Ітачі жив спокійним та помірним життям, поки одного прекрасного дня цей порядок не порушило чортове татуювання на зап’ясті. Ні, соулмейт точно не вписувався в його плани.
AU, де соулмейти можуть знайти один одного за татуюванням у вигляді парних малюнків. Загвоздка в тому, що на пошуки дається лише рік. Можна читати, не знаючи канону. Шісуї та Ітачі не родичі.
***
— Це?.. Це?.. Не може бути… Це ж… Воно!
З грудей Шісуї вирвався нервовий смішок. Він не був готовий до такого повороту подій. Дивлячись на ліве зап’ястя, він не міг повірити, що це сталося саме сьогодні.
Шісуї мріяв про соулмейта з того самого моменту, як дізнався, що це взагалі таке. Він уявляв різні сценарії їхньої зустрічі (які, до слова, були до нудоти романтичними), планував перше побачення в найдрібніших деталях, малював красиві картинки весілля та діточок. Щодня він по кілька разів крутився біля дзеркала, сподіваючись побачити заповітний малюнок на тілі, але в результаті отримував лише розчарування. Радості не додавали й однокласники, котрі ледве здобули мітку, горланили про неї на всю школу. Багатьом навіть пощастило знайти свої половинки. Шісуї це дратувало до скрипу в зубах, але він не впадав у відчай. Мудро вирішивши, що для всього свій час, він трохи заспокоївся і зосередився на більш важливих речах. Наприклад, зайнявся своєю невтішною успішністю.
Легше, щоправда, згодом не стало. Після закінчення школи він був єдиним із усього класу, хто так і не отримав заповітного татуювання і змушений був проводити свій випускний під ідіотські глузування і зітхання. Але Шісуї все ще не сумував. Він знав, що його соулмейт десь там, напевно, теж чекає його і мріє скоріше побачитися. І коли це станеться, вони будуть найщасливішими людьми на світі.
Університетське життя хоч і було веселим, але віддавало гіркотою, адже багато студентів вже возз’єдналися зі своїми соулмейтами, і йому час від часу знову доводилося ловити на собі повні співчуття погляди. Клята мітка так і не з’явилася. Ні на першому курсі, ні після випуску. Шісуї починав серйозно турбуватися. А раптом у всесвіту немає для нього соулмейту? Раптом саме він, Шісуї, настільки поганий, настільки дивний і неправильний, що йому не підійде жодна людина? Може він щось робить не так? Адже має бути пояснення, чому деякі зустрічали споріднену душу ще в дитинстві, а він має мучитися вже двадцять три роки?
На жаль, пошуки в інтернеті не дали нічого. Не було жодного пояснення цьому дивному феномену, але дещо все—таки змогло трохи привести хлопця до тями — малюнок на тілі міг з’явитися в будь—який момент життя, навіть у тридцять, і в сорок, і в п’ятдесят. Шісуї щиро сподівався, що йому не доведеться чекати так довго.
Наступні чотири роки Шісуї присвятив фотографії. Він, звичайно, вивчився абияк на економіста, але щоб займатися цим насправді? Ні, звільніть. Зйомкою він захопився років із п’ятнадцяти, вважаючи це найкрутішим хобі і радіючи, що в нього щось виходить. В університеті саме наявність фотоапарата (нехай і старенького) дозволила йому влитися у кола студентської діяльності — він знімав майже всі заходи та фотографував для сайту закладу. Крім хорошого портфоліо це заняття давало додаткові бали за «активну участь в житті університету», які непогано рятували на сесіях.
Тепер же, не будучи обтяженим нудними парами та численними домашками, Шісуї повністю віддався своїм бажанням, пройшов прискорені курси фотографії та брав за свою роботу гроші. Основну частину він відкладав. На прожити залишалося впритул, але вистачало. Знімав він, в основному, різні заходи та корпоративи, іноді фотографував і просто для душі. Лиш одне затьмарювало його існування — у двадцять сім років він все ще був самотній.
Бідолашний Шісуї вже навіть не намагався чинити опір похмурим думкам про приреченість і самотність. Ні, звичайно, у нього були друзі, але всі мали пару, деякі навіть планували одружитися. Іноді він заганяв себе в стан такої апатії, що годинами витріщався в одну точку, не в змозі поворухнутися. Переглядаючи свої фотографії, він не міг не ставити питання «А сподобалося б його соулмейту?». Пробуючи їжу на смак, він уявляв, як замість нього це робить кохана людина. Але це були лише мрії, такі солодкі і такі недосяжні.
До сьогоднішнього дня.
Коли його попросили побути фотографом на весіллі, Шісуї мало не завив від болю. Яхіко та Конан зустрілися ще в школі, ставши добрими друзями, а з роками – і чудовою парою. Шісуї, звичайно, був радий за них, але заздрість буквально пожирала його зсередини. Вони завжди посміхалися один одному, трималися за ручки, цілувалися, доки думали, що їх ніхто не бачить. Іноді здавалося, що цим двом навіть слова не потрібні, адже вони чудово розуміли одне одного й без них. Підготовка весілля, яке спричиняла сварки для більшості пар, тільки згуртувала їх. Будь—яка ідея зустрічалася щирим захопленням, будь то вибір дати або оформлення приміщення. Вони були такі щасливі, такі ідеальні.
Шісуї буквально видавлював із себе посмішку, вітаючи молодят. Звичайно, як йому посміхатися, коли щаслива парочка узаконює своє безглузде кохання, а він тільки—но закарбовує моменти чужого життя на камеру? Хлопець і подумати не міг, що саме це чортове весілля і покладе край його стражданням.
Три жирні коми навколо крапки. Дивний малюнок, але Шісуї було начхати. Роки очікувань і сподівань не були марними. Він ніжно торкнувся татуювання, ніби боявся, що воно раптом зникне, але цього не сталося. З очей текли сльози, голова гула від чийогось голосного, трохи шаленого сміху. Через кілька хвилин хлопець зрозумів, що сміється він сам, але йому було начхати.
Йому було начхати на гостей, які дивилися на нього, як на божевільного. Плювати на молодят, чий поцілунок він перервав. Плювати на те, що він стояв посеред зали, начхати на розбитий фотоапарат, начхати, начхати, начхати! Він більше не самотній! Він знайде свого соулмейта, він нарешті буде по—справжньому щасливим.
***
— Ти впевнений, що пити це — хороша ідея?
— О господи, Яхіко, та в сидрі більше алкоголю, ніж у цій бурді. Розслабся, ми відпочиваємо.
Яхіко невдоволено скривився. Він дуже сумнівався, що знаменитий Лонг—Айленд можна було порівняти з сидром, але вирішив тактовно промовчати. Сперечатись із Шісуї у питаннях випивки — собі дорожче.
— До того ж ти знаєш, що мене нічого не бере. — Шісуї майже залпом осушив півсклянки. Використовувати трубочки він, мабуть, не здогадався. — Тож не страшно.
Тут він, загалом, мав рацію. Чи гени особливі, чи що, але перепити Шісуї було буквально неможливо. Поки на шкільних та студентських вечірках решта влаштовували балаган, засипали в найнесподіваніших місцях або блювали посеред кімнати, Шісуї з усмішкою фотографував нещасних приятелів, щоб ранком нагадати, що з алкоголем жарти погані. Ну а що, він же фотограф. Щоправда, замість гонорару він отримував злісні крики, мовляв, «видали це», «нащо було це знімати?!», «тільки не показуй нікому». Звичайно, показувати подібне Шісуї нікому в житті не збирався, але приємно було мати компромат — раптом знадобиться.
Власне, парочка таких фото з Яхіко, де той у зовсім непрезентабельному вигляді цілує стовп, були причиною, чому він зараз сидів у якомусь європейському барі в Токіо зі своїм хитрим другом. Не дуже хотілося слухати докори від Конан вже за півроку після весілля. Звичайно, Яхіко намагався нічого не приховувати від своєї коханої, але навіть він вважав, що є речі, яким краще залишатися в таємниці.
— Я все одно не розумію, навіщо я тут. Сам не впораєшся, чи що?
— Якби справлявся, то не сидів би тут зараз із тобою, — віджартувався Шісуї, але Яхіко дуже добре знав друга, а тому вловив гіркі нотки у його голосі.
— І як я повинен тобі допомогти? Я не ясновидець, якщо що.
— Може, й ні, але ти допоміг Какаші, а потім Ґенмі і… Блін, забув, як її звали, але не суть. — келих із коктейлем спорожнів. — Давай, тепер моя черга.
Яхіко тяжко зітхнув. Він би з радістю, та ось тільки як? То були лише випадкові збіги, і він не мав до них жодного відношення. Він не переконував у цьому Шісуї, бачачи, що той і так у розпачі. Ніколи раніше він не пив так швидко і так старанно.
— Добре. Давай почнемо з того, що підемо звідси. — ну правда, глухий бар із сумнівною публікою? Або Шісуї настільки зневірився, або він був не дуже гарної думки про свого соулмейта.
— Як це підемо? Ми ж тільки прийшли, я ще навіть…
— Шісуї. — суворо перебив його друг. — Я тебе розумію. Правда. Але…
— Хах, що ти розумієш? — хлопець засміявся, але навряд чи це скидалося на щасливий сміх. — Ти коли Конан зустрів? Коли тобі було дванадцять, тринадцять? Мені йобаних двадцять сім. Двадцять сім. І навіть ця мітка нічого не змінила. Що ти розумієш? Що ти взагалі можеш розуміти?
Яхіко заплющив очі. Боляче було бачити друга в такому стані. Ще болючіше було розуміти, що той має рацію. Яхіко гадки не мав, що він зараз відчуває. Не розумів, як це — сліпо вірити, сподіватися, чекати, отримати нарешті заповітне татуювання, а потім зрозуміти, що це нічого не змінює. Що ти все ще одинокий. Що навіть витративши півроку на пошуки, все, що ти можеш зробити, це тягатися з одного закладу в інший, знайомлячись з усіма підряд і щоразу розчаровуючись.
— Ти маєш рацію, я не розумію тебе. — обережно почав Яхіко. — Але ти мій найкращий друг. І я дуже хочу тобі допомогти. І я не вважаю, що ти можеш зустріти свого соулмейту тут. Шісуї, — він міцно стиснув плече друга, — ходімо додому, і ми придумаємо, що робити далі.
Шісуї відвернувся, зморгуючи вологу на очах.
— Просто… — голос по—зрадницькому тремтів, — Просто я думав, що в мене вийде. Але що б я не робив, все не так. Я не знаю, може, даремно я це все?
— Гей, — Яхіко сів ближче і обійняв хлопця за плечі, — Не смій зневірюватись, гаразд? Тільки не зараз. Ти так близько, ти й сам це знаєш. — він трохи потряс друга, намагаючись хоч трохи його розворушити, — У тебе ще повно часу. Ми придумаємо, як бути далі, я обіцяю тобі. А зараз ходім додому, гаразд?
Шісуї втомлено посміхнувся. Йому не вистачало цієї підтримки. Яхіко завжди вмів найти правильні слова, вмів змусити повірити в себе та у свої сили. Він кинув кілька купюр на стіл, шумно видихнув і під схвальний погляд друга попрямував до виходу.
Яхіко мав рацію. Він не може зараз здатися.
***
Шісуї ще раз пройшовся квартирою, щоб переконатися, що він нічого не забув. Перевірив, чи зачинені вікна, оглянув вимикачі і з тяжким зітханням попрямував до виходу. Так, він прожив тут лише сім місяців, але хлопець мав дурну звичку прив’язуватися до місць, надаючи їм більше значення, ніж ті мали насправді. Наприклад, він мало не зі сльозами спостерігав, як зносили стару багатоповерхівку поруч із його будинком, щоб збудувати там торговий центр. І це при тому, що єдиним спогадом про цю розвалюху було те, як він один раз сховався від хуліганів на даху. А тут сім місяців все-таки.
Але Шісуї переконував себе, що це все на краще. Ось зараз він попрощався зі своєю скромною квартиркою, але попереду на нього чекає подорож до Кіото, де він наповнить нові місця своїми спогадами. Бажано, зі своїм соулмейтом.
Яхіко тоді не сказав нічого нового, хіба що порадив залишити вже цей Токіо і спробувати щастя десь ще. Шісуї, звичайно, побурчав для пристойності, але потім вирішив, що гірше не буде. Все-таки Кіото — місто красиве, цікаве. І фотографії звідти будуть просто чудовими. Мимоволі, але хлопець таки скинув із себе пелену зневіри і навіть надихнувся новими перспективами. За місяць він примудрився знайти житло, скласти докладний маршрут, відзначити на карті кафешки і парки, куди він насамперед попрямує після прибуття, спакувати речі, прибрати нарешті квартиру і навіть заощадити трохи грошей. Нехай його переслідували невдачі, але за своє щастя він боротиметься до останнього.
У піднесеному настрої Шісуї завів машину, увімкнув навігатор і з усмішкою на обличчі рушив у дорогу.
Щастя його тривало недовго.
Вже за п’ять хвилин Шісуї застряг у величезному заторі. Ще через десять він почав дратуватися. Через двадцять хвилин від колишнього настрою не залишилося і сліду, а на його місце прийшли роздратування та злість.
Шісуї за вдачею був людиною запальною, і якщо його вивести з себе, він забував про всі норми пристойності і починав поводитися як п’янчуга. Або карний злочинець. Або злий вояка. Або все разом. Виражалося це, в основному, у величезній кількості мату та лайки на все підряд. На щастя, поки він був у салоні автомобіля, ніхто не міг чути його злих криків.
На жаль, вікна в машині відчинялися.
Так, встигнувши посваритися з усіма водіями, що його оточували, посигналивши разів так сто всім, кому лише можна, та остаточно розчарувавшись у житті, Шісуї примудрився звернути в двори заторі.
Полегшено зітхнувши, парубок набрав швидкість. Ще трохи, і він покине цей ідіотський Токіо, та дорожні затори йому будуть снитися лише у нічних кошмарах.
Щоправда, на радощах Шісуї забув звіритися з навігатором і тепер їхав зовсім не в той бік. Матюкнювшись, хлопець різко пригальмував, якось забувши про те, що він на дорозі не один. Машина, що їхала позаду, була не готова до такого повороту подій, і хоча водій і спробував маневрено обігнати його і уникнути лобового зіткнення, праве бічне дзеркало заднього виду було знесено з характерним звуком.
Шісуї не одразу зрозумів, що сталося. А коли зрозумів, був готовий просто розірватися.
Він зупинив машину, з усією злістю, на яку тільки був здатний, відстебнув ремінь безпеки, ввімкнув аварійку і вийшов із салону, не забувши при цьому гарненько грюкнути дверима. Ушкодження виявилися не такими вже й серйозними: пара подряпин та відсутнє бічне дзеркало. Для Шісуї це було порівняно трагедії. Мало того, що доведеться затриматися на ремонт, так це ще й чималих грошей стоїть. Чорт, ну що це взагалі таке?
— Перепрошую, сподіваюся, я не сильно вас зачепив? — відвернув його чужий голос.
Шісуї повільно обернувся. У цього недоумка вистачає нахабства таке запитувати?
— Ти, блять, сліпий? Ти мені дзеркало зніс! — обурено кричав на нього Шісуї, активно розмахуючи руками. — А на подряпини ці подивися! Що мені робити з ними? А? Придурок, твою матір, дивитися треба, куди їдеш…
— Я не хотів… — спробував вибачитись водій, але Шісуї його не чув.
— …ну чесно, у тебе очі десь на потилиці, чи що? — здавалося, Шісуї навіть дихати забував, настільки швидкою і полум’яною була його мова. — Чи тобі патли твої заважають? Так обріж їх нахір, або взагалі за кермо не сідай, я поспішаю, взагалі—то, а…
Ітачі не став дослуховувати зойку цього неадекватного. Він невдоволено підтиснув губи, відійшов до своєї машини (яка, між іншим, постраждала не менше, але ж він не істерить із цього приводу), дістав з кишені штанів цигарки, вивудив одну і закурив. Хлопець не планував сьогодні взагалі до них торкатися, адже день видався надзвичайно хороший. Але мало того, що він примудрився потрапити в аварію, так ще й магазинчик із данго напевно закриється, поки оформлятимуть протокол. Ні, правда, за що всесвіт так його недолюблює?
— Гей, мудило, ти мене слухаєш взагалі? — голос хлопця встиг злегка осипнути після тривалих криків, але запала в ньому, мабуть, було до синього смутку.
Ітачі закотив очі. Ну хто так звертається до незнайомої людини? Де його виховували взагалі?
— Тобто ти мене підрізав, а тепер ігнор увімкнув, окей, я зрозумів. — хлопець демонстративно відвернувся, збираючись повернутись у салон машини, але в останній момент передумав. — Гаразд, може, я теж трохи винен. — стомлено мовив він.
Трохи? Це слабко сказано. Яким треба бути кретином, щоб зупинятися прямо посеред дороги? Ітачі похитав головою. Як таким людям права взагалі видають?
— Закурити даси?
Хабарі, не інакше. Якби його воля, він би зробив тест у десять разів складніше, і перевіряв би всіх потенційних водіїв у психіатра. На адекватність. Щоб уникнути ось таких кадрів.
— Гей, ти мене взагалі чуєш? — його потрепали за плече. Ітачі здивовано моргнув і витріщився на співрозмовника. — Кажу, дай закурити.
Ітачі не горів бажанням ділитися дорогими цигарками з якимось неуком, але розумно вирішив, що так від нього швидше відв’яжуться. Він простяг пачку незнайомцю.
— Ого, Данхіл, де ти їх нарив? — свиснув хлопець.
— Кхм, купив. — сухо відповів Ітачі.
— Та я не ідіот, зрозумів, що купив. Я мав на увазі де?
— В магазині.
Шісуї, може, іноді й був схожий на дурника, але точно їм не був. Він чудово розумів, що зараз над ним просто знущаються. Такого він терпіти не збирається.
— Дай запальничку. — грубувато сказав він.
Ітачі простяг запальничку, як тут його погляд упав на руку хлопця. Точніше, на його зап’ястя. Ліве. Серце пропустило удар. Цього не може бути?
— Дякую, — сухо подякував Шісуї і відійшов до своєї машини.
Ітачі щиро вірив, що ніколи не зустріне свого соулмейта. Більше того, він сподівався на це. Адже він навіть шукати не збирався. Ну як, збирався, звичайно, але лише на вигляд. Як це, чорт забирай, взагалі працює? Може це просто збіг? Звичайна випадковість? Але в житті Ітачі не бувало випадковостей. Він їх просто не допускав, ретельно обмірковуючи та плануючи кожну секунду. Тоді виходить, що це було задумано, тільки ось не ним самим.
Ітачі піджав губи. Він не терпів чужого втручання у своє життя. Навіть якщо це сам всесвіт. Навіть якщо він зробив йому подарунок, якому заздрили б мільйони людей. Навіть якщо він буквально підсунув його соулмейта йому під носа. Особливо, якщо він підсунув його соулмейта йому під носа.
Учіха невдоволено зиркнув на нього: звичайний хлопець, трохи вище за нього самого, безглузде кучеряве волосся, величезні очі, дурна усмішка, поки він наспівує собі під ніс якусь безглузду попсову пісню. Тобто всесвіт хоче сказати, що це його родинна душа?
Ітачі, зрозуміло, ніколи не думав про те, яким може бути його соулмейт. Але якщо спробувати уявити: швидше за все, такий самий заучка, як і він сам. Розбирається в економіці, вони могли б читати наукову літературу і дивитися документалки. Тихий, спокійний, ненав’язливий і не балакучий. Так, з такою людиною він цілком міг би спів-існувати; може, йому навіть сподобалося б. Але що він отримав у результаті? Неадекватного, крикливого, грубо… О боже, що він, витирає брудну руку об штани?
І що тепер робити? Якщо прогаяти його зараз, то немає жодної гарантії, що вони зустрінуться знову. Номери на машині не місцеві. А якщо все ж таки зізнатися… Це ж буде катастрофа. Ітачі був упевнений, що якщо цей хлопець (як його взагалі звуть?) завжди поводиться подібним чином, то Учіха може не стриматися і ненароком придушити його, аби той заткнувся. Не дуже райдужна перспектива. Може буде краще, якщо він зараз просто поїде?
Так. Стоп. Він, матір твою, і справді зараз поїде. Він завів машину, чортчортчорт!
Ітачі щиро не міг пояснити (і навряд чи колись зможе), що саме змусило його вистрибнути перед автомобілем Шісуї з криком «Стій!».
Шісуї, з широко відкритими від шоку очима, щосили натиснув на гальмо. Удар і хлопець мало не приклався лобом об кермо. Він повільно підняв очі на дорогу: Учіхи ніде не було видно. Склавши два плюс два, Шісуї за частки секунди випробував на смак гаму найрізноманітніших емоцій: жах, страх, каяття, надію, і знову жах. Все це вирувало в ньому, поки він тремтячими руками відстібав ремінь безпеки і на ватних ногах виходив з машини.
— Та що ж ти робиш, підор ти патлатий! — Шісуї не міг розібрати, що в ньому зараз говорило: переляк чи злість. — Вбитися захотів? Мало тобі пригод? — напевно, все-таки страх, — Камі, вставай давай, можеш же?
Ітачі лежав на землі, намагаючись прийти до тями. Ребра нили, він не міг нормально вдихнути, перед очима трохи пливло. Хлопець ухопився за простягнуту руку і, брязкаючи, піднявся на ноги. Його трусило, але це, швидше, від шоку.
— Ти як, сильно вдарився? — в очах навпроти читалася… турбота?
— Ем, начебто ні. Все нормально. — дихати ставало трохи легше. — Спасибі.
— Ти точно впевнений? — Шісуї почав обмацувати його руки і торс. — Нічого не зламано? Вивихів немає? До лікарні, може? — метушився він.
Ітачі посміхнувся найщирішою усмішкою, на яку тільки була здатна його похмура моська.
— Все гаразд, правда. — він що, досі усміхається? — Не варто турбуватися.
Шісуї глянув йому у вічі. Ні, ну він точно вирішив познущатися з нього. Хто при здоровому глузді кидається під машину, а потім запевняє, що «все гаразд»?
— Головою вдарився, так? — ось тепер це злість. — Чого тобі треба від мене? Мало того, що мою машину пом’яв, тепер хочеш, щоб мені наїзд на пішохода приписали? Та перестань ти весь час гигикати!
Ітачі, чесно, і радий би, але безглузда посмішка ніяк не хотіла йти з лиця. Хто б міг подумати, що сьогодні він зустріне свого соулмейта, та ще й таким безглуздим чином?
Вирішивши пощадити нерви бідного Шісуї, який, здавалося, ось-ось лусне від обурення, Ітачі мовчки розстебнув манжету і виставив праве зап’ястя перед собою.
— Не думав, що ми зустрінемося так, — тихо промовив він.
Відповіддю йому послужила тиша та здивований погляд. Секундою пізніше Ітачі вже задихався в обіймах, намагаючись не оглухнути від радісних вересків.