Найтемніша ніч

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Такемічі все ще думав, що це поганий сон. Що усі ці смерті, ця марна погоня за маніяком, лише сняться, поки він спить разом з Майкі. А як прокинеться, то поцілує Сано в щоку й піде снідати, а в офісі підписуватиме папери, як і раніше.
Та кошмар чомусь не закінчувався. І Ханаґакі відчував, як його затягує в’язка трясовина реальності.
– Поки незрозуміла ця раптова смерть Ханми, – говорив Наото, – він хоч і побитий, та я гадав, що лікарі зробили все можливе, аби його вберегти. На перший погляд схоже, що його задушили. Та доведеться дочекатися результатів щодо причини смерті. Я чомусь не вірю, що Ханма помер сам.
Та й Такемічі не вірив.
– Що, як це був Курокава? – припустив Ханаґакі. – Якщо Ханма його бачив, тоді зрозуміло, чому Ізана скоїв убивство. Аби Шуджі нам не вказав на убивцю.
– Доказів нема, – заперечив Тачібана.
– Добре, а чи можу я поїхати і поговорити з Курокавою про загиблих у контексті того, що він, можливо, їх знав? – не здавався Такемічі. – Він може проговоритися, може повідомити щось таке, що нам допоможе його арештувати. Ми не можемо чекати, поки Ізана повбиває усіх членів “Токіо манджі!”
Наото хотів щось сказати. Можливо, став би заперечувати. Та тут у нього задзвонив телефон. Поки шеф розмовляв, Такемічі розмірковував, які ще надати факти, аби йому дозволили навідати Курокаву.
– Криміналісти щось знайшли, – повідомив Тачібана, закінчивши розмову, – схоже, Казутора вкусив нападника, і в нас є ДНК вбивці. Я йду в лабораторію. Можливо, у базі поліції знайдеться співпадіння.
– А як бути з Курокавою? – спитав Такемічі.
– Я повернусь і поїдемо разом, – відповів Наото вже у дверях, – небезпечно самому їхати до підозрюваного. Лишайся і чекай результати розтину тіла Ханми.
Але Такемічі не міг чекати. Боявся, аби Курокава не вирішив дістатися до Баджі чи Чіфую. Детектив згадав розмову з Кейске.
– Пообіцяй одну річ, детективе, – Баджі посерйознішав. Насупивши брови, дивився в очі Такемічі. – Ти спіймаєш це падло перш, ніж з Чіфую щось станеться. Інакше за вбивцю візьмусь я. Втямив?
Тому Ханаґакі не став слухати Наото. Не зараз, коли можна запобігти новим убивствам.
А від думки, що Ізана добереться до Майкі, завмирало серце.
Детектив вилетів з відділку, узяв службове авто і поїхав до Курокави. Сподівався, що вдасться повернутися, перш ніж Наото виявить зникнення колеги. Хіба що з Ізаною виникнуть проблеми. Такемічі запізно подумав про те, що варто було взяти когось із собою. Про що він узагалі думав, коли сам-один рушив до потенційного підозрюваного?
“Про Майкі.”
Навіть якщо кошмар зі смертю Манджіро Такемічі не снився, передчуття у нього все одно було погане.
Задзвонив мобільний.
– Детектив Такемічі Ханаґакі, слухаю, – неуважно озвався чоловік.
– Доброго дня, – голос був незнайомим, – я Хозука Рюічі, ви вчора мені телефонували.
– Так, у мене є кілька питань щодо викрадення вашої машини сім років тому, – схвильовано сказав Ханаґакі.
– Але мені нічого додати, – відказав Рюічі, – тим більше, мене не раз допитували і…
– Хто вам повідомив про місцезнаходження вашого авто? – прямо спитав Ханаґакі.
Мовчання. У слухавці чулося лиш дихання.
– Знаєте, пане детективе, – обережно почав Хозука, – я не можу назвати ім’я цієї людини, бо…
– Не можете чи не хочете?
Знову довге мовчання.
– Ця людина ні в чому не винна, – сказав Рюічі, – я знав його багато років. І він не міг скоїти щось лихе.
– Пане Хозуко, справа не в тому, чи та людина зробила щось погане, – мовив Такемічі, – ця людина, можливо, в небезпеці.
– Що ви маєте на увазі?
Детектив проігнорував питання.
– Мені потрібно лиш навідатися до того, хто тоді вам допоміг, – наполягав детектив, – і перевірити, чи все з ним гаразд, не більше.
– Що ж, я читав про вбивства, які сталися кілька днів тому, – сказав Рюічі, – схоже, всі вбиті колись були членами “Токіо манджі.”
Такемічі мовчав. Не варто було підтверджувати те, про що читав цей чоловік. Можна вибовкати зайве.
– Якщо йому теж загрожує небезпека… людиною, яка повідомила про мою машину сім років тому, був Рюґуджі Кен.
***
Такемічі добирався до будинку, де жив Курокава, наче в тумані. Він знав Рюґуджі, цей голений блондин з татуюванням дракона на скроні нізащо не став би вбивати Ханаґакі. Не став би робити боляче Майкі.
Але на той час Сано зник. Фактичним лідером Томан був Кісакі.
Чи міг Тетта змусити Доракена збити Такемічі? Кен був не з тих, хто слухатиме абикого. Та й він не визнавав Кісакі у якості лідера. А проте…
Детектив уже нічого не розумів. Та після розмови з Курокавою мав навідатися до Рюґуджі. Мав глянути тому в очі й дізнатися відповідь.
Курокава на диво охоче впустив Такемічі. Чоловік з коротким білявим волоссям у квітчастій чорній сорочці посміхався і запропонував детективу чаю. Той відмовився.
– Я маю до вас кілька питань, – почав детектив.
– Запитуйте, – згодився Ізана.
– Кісакі Тетта, Кійомаса Масатака, Казутора Ханемія, Шуджі Ханма, – перелічив Такемічі, – ви знали когось із цих людей?
– Майже всіх, – відповів співрозмовник, – вони були у “Токіо манджі”. Манджіро був їхнім лідером. Звісно, людей там було набагато більше…
– Ви сказали “майже всіх”?
– Так, я не був знайомим з Кійомасою.
Це змусило Ханаґакі замислитися. Вбивця точно мав знати усіх жертв, адже їх пов’язував Томан. Можливо, існував ще якийсь зв’язок, проте детектив не помічав?
– Як відомо, ви теж створили угрупування під назвою “Тенджюку”? – спитав детектив.
– Це було в минулому, зараз угрупування розпалося.
– Судячи з розповідей, “Тенджюку” ворогували з “Токіо манджі”, – зауважив Такемічі. Ізана підвівся з крісла.
– В ті часи банди постійно влаштовували бійки, проте це все в минулому, – Курокава знизав плечима, – знаєте, скільки угрупувань створювалося й розпадалося? Потім школярі виростали, їхали в інші міста.
– Наскільки мені відомо, вам не подобалося, що Сано Манджіро мав великий вплив на людей, – Ханаґакі ледь не вимовив “Майкі”, та вчасно стримався.
– Ми вже вирішили це питання, – відказав Курокава, – ми з Майкі родичі, тож всі непорозуміння забуті.
У Такемічі задзвонив телефон. Певно, це був Наото. Варто було швидше закінчувати розмову й повертатися.
Він хотів попрощатися з Ізаною, аж раптом отримав сильний удар в потилицю. В очах потемніло. Такемічі впав на підлогу. Ніяк не міг зорієнтуватися, що сталося. Знову удар. Били у живіт. Детектив, здається, щось вигукнув. Знову впав і закашлявся. Не міг сфокусувати зір, усе розпливалося. Проте Ханаґакі помітив ноги у чорних штанях і дорогих туфлях. Це був Ізана. Він нахилився і схопив Такемічі за волосся. Детектив здійняв руку, аби перешкодити. Курокава безжалісно наступив на кінцівку. Хруснули зламані пальці. Детектив хрипко закричав.
– Я знаю, хто ти, Такемічі Ханаґакі, – голос Курокави змінився. З привітного став холодним і сповненим ненависті. – Улюбленець Манджіро, через якого Майкі вирішив змінитися, – Ізана вдивлявся в обличчя Такемічі і раз у раз бив кулаком у ніс. – Я все чекав, що Сано піде, а я зможу стати лідером Томан. Мені довелося зійтися з Кісакі і спробувати вбити тебе. Тоді я напав на Емму, аби налякати Манджіро, але Майкі став шукати винних. Тож довелося створити “Тенджюку”, аби відволікти його від Емми і від тебе. Та я нічого не забув, Такемічі.
Удари сипалися знову і знову. З рота Ханаґакі текла кров упереміш зі слиною, на тілі не лишилося живого місця. Стиха стогнучи від болю, він приготувався померти. Аж тут Курокава перестав бити детектива і сам гепнувся поруч. На його голову впала бита, роздроблюючи череп. Неприємний звук кістки, що зламалася, порушувало лиш дихання когось третього. І цей хтось завзято бив по черепу Ізани, перетворюючи голову в суміш кісток, крові й м’яса. Тоді бита перемістилася на тулуб і кінцівки. Невідомий наче й не помічав, що Курокава вже мертвий.
Харкаючи кров’ю, Такемічі повернув голову, аби побачити рятівника. Лише на сантиметр, бо на більше не вистачило сил. Очі сльозилися, проте він упізнав копицю білявого волосся і чорну уніформу з жовтими літерами.
– Майкі… – прохрипів Ханаґакі. Смикнув рукою, аби спинити Сано, та різкий біль змусив облишити спробу. – Майкі… припини…
Манджіро на мить спинився. Глянув на Такемічі порожніми чорними очима, в яких не було тих тепла і любові, що їх учора бачив Ханаґакі. Це були очі людини, у якої не було душі.
Очі монстра.
– Пробач, Такеміччі, – озвався Сано, – ти не мав цього бачити. Хоч рано чи пізно й дізнався б. Це я убив їх усіх.
Ханаґакі заволав би, якби не був таким побитим і слабким. Він би кинувся до Майкі, вимагав пояснень чи благав би, щоб той утік, заховався. Бо арешувати Сано не зміг би. З очей котилися сльози. Світ став чорно-багряним, нестерпним і жорстоким. Такемічі картав і ненавидів себе. Бо через почуття не зміг побачити очевидного.
Він надто сильно любив Манджіро.
– Всі вони винні, – провадив Сано, опустивши закривавлену биту з написом “Good night”, до якої прилипла мозкова речовина, – погань Кісакі постійно намагався вбити тебе. Я зник, аби він припинив. Та нещодавно Кісакі поновив свої спроби. Ханма йому допомагав. Кійомаса – це дрібне падло – постійно намагався скривдити тебе. Казутора вбив мого брата Шинічіро. А Курокава, як ти вже чув, сам зізнався у сконоєму. Через нього Емма прикована до інвалідного візка. А ще лишився Рюґуджі. Той, через кого ти втратив пам’ять.
– Майкі, годі… – просив Такемічі, – не варто… Кісакі змусив Рюґуджі зробити це…
– Так, – кивнув Сано. Він поклав биту коло Курокави й підйшов до Ханаґакі. Провів долонею по закривавленій щоці й посміхнувся – лагідно, як раніше. Сано теж плакав. – Проте маю вбити Кенчіна. Він, як ніхто, знав, як багато ти значиш для мене. І також має знати, що за скоєне повинен поплатитися. Скоро приїде Тачібана. Він попіклується про тебе. Пробач, Такеміччі, що не можу лишитися.
Долоня, що гладила щоку Ханаґакі, зникла. Кроки Майкі віддалилися. Такемічі лишився сам. Він тихо плакав – від болю, власної неуважності і правди, що відкрилася. Не хотів вірити у те, що сталося. Не хотів знати, відчувати, жити. Чому не можна повернутись у минуле і назавжди лишитися з Манджіро в одному із тих безтурботних днів, коли вони були удвох далеко від міста, від Кісакі, Ханми, Курокави та інших?
– Я люблю тебе, Такеміччі, – казав Майкі. Він дивився в небо, а Ханаґакі не зводив погляду з Сано. Його профіль чітко виділявся на тлі неосяжної блакиті. Юнаки почувалися щасливими й умиротвореними. – І нікому не дозволю скривдити.
– Поки ти поруч, зі мною нічого не станеться, – посміхнувся Такемічі. Він нахилився й поцілував Майкі у щоку. А коли здивований Сано повернувся, Ханаґакі зніяковів від власної хоробрості. – Я люблю тебе, Майкі…
– Як давно я хотів це почути, – стиха мовив Сано. Його руки обняли Такемічі, пригорнули до себе, а вуста притулилися до губ Ханаґакі. І він, окрилений від невідомих почуттів, що переповнювали душу, запустив долоню у м’яке волосся Манджіро, насолоджуючись запахами лимона і бензину…
– Такемічі, – чийсь голос кликав його, – Такемічі, отямся. Дідько, де, в біса, швидка?
Ханаґакі прийшов до тями. Першим, що відчув, був біль, що оселився в кожній клітині тіла. Зробивши зусилля, Такемічі промовив:
– Наото, це Майкі. Увесь час це був Майкі. І він збирається убити Рюґуджі Кена.
***
Пробудження було неприємним. Але біль ніби вщух. Все біле і чисте. Лунають чиїсь голоси. Коли погляд сфокусувався, Такемічі побачив Тачібану, котрий сидів у кріслі для відвідувачів. За вікном настала ніч. Ханаґакі відсторонено згадував, чому опинився у лікарні. Курокава, Манджіро, страшна правда… Через знеболювальне мозок реагував повільно, все здавалося сном чи сюжетом якогось трилера, що їх Такемічі часто читав.
– Наото, – покликав шефа Ханаґакі. Той розплющив очі. Полегшено зітхнув.
– Як же ти налякав мене, – сказав Тачібана, – я гадав, тебе убили. Я… – помовчавши, шеф додав: – Ти був правий, убивства скоїв Сано Манджіро. Він лишив биту біля тіла Курокави – ту саму, якою вбивав попередніх жертв. На биті знайшли ДНК інших жертв. Ми оголосили Сано у розшук.
– Майкі поїхав до Рюґуджі Кена, – Такемічі смикнувся.
– Чому ти такий упевнений? – спитав Тачібана.
– Бо це Доракен влаштував аварію, в якій я ледь не загинув, – Ханаґакі аж сів, – Майкі карає всіх, хто завдав болю тим, кого він любив. Казутора загинув, бо вбив старшого брата Майкі. Курокава скалічив Емму, сестру Сано. А Кісакі, Кійомаса і Ханма померли, бо бажали моєї смерті. Саме тому помре і Доракен. Бо я… Я дорогий Майкі, як і він дорогий мені. І я маю все це спинити!
Такемічі хотів якомога швидше наздогнати Майкі. Наото спинив підопічного і змусив лягти назад.
– Я поїду сам, – сказав шеф, – а ти відпочивай.
– Ні, Наото, я повинен… – заперечував Ханаґакі. Тачібана мовчки вийшов за двері, лишивши помічника самого. Той спочатку запанікував, бо розгубився. Думав, як дістатися до Рюґуджі, адже не знав адреси. Потім, узявши себе в руки, Такемічі зателефонував у відділок і попросив знайти адресу Кена. Сам, помітивши свої речі на стільці, переодягнувся. Намагаючись менше накульгувати, пішов геть. Дія знеболювального закінчувалася. Кожен рух віддавався болем у пошкоджених місцях.
Нарешті Ханаґакі отримав потрібну адресу. Він квапливо сів у таксі, що трапилося на вулиці, й попросив їхати швидше. Детектив нервувався і постійно поглядав на годинник. Час ніби пришвидшився, і страх Такемічі не встигнути накочувався все сильніше. Хотілося вискочити з автівки і бігти, проте в такому стані далеко детектив не дістанеться. За кільканадцять метрів від дому Рюґуджі таксі втрапило в затор. Ханаґакі швидко оплатив поїздку й вискочив у ніч. Перебіг через дорогу. Місцевість була моторошно знайомою, хоча Такемічі бачив її лиш у сні. Багатоповерхівки дерлися у небо, знизу невпинним потоком їхали машини. Ліхтарі сліпили стомлені очі. Та навіть це яскраве штучне світло не могло розігнати пітьму, що ширилася містом.

Потрібний будинок знайшовся одразу. Щоб потрапити на парковку, його треба обійти зліва. Такемічі квапився, як міг. Побите тіло не витримувало напруження, а чоловік з останніх сил мчав до Майкі. Мав спинити його і забрати, поки не пізно. Потім розбереться, що робити далі. Аби тільки Сано був живий.
Та сама парковка. Розташування автівок те саме. Бетонна стеля нависала над головою, а кроки гучно лунали у нестерпній тиші. У холодному тьмяному світлі Ханаґакі нарешті побачив Майкі. Автівка закривала його жертву, проте детектив знав, що Сано цілиться у Рюґуджі.
– Майкі, не треба! – крикнув Такемічі.
Манджіро подивився на детектива все тим же байдужим і бездушним поглядом.
– Ти ж знаєш, він заслужив це, – сказав Майкі, – через нього ти ледь не помер.
– Це Кісакі змусив Рюґуджі скоїти це, – говорив Ханаґакі, аби тільки відволікти Сано. Сам дуже повільно підходив ближче і водночас вдивлявся у темряву навпроти Майкі. Чи не зачаївся там той, хто вб’є Манджіро? – Майкі, йди звідси. Достатньо вбивств. Доракен твій друг.
– Він заслужив, – Сано вже не звертав уваги на слова Ханаґакі, – ти знав, Кенчіне, що я люблю Такемічі більше за життя. Ти знав, як боляче мені було бачити ті кошмари, де він помирає. Я божеволів від цього! Ти міг теж піти з Томан…
– Не міг, – пролунав здушений голос Кена, – я мав бути поруч з Баджі, Міцуєю, Казуторою. Вони б не впоралися самі.
– Це вже неважливо, – кинув Сано. Такемічі кинувся до нього. Та постріл пролунав раніше.
Пістолет випав з руки Манджіро. Сано заточився і впав. Бетонна підлога стала чорною від крові.
З тіні вийшов Наото, ховаючи пістолет. Співчутливо подивився на Такемічі й зітхнув.
Ханаґакі закричав і опустився на коліна перед Майкі. Здавалося, Тачібана вбив не Сано а його самого, настільки нестерпним і пекучим був душевний біль. Ханаґакі обняв Манджіро. Руки одразу стали бордовими, та детективу було байдуже.
– Ти живий, Такеміччі, – посміхнувся Сано, – отже, все добре.
Він підняв долоню, аби погладити щоку Ханаґакі, як робив це безліч разів. Та не встиг. Рука безвольно впала на холодний, просочений кров’ю бетон. Чорні, трохи примружені очі Майкі, вже не бачили Такемічі.
– Майкі… – прошепотів детектив, перш ніж втратити свідомість.

Епілог. Перший сніг

Такемічі байдуже дивився у вікно й нічого не помічав. Завмер і отак сидів би вічно, бо нічого не хотілося. Чіфую, котрий сидів навпроти, штурхнув детектива.
– Такемічі, кава охолоне, – нагадав Мацуно.
Баджі, який прийшов з Чіфую, був незвично тихим і понурим. Вони удвох витягли Ханаґакі у найближче кафе, бо той уже який тиждень не виходив з дому.
Наото не звинувачував напарника, а порадив піти у відпустку. Бачити зараз шефа Ханаґакі не міг. Як би не думав, що Тачібана робив те, що мав зробити, та пробачити вбивство Майкі не міг.
Такемічі отримав підвищення, але радості від цього не відчував.
Нічого не відчував, окрім порожнечі у грудях, що повільно його спустошувала, стираючи емоції, лишаючи холодну байдужість і покірність долі.
Ханаґакі погано пам’ятав похорон Майкі, організований Еммою. Насилу прийшов на суд, де судили Рюґуджі Кена за ту злощасну аварію. Потім зачинився у себе, ізолювавшись від світу. Життя без Манджіро нагадувало нице існування, коли ти навіть не розумієш, для чого живеш.
– Такемічі, – знову покликав стурбований Чіфую. Ханаґакі взяв каву, відпив і обпік язика. Зате на якийсь час почав відчувати хто він і де знаходиться.
– Дякую, – власний голос лунав ніби збоку.
– Якщо хочеш, ми проведемо тебе до квартири, – обережно мовив Мацуно. Вони з Баджі теж переживали втрату Майкі. Та вони були удвох, могли підтримати один одного. А детектив лишився сам – розбитий і неповноцінний без Майкі. Від усвідомлення цього знову захотілося втекти у квартиру.
– Я сам доберуся, не хвилюйся, – сказав Такемічі.
Трійця мовчки допила каву, хоча Чіфую щиро намагався розговорити детектива, підтримати, втішити. На виході з кафе Чіфую пообіцяв, що вони з Баджі ще прийдуть. Такемічі одразу про це забув. Рушив у протилежну сторону. Аж побачив, що на землю впали перші сніжинки.
Ханаґакі згадав, що сьогодні перше грудня.
Сніг став сильнішим, проте вітру не було. Такемічі глянув у небо. Від споглядання снігопаду стало легше. Чоловік згадав, як кожної зими починав щось нове. Опановував нове хобі, читав нову книгу. Майкі навчив Ханаґакі кататися на лижах. Вони так захопилися, що наступного дня обидва захворіли. Згадка про Манджіро відгукнулася в душі щемливим уколом радості й печалі.
Відчувши, що змерзли руки, чоловік інстинктивно пішов купити каву. Маленька кав’ярня цього разу була іншою. Такемічі заплатив за напій, неуважно дивлячись удалечінь. На пішохідному переході зненацька вгледів постать з білявим волоссям до плечей у картатому чорно-білому пальті.
Серце забилося швидше.
Забувши про каву, Ханаґакі побіг уперед.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: