насправді його звати Женя і він стендапер ( звідси і Апер). Щодо сповіщення, то він взагалі цього додатку не має.Каже що і так сирену чує.

-Може пограємо в карти а то всі в телефонах.-Запропонувала  Маша.

-Що, телефон сів?-Єхидно посміхнувся Апер.

-Карти в кімнаті.-Нагадала Лідія.

-Ніхто з ванни не вийде до відбою.-Попередив я.

-Так це лише сусідня кімната. Я швидко.

-Ні, Апер, сядь. -Зупинив його Павло.- Там вікна…ударна хвиля і все таке…

Павло не планував їхати із Києва поки на його вулиці не розірвався снаряд. Вікна тоді повибивало у всіх будинках.

Через те що більшість виступала проти ніхто так і не покинув ванну.

-Ну тоді хоч вип’ємо.-Мовив Апер і поліз під ванну дістаючи звідти ящик із алкоголем.

-Ти зробив заначку?-просяяла Лідія.

-Оце я розумію.-Підкинув Павло.

-Може не варто…-Втрутився я.

-Ми лишень по одній пляшечці.- Підморгнула мені Маша.

Поки всі випивали я дістав зі своєї заначки термос із чаєм.Я заварював собі його кожен ранок і якщо не було тривоги то випивав вечером.Через деякий час у п’яну голову Апера прийшла «геніальна» ідея:

-У нас стільки порожніх пляшок. Давайте зіграємо в “бутилочку”? Але якщо відмовляєшся від поцілунку то п’єш.

Я думав, що цю ідею ніхто не прийме ,але всі підтримуюче заулюлюкали. Я кинув погляд на порожні пляшки. Та скільки ж вони випили щоб на таке погодитись?

Першою крутила Маша, яка сиділа на підлозі біля мене.Вказало на Апера.

-Обійдешся.-Посміхнулась Маша і випила.

Наступною крутила Софія. Випало на Павла, але вона також випила.

-Ну-у, так не цікаво.-Ремствував Апер.

-Не скигли, і так твоя черга тепер.-Озвалась Лідія.

По всім законам цього Всесвіту випало на неї.

-Договорилася.-Усміхнувся Апер.

Лідія лише знизала плечима і поцілувалась із Апером.

Хтось підтримуюче  зааплодував, я ж відвів погляд.

Наступним крутив Павло.На мене ще ні разу не випадало ,тому я дещо піднапрягся. Але випало на Андрія. Вони лишень  цокнулись пляшками і відпили на брудершафт.

Лідія крутнула пляшку.Дзвінко скло затремтіло від кахелю.Випало на Машу.

-Тобі передати випивку?-Запропонував Апер помітивши, що пляшка Лідії вже порожня, але на спільне здивування Лідія присунулась до Маші і поцілувала її.

Вони були так близько, що я відчував запах парфума Лідії і те, як Маша тихо простогнала.Зашарівшись, я зарив голову в одіяла. До мене ледь долинуло обурення Апера: «Два рази за один вечір. Ліля, так не чесно!».

Визирнув я лише тоді коли почув як пляшка знову закрутилась. На цей раз крутив Андрій. «Стрілка» повільно спинялась на мені , плавно перекотилась до Маші а потім зупинилась на Апері.

-Хочеш теж другий раз за вечір?-Єхидно запитав Андрій.

-Я краще вип’ю замість тебе.-Кинув Апер і допив усе до останньої краплі.

Далі мала бути моя черга, але я завагався.

-Ну давай, не соромся,-підбурювала мене Маша,-якщо випаде на мене то поцілую в щоку. Не обов’язково в губи.

-А якщо на мене то тобі не обов’язково пити, я вип’ю замість тебе.- Озвався Апер піднявши ще одну пляшку.

Моя рука, яка тремтіла він хвилювання, крутнула пляшку. «Стрілка» описувала коло вказуючи на кожного із нас. Дзенькіт, здавалось, був все гучніший і гучніший. Я навіть обдумати не встиг  чи хочу, щоб на когось конкретного випало. А якщо випаде на мене? Це буде величезне полегшення. І пити не прийдеться.

Пляшка уповільнювалась і коли зупинилась то замовк і шум. Стало так тихо, що у вухах почало дзвеніти ще гучніше за закручену пляшку. Я майже перестав дихати а серце загупало так сильно, розганяючи кров, що я відчув як палають щоки.

Випало на Андрія, який все ще сидів зі мною у ванній. Він ніяк це не прокоментував. Просто дивився на мене. Дивився із цікавістю.

Маша подала мені свою недопиту випивку. Я незграбно взяв її в руки і завис.

-Ти пити збираєшся?-Поквапив мене Апер.

Я на коротку мить зиркнув на Андрія а потім на пляшку. Я рідко вживав алкоголь бо мені від нього ставало погано. Видихнувши, я потягнув до губ напій, але чиїсь холодні руки обхопили моє обличчя а потім чужі гарячі губи накрили мої. Мені перехопило подих коли я побачиш так близько обличчя Андрія.Його губи мали смак п’яної груші. Коротка мить- і Андрій уже віддалився від мене в інший кінець так званого корита.

Коли всі, в тому числі і я, дивились на нього із німим запитанням він пояснив:

-Олесю не можна пити.Буде потім блювати до ранку.

Тишину, яка знову настала, порушила Софія:

-Відбій повітряної тривоги. Хто йде курити на балкон?

-Ой, точно, коробки.-Згадав Андрій і вибіг із ванної паралельно когось набираючи по телефону.

У ванній залишився лише шокований я і Маша.

Вона подивилась на мене із дуже підозріло широкою посмішкою.

-І як тобі? Сподобалось?-Захихотіла вона.

-Як мала дитина. Це ж просто гра.

-Звучиш ду-у-уже не переконливо.- Широка посмішка стала ще ширшою.

-А як тобі Ліля?-Вирішив контратакувати я.

-Мені навіть сподобалось.

-Угу, я чув як сподобалось. Так простогнала що соромно мені стало.-Побачивши, що Маша зашарілась я додав:-Йой, ти глянь як почервоніла.

-Все, перестань бо і сам червоний як буряк.-Маша підвелась.-Ходімо вечерю зробимо.

Я склав одіяла і знову згадав поцілунок. На губах ще залишився слабкий смак алкоголю. Я не міг собі до кінця відповісти чому Андрій це зробив.Я ж майже був готовий випити.

Так Олесю, це просто гра. Перестань додумовувати те, на що не маєш відповіді.

 

 

 

 

 

 

 


Шановні читачі, я є у твіттері. Завітайте  Banderfly🦋✨🚩🏴 (@Banderfly_) / Твиттер (twitter.com)

 

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

3 Коментарі на “П’янка груша

  1. Прошу автора продовжити роботу, просто неймовірно! Моє сердечко надіється, що історія реальна) Дякую автору, за те, що радує такими історіями!