Літо, 1971 рік: Сиротинець Святого Едмунда

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Субота 7 серпня, 1971 рік.

Він прокинувся у темряві. На початку серпня в кімнаті, в якій його закривали, було надто задушливо. Хоча, мабуть, він просто мав жар. У нього завжди піднімається температура наступного ранку. Раніше його закривали в кімнаті з вікном, але кілька місяців тому він примудрився розбити його, і лише завдяки залізним гратам не втік. Він чув, як вони говорили про те, щоб почати його зв’язувати, коли подорослішає. Він намагався не думати про це. 

Він пам’ятав почуття голоду. Воно було таким сильним, що перетворювалось на лють. Він пам’ятав, як вив і хотів вибратися назовні, намотуючи кола по кімнаті знову і знову. Може, йому дозволять пропустити уроки сьогодні, і він зможе поспати? Зараз все одно у розпалі літні канікули, і так несправедливо, що йому доводиться вчитися, поки всім іншим хлопцям дозволяють валяти дурня, грати у футбол або дивитися телевізор. Він сів на підлогу та обережно потягнувся, сконцентрувавшись на болі та хрускоті  у суглобах. Він виявив свіжу подряпину від пазурів за лівим вухом та глибокий укус на правому стегні.

Він провів рукою по волоссю, яке було дуже коротко підстрижене, настільки коротко, що швидше нагадувало щетину. Він ненавидів її, але в усіх хлопців у притулку була така жахлива стрижка. Вона означала, що, коли їм у вихідні дозволять вийти в місто, всі знатимуть, що це діти з притулку Святого Едмунда – напевно, їх і стригли так, щоб продавці в магазинах знали, за ким слід стежити особливо уважно. Хоча не можна сказати, що самі вони робили хоч щось, щоб спростувати подібні судження. Дітям так часто твердили, що вони покидьки суспільства; кинуті й непотрібні, чому б тоді й не навести трохи галасу?

Римус почув кроки в кінці коридору. Це була Наглядачка; він відчував її запах, чув стукіт її серця. Після кожного «епізоду» його чутливість загострювалася до краю. Він підвівся на ноги, закутався в плед, незважаючи на спеку, підійшов до дверей, щоб краще чути. Вона була не одна, з нею був якийсь чоловік. Він пах старістю і… чимось іншим. Цей густий мідний запах віддалено нагадував Ремусові батька. Так пахла магія.

— Ви впевнені, що не марнуєте час? — спитала Наглядачка незнайомця. — Адже він правда один із найважчих випадків.

— О так, — відповів старий. У нього був глибокий і теплий, мов шоколад, голос. — Ми абсолютно впевнені. Це тут ви його тримаєте, коли він…?

— Коли трапляються його епізоди, — закінчила Наглядачка своїм різким, грубим голосом. — Для його ж безпеки. Він почав кусатися зі свого минулого дня народження.

— Зрозуміло, — відповів чоловік, але його голос звучав більш задумливо, ніж стурбовано. — Можу я спитати, мадам, що ви знаєте про недугу цього юнака?

— Все, що мені треба знати, — холодно відповіла Наглядачка.  — Він живе тут із п’яти років. І завжди був складною дитиною — не тільки тому, що він один з ваших.

— Наших? — спокійно перепитав чоловік. Наглядачка знизила голос майже до шепоту, але Ремус все одно чув її.

— Мій брат був одним із вас. Звичайно, я не бачила його кілька років, але час від часу він просить мене про послуги. Притулок Святого Едмунда – це особливе місце. Ми створені для важких випадків, —  Ремус почув дзвін ключів. — Так, спершу я сама його огляну. Найчастіше його доводиться бинтувати. Та й взагалі я не розумію, навіщо ви захотіли побачити його після повні, якщо вже знаєте.

Старий не відповів, і Наглядачка підійшла до кімнати Ремуса, дзвінко цокаючи підборами по кам’яній підлозі. Вона постукала у двері тричі.

— Люпине? Ти не спиш?

— Ні, — відповів він, щільніше загорнувшись у плед. Вони забирали в нього одяг, щоб не порвав.

— Ні, Наглядачко, — поправила вона його через двері.

— Ні, Наглядачко, — пробурмотів Ремус, поки ключ зі скрипом повертався у замку. Двері були зроблені зі звичайного дерева, і він знав, що з легкістю міг рознести її в тріски в один із своїх епізодів, але після інциденту із вікном у двері вставили срібні пластини. Від одного тільки запаху срібла його каламутило, і голова починала гудіти. Двері відкрилися. Світло розлилося по кімнаті, наче вода, майже засліпивши його. Коли Наглядачка увійшла до кімнати, він машинально зробив крок назад.

Це була невисока незграбна жінка з довгим тонким носом і темними блискучими очима. Вона насторожено окинула його поглядом.

— Потрібні цього разу бинти?

Він показав свої рани. Вони більше не кровили; він помітив, що пошкодження, які він наносив собі сам, гоїлися швидше, ніж будь-які інші порізи та подряпини, хоч і були глибокими. Його навіть жодного разу не зашивали. Щоправда, ні один шрам не зник, вони залишалися на його тілі сріблястими смужками. Наглядачка присіла поряд з ним на коліна і обробила рани антисептиком, перш ніж замотати грубим бинтом. Покінчивши з цим, вона подала йому одяг і дивилася, поки він квапливо вдягався.

— У тебе відвідувач, — нарешті сказала вона, коли він натягував футболку через голову. Сіру, як і весь їхній одяг.

— Хто? — спитав він, дивлячись їй у вічі, бо знав, що їй це не подобається.

— Вчитель. Він прийшов поговорити з тобою про школу.

—  Не хочу, —  відповів він. Він ненавидів школу. — Скажіть, щоб провалював.

Наглядачка ляснула його по вусі. Це було очікувано, тому він навіть не смикнувся.

 — Притримай язика, — гаркнула вона. — Ти робитимеш, що тобі кажуть, інакше я замкну тебе тут до кінця дня. Іди давай! — Вона схопила його за руку і потягла вперед.

Він скривився і хотів вирватися, але в цьому не було сенсу. Вона справді могла замкнути його знову, та й було цікаво подивитися на незнайомця. Особливо коли, в міру їхнього просування темним коридором, запах магії посилився.

Очікуючий на них досить високий чоловік був одягнений у найдивніший костюм, який Ремус коли-небудь бачив – з темно-бордового оксамиту зі складним золотим візерунком на манжетах та комірі. Мабуть, людина була дуже старою — його волосся було білим, як сніг, а неймовірно довга біла борода доходила до пояса. Незважаючи на дивність чоловіка, Ремус не почував себе наляканим, як це зазвичай бувало у нього з більшістю дорослих людей. У незнайомця були добрі очі, і він усміхався Ремусу, дивлячись крізь окуляри в формі півмісяців. Потім простягнув руку.

— Містере Люпине, — тепло сказав старий, — приємно познайомитися.

Римус зачаровано втупився на нього. Ніхто ніколи не звертався до нього так шанобливо. Йому чомусь стало соромно. Він потиснув простягнуту руку, відчуваючи легкий удар струму від дотику.

— Здрастуйте, — відповів він, все ще витріщаючись на чоловіка.

— Я професор Дамблдор. Хотів попросити вас скласти мені компанію на прогулянку володіннями притулку. Погода сьогодні просто чудова.

Ремус кинув погляд на Наглядачку, та кивнула у відповідь. Вже це коштувало того, щоб поговорити з незнайомцем у дивному вбранні – вона ніколи не випускала його в повний місяць, навіть під наглядом.

Вони удвох пройшли кілька порожніх коридорів. Ремус був упевнений, що ніколи раніше не бачив Дамблдора у притулку, але той чудово тут орієнтувався. Як тільки вони нарешті вийшли на вулицю, Ремус зробив глибокий вдих, відчуваючи тепло сонячного світла на шкірі. “Володіння”, як назвав їх Дамблдор, були не такими вже шикарними. Шматок землі, зарослий жовтою травою там, де хлопці грали у футбол, і невелика тераса, крізь щілини в підлозі якої теж пробивалася трава.

— Як ви почуваєтеся, містере Люпин? — спитав старий. Ремус мовчки знизав плечима. Він почував себе так само, як і завжди наступного дня. Болісно і неспокійно. Дамблдор ніяк не прокоментував його відчуженість і продовжував посміхатися, поки вони йшли вздовж паркану.

— Що вам потрібно? — нарешті спитав Ремус, стусаном прибираючи з дороги камінь.

— Підозрюю, що у вас є думки стосовно цього, — відповів Дамблдор. Він засунув руку в кишеню і дістав коричневий паперовий пакет. Ремус відчув запах лимонного щербету, і за мить Дамблдор запропонував йому частування. Він взяв цукерку і поклав до рота.

— У вас є магія, — прямо сказав він. — Як у мого батька.

— Ви пам’ятаєте свого батька, Ремусе?

Він знову знизав плечима. Він пам’ятав його не дуже добре: висока худа постать людини в плащі, яка плакала, стоячи над ним — ось, мабуть, і все. Він думав, що це була та ніч, коли його вкусили. Вже її він точно пам’ятав.

— У нього була магія, — сказав Ремус. — Він міг робити різні штуки. Мати була нормальною.

Дамблдор знову доброзичливо посміхнувся:

— Це те, що сказала вам Наглядачка?

— Не все. Щось я вже знав. Все одно він помер. Прикінчив себе.

Дамблдор виглядав трохи здивованим, що порадувало Ремуса. Трагічне минуле було предметом його таємної гордості. Він не особливо часто думав про свого батька, лише в тих випадках, коли міркував, убив би той себе, якби Ремуса не вкусили. Він продовжив розповідь:

— Мама жива. Просто не захотіла жити зі мною. Тому я тут, — він озирнувся. Дамблдор зупинився. Вони дійшли до найвіддаленішого краю території, біля високого заднього паркану. Одна дошка в ньому відходила, але ніхто про це не знав. Римус завжди міг пролізти через неї і вийти на головну дорогу, що веде до міста. Він ніколи не йшов з якоюсь певною метою; просто вештався туди-сюди і чекав, поки його знайде поліція і приведе назад. Це було краще, ніж безділля.

— Вам тут подобається? —- спитав Дамблдор. Ремус пирхнув:

— Звичайно, трясця, не подобається, — він зиркнув на Дамблдора, але той і вухом не повів.

— Так, я так і думав, — зауважив старий. — Мені сказали, ви складна дитина. Це

правда?

— Ну вже не гірше за інших, — сказав Ремус. — Ми всі складні діти.

— Добре, я зрозумів, — Дамблдор задумливо погладив бороду, ніби Ремус.

сказав щось дуже важливе.

— Є ще цукерки? — Ремус з надією простяг руку. Дамблдор простягнув йому весь пакет, і Ремус не міг повірити своєму щастю. Старий дурень був цілковитою ганчіркою. Цього разу він вибрав льодяник, відчуваючи, як він тріскається, мов скло, між зубами, і на язиці феєрверком вибухає солодкий смак.

— Взагалі, я керую школою. Тієї школою, в якій навчався ваш батько.

Це збило Ремуса з пантелику. Він проковтнув солодку слину і почухав голову. Дамблдор продовжив:

— Це особлива школа. Для чарівників, як я. І як ви. Ви хотіли б навчитися магії, Ремусе?

Ремус різко похитав головою.

— Я надто дурний, — твердо сказав він. — Я не вступлю.

— Я впевнений, що це неправда.

— Запитайте її, — Ремус мотнув головою у бік високої сірої будівлі, де на нього чекала Наглядачка. — Я навіть не вмію читати. Я ідіот.

Дамблдор досить довго на нього дивився

— У вас був не найлегший старт у житті, містере Люпине, мені дуже шкода. Я знав вашого батька – зовсім небагато – і я певен, що він не хотів би… Як би там не було, я тут, щоб запропонувати вам щось інше. Запропонувати вам місце серед таких, як ви, і, можливо, спосіб впоратися з усією тією злістю, що скупчилася у вас.

Ремус втупився на нього. Яка різниця, в якому він живе притулку? Наглядачка ніколи не давала йому солодкого і не пахла магією. Діти в школі Дамблдора навряд чи були гіршими, ніж ті, що у притулку, а навіть якщо гірше, то Ремус у будь-якому разі вміє за себе постояти. Але. У всьому завжди існує “але”.

— Але що на рахунок моїх епізодів? — спитав він, складаючи руки на грудях. — Я небезпечний, ви знаєте.

— Так, Ремусе, я знаю, — сумно відповів Дамблдор. Дуже обережно він поклав руку Ремусу на плече. — Ми побачимо, що з цим можна зробити. Покладіться на мене.

Ремус скинув його руку і поклав до рота ще один лимонний щербет. У повному мовчанні вони повернулися до будівлі, задоволені тим, що зрозуміли одне одного.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

2 Коментарі на “Літо, 1971 рік: Сиротинець Святого Едмунда

  1. равлик-павлик :
    Ранк: Знаток
    19 коментарів

    аааааа, це дуже круто, якрза почала читати його на ао3, а тут він буде ще й українською. дуже гарний переклад, все так плавно і легко, дякую вам!

     
    1. Дякую, вам. Хтось одночасно зі мною також почав перекладати його, і тепер хз що робити. Горю величезною иотивацією, а тут таке. Але я буду продовжувати

       

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: