На крок позаду

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Він сидів у кабінеті, обхопивши голову руками. Думати не хотілося, проте побачене й посуте нав’язливо крутилося у свідомості.
Аккун казав, що Кісакі збирався вбити Такемічі. Манджіро бачив сни, де Ханаґакі помирає. Отже, це Майкі рятував Такемічі. Кожен раз відвертав смерть, бо знав, що станеться.
А Ханаґакі дізнався про це лише зараз.
Більше за все на світі хотілося побачити Майкі.
Такемічі згадав, що сказав Баджі наостанок:
– Знаю я декого, хто б точив зуб на “Токіо манджі” – Ізана Курокава, родич Майкі. Весь час заздрив Сано через те, що той мав такий вплив і що саме його угрупування було керівним у місті. Ізана теж створив своє угрупування, проте “Манджі” його розбили. Коли Томан розпався, Курокава іноді знаходив когось із нас і бив. Можливо, побиття йому стало мало.
Такемічі чекав на повернення Наото, аби поділитися тим, про що дізнався. Та й хотілося дізнатися про стан Ханми.
Наото повернувся пізно з товстою папкою. Схоже отримав додаткові криміналістичні результати по вбивствах. І, можливо, мав якісь висновки щодо нападу на Шуджі.
– Ханма в реанімації, проте стан стабільний, – повідомив Тачібана, – зараз його оглядають лікарі, аби скласти картину ушкоджень. За попередніми висновками обличчя Ханми розбили кастетом. Кінцівки й ребра били тупим предметом, можливо, тією ж битою, якою убили Кійомасу. Пошкоджені дихальні шляхи, зламана щелепа. Судячи зі свіжості ран, їх нанесли за кілька хвилин до нашого приходу.
– Що? – не повірив Такемічі. – Тобто убивця був десь поряд?
– Так, і навіть поспішаючи, він знищив свої сліди, – відказав Наото, – хоча коло ліжка лишився частковий відбиток взуття. Криміналісти перевіряють, чи не належить цей слід Ханмі.
– Ми його впустили, – з гіркотою в голосі промовив Ханаґакі. Він намагався не думати про те, що вбивця ледь не попався. Якби ж детективи прийшли раніше… – Він мав або десь заховатися…
– Або ми бачили його, – закінчив Наото, – Такемічі, ти ж ледь не збив якогось мешканця будинку на порозі, пам’ятаєш?
Ханаґакі схопився з крісла і постарався пригадати ту мить. Як же близько знаходився монстр! Простягни руку – і вхопиш. Але детективи не надали значення, не помітили.
– Він був у мішкуватій чорній куртці з каптуром, – мовив Такемічі, – я не помітив обличчя, навіть не став роздивлятися. Оце я дурень…
– Ми обидва, – додав Наото, – вікна з квартири Ханми виходять на місцевість перед будинком. Отак убивця нас і побачив.
– Цікаво, чи є там камери? – спитав Такемічі.
– Навряд чи. Ти ж бачив, який той будинок. Тим більше, Ханма не став би ховатися там, де його можуть відстежити. Але я пошукаю. Все одно доведеться повернутися й допитати мешканців. Такемічі, займися цим.
– Я збирався декого навідати, – і Ханаґакі розповів про розмову з Баджі. Наото знервовано постукував ручкою по столу і мовчав.
– Це погано, – прокоментував шеф, – з Казуторою дійсно могло щось статися. Добре, їдь до Ханемії, обшукай квартиру. Якщо Казутори там нема, оголосимо його в розшук. Я поїду опитаю мешканців будинку. Курокавою займемося потім. Не варто завчасно його лякати, бо ще втече. Крім того, у нас немає доказів щодо його причетності до вбивств.
З доказами взагалі була проблема. Вбивця був, наче привид – невловимий і безтілесний. Уважний і послідовний, він не забував про деталі й облаштовував місце злочину так, як і задумував. У нього був час, бо він нападав тоді, коли ніхто не очікує. А ще, скоріш за все, він знав жертв. Колишні члени “Токіо манджі” не дали би просто так захопити себе зненацька.
Кісакі, Кійомаса, Ханма… Чи знали вони Курокаву?
Слід від черевика у квартирі Ханми – єдине, що лишив убивця. Коли на комп’ютері вдалося реконструювати відбиток повністю, Ханаґакі згадав, що такі ж підошви були у черевиків, що їх носили у Томан.
Він їхав і напружено думав про все. Добре, що Казутора не ховався, а жив у Токіо. Його не раз розбороняли, коли Ханемія ліз у бійку з кимось. Такемічі лиш пам’ятав, що цей хлопчина колись хотів убити Майкі. Може, він і є вбивцею?
Чоловік уже не відчував радості через те що взявся за цю справу. Дивно, коли він, навчаючись в університеті, читав детективи, то відчував усе по-іншому. Його охоплював азарт, бажання розгадати таємницю, засудити злочинця. Розслідування злочинів здавалося захоплюючим.
Чому в житті не так, як у книгах?
Поки Такемічі добирався, йому зателефонували з архіву щодо матеріалів, які стосувалися аварії. Не бажаючи, аби Наото дізнався про це, Ханаґакі попросив, аби справу надіслали на його робочу адресу. Хотілося переглянути папери прямо зараз, та спочатку візит до Казутори.
Двері в квартиру Ханемії, як і казав Баджі, були замкнені. Дарма Такемічі стукав. Уже зібрався йти, як із сусідньої квартири визирнув чоловік.
– Ви до Ханемії? – спитав він.
– Детектив Такемічі Ханаґакі, – назвався співрозмовник, – ви не знаєте, де зараз Ханемія?
– Не знаю, – невдоволено промовив сусід, – пропав десь. Тижнів чотири сюди не зазирав. А з квартири, між іншим, смердить.
Тільки зараз Ханаґакі вловив нудотний запах гнилої плоті – нестерпний і зловісний. Лайнувшись, побіг шукати господаря дому. Думав лиш про одне: невже знову не встиг? Невже поліція так і буде на крок позаду від убивці?
Коли господар відчинив двері дублікатом, Такемічі прикрив носа долонею, таким їдким і задушливим був сморід. Наказавши господарю й сусіду, що зазирав до приміщення, лишатися в коридорі, детектив повільно рушив уперед. Очі ні на чому не фокусувалися, погляд бігав на дрібничках, відмічаючи стоси газет у вітальні й нерозпаковані коробки. Очевидно, Казутора нещодавно тут оселився. У спальні самотою стояло ліжко з картатими покривалами. У раковині на кухні стояв брудний посуд.
Біля ванни сморід став сильнішим. Порахувавши шалені удари серця до п’яти, Такемічі зазирнув у прочинені двері. Й заволав, відсахнувшись так, що вдарився об стіну. Важко опустився на підлогу, дихаючи ротом. Тремтячими руками набирав Наото і молився, аби його не знудило.
Ханаґакі знайшов Казутору. Ханемія був мертвим щонайменше два тижні.
***
Такемічі, котрий трясся з голови до ніг, Тачібана відправив до відділку. Шеф мав пригнічений вигляд. Такемічі розумів його, бо й сам майже ні на що не сподівався.
Він сидів і, трохи заспокоївшись, переглядав матеріали, що йому надіслали з архіву. Сім років тому Такемічі збила автівка. За день до аварії авто вкрали у власника, що підтверджувала заява про викрадення транспорту. Автівку шукали марно. Опитали свідків. Такемічі, котрий втратив пам’ять, не міг згадати ні друзів, ні ворогів, тож справу мали закривати.
Аж тут власник повідомив, що його авто знайшлося. Хтось повідомив про те, що машина стоїть неподалік від його дому. На капоті від зіткнення лишилися вм’ятини і подряпини. В салоні слідів зловмисника не знайшли.
“Я не знав, що власник знайшов своє авто”, – подумав Такемічі, – “хто йому повідомив про машину? Варто поспілкуватися з цим чоловіком”.
Чоловік проглянув документи, аж поки не знайшов анкету власника авто. Хазука Рюічі, 25 років, живе в Шібуї. Працює баристою, неодружений. Такемічі байдуже читав рядки, аж тут помітив: “У середній і старшій школі був членом угрупування “Токіо манджі”.
В очах потемніло. Ханаґакі стис долоні в кулаки й кілька разів гупнув по столу. Легше не стало. Ще й руки почали боліти. Та фізичний біль трохи відволік чоловіка від душевного болю, що роздирав зсередини.
“Що я зробив вам усім?!” – хотів закричати Такемічі. Натомість затиснув рота рукою, бо на крик могли збігтися колеги. – “Я лиш хотів, аби у Майкі все було добре…”
Трохи заспокоївшись, він зателефонував Хазуці, та натрапив на автовідповідач. Попросив перетелефонувати і поклав слухавку. Робити щось не було сил. Останнє відкриття повністю підкосило моральний дух детектива.
Наото повернувся ввечері. Сухим, беземоційним голосом повідомив, що спосіб убивства Казутори нагадує ті вбивства, що у них вже були. Але Ханемію, судячи зі стадії розкладу тіла, вбили першим.
– Тіло у жахливому стані, – говорив Тачібана, – з ним доведеться працювати довше. Сподіваюся, криміналісти знайдуть хоча б щось. Також я отримав звіти щодо часточок лакового покриття, яке знайшли в ранах жертв. Варто ще перевірити ці часточки на наявність органіки. Якщо убивця один і той же, то міг убивати однією битою. Так ми доведемо, що Кісакі, Кійомаса, Ханма і Казутора – жертви однієї людини. Ознайомся з цим, Такемічі…
Ханаґакі проглядав папери на автоматі. Намагався поводитися природньо, аби Тачібана нічого не запідозрив. Утім, Наото, певно, списав пригнічений настрій напарника на потрясіння від побаченого в квартирі Казутори, тож питань не задавав.
Закінчивши з паперами, Такемічі пішов додому. Навіть не пам’ятав, як доїхав. Ноги самі несли додому, бо думками Ханаґакі був далеко. Намагався скласти цілісну картину того, що відбувалося, проте чогось не вистачало. Чогось дуже важливого…
– Агов, Такеміччі, – почути цей голос Ханаґакі мріяв ледь не щодня. Спинившись, дивився, як із темряви з’являється Майкі. Картатий плащ накинутий на плечі, руки в кишенях. На губах – посмішка, а волоссям грався вітер.
Те полегшення, що відчув Такемічі, неможливо описати. Це було схоже на ковток свіжого повітря після задушливого скніння у чотирьох стінах. Наче проміння весняного сонця, яке осяяло мертву зимову місцевість. Постійне напруження, тривога, страх відступили, варто було Такемічі побачити цю легку мрійливу посмішку. Він посміхнувся у відповідь, не звертаючи уваги на те, що на очі навернулися сльози.
– Майкі, як же я хвилювався, – цього разу він не став чекати, а рушив уперед, аби першим обняти Сано, – ти не з’являвся, я подумав…
Слова зривалися самі собою, ніби Ханаґакі боявся, що не встигне розповісти Манджіро все, що відчував, поки чекав його.
– Такеміччі, ти ж знаєш, за мене не треба хвилюватися, – голос Сано був спокійним і нагадував подихи весняного вітру, – я мав дещо зробити. А ти мав згадати.
– І я згадав, – прошепотів Ханаґакі, – не йди більше, Майкі. Ти в небезпеці, тебе можуть убити. Просто… побудь зі мною кілька днів.
Це вперше Такемічі так прямо говорив про свої бажання. Раніше соромився бути надто наполегливим чи образити Сано, хоча Маджіро все сприймав досить спокійно.
– Скоро так і буде, – Майкі м’яко відсторонився й зазирнув в очі Такемічі, – зачекай.
– Ні, Майкі, прошу, – детектив не квапився відпускати Сано. Тримав його долоню, як тримають найцінніший скарб, а сам тремтів від думки, що Манджіро зробить крок назад, розчиниться у пітьмі й ніколи більше не повернеться. – Залишся зі мною…
Майкі перестав посміхатися. Обхопив руками обличчя Ханаґакі, а великими пальцями легенько стирав сльози зі щік.
– В твоїх ясних очах стільки болю – стиха зауважив Сано, – і якщо це хоч трохи тебе заспокоїть, то я залишуся.
Він, як і раніше, любив солодощі, тож із радістю їв таякі*, що їх іноді купував Такемічі. Детектив завмер навпроти. Дивився на Майкі й повністю відгородився від зовнішнього жорстокого світу. Згадував, як любив пестити волосся Манджіро, коли той клав голову на коліна Ханаґакі. Як вони обидва тікали від усіх кудись у безлюдні місця. Вночі сиділи на дахах, бо Майкі вмів туди забиратися так, що ніхто й не помітив би. Робили безглузді фото і ласували дораякі.
Єдине, чого Сано не хотів – аби Такемічі приєднався до “Токіо манджі”.
– Ти надто добрий і світлий для цього всього, – пояснював Майкі, – я постійно боятимуся, що з тобою щось станеться.
– Чому ти зник? – спитав Ханаґакі, відганяючи спогади. Сано завмер, не доївши таякі.
– Аби вберегти тебе, Такеміччі, – відповів блондин, – я мав намір розпустити Томан. Тому дехто зажадав твоєї смерті.
– Кісакі…
– Так, і ще дехто. Вони гадали, як тебе не стане, то я буду змушений лишитися у Томан.
– Ти бачив сни, де я помираю, – мовив Ханаґакі, – мені Баджі розповів.
– От же базіка той Баджі, – хмикнув Майкі, – проте вони з Чіфую постійно наглядали за тобою. Розуміли, чому я так прив’язався до тебе. І ще Міцуя… Так, я почав бачити сни. Кожного разу ти помирав по-іншому. І кожного разу я боявся, що не встигну, – Майкі говорив напружено і швидко, – я й досі боюся. Бо якби я тоді не відволік тебе від того провулка, ти б помер.
Такемічі смикнувся.
– Ні… – вирвалось у нього.
– Я гадав, вони відчепляться від тебе, якщо я зникну. Якийсь час тебе справді не чіпали, бо після аварії ти все забув. Але я мав бути певним. Тому весь час був у Токіо.
Ханаґакі згадав силует білявого чоловіка, який так налякав Кійомасу. І коли брав каву, теж бачив когось схожого на Майкі. Отже, йому не здалося.
– Та цього разу померти можеш ти, – сказав детектив, – Майкі, я бачив сон, де хтось стріляє тобі в спину, поки ти цілишся у когось третього з пістолета. І я не розумію, як не допустити цього.
– Все буде добре, – Манджіро сів поруч. Притягнув обличчя Такемічі, поцілував. – Я з тобою. І я не помру. Бо ти поряд.
***
Ханаґакі прокинувся від настирливого телефонного дзвінка. Виплутався з-під ковдри й зауважив, що Майкі зник. Пішов, не попрощавшись. Лишив по собі гнітюче відчуття самотності й порожнечі, яку ніхто не зможе заповнити.
Втім, Сано й не обіцяв, що залишиться. Проте Такемічі давно не почувався так добре, як учора, коли засинав у рідних обіймах, притулившись до грудей Манджіро і слухаючи розмірене дихання Сано. Кошмар більше не снився. І детектив щиро бажав, аби так було завжди.
Телефон усе ще дзвонив. Наото.
– Слухаю, – сонно озвався Ханаґакі.
– Такемічі, негайно приїзди, – сказав Тачібана, – Ханма помер.

 

*Таякі – печиво у, вигляді рибки з солодкою начинкою.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: