Найгірший варіант

ОПИС: – Чому ви обрали саме мене, Вілле?
Грем намагається не розсміятися. На мить він вражається своєю жорстокістю.
– Тому що ви – найгірший варіант, докторе Лектер. Хоча колись були найкращими.
/// AU, у якому Ганнібал – невдаха, що живе на окраїні, багато курить і слухає важку музику. Про те, що Вілл – федеральний агент, говорить лише значок та ненависть до смерті; він носить дорогі костюми та любить оперу. Але одного разу Вілл убиває людину…

У Вілла перше — і, він впевнений, єдине — перевищення службових повноважень. Так це називає ФБР, так він пише у звіті, щоб Джек відчепився, щоб перестав дивитися як на одного зі смертників в одиночній камері. Вілл знає: це вбивство. Вбивство вбивці. Жахлива тавтологія, яка переслідуватиме його очима мертвого до кінця життя.

      Йому не подобається шукати виправдання. Алана каже: «Я не можу допомогти тобі у цій справі, я зацікавлена ​​особа». Доберман облизує пальці і нічого не каже, але він точно не запевнить Джека, що все гаразд, а Віллу не потрібна гамівна сорочка і каталка. Віілл не запитує поради у колег по роботі або вбивць, яким він забезпечив безплатне проживання до кінця життя; він шукає психіатра через інтернет, потім бере до рук важкий довідник.

      Він не дзвонить, щоб призначити зустріч, не питає Алану, чи знайома вона з майбутнім психіатром її чоловіка, але наводить довідки цілком особистого характеру: як виглядає будинок, де він проводить уїкенди, чи є на воротах сигналізація. Дурні, нічого не значущі критерії. Доктор Лектер — практикуючий психіатр понад двадцять років. У доктора Лектера відмінна репутація, захоплені клієнти, монографії зі складновимовними назвами і ще купа заслуг, не менш значних. В минулому.

      Інтернет каже, що доктор Лектер живе за межею міста, рідко виходить із дому і не заводить нових знайомств. Інтернет запевняє, що доктор Лектер повільно скочується у голодну пащу жорстокого життя.

***

 — У мене у вівторок закінчується термін ліцензії, — Ганнібал ліниво веде правим плечем. Йому зовсім не цікава людина у дверях. Про доктора Лектера можна дати надто коротку та вичерпну характеристику: він втомився. Тут і психоаналітиком не треба бути — нервова складка між бровами і дратівливий парфум говорять за себе. — І я не збираюся її продовжувати.

 — У вас репутація найкращого психіатра штату. У минулому, — це грубо. Вілл знає, що це грубо. Йому не подобається бути безцеремонним, але зім’яті сорочки та пивна банка на підвіконні йому не подобаються ще більше. — Що трапилося?

 — Різні речі, — Ганнібал знизує плечима. Його не зачепиш подібною дрібницею, думає Вілл, і відчуває щось схоже на мисливський азарт. Йому хочеться, щоб ця людина подивилася на нього та запросила до будинку. Щоб ця людина сказала: «Проходьте, містере Грем, я чув про вас. Чим можу допомогти?” Щоб ця людина запропонувала йому домашні капці та найкращу випивку зі свого убогого арсеналу. Щоб перестала виглядати гірше, ніж він є.

 — Добре, — каже Вілл. — Я застрелив вбивцю на місці злочину. Скількісь там куль, і всі в ціль, — він невизначено махає рукою, ніби його дратує сам факт вбивства, і — водночас — виглядає зовсім незначним. — Мені потрібний висновок, що я психічно здоровий, що ця… ситуація ніяк не вплинула на мою…

 — Ні.

 — Вибачте?

 — Я не хочу вас аналізувати, тільки й усього. Ви мені не цікаві.

Вілл зовсім не хотів цього робити. Якби хтось сказав йому, що він так зробить, Вілл би розсміявся нахабі в обличчя, але Вілл відкриває рота, Вілл каже:

 — Коли хтось піднімає руку з пістолетом, то всі бачать руку, пістолет і можливу смерть. Хтось потім, читаючи новини, співчуває вбитим чи навіть невдасі, який тепер решту життя проведе у в’язниці. Коли я бачу подібну ситуацію, знаю причину, знаю мотив. Я знаю про вбивцю все, і, докторе, якби ви тільки могли уявити, скільки емоцій людина, коли бачить труп, може відчувати, окрім огиди.

Вілл Грем — найкращий агент ФБР, у нього стовідсоткове розкриття злочинів і секрет, який він плекає більше тридцяти років. Ні, цією сумбурною тирадою він не розкриває державної таємниці або загадки, над якою билися тисячі років, але підходить до можі надто близько — туфлі ось-ось торкнуться червоної лінії. І Вілл видихає лише після того, як Ганнібал киває у бік вітальні – проходь, не соромся. Вілл переконує себе, що йому ввижається повна самовдоволення посмішка.

***

— Нагадайте, що з вами трапилось? — руки у Ганнібала — жилисті й сильні, а голос — прокурений, з дратівливим акцентом. Вілл намагається підмічати всі деталі, щоб заплющити очі на поблажливість, яка чується в кожному слові доктора Лектера. Йому потрібна довідка, що забезпечить відносний спокій та збереже нервову систему. І якщо вже доводиться вибирати між вічно незадоволеним Джеком та психіатром із майже простроченою ліцензією, він охоче погодиться на друге.

 — Я вбив людину, — ні, йому зовсім не хочеться хвалитися подібним вчинком чи шокувати випадкового знайомого, але виходить саме так. Доктор Лектер криво посміхається — з ким не буває, хлопче? —  і складає долоні будиночком. Йому все ще не цікаво, він все ще не хоче аналізувати містера Грема, але ось він, сидить у старому скрипучому кріслі і дивиться кудись вниз, дивиться і чекає.

 — У цьому була потреба?

 — Так. Ні. Він… — Вілл чомусь почувається задакуватим підлітком, який робив дурниці стільки разів, що ніхто вже не береться його сварити. Він уже розповів Джеку. Він ще раз розповів Джеку. І він втомився. — Добре, — каже Вілл. — Давайте зіграємо за вашими правилами, докторе Лектер. Ви ставите низку непотрібних питань, я абияк відповідаю, а потім ви віддаєте мені висновок, і ми розходимося друзями.

 — Чому ви обрали саме мене, Вілл?

Грем намагається не розсміятися. Питання з розряду безглуздих, з вуст цієї безглуздої людини — перше питання, на яке Віллу хочеться відповісти, при цьому відповісти грубо, приголомшити або навіть принизити. На мить він вражається своєю жорстокістю.

 — Тому що ви — найгірший варіант, докторе Лектер. Хоча колись були найкращим, — він витримує паузу, ненавмисно. — Тому що мені нудно.

Ганнібал повільно розминає шию. Його, здається, зовсім не дивує така відповідь. Ніби кожен пацієнт, який сідає у крісло навпроти і марно намагається вмоститися позручніше, відповідає саме так, слово в слово. Його, здається, нічого не дивує.

 — Добре, — киває Ганнібал. — Я напишу вам висновок. Приходьте післязавтра, о шостій.

Вілл хоче закричати: “Що?” Вілл хоче схопити доктора за потягнуту сорочку і витрусити з нього неприємний акцент, разом з усіма тонкими посмішками. Вілл каже: “Добре” і бажає Ганнібалу гарного вечора.

***

У них з Аланою два роки повного порозуміння і рівно стільки ж скандалів на порожньому місці. Скандалами Вілл називає питання, поставлені спокійним, твердим голосом. Алана не питає, де він був цілий день, коли вони домовлялися влаштувати спільну вечерю; вона радить одягатися тепліше, адже осінь у Балтіморі — той ще злочинець. Алана не намагається дізнатися, що сниться її чоловікові, коли той прокидається спітнілим і розбитим: вона розповідає про дихальні практики, гіпноз і влаштовується на ніч у сусідній кімнаті. Тому, коли Вілл каже: “Я був у психіатра”, Алана стискає губи і коротко киває. Він міг із тим самим успіхом сказати: «Я хочу розлучитися» або «Я вбиваю маленьких дівчаток щовівторка, ну, тих самих дівчаток, що не слухають маму і гуляють після десятої».

Вілл дивиться на неї, завжди зібрану, красиву і розуміє, що нещасний.

 — Я ж бачу, ти засмучений, — каже Алана, коли він відмовляється вечеряти. Стіл накритий на двох, посередині ваза з білими гортензіями, улюбленими квітами Алани. Вілл думає, де Алана дістала квіти у вересні. Навіщо комусь продавати гортензії за такої погоди?

Він відчуває легку нудоту та бажання розповісти про нещодавні невдачі.

 — Ти знайома з Ганнібалом Лектером? — Вілл намагається зробити голос байдужим, адже це питання — так, між іншим. Він сідає за стіл, але не торкається їжі: все давно охололо.

 — Ні, — відповідає Алана і завмирає на кілька секунд, чи то намагаючись утримати зоровий контакт з Віллом, чи то аналізуючи свою відповідь. — Ні, — повторює ще раз.

У неї на обличчі написано тверде “так”. Вона це знає, і, до того ж, знає, що Віллу це також відомо. Швидше за все, вона починає подібну гру через нудьгу, ніж у спробі нашкодити, але Вілла пересмикує.

 — Я вигуляю собаку, — каже він так спокійно, що вірити в це просто смішно. Взагалі, Вілл ніколи не називає свого улюбленого добермана «собакою», і не вигулює його ввечері, і не намагається втекти від незручного мовчання.

Вілл — прихисток спокою та стабільності; він бачив безліч смертей, яким неможливо як запобігти, так і викинути з голови, але це його не зламало. Подібну нісенітницю про Вілла думають колеги та преса. Містер Грем знає, як вони помиляються.

***

Небо схоже на брудне полотнище — сіру ганчірку зім’яли та підфарбували іржею. Вілл піднімає голову і з подивом відчуває дрібні краплі на лобі та щоках. Погода обіцяє зіпсуватися ближче до опівночі, можливо навіть розмити дороги.

      Вілл шкодує, що не прихопив парасольку, але це було б надмірністю: пройтися від машини до будинку пліч-о-пліч зі страхом забруднитись. Він залишає Хуана на задньому сидінні, чухає його за вухами, гладить гостру морду. “Я на десять хвилин, хлопче, — каже, — а потім ми з тобою погуляємо”.

      Вілл намагається сховатися від дощу під вузьким козирком і не втратити достоїнство, але злива занадто сильна — вона вже наскрізь промочила взуття та штани. Доктор Лектер відкриває двері після третього дзвінка. Волосся його мокре після душу і пахне освіжувачем повітря.

 — Я думав, ви вже не прийдете, — каже Ганнібал. Він досі стоїть у проході і не пропонує Віллу зайти. — Я не приймаю так пізно.

 — Затримався на роботі. Чергове вбивство, — пояснює профайлер. У черевиках з крокодилової шкіри гидко хлюпає. Кілька годин тому кров покривала його обличчя та руки, кров була всюди. Він хапав губами повітря, що пахло залізом, і відчував як задоволення вбивці звивається у повітрі, запах перемоги, стійкий і солодкий, як старий парфум. Вілл стискає губи в тонку лінію, а потім додає, з легкою огидою: — Вбивця начисто позбавлений смаку.

Ганнібал відходить убік і хмикає. Він пропонує гостю потягані тапочки та рушник — чистий, але давно не новий. Поки Вілл намагається пригладити волосся, невеликий дерев’яний будинок наповнюється по вінця запахом кави.

 — У мене немає часу на каву, вибачте, — каже Вілл. Від вітальні до кухні — чотири короткі кроки, які він долає жахливо повільно. Увагу привертає все — голі стіни, непоказні, ніби вилинялі кольори, скупчення журналів і книг на тумбочках. Профайлер тягнеться, щоб розгладити загнутий куточок сторінки, але в останню секунду смикає себе. — Я прийшов за своїм заключенням.

 — Звичайно, — киває Ганнібал. Він сидить, трохи згорбившись на жорсткому стільці, і сьорбає каву, явно розбавлену віскі, судячи з запаху. На краю потертої стільниці біліє прямокутник паперу з нерівним, розкидистим підписом у правому нижньому кутку.

Вілл бере в одну руку чашку з кавою, в іншу — висновок; побіжно ковзає поглядом поперек дрібних літер і незнайомих слів, поки не вишукує заповідне «додаткову терапію не потребує» і «перешкод до продовження роботи не виявлено». «Хто б міг подумати, — посміхається про себе Вілл, — Що наш лікар так любить канцеляризми». Він пробує краєчком губ каву, а потім відставляє склянку вбік – занадто гаряче, гірко і несмачно.

 — Дякую за теплий прийом, докторе Лектер, але мені час — у машині чекає собака. Я обіцяв йому довгу прогулянку.

 — Звичайно, — киває Ганнібал, і Вілла пронизує незрозуміла, гостра злість. Кожен із психіатрів, яких містер Грем у надлишку зустрічав у своєму житті, намагався отримати обдарованого профайлера у свої руки. В їхніх очах горіла жадоба популярності та майже мисливський азарт — забратися в голову емпатові, написати наукову статтю, а то й цілу книгу. Але тільки не доктор Лектер. Він сидить на своїй безликій кухні, п’є погану каву і байдуже дивиться в очі своєму гостю, але скоріше крізь нього.

 — Ви нічого не хочете запитати у мене? — не витримує Вілл. Він знову тягнеться за кавою і п’є великими ковтками, не відчуваючи смаку.

 — А повинен? — Ганнібал відвертається до плити — страшенно неввічливо — і ставить на вогонь сковороду. Запах кави змінюється запахом олії, потім до неї приєднується жирний аромат яєць та помідорів. Розмова закінчена — шипить яєчня, перекочуються м’язи на спині Ганнібала, цокає настінний годинник, барабанить дощ у відкриту кватирку, але Вілла підганяє мерзенна цікавість: що буде, якщо він залишиться, вросте в незручне стілець і вимагатиме… чого?

 — Так, — нарешті відповідає Вілл після довгої, незатишної паузи. Він струшує неіснуючі порошинки з дорогого піджака і опускає долоні на стегна. Стійке відчуття неправильності ситуації змінюється крижаним спокоєм. — Мені, здається, потрібна терапія.

Тиша дряпає простір між ними, наче задакувата кішка. Ганнібал вимикає плиту, накриває яєчню кришкою та обертається. Тьмяне світло кидає на його обличчя сірі тіні; на кухні душно і трохи сиро, під ногами поскрипують дошки. Для двох, між старими меблями, між цим мовчанням, дуже тісно. Вони стоять один навпроти одного — вологе, завиті в широкі кільця, волосся, чорний костюм, срібні запонки, ідеальні стрілки на штанах, тижнева щетина, дві дірки на сірій футболці, складені на грудях жилисті руки, босі ступні — і дивляться. Начебто два світи зіткнулися в безглуздій, безкровній битві. Ганнібал видихає, куйовдить волосся; голос його звучить дуже втомлено:

 — У мене завтра закінчується ліцензія, містере Грем. До того ж, я не зацікавлений у вас як у пацієнті.

З губ Вілла ледве не зривається: “А як тоді зацікавлені?”, але він тільки пирхає, витягає з кишені візитку і кладе на стільницю – вугільна чорнота та золото на потертому дереві.

— Поки що не зацікавлені. Але я впевнений, що зможу здивувати вас.