Лише ніжно рожеве у весняному повітрі

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Робота написана на челендж «соулмейт OR ханахакі» від «Чай і фанфіки»

***

Згинаючись навпіл, надсадно викашлюючи легені, Мінхо не стримує сліз болю, що котяться по щокам вниз, скрапуючи на холодну підлогу.

В грудях нещадно тисне, наче легені ось-ось розірве, у горлі пече, а на язиці металевий присмак крові. Червоне всюди: на губах та підборідді, на зелених кахельних стінах ванної кімнати, бризками на дзеркалі, звідки на нього дивиться власне перелякане бліде обличчя.

Мінхо до останнього сподівався, що таке не трапиться з ним. Що подібні речі це рідкість, не загроза йому, бо ж нащо та любов взагалі, коли є дружба, так?

Біда в тому, що ці два почуття занадто схожі між собою, різниця між ними іноді ледь помітна.

І от зараз, випльовуючи на підлогу пелюстки фіолетових, майже чорних ірисів, він нарешті розуміє ціну цій різниці.

Намагається згадати, коли ж все почалося і не може. Бо ж Рюджін була з ним завжди, скільки він себе пам’ятав.

Її батьки жили зовсім поруч з його бабусею, допомагали їй час від часу, тож дружили вони можна сказати родинами. Мінхо часто ночув в кімнаті Рюджін, набагато світлішій та просторнішій за його, з купою плакатів різних дівчачих груп та написаними портретами. Рюджін любила малювати, в неї дуже гарно виходило, вона навіть мріяла стати відомою на весь світ художницею, але батьки наполягли на навчанні в університеті технологій, вважаючи, що за цим майбутнє, а карикатури нікому не потрібні.
Він один підтримував її, малюнками його очей забивався пошарпаний блокнот, а його ніс став предметом захоплення і її постійних “ах, як же тебе добре малювати, Хо!”.

Чотири роки, щасливих роки, за які вони обидва встигли вирости, а Мінхо навіть стати офіційно дорослим. Він поїхав на навчання за кордон по обміну, вони переписувались, але часу ледь вистачало на сон, не те що на друзів, тож їм довелося попрощатись ще на чотири довгих роки.

По весні, коли квіти цвіли як навіжені, заполоняючи своїм ароматом все навкруги, Мінхо зустрів її в одній із кав’ярень недалеко від свого нового дому. Рюджін пофарбувала волосся в темно синій, носила яскраві світшоти та короткі спідниці, більше не мала масляної фарби по всьому обличчі. Вони знов почали бачитись, чому Мінхо особисто був дуже радий.

Його почуття не давали про себе знати, маскуючись під ностальгічні спогади про дитинство, коли все було так просто і легко. Рюджін в його голові дорівнювала дому, комфорту, спокою, яких Мінхо більше не мав.

І тієї зими на початку року, коли вперше за кілька місяців снігу навалило по самісінькі коліна, вони, немов малі діти, валялись у, здавалося, м’яких кучугурах білосніжного снігу, робили янголів руками та ліпили качечок з пластикових форм. Сміх Рюджін, такий щирий, такий заразний, розкидався відлунням по двору її спального району, Мінхо широко посміхався.

Напевно від бігу чи сміху, або занадто холодного повітря, в грудях злегка стисло.

Вона запитала чи все в порядку, Мінхо звісно ж відповів, що так, але, схоже, завтра він прокинеться хворим. Злегка посміхнувшись, Рюджін потягнула його у кав’ярню по гарячуще, занадто солодке як для нього какао.

А на ранок він вже хрипів немов старий дід на ринку та взяв вихідний.

На самому початку відчуття були дивні: наче і в грудях тиснуло, і рідкі напади кашлю, але температура у нормі та ніяких інших симптомів застуди.
За тиждень це не минулося, тож Мінхо почав думати що це щось із серцем. Може в нього інфаркт чи ще якась дурня?
На другий він пішов до лікаря. Три дні різних обстежень, дурних питань та знімок легень, аби сідий чолов’яга зі співчуттям на обличчі повідомив йому новину, що вибила землю з-під ніг.

“У вас ханахакі. Це таке захворювання, що характеризується…”

Далі Мінхо не слухав. Наче він не знав, що таке це ханахакі, коли кожного дня по телеку звітують скільки людей від неї померло.

Кивнув лікарю, вислухав кілька порад: поговорити з об’єктом кохання(“об’єктом”, ніби вона не людина, а проблема якась чи що), не спати на спині, дистанціюватись та спробувати розлюбити самотужки, якщо ж ні – от вам номер, дзвоніть, зробимо операцію.

Ну звісно, аякже. Так і побіг.

Всі навколо завжди говорили, що Мінхо занадто впертий.

Лише провівши з Рюджін цілий вихідний, стримуючи кашель та ігноруючи зростаючий тиск у грудній клітці, ледь не втративши свідомість від нестачі кисню у легенях, Мінхо нарешті просипів коротке “вибач” та викашляв в долоню фіолетові пелюстки.

“Мені шкода”, так вона сказала.

Звичайно ж їй шкода, Мінхо на її місці почувався б так само.

А потім вона сказала “я лесбійка” і Мінхо засміявся від відчаю. Нічого не можна вдіяти.

Рюджін не зможе полюбити його у відповідь, а Мінхо ніколи не зможе розлюбити.

Вкотре вибачившись, він пообіцяв, що зробить усе, аби вижити. Що не стане одним з багатьох, одним із статистики, лише цифрою на екрані телевізора. Нізащо не вчинить так з нею, ні, нізащо.

Вже в себе в квартирі, у пітьмі, Мінхо набрав номер цілодобової клініки, де йому все детально пояснили, і на цей раз він уважно слухав.

Що до операції, в нього ще є час, за який, можливо, вийде розлюбити Рюджін самостійно, а тоді підтримуюча терапія кілька місяців і він як новенький. Якщо ж ні, до прийняття рішення щодо операції в нього є можливість відпочити у спеціальному санаторії, де за ним будуть доглядати належним чином та слідкувати за протіканням ханахакі.

“Ви повинні розуміти, що операція – це важка та складна процедура. На превеликий жаль, наука й досі не навчилась нівелювати негативні ефекти, головним з котрих є неможливість відчувати почуття до людей, іншими словами – кохання більше не існуватиме у вашому житті.”

Мінхо погодився.

Так, давайте, вирізайте. Все заради його милої Рюджін, яка не повинна відчувати провину за те, що змінити не в силах.

“Пане Лі, мені шкода, але зараз ваш мозок дещо потьмарений хворобою і ваші рішення можуть бути оскаржені у суді, а це ні мені, ні вам не потрібно. Тож давайте я відправлю електронною поштою запрошення до спецзакладу, де ви зможете пройти курс терапії та все як слід обдумати, домовились?”

“Домовились”, так він відповів.

А тепер вже тиждень вибльовує нутрощі на підлогу від кашлю у власній ванній, просовує пальці у самісіньку горлянку аби витягти на світ божий цілі стеблі з тендітними бутонами.

Німецькі фіолетово-чорні іриси, з ароматом солодкого гниття та сталевої крові.

Натиснувши на змив, Мінхо насилу піднімається на ноги, вмивається крижаною водою, брудною футболкою стирає з дзеркала та стін червоні плями, хоча стирає це не те слово, радше розмазує навкруги.

У спальні закинутим під ліжко знаходить телефон, що у нападі задухи виронив із рук.

– Центр допомоги хворим на ханахакі слухає. – у трубці дещо рипить, але все одно Мінхо помічає, що голос у дівчини на тому кінці заспокоює його.

– Це Лі Мінхо, я наче говорив з кимсь із вас на минулому тижні, я щодо санаторію чи як ви там називаєтесь. – З паузами та важко дихаючи.

– Звісно, звісно, одну секунду. – вона починає щось голосно наклацувати на клавіатурі. – А, так, Лі Мінхо дев’яносто восьмого року народження, ви є у базі. Бажаєте таксі зранку чи вже зараз?

Мінхо дивується тому як швидко, не задаючи ніяких запитань, вона розуміє з якої причини від дзвонить їм о другій ночі.

– Зранку було б добре… – він важко опускається на підлогу, спираючись спиною на ліжко, гарячі сльози по холоділій шкірі відчуваються, наче струмені лави, пекучі.

Він закінчує виклик, телефон випадає з тремтячих пальців.

***

Ранком наступного дня таксі мчить по просторому шосе кудись за місто, знайомі будівлі швидко змінюються незнайомими, а потім просто деревами. Мінхо прикипає очима до вікна, бо так можна вдати, що він не помічає співчутливих поглядів водія на себе. Десь глибоко в душі він вже розуміє – яке б рішення він не прийняв, воно буде неправильним. Що б не обрав, все одно встигне пожалкувати про це. Або кожен день нового життя, в якому не буде тих почуттів від веселого сміху Рюджін, її лагідної посмішки та аромату улюблених парфумів із сандалового дерева, або може в останню хвилину перед смертю, коли ніжні пелюстки ірисів заб’ють собою його бронхи.

Гучне “приїхали!” викидає із думок. Мінхо непомітно протирає очі рукавом та виходить із машини.

Величезна, ні, навіть огромезна будівля навіювала атмосферу покинутого пансіону чи може психлікарні, зі старим ремонтом та скрипучими головними воротами.

Ось воно – місце, в якому Мінхо вирішуватиме чи хоче він жити.

Всередині напрочуд нормально пахне. Він очікував запаху лікарні та деззасобів, проте в ніс вдаряє аромат свіжої випічки та кави. Молода медсестра на стійці реєстрації дуже привітна, викликає легку посмішку на змученому обличчі Мінхо.

Вона розповідає основні правила та розпорядок дня, розмовляє швидко та захоплено, в голові виникає думка “деякі люди просто народжені допомагати іншим”.

– Отже, у вас буде вдосталь часу на відпочинок, сумувати ми не дамо! Посидьте трохи тут. – вона вказує рукою на стілець поряд. – Зараз лікар Кім звільниться та огляне вас, щоб підібрати підтримуючу терапію, а після я покажу вам вашу кімнату.

Мінхо лише мовчки киває. Вологі долоні тремтять, він витирає їх об джинси, скидає рюкзак з речами на підлогу перед собою. Йому раптом стає страшно.

Прикриває обличчя долонею, ховаючись від чуйного погляду медсестри, та намагається стримати сльози, що вкотре повільно підкрадались до його очей із самого серця.

Чи надовго він тут? Як швидко розвивається хвороба, як скоро його дожене термінальна стадія? Що як він залишиться тут назавжди?

Лікар, приємний сивий чолов’яга, послухав його через стетофонендоскоп, відмітив у картці про поодинокі хрипи, та призначив цілий довжелезний список медикаментів, від назв яких у Мінхо зарябіло перед очима.

Медсестра на ім’я Ліса, не кваплячись, повела його по сходах на четвертий поверх, до його кімнати на майбутні -надцять днів чи тижнів. На ходу вона розповідала про багату історію цієї будівлі, що тягнулась ще з сорокових років, швидко пробіглась по основним пунктам розпорядку дня: ліки, огляд, їжа, відпочинок, знову ліки та їжа, відпочинок, програма на вечір (фільми чи телешоу), знов ліки та вечеря, огляд та сон. Все як у дитячому таборі… Ну, не рахуючи гору таблеток і уколів.

– Ви знали, що лише дванадцять відсотків нещасно закоханих хворіють ханахакі? Це напрочуд мало, хоча здавалося б, дванадцять відсотків це багато, проте…

Мінхо не дуже уважно слухає. Роздивляється навкруги, вертячи головою. Свіже пофарбовані стіни, картини зі спокійним океаном, м’які дивани… І водночас все тут ніби завмирає, час зупиняє свій хід, консервує тебе у цьому стані байдужого очікування.

– Ось і ваша кімната, пане Лі. – ключом-карткою вона відчиняє міцні дубові двері. – А це не зважайте, це ще знадобиться. – Мінхо як може намагається ігнорувати стійку для крапельниці.

Простора кімната з одномісним ліжком, приліжковою тумбочкою та шафою в кутку для речей, щільні штори злегка колихає свіжий вітерець. Особливу радість Мінхо доставляє своя крихітна ванна кімната з душовою кабінкою розміром метр на метр – йому не доведеться бігти через весь поверх, аби виблювати нутрощі над унітазом в приступі жахливого кашлю з нотками ірисів.

На язиці возиться питання.

– А хіба ви не можете захворіти?

Медсестра кліпає очима кілька довгих секунд, відкриває та закриває рота, поки нарешті не говорить:

– Технічно – ні, бо для цього треба закохатись. Однак, все можливо. Тому сюди частіше беруть когось вже після операції… Та краще не питайте про це в інших, я вам нічого не казала. – вона підморгує та спокійно посміхається.

– То ви не помрете від розмови зі мною? – він відчуває себе дурнем.

– Що ви! Ні, звісно ж ні! Все гаразд, не переживайте так! – Ліса підходить ближче, кладе руку на його плече та злегка стискає. – Ви друга за мою практику людина, хто питає подібні речі… Зазвичай всі так шоковані, що не думають ні про що, крім… Ну, самі розумієте.

Мінхо поки не дуже розуміє. Медсестра залишає його розпаковувати речі, один на один з думками.

Загалом, він очікував гіршого, проте персонал тут привітний, атмосфера не гнітюча, ліжко доволі зручне, а ще ця Ліса приємна, нагадує Рюджін…

Груди стискає, з горла виривається кашель.

Сама згадка про неї робить боляче. Тепер ясно, чому в правилах було чітко зазначено – ніяких фото та інтернету, ніяких нагадувань про кохання, ні-чо-го. Навіть фільми тут, він впевнений, крутять лише з вирізаними сценами поцілунків.

Та це не врятує від спогадів.

– Ви вже впорались? – голос Ліси за спиною застає зненацька, Мінхо підстрибує на місці. – Ой, вибачте, я не хотіла вас налякати.

Вона мило червоніє. Мінхо раптово накриває бажанням мати таку сестру, мати сім’ю, мати, до кого повернутись.

– Нічого страшного. – він кладе стіс темних футболок на ліжко. – Що тепер по плану?

– Ліки, а потім їжа – краща частина дня. – її очі загоряються. – До речі, якщо звісно хочете, можемо перейти на ти. Ви будете мене часто бачити, повірте, тож було б непогано стати друзями, егеж?

Він киває, погоджуючись, та щиро посміхається.

Коли вона повела його на обід, знайомитись з іншими “відвідувачами”, Мінхо вже знав чого очікувати – таких само кволих та сумних, як він сам. Безрадісних, байдужих, без надії в серці. Однісінькій відчай.

І він майже не помилився.

На обід подавали смажений рис з кімчі та фрукти з зеленим чаєм. В животі голосно заурчало, Ліса навіть повернулась, подивившись на нього з усмішкою, і Мінхо, здається, зашарівся до кінчиків вух. Він нічого не їв з позавчора, але тепер, після ліків, апетит, здається, знову повернувся до нього.

“А на вечерю в нас буде такттонгчі*” – шепоче Ліса, Мінхо ледь не давиться слиною.

Ну, хоча б годують тут як слід.

Взявши свою порцію, він сідає за дальній невеличкий стіл та починає поспіхом поглинати рис.

Через кілька хвилин його увагу привертає якийсь неочікуваний галас і заливистий сміх, Мінхо повертається та зустрічається поглядом з… В голові виникають лише асоціації з пуделями, бо хлопець, що витріщається на нього, білявий і до того ж кучерявий, а його очі схожі на очі відданого собацюри.

Хлопчина аж світиться, побачивши зацікавлений погляд Мінхо, піднімається зі свого місця та прямує до нього з чарівною посмішкою на губах. Лі про всяк випадок озирається, чи точно до нього так впевнено прямують?

– Привіт! Ти той новенький, про якого Ліса ще вчора казала?

Мінхо одразу ж розуміє, що з медсестрою тут на короткій нозі не він один.

Мовчки киває – рот набитий їжею.

– Ууу, цікаво. Я Кріс, проте друзі звуть мене Чан. А ти? – він підчіпляє з його тарілки акуратно нарізану скибочку яблука та відправляє до рота. – Скажеш, коли прожуєш.

Не соромлячись, Мінхо роздивляється людину перед собою з добру хвилину, поки той вдає що не помічає цього. Чан трохи нижчий за нього, проте значно ширший в плечах, спортивний та підтянутий, до хвороби він спокійно міг би бути тренером чи кимось таким – явно не вилазив із зали та їв лише курячі грудки запиваючи протеїновими коктейлями.

– Лі Мінхо. Друзів в мене нема, тож просто Мінхо буде нормально.

– Он як. – Очі в Чана спокійні, темніші за його, проте і добріші. Він сам взагалі виглядає, як одна велика зефіринка. Кубаста в деяких місцях, напевно, проте м’яка в душі. – То будеш поки Мінхо.

– Приємно познайомитись, Кріс. – Мінхо протягує руку, Чан з радісною посмішкою її потискає.

***

Чана тут любили всі: від персоналу, що налічував з десяток медсестер та медбратів, до хворих та навіть деяких лікарів. Його постійна яскрава посмішка освітлювала і без того сонячні весняні дні. Хлопець питався в кожного про їх самопочуття, запам’ятовував близькі серцю дрібниці, як-то ім’я домашньої тваринки чи назва улюбленої пісні.

Згадувалися слова його бабусі, які вона часто казала йому в дитинстві: “Люди, які несуть світло, краще за інших відчувають темряву.”

Малим він не дуже розумів глибинний сенс цього виразу, проте спостерігаючи за Чаном з-під лоба, Мінхо помічав, як на його обличчі на короткі секунди проскакував вираз нестерпного болю, що ховався від чужих очей. Помічав, як той уникає відповіді на запитання про власне самопочуття, не з’являється на вечерю в особливо пасмурні дні…

Ханахакі ж Мінхо ніби завмерло, він не кашляв та навіть не хрипів, що здавалося б добре, так? Та Ліса пояснила, що так буває в перші дні на медикаментах, допоки квіти не звикнуть до супресії. Попереду його чекали тяжкі часи, і, схоже, єдиний хто розумів його в повній мірі – це Чан.

Тож у вівторок (хоча хто тут взагалі рахує дні, крім нього та персоналу?..) Мінхо спускається на перший поверх у пошуках Крістофера, оглядає їдальню і простору залу з великим телеком, по якому майже постійно крутять якісь розважальні передачі, заходить до кімнати відпочинку – всі зиркають на нього невдоволено – прервав своїм тупотом блажену тишу, але й тут його нема.

– Ви не бачили Чана? – питає в постової медсестри, чиє ім’я ще не встиг запам’ятати.

Вона мовчазно вказує рукою на двостворчаті двері надвір.

Мінхо ще не був тут, жодного разу з того часу як приїхав, що, в принципі, сталося не так вже й давно.

Навкруги куди не ткнися цвіли квіти: півонії, троянди, тюльпани… Іриси.

Тіло заклякло, відмовляючись рухатись, навіть грудна клітка перестала здійматися.

– Знущання, скажи? – Голос Чана десь позаду; Мінхо дрібно здригається. – Тут стільки клятих квітів, наче в нас самих їх недостатньо.

Горло стискає крижана рука ірраціонального страху – що як він зараз надихається пилку і в грудях проросте ще купа різних рослин?

– Думаєш, якби не виростити собі кущик півоній на серці? – Чан роздивляється його зацікавлено склонивши голову на бік. – Принаймні, це була моя перша думка.

Мінхо опускає очі, намагається дихати як його вчили: чотири вдихи по чотири секунди, чотири видихи, але не допомагає.

– Ліса казала, що таке неможливо. Це завжди лише одна квітка і лише твоя особиста. Ну, фактично, не твоя, але ти мене зрозумів.

На блакитному полотні поволі пропливають кудлаті хмаринки. Чан задивляється на них, уявляє, на що кожна схожа: це динозавр чи може птах?

– Я шукав тебе.

– Правда? Нащо? – темні очі широко розкриваються від здивування, в них відбиваються золоті промінці зенітного сонця. 

– Хотів поговорити… – Мінхо навіть не дуже розуміє, про що саме зібрався говорити, що питати?

– Ооо, так. Без проблем, я завжди радий.

– Що означає це “ооо”?

– Ти не перший, хто питає. Ходім.

Мінхо тихо хмикає та втуплюється очима в землю, поки Чан веде його по алеї до трохи пошарпаної лавки. Вони сідають на відстані в цілий метр один від одного.

Сонце пече, чорна футболка липне до спини. Мінхо нарешті питає, вагаючись:

– Як давно ти тут?

Чан роздумує трохи, потім зщурює очі та відповідає:

– Ммм, десь приблизно півтора місяці?.. Так, десь так.

Мінхо різко обертається на нього, брови підскакують на лоба.

– Так довго?! – чомусь йому здавалося, що тут тримають якийсь символічний тиждень, максимум два, поки ти не переконаєш їх, що готовий до операції.

Короткий смішок виривається з чужого рота, Чан посміхається.

– Так, давненько я тут… Зате все про все знаю, тож вважай мене ходячим довідником та звертайся за потреби.

Мінхо киває, намагаючись ігнорувати квіти, що лізуть в очі, дратують своїми кольорами. Сотню б років їх не бачити.

– Дурне питання, і, можливо, занадто особисте, та чому ти тут?..

Чан спокійно поглядає на червоні троянди, розмірковуючи. Мінхо не хоче мати цей спокій в душі, не хоче простерчати тут достатньо довго, аби звикнути до цього солодкого запаху, що міцно асоціюється з гниттям власних легень.

– Думаю, з тієї ж причини, що й ти, у якомусь сенсі. Закохався, захворів і ось я тут.

– Ні, я маю на увазі чому ти досі тут? Виглядаєш доволі дієздатним, як на мене.

Він довго не відповідає, Мінхо бачить як на його чолі залягають зморшки від хмурощів. Глибоко вдихнувши, Чан нарешті виталкує з себе:

– Не прийняв рішення, ось і все.

Чомусь Мінхо сумнівається в правдивості цих слів, проте просто киває.

– Що ти знаєш про цю…хворобу?

– Не те щоб багато, про це краще в лікаря питати, чи може в Ліси.

– Я питав, проте… Вона не…

– Не розуміє як це? Так. Та і ніхто не зрозуміє поки не відчує. Одне діло – нещасно закохатися, зовсім інше – вибльовувати легені на підлогу.

Тяжко зітхаючи, Мінхо підіймає очі на бісові троянди. Квіти як квіти. Червоні, наче кров, з оманливо м’якими пелюстками та гострими як ніж шипами.

– Тут був хлопець до мене, в нього були троянди. Уяви як це? В мене не шипасті квіти, але це до біса боляче, а в нього троянди…

Мінхо здригнувся. Його м’які іриси з товстими стеблями ніщо в порівнянні з кустистими шипастими рослинами.

– Де він тепер?

– Що?

– Ти сказав “був”, у минулому часі, де ж він тепер?

Чан весь темнішає, наче на нього одного раптом лягає широка тінь, щільно примружує очі та підносить руку до рота, проте запізно.

– Ти хороший хлопець, Мінхо, я думаю. Тож я не буду тобі брехати чи відмовляти від чогось. Озирнися навкруги. Як думаєш, чому це місце наче курорт, рай на землі? – Мінхо лише знизує плечима. Звідки йому знати які стандарти до санаторіїв? – Ти знаєш що таке хоспіс?

Мовчки впивається очима в чорні іриси за спиною Чана. Так, знає.

– Той хлопець… Був гарною людиною, проте йому не пощастило. Надія його згубила, і коли він нарешті наважився, для нього вже було запізно. Та і не він один тут такий. – Мінхо намагається спіймати погляд Чана, аби зрозуміти чи говорить він про себе, чи запізно для нього самого. – А для когось це вибір. Не завжди він є правильним, проте він принаймні свій власний.

Вони довго мовчать. Мінхо не знає що сказати, не знає навіть куди дивитись.

Що обере для себе він? Жити без кохання, чи померти тут, на маленькому лікарняному ліжку, серед аромату цих квітів в саду?

– Як ти закохався? – питає, зкошуючи очі на Чана – весь у чорному посеред весняної спеки, такий блідий.

– Ми були друзями довгий час. – коротко та не дуже інформативно. Мінхо гадає, що лізти з розпитуваннями навряд чи варто.

– Так, ми теж. А потім вона сказала, що… – Міцно стиснувши щелепу, він прочистив горло. Іриси в легенях зашевелились. – Коротше кажучи, ось я тут.

Чан сміється.

– Ти звикнеш. – Мінхо видає майже по дитячому миле “мм?” – Говорити про неї і не задихатись. Ти звикнеш.

– Розкажи про свою, раз ти такий майстер. – незлісно говорить Мінхо, надуваючи губи.

– Світле, наче пшениця волосся, ти коли-небудь бачив пшеницю? Гарна штука. Миле кругле обличчя, веснянки такі яскраві, наче сонце кожен день з моменту появи на світ цілувало ці щоки. – його погляд затьмарюють картинки спогадів. – Світлі очі, сяюча усмішка, що майже ніколи не покидає губ… Спокійний та водночас хаотичний характер, деколи навіть трошки… – він сміється, запрокидуючи голову та дивиться на небо. Мінхо помічає вологий блиск в його очах. – Чудова людина. Краща, що я знав за життя.

Те, як Кріс говорив про своє кохання робить з серцем Мінхо дивні речі. Чи любив він Рюджін так само сильно? Можливо. Чи зміг би хтось полюбити Мінхо так само палко, як кохає Чан? Напевно, ні.

– Ти справді… Любиш її.

– Більше за все на світі. – Вже звична посмішка стає сумною та тьмяною.

Заходячись у кашлі, він нахиляється вперед ледь не падаючи з лавки. Мінхо на мить губиться, не розуміючи, що робити, та секундою пізніше заспокійливо гладить Чана по спині та підтримує за плечі.

Чан випльовує в тремтячу долоню жовтогарячі пелюстки. Мінхо морщить ніс, проте видає тихе:

– Гарні…

Рвано вдихнувши, він випрямляється, стискаючи долоню в кулак.

– Піду я, засидівся з тобою.

***

Сад стає його власним спокійним місцем. Іриси більше не викликають тривогу, солодкий аромат не в’їдається в ніс, Мінхо й справді звикає.

Найтяжче буває зранку, коли після сну квіти в його легенях просяться назовні, та ввечері, коли намагаєшся заснути, а в голову лізуть різні думки.

Чи все в неї добре? Чи сумує вона за ним хоч трохи?

Все що тримає його свідомість у більш-менш прийнятному стані – розмови з Лісою, коли в неї буває вільна хвилинка, та спостерігання за Чаном.

Мінхо і сам не розуміє чому просто не підійде та не почне якусь розмову, а сидить собі на лавці вже втретє за цей тиждень(а сьогодні лише середа), прикриваючись книгою з місцевої бібліотеки та стирає очі об широкі плечі. Напевно, це частина його особистості. Навряд чи він колись подружився б з нею, якби вона сама не підійшла та заговорила з ним.

Чан сидить прямо на траві, з блокнотом і вугільним олівцем у руках, ритмічно качає головою та навіть щось мугикає собі під ніс. Мінхо цікаво, що так надихає його на малювання цих бісових квітів.

Тяжко зітхаючи, він закриває книгу, підіймається та впевнено крокує в бік Чана. На середині шляху вже думає повернути назад, але той підіймає на нього свої доброзичливі очі та посміхається.

– Привіт! – кричить. Мінхо показує йому, що слід витягти навушник. – А, вибач, напевно я дуже голосний. Як твої справи?

– По-старому. Що слухаєш? Тільки не кажи, що якусь аудіокнигу…

Кріс сміється та протягує правий навушник. Мінхо сідає поруч, навіть не думає про зелені плями від трави, що точно залишаться на його спортивних штанях. У вусі група хлопців шепоче “stop, baby, don’t stop”.

– Хм, сексі. – Кріс роздивляється його трохи здивовано, навколо його очей з’являються зморшки від веселощів.

– А ти шариш. Знаєш хто це?

– Звісно знаю, хто я по-твоєму?! Це NCT.

– Ооо, він знає, – Чан нахиляється, пихаючи плече Мінхо своїм. – А що ще ти знаєш?

– Що ти гарно малюєш. – палець Мінхо стукає по щільному паперу з чорно-білим малюнком пташки.

Сидячи на теплому сонці, вони розмовляють про все і про ніщо. Раптом Кріс кашляє, все ще посміхаючись.

– Буду звати тебе ЛіНоу, бо ти весь час “я знаю”.

– А я буду звати тебе Кріс, бо це твоє ім’я.

Вони сміються, на скільки вистачає хворих легень. Мінхо вперше за весь час не почувається нещасним.

***

Кріс тепер завжди сідає поруч у їдальні і в сніданок, і в обід, і кожну вечерю, коли на неї з’являється. Комфорт – це те, чим би був Кріс, якби народився словом. Він приємна, ввічлива людина, гарна, як зовні, так і всередині. І ні, Мінхо не про помаранчево-жовті круглі жоржини, що проростають в його легенях все сильніше з кожним новим днем.

Поки Мінхо набирає на тацю удон, кімчі та пуноппан**, Кріс бере собі лише салат, що виливається в скиглення вже через десять хвилин.

– Та я ж трошки, один кусь і все… – очі Кріса невідривно слідкують за пиріжком у чужих руках.

– Ти ж сказав, що не голодний. – Мінхо стримує грайливу посмішку, водячи рибкою туди-сюди, дразнить. – Що на дієті і взагалі… Га? Чи це не ти був?

Чан зітхає та відвертається, витирає вдавану сльозинку з-під ока.

– Ти часом такий жорстокий, Ліноу… Такий жорстокий…

Від сміху Мінхо за сусіднім столиком підскакує чолов’яга та шикає на них, обидва це ігнорують. Мінхо простягає Чану пуноппан, посміхаючись куточком губ. Кріс мило радіє, відкусуючи майже половину за раз.

– Ти сказав один кусь! – Мінхо дує губи, наче дитина.

– Все правильно, я ж не сказав, наскільки великим він буде! – Його слова лише якимось дивом зрозумілі, бо він все ще жує, прикриваючи долонею рота.

– Ти такий дурило, Крістофере, я навіть не шокований. – Жартує, милуючись зморшками-промінцями в куточках очей.

***
Коли Чану погано – він тікає від людей. Мінхо впевнений, що той думає, що нав’язується чи що він повинен нести лише позитив, а бачити єдину з усіх тут усміхнену людину в печалі дорівнює втраті надії, проте сам Лі так не думає.

Тож поборовши внутрішні протиріччя в стилі “Крісу зараз потрібні друзі – ні, краще залишити його у спокої”, знаходить Чана під деревом у дальньому куточку саду. Він читає книгу, злегка зсуваючи брови до перенісся від напруги.

– Що читаєш? – завалюючись поряд, Мінхо кладе голову на чуже плече, очима швидко пробігаючись по буквам.

– Любовний роман.

Мінхо хмикає, не до кінця розуміючи, жарт це, чи ні.

– То читай вголос, Ліса каже це корисно. Так квіти краще виходитимуть.

І Чан читає.

В нього чарівний голос, особливо коли він відіграє роль та говорить за персонажа, якісь репліки навіть наспівує. Від цього голосу та теплоти плеча в грудях Мінхо розростається спокій. Спокій, якого не мав вже так давно, що забув про саме існування такого поняття.

Читає, поки кляті жоржини не вирішують що з Чана досить, придушуючи його голос.

***

Мінхо проводить з Крісом весь свій вільний час. Йому чомусь легшає поряд з цією мудрою, наповненою ідеями, кудлатою головою. Сонце не пече так сильно, як ця посмішка з глубокими ямочками, а вітер ніколи б не зміг би створити музику кращу за його сміх.

На цей раз розуміння приходить раніше за квіти. Приходить зранку за сніданком, поки вправні пальці Чана чистять яйце до локшини.

“Тут вся суть у тому, щоб гарненько шмякнути його об стіл на початку, і тоді воно чудесно чиститься, ось, бачиш?”. Мінхо не бачить, бо весь час слідкує за зосередженим виразом обличчя, відмічаючи про себе, яка в Кріса гарна лінія губ, а ще яка чудова в нього родинка нижче вуха і як йому пасує ця сережка у формі широкого кільця… Який в нього добрий та щирий погляд, коли він каже “Ти зовсім мене не слухаєш, Ліноу, зовсім”.

Мінхо не засмучується. Кріс заслуговує, щоб його любили. І якщо він зможе, то віддасть стільки любові, скільки встигне.

Він запрошує Чана на пікнік. Фактично, це нічим не відрізняється від їх звичного сидіння в саду: вони полюбляють сидіти на траві, роздивлятися пропливаючі хмаринки чи рахувати скільки разів грюпнуть вхідні двері від вітру.

Проте в цей раз для Мінхо це більше схоже на побачення, на яких він так і не встиг побувати за життя, і навіть не знає чи доведеться.

Дивлячись на помаранчевий захід сонця, Кріс плете маленьку каблучку з травинок, поки Мінхо намагається намалювати кролика. Каблучка виходить гарна, а кролик більше схожий на свиню.

– Коли ти захворів, ти сказав їй? – питає Мінхо, дивлячись на вправні пальці.

– Немає ніякої “її”, – Чан тяжко зітхає, пальці починають тремтіти. – Його звати Фелікс.

Мінхо мовчить. Відкладає олівець з блокнотом, видирає і собі травинку.

– То ти сказав чи ні?

– Ні. Як ти це собі уявляєш? – його руки як і голос тремтять сильніше. – Можливо, я боягуз, але я не наважився. Жити, і знати що ти – причина чиєїсь смерті… Я не міг так вчинити з ним, просто не міг.

Мінхо розуміє. Він би теж не зміг так вчинити. Проте, це означає…

– То ти вже все вирішив.

Кріс посміхається, з повік скрапують гіркі сльози. Мінхо хоче обійняти його, сказати, що нічого не втрачено, надія ще є, але це була б брехня.

– Хіба тобі не страшно?.. – питає пошепки, поки сонце востаннє на сьогодні обіймає землю своїми променями.

– Страшно. Та страшніше жити, знаючи що ти втратив. Жити і ніколи так і не відчути як це, коли тебе кохають у відповідь…

– Ти занадто романтична людина. – груди стискає болем, Мінхо ковтає неприємний ком у горлі, розмазує по щоках соляні доріжки.

– Можливо. Мені вже час…

Кріс йде разом із сонцем, залишаючи Мінхо на самоті.

В цей раз болить сильніше. Болить як ніколи, болить настільки, що ноги ледь встигають дотягти його до вбиральні на першому поверсі.

Мінхо вивертає, тіло здригається від спазмів, сльози душать, ніби йому і без того було чим дихати. З гучним надсадним кашлем з рота вилітають бризки яскраво червоної крові.

Німецькі чорно фіолетові іриси разом з ніжно рожевими квітками клену.

Легені ніби розриває зсередини, навколо темнішає, аж поки він не чує голос Ліси десь зовсім поруч і водночас наче з-під товщі води.

Коли приходить до тями, дихати вже трохи легше. Стирає з підборіддя слину разом з кров’ю, намагається встати, але тіло відмовляється слухатись.

– Це… Це схоже на клен. – медсестра підтримує його за плечі, відкидаючи ногою пустий шприц. – Я гадала в тебе іриси.

Мінхо просто киває – аби відповісти потрібні сили і не роздерте горло, а він цього не має.

– То ти… – Ліса хлюпає носом, обіймає його та кладе руку йому на голову, притискаючи до свого плеча. – Мені так шкода, Мінхо…

Вона плаче разом із ним сидячи на холодній підлозі.

***
Наступного дня Чану гіршає.

Він не спускається на сніданок, не приходить на обід, в саду під деревом його теж немає.

Ліса на всі запитання відмахується стандартним “таке буває, не переживай, все буде гаразд”.

Мінхо не вірить їй, благає як тільки можна, щоб йому дозволили побачити Кріса. Тяжко зітхаючи від передчуття проблем, Ліса ввечері таки йде разом з ним до кімнати Чана.

Вона суворо дивиться на нього, каже “якщо він скаже, що не хоче нікого бачити – ти підеш, зрозумів?” та запускає його всередину.

– Привіт… – шепоче в темряву, аромат гнилих квітів лякає. – Це я, Ліноу…

На ліжку помітно рухається чорна тінь, світла голова Кріса винирює з-під ковдри.

– …рривіт… – він рипить наче зламане радіо, волосся на загривку Мінхо стає дибки.

Коли ти когось любиш, ти повинен розділяти його участь. Розділяти з ним і радість і горе.

Веселощі одні на двох, книга одна на двох, тепер час і болю бути одним на двох.

– Посунься трохи, – шепоче, заповзаючи на ліжко.

Шкіра Кріса липка від поту, холодна як лід. Мінхо страшно, як ніколи страшно, та він мовчить, бо Крісу зараз ще страшніше. Пошепки промовляє “ти не проти якщо я тебе обійматиму?” та отримує у відповідь хрип, схожий на “ні”.

Він залишається лише на одну ніч, аби на ранок зайтися в страшному кашлі, розпластаючись на підлозі чужої ванної кімнати, та дістати з горла згусток чорних пелюстків та гілок клену.

Якби по мотивам його короткого життя писали роман, це була б трагедія в трьох актах.

Він просто невдаха. Грьобаний кимсаппа***, ось він хто.

Чан зповзає з ліжка, аби запитати, чи все в порядку, Мінхо показує великий палець догори.

А потім залишається до кінця тижня.

***

Лікар Кім починає наполягати на скорішому прийнятті рішення.

“Ситуація доволі дивна, в моїй практиці рідко зустрічається подвійне цвітіння… Одні квіти потроху пригнічують інші, однак ростуть швидше і агресивніше. Мені не хотілося б вас лякати, та часу все менше, пане Лі”

Мінхо не може залишити Кріса.

Він відповідає “я ще не готовий вирішувати” та ігнорує всі ці “може стати запізно”. Ну і біс із ним. Не жив добре, чого його починати.

Коли Кріс не хрипить, то питає як справи. Мінхо бреше, що добре, чудово, просто супер, деколи делікатно обіймає Чана за плечі, щоб не тиснути на легені.

Залишається у його кімнаті ще на ніч, бо так не страшно, так спокійніше, навіть якщо це коштує йому пошкодженого горла від клятих дрібних гілочок.

– Будеш маленькою ложкою сьогодні.

– Ще чого!

Чан сперечається, ворчить як дідугань, але місце поруч із собою залишає, дивиться на Мінхо невпевнено. Той притискається лобом до спини, не наважуючись обійняти.

– Якщо ранком в мене знову буде щось впиратись, клянусь, я…

Мінхо тихо сміється, та відразу ж заходиться кашлем. Настрій Чана змінюється, він раптом питає:

– Знаєш, що є хорошого в ханахакі?

– Гарні квіти?

– Відсутність невизначеності. Ти не гадаєш, чи люблять тебе, ти знаєш.

– Іноді краще не знати… – шепоче Мінхо, прилипаючи до широкої спини щокою, відчуваючи розмірене дихання – він більше не хрипить. Рука поволі опускається Чану на талію, торкаючись оголеної шкіри на животі під футболкою. Клен в легенях біснується, коли на його долоню лягає інша, переплітаючи пальці.

Іноді виходить вдати, що вони не помирають.

Що вони десь не тут, серед вічного запаху клятих ненависних квітів, а, наприклад, у маленькій квартирці тихого спального району. Що вони не двоє нещасно закоханих, а пара, яка ділить коротку мить близькості споріднених душ перед сном, а зранку прокинеться по будильнику, аби розійтися по роботах.

Мінхо чекає, поки Кріс засне, відстежує як повільно підіймається і опускається грудна клітка, щоб на секунду відліпити щоку від чужої спини та невагомо торкнутись губами випераючого хребця на шиї.

Серце підскакує у горло, коли тихий голос Чана просить:

– Зроби так ще…

Як він може відмовити?

Губи торкаються теплої шкіри, залишаючи вологий слід. Дихання збивається, Мінхо відчуває як пальці Кріса міцно стискають його, тягнуть руку ближче. Він підкоряється, торкається кінчиками пальців помітних кубиків пресу, піднімається вище, погладжує поряд із серцем. Цілує сильне плече, залишає легкі дотики губ по хребту, на скільки вистачає вороту незмінно чорної футболки. Вдихає аромат шампуню зі світлих кучерів, заполоняє їм легені, витісняючи кляті квіти.

Клен, мабуть, заснув, заколисаний важким диханням Кріса, його коротким раптовим зітханням, коли рука Мінхо перестає підійматись, натомість опускаючись все нижче, поки не торкається пальцями шнурків спортивних штанів.

Він чекає дозволу чи може відмови, просовуючи іншу руку Чану під голову, щоб мати змогу обіймати міцніше.

Кріс благає – “будь ласка”, стискаючи зап’ястя. Мінхо з усіх сил намагається вгамувати власні почуття, намагається не помічати тихі всхлипи, не бачити у місячному світлі, як блищать сльози у куточках його улюблених очей. Вдає, ніби не розуміє, що Кріс зараз уявляє на його місці когось іншого. Когось з волоссям кольору пшениці та зірковим небом з веснянок на обличчі.

Цілує знову, притискаючи долоню до палкого серця, що б’ється не для нього.

Тихий стогін, що зривається з губ – найпрекрасніша річ, яку Мінхо коли-небудь чув. І він мріє почути його знову, для цього стискає пальці міцніше, рухає рукою трохи швидше, лагідно торкається губами тендітного місця за вухом.

Йому скажено кортить сказати, який Кріс гарний, як чудового він стоне, як приємно відчувається в руці, але не можна – це зруйнує магію.

Кріс хапається за нього шумно дихаючи, лепече нерозбірливі благання, змушуючи Мінхо боляче прикусити язика, стримуючи таке потрібне зараз “я тебе люблю”. Він би все віддав, аби Чан почув ці слова від того, кого справді кохає.

– Я… зараз…

В останній цілунок Мінхо вкладає усі ніжність, що має, все несказане, поки Кріс заливає його долоню теплим та липким.

– Пробач мене… – відсувається трохи, даючи простір. Міцно стискає щелепу, поки сльози скрапують поряд на подушку.

Горло стискає болем, всередині все пече, наче десь у нутрощах відбувається виверження вулкану. Йому б варто піти, вибігти з кімнати кудись якнайдалі, та Мінхо не хоче. Краще померти ось так, притискаючись до найсвітлішої у світі людини. Коханої людини.

– Все гаразд. – у голосі все ще тремтять сльози. – Дякую.

Мінхо відчуває невагомий поцілунок на своїй руці. Цей поцілунок розквітає на його серці гілочкою клену.

Ранком він не знаходить Чана поруч із собою на ліжку. Його немає ні у ванній кімнаті, ні на їх поверсі чи навіть на першому. Медсестра ловить його за руку та наполягає на візиті до лікаря перед сніданком, бо Мінхо здається їй занадто блідим.

Лікар Кім довго вислуховує його легені, поки він нервуючи відбиває ногою шалений ритм. Немає часу на ці кляті огляди, нічого нового один біс, а йому треба якнайшвидше знайти Кріса.

– Ви приймали якісь препарати не зі списку рекомендованих?

– Де я вам їх тут знайду, по вашому?

Лікар Кім ігнорує зневажливий тон, та починає якось дуже тихо.

– Справа в тому, що ваші квіти, схоже, завмерли. Потрібен знімок, аби сказати точно, та… У вашому випадку подвійного цвітіння, що і без того зустрічається не часто, це – шалена рідкість і, можливо, шалена вдача.

Мінхо не дуже розуміє.

– Док, ви, схоже, мене з кимось сплутали. Ще вчора мені пекло у грудях так, що я думав що вже помираю, а сьогодні ви натякаєте що я ще поживу трошки?

– Першу ханахакі пригнічила інша, таким чином одночасно і виліковуючи вас, і вбиваючи вдвічі швидше, та вже сьогодні щось, схоже, призупинило та пригнічило цвітіння знову. Потрібно більше аналізів, аби зрозуміти точно, та ми маємо надію, пане Лі, на ваше швидке одужання.

Мінхо справді не розуміє. Не бачить Ліси під кабінетом. Серце накриває хвиля неконтрольованої паніки.

Раптом йому краще, тому що причини його хвороби більше…немає на світі?

Так не може бути, так не чесно, не справедливо, паскудно!

– ХТОСЬ БАЧИВ КРІСА?! – кричить на весь поверх.

Інші хворі дивляться на нього, як на навіженого. Може він такий і є.

– Припини волати, Мінхо, деякі все ще сплять. – низенька медсестра обходить його зі спини. – Всюди дивився? В саду?

Забув. Не дякуючи, Мінхо мчить на двір, окрилений надією. Та і тут дещо пожовтілих від пекучого сонця кучерів ніде не видно.

В голові крутяться тисяча і одна паршива думка, він жене їх подалі, згадує, що так і не бачив Лісу, можливо вона йому пояснить, як людина може просто зникнути з власної кімнати.

У їдальні пахне листовим чаєм та випічкою, але Мінхо чхати хотів на відчуття голоду. Він роздивляється навкруги, шукає очима худеньку дівчину, ледь старшу за нього, коли у бік хтось легенько штовхає.

– Доброго ранку, Ліноу, як твої справи? – очі Кріса блищать веселощами, та це швидко минає, бо він помічає вираз обличчя навпроти. – Ти чого?

– Я ладен тебе вбити зараз. – Мінхо ледь тримається аби не сповзти по стінці на підлогу від підкошуючої ноги хвилі полегшення.

– Чого б це? – Чан невинно кліпає очима. – Я ж ще нічого не зробив…

– Хто так пропадає?! Хоч би записку лишив, чи що! Я подумав ти…

Кріс шикає на нього та умощує за стіл, бубнить “на секунду тебе полишити не можна, зробив гарне діло – дав поспати, на хвилинку відійшов поїсти взяти…”

Гнів Мінхо пропадає так само швидко як і з’являється. Ці щирі очі… Як він радий їх бачити.

– Як ти?.. – питає обережно, згадуючи про вчорашнє.

– Нормально. – Кріс знизує плечима. – Добре навіть, а що?

Мінхо теж знизує плечима, крутить у руках виделку. Якщо виявиться, що він здоровий, його попруть звідси, і він більше не зможе бути поряд з Чаном…

– Я так тобі і не віддячив за вчора, тож подумав, може якщо не ти спустишся на сніданок, а сніданок підніметься до тебе… – посмішка Кріса грайлива та широка, Мінхо не може стримати себе від милування.

– Це не рівноцінний обмін, тобі не здається?

– А в тебе щось конкретне є на думці?

Обличчя палає, Мінхо ховає свій погляд, впираючись очима в стіл. Можливо, він міг би щось придумати, та все, що в нього на думці зараз – “Я закоханий в твоє добре безкорисливе серце”.

– Насправді ні… – шепоче, не підіймаючи очей. Йому варто теж набрати собі чогось, аби було чим напихати рота та не ляпати язиком дурню.

Чан довго роздивляється худе зблідле обличчя. Не бачить ні веснянок, ні світлих очей. Проте…

– Пам’ятаєш, що я казав вчора? Про ханахакі? – Мінхо лише киває. Він пам’ятає кожну секунду, кожне слово, що коли-небудь Кріс казав йому. – Ти завжди знаєш, напевно знаєш, якщо квіти в твоїх легенях не ростуть.

Мінхо завмирає на секунду, повільно кладе виделку, що все ще вертів у руках, на стіл.

– Уяви собі моє здивування, коли зранку лікар каже мені “вітаю, ви не помираєте”. Дивно, правда ж?

– Дійсно. – наважується підняти очі на Кріса. – Мені сьогодні майже те саме сказали.

– Та що ти? – здивування Кріса таке вдаване, що Мінхо стає смішно.

– Ніколи не думав, що будеш робити, коли вийдеш звідси? – питає та тоне в теплі рідних очей.

– Гадки не маю. В мене навіть квартири немає…

– В мене є. – серце пропускає удар.

Кріс нахиляється ближче, від його погляду в голові паморочиться. Рука щось шукає в кишені, а потім дістає на світло пожухлу каблучку з травинок. Пальці дещо тремтять, коли він кладе її на стіл, поближче до Мінхо. Кріс зберіг її, чомусь залишив собі, після тієї їх розмови.

– Мені нема чого тобі запропонувати, окрім сухої трави та може власного часу… – Чан уникає прямого погляду у очі, що наштовхує на думку “він все ще боїться, що я відмовлюсь”.

Не розуміє, як можна сказати “ні”, дивлячись в ці сяючі очі, як можна відмовити людині, що так беззаперечно піклується про інших, ставлячи себе на останнє місце.

Мінхо завжди мріяв завести трьох котів, назвати їх якось схоже, аби всі плутались і постійно перепитували. Може, коли вони вийдуть звідси, їм вдасться мати котів разом.

Може, коли вони вийдуть звідси, Мінхо запросить Кріса на нормальне побачення, може Кріс погодиться, і може, в них буде купа часу, аби жити.

– Ти щось там казав про вдячність?..

– А хто сьогодні наглядачка на поверсі? – питає, складаючи їжу назад на тацю.

– Ліса, здається… – Мінхо подумки б’є себе по лобу – ось чому він ніяк не міг її знайти.

– Хапай яблука і побігли. – Чан підскакує зі свого місця, поки Мінхо запихує в кишеню два невеличких зелених яблука.

По сходах взбігають з нечуваною пруткістю, Ліса радісно посміхається, коли вони пробігають повз неї до кімнати. Її очі злегка припухли від учасливих сліз: Лікар Кім вже розповів їй про зміни в протіканні хвороби в обох її улюблених пацієнтів.

Двері відрізають їх від легкого галасу з коридору. Чан не гає часу, обхоплює рідне обличчя долонями та шепоче:

– Ще вчора хотів щоб ти мене поцілував, та ти такий делікатний…

М’які губи обережно торкаються щоки, піднімаються вище, аби поцілувати в куточок ока та нарешті зупиняються на губах.

Мінхо притягує Кріса блище, відповідає на поцілунок, занурюючи долоню в шовкові на дотик кучері.

У грудях прискорено б’ється відлуння спорідненого серця, залишки чорних ірисів та квітів кленового дерева тліють, спалені вогнем. Він знову може дихати.

*такттонгчі – смажені у союсі курячі шлуночки з овочами.
**пуноппан – пиріжок у формі рибки з начінкою із солодких бобів
***кимсаппа – людина, що часто закохується

Особлива подяка моїй беті HDump за допомогу, поради та похвалу. Ти – диво!

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

19 Коментарі на “Лише ніжно рожеве у весняному повітрі

  1. #соулмейтORханахакі

    Дякую, дякую і ще раз дякую за цю роботу! Оскільки фандом не мій, читав її як оріджинал, і це додало своїх плюсів. Неначе прочитав невеличку повість у жанрі драми, яка затягнула з перших абзаців. Пірнув в історію як то кажуть «щучкою» і плавав-плавав, не бажаючи, щоб історія закінчувалася.

    У кожного автора, який писав чи пише ханахакі, власні, часто оригіналі ідеї і бачення світу з цією хворобою, до того ж у кожному фанфіку того ж автора вони можуть відрізняютися, саме тому я дуже люблю цей жанр. Мене неймовірно потішило саме ваше бачення. Ця статистика, існування пансіонів і сама можливість вилікуватися від цього. Ідея роботи сподобалася мені на всі сто.

    Ваші персонажі дуже живі, їхні емоції легко перенести на себе, страждати, співчувати, радіти й мати надію разом з ними. Ось цей легкий подих надії у запаху різних квітів змушував з передчуттям гортати текст далі й вчитуватися уважніше, смакувати його.

    Окремо вдячний за щасливий фінал, я хоч і люблю скло, але тут дуже хотілося щастя для персонажів.

    Дякую за роботу ще раз і вітаю з перемогою! ✨

     
  2. Привіт, я з журі челенджу «соулмейт OR ханахакі» від «Чай і фанфіки».
    Тут все начебто досить стандартно, – три акти, страждання, квіти. Але перше – автор красиво дурить читача під кінець, роблячи йому чи їй емоційний досвід, а друге – подача ханахакі в першу чергу як чогось м’яко кажучи нездорового тішить прагматизмом, який не витісняє романтику, а робить її реалістичнішою, а відтак ціннішою в очах читача. Я отримав щире задоволення від читання, і хотів би бачити більше робіт такого рівня.)
    Дуже дякую.)

     
  3. #соулмейтORханахакі

    Добрий день/вечір! Хочеться відразу подякувати вам за участь у челенджі! Одна з найніжніших, найцікавіших та найприємніших робіт, що заслужено здобула перемогу.
    Напевно перше що відмічу, це ваш опис лікарні. Для мене вона завжди асоціюється з чимось таким сірим, не привабливим, але тут атмосфера така домашня і приємна. Також захопили персонажі, їх роздуми переживання. Також щасливий кінець напевно здивував(в позитивному сенсі), бо зазвичай роботи ханахакі це скло від початку і до останнього слова. Але я рада за героїв, хоча навіть не знаю фанхату. Читаючи вашу роботу навіть у мене всередині промайнула думка що після розбитого серця шанс на щастя завжди буде, за це вам теж дякую як і знову за участь та прекрасну робот

     
  4. Привіт! Спасибі за те, що взяли участь у челенджі і що написали одну з найулюбленіших моїх робіт у цьому челленджі, та й узагалі — одну з найулюбленіших тепер узагалі. Мабуть тому, що я люблю такі історії, де спершу здається, що все, надії немає, далі лише біле світло в кінці тунелю. А тоді з’являється хтось, хто всм своїм виглядом ніби каже, що ні, надія є завжди. І це починає рухати історію.

    Найперше, що мені сподобалося — контраст. Коли пишуть про лікарні у старих будівлях, то часто описується, і часто уявляється собі, що там всередині все сиплеться, пахне старими речами і не митою рік підлогою. Але ні, тут все інакше. Тут заходиш до будівці, а всередині запах кави і свіжої випічки, і мимоволі думаєш, що от те місце, де справді можуть допомогти.

    Потім у тексті з’явилась та класна медсестра, добра і співчутлива, а ще дуже дружелюбна та загалом приємна людина. А тоді — Кріс, і одразу якась така хімія між персонажами. І тут я вже читала, не відриваючись навіть на те, щоб попити вони.

    Було дуже цікаво спостерігати за розвитком стосунків Мінхо та Кріса, за тим, як вони діляться один з одним своїми історіями, своїми переживаннями. Як вони поступово зближуться, навіть попри те, що хворують на ханахакі кожен через якусь свою людину. А тоді як Мінхо починає хворіти через Кріса, і одна квітка змушує іншу зів’янути, і це така деталь, яку я ще ніде не зустрічала.

    І мені дуже, просто нереально сподобалось, як уся їх проблема вирішилась — їх інтимний момент уночі в кімнаті Кріса, а потім як Мінхо не знайшов його зранку у ліжку. І завершення — завершення те що треба, так і уявила собі сяйливі очі медсестри, коли вона зрозуміла, що два її улюблені пацієнти виздоровіли.

    Дякую за те, що взяли участь у челенджі. Читати текст було одне задоволення, і я сподіваюся, що він далеко не останній, що буде написано ще багато таких прекрасних речей.

    Натхнення Вам і мирного неба!

     
  5. #соулмейтORханахакі
    Вітаю!

    Безумовно — найзахопливіша робота челенджа. Та робота, коли починаєш плакати від болю, розумієш, що наївся скла на тиждень вперед,
    а це була лише перша сторінка. А не читати далі ти вже не можеш.

    Серйозна робота: докладено багато зусиль та уваги до деталей. Це захоплення автора світом, де люди хворіють на ханахакі чудово передається і читачеві. Для мене найважливішим було те, що герой в цьому світі зі своєю хворобою не покинутий, бо є і спеціалісти, і центри допомоги, і санаторії, як в Чарівній горі. Моя улюблена деталь, образ — це коли оголошують статистику. Є в цьому якась так безвихідь, якийсь такий біль та гірка насмішка.
    На шматки розбиває зав’язка: дівчина, в яку він закоханий, виявляється лесбійкою. Для героя це як смертний вирок, це глухий кут і дуже страшний. В принципі боляче чути, що людина, в яку ти закоханий ну ніяк з тобою не буде, але ми можемо то пережити. Герой буквально не зможе те пережити. Геніальна деталь.
    Сподобалась робота з тим, що герой, хворий на ханахакі, не один такий, не один проти цілого світу: наводяться інші історії, наводяться інші випадки, деякі гірші, ніж в героя, як то троянди. Образність тексту неймовірна, його світ забирає тебе в полон і тримає там, текст не хочеться кидати. Звісно, всю увагу на себе забирають квіти. Це надзвичайно живі образи, хоч і абсолютно фантастичні. Побудовані і описані таким чином, що відчуваєш в горлянці і в легенях пелюстки та стебла. І вони такі РІЗНІ.
    Я ніколи не забуду ваші іриси.
    Текст чіпляє до сліз, він пронизує. Кожне слово, кожне речення і кожен герой тут на своєму місці. Дуже добре зроблена робота, дуже цікаво написана історія.
    Дякуємо за участь в челенджі та бажаємо подальших творчих успіхів!

     
  6. #соулмейтORханахакі

    Дякую за участь у челенджі!

    З фандомом не знайома, тож читала як орідж.
    Дуже смачна робота. Дуже захоплива і трагічна. Текст солодко плавився на язиці й у той же час стрімко потрапляв у мозок, як щось гостре. Стиль зрозумілий і приємний — уявлося все легко й дуже яскраво.

    Настільки вдало передані почуття головного героя до подруги і його страждання через це. Невзаємна любов до друга чи подруги може статися з будь-ким, а тут ми ще й маємо світ з ханахакі й головного персонажа, що виявився одним з тих двадцяти відсотків. Ідея цікава і вдала. Фіолетово-чорні іриси додали історії своєрідної трагічності, бо як на мене, мають доволі даркову атмосферу, і тому що «з ароматом солодкого гниття та сталевої крові».

    Кріс і його історія сподобалися мені не менше. Я настільки близько відчула його минуле, наче спілкувалася з ним самостійно, а не з погляду Мінхо. Його зволікання, ось ця відчайдушна надія на порятунок і шанс все ще мати почуття любові до когось так зворушує. Ви дуже вдало це прописали.

    Атмосфера лікарні, їхні розмови про позитивне через призму хвороби, контраст надії і відчаю — усе це змушувало переживати за героїв до останнього. Прекрасні ідеї та їх виконання, робота заслуговує уваги і визнання. Ваш фанфік — мій фаворит у челенджі.

    Ще раз дякую за участь у челенджі й вітаю з перемогою! ❤❤❤

     
    1. Дякую велике за можливість прийняти участь у челенджі! Це був неймовірний досвід, що приніс в моє життя багато позитиву та цю чудову роботу, яку я, як авторка, люблю усією душею!

      Дякую що прочитали, я дуже рада що вам сподобалось і те, що мій фанфік є вашим фаворитом, займає окреме місце в моєму тендітному серці. Я вдячна за таку можливість. Ще раз дякую за відгук!

       
  7. я таких чудових банхо української ніколи не читала, це неймовірно… ти так чуттєво пишеш, я плакала рази 3. я точно буду це перечитувати, одна з моїх ублених робіт тепер.

     
  8. Я готова перечитувати це вічно. Це так гарно, мило, боляче і взгагалі>>>>
    ДЯКУЮ!!!!!!!! Це прекрасна робота, стала однією з моїх улюблених. Плачу від щастя

     
    1. я така щаслива, мені так приємно що вам сподобалося1 ДЯКУЮ що читали та залишили відгук, це дуже важливо для мене! плачу від щастя, бо мій текстик став одним з улюблених, це така честь!!!

       
  9. Плачу як собака. Дякую Дякую Дякую Дякую Дякую Дякую Дякую Дякую Дякую Дякую Дякую Дякую Дякую Дякую Дякую Дякую Дякую Дякую за те, що ти це написала. ДЯКУЮ

     
  10. в моїй голові так мало слів, але так багато почуттів до цієї роботи і мені здається, я ніколи не зможу описати те, наскільки глибоко в душу мені залетіли твої банхо. 💔
    дякую за них таких чарівних, за сльози від суму і радості, кожна хвилина проведена в очікуванні твого фф коштувала себе, бо я в захваті.
    обіймаю за твою працю і залишаю тут шматочок себе. ❤️

     
    1. в мене будуть почуття до тебе, бо втебе почуття до моєї роботи! я неімовірно щаслива від того що ти чекала і твої очікування себе виправдали, а я не підвела. дякую тобі що читала і залишила тут шматочок свого серця, дуже дуже дякую! обіймаю міцно