Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Його малинові вуста

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

– Загадай бажання і дмухни.

– Навіщо?

– Аби збулося, ти ніколи не чув?

– Чув, але ж це брехня.

– Так, цц, загадуй дмухай і ніяких відмовок.

– Але..- Чонін подивився на Міна так ніби зараз прокляне його до чортової кульбабки, якщо той не дмухне на квітку. Йому ж сказано, зірви кульбабку, піднеси до вуст на відстані приблизно п’ять сантиметрів і дмухай так, щоб перетинки у вухах полопалися, але здмухни кожну порошинку зі стеблини.

 

Синмін дивився на цього великого дурника, якому до уваги вже виконалося цілих сімнадцять рочків і не розумів де закінчується межа його милоти, вона хоч би існує? Для нього Чонін був чимось не сусвітнім, кимось на стільки наївним і можна сказати святим, що йому в монашки подавайся. Синмо завжди так жартував з Яна, він любив його дратувати кажучи, що той схожий на монашку, бо якось у шкільному мюзиклі йому довелося грати її. Коли б ви бачили, як йому личить те чорне вбрання, а те як пасок підперізує його тонку талію, кожна дівчина у класі позаздрила б його фігурі та і його гарненькому личку.

 

Ну як не закохатися у цю квіточку, у його темні мов глибінь оченята, біле волоссячко, що схоже на цю кульбабку, а той не помічає, так само безтурботно сміється, його малинові вуста розбігаються в усмішці, така щира і наївна, наймиліша у цьому світі. Мін так давно хотів зупинити хлопця, він так давно бажав аби ці сяйні оченята подивилися на нього інакше, подивилися з любов’ю не як до друга, а більше, він так давно хотів полонити цей сміх своїми вустами, з’їсти цей малиновий колір з його уст аби забарвити його темнішим відтінком. Аби ця мила кульбабка знала, те що коїться у його серці коли той просто торкається його руки, рій метеликів, що заповнює живіт та змушує його шарітися щоразу коли він бачить його..

 

– Ти дмухаєш?- вирвав його об’єкт симпатій з дум про нього ж.

– А, так..- опам’ятавшись він глянув на кульбабку, ця дурня із бажанням не справдиться, але якщо Ян у це вірить він теж віритиме, віритиме, бо усім серцем бажає бути ближче до Чонінки.

– Бажання.- прокотилося з його вуст тихе слово, що змусило його задуматися чого ж він хоче, най це було очевидно, він закрив очі та заговорив до кульбабки ніби та чує його думки, а розплющивши очі він дмухнув так, що на стеблинці не лишилося жодної пухнастої порошинки. Зараз його бажання були лиш у хлопцеві, що сидів менше ніж в метрі від нього, хлопцеві який вкрав його серце ще у сьомому класі.

 

– Що ти загадав?- з цікавістю запитався молодший.

– Не твоє монаше діло.- єхидно відповів той, аби відволікти Яна від свого червоного рум’янцю, що проти його волі з’явився на обличчі.

– Та досить з мене приколюватися.- надувши щоки, як мала дитина, Чонін склав руки на груди.

– Монашки бувають буками.- сказав Синмо перед тим, як сфотографував Яна на маленький фотоапарат, що лежав біля його рук.

– Агов, чого ти мене фотографуєш.- розізлився менший накинувшись на старшого, він повалив його на траву всіяну такими ж білими кульбабками.

 

Це була запекла боротьба, але Міні знав слабке місце друга, залізши руками йому під кофту він залоскотав того, Ян неймовірно боявся лоскотки.

 

– Досить, досить.- борсався молодший і галасував так, що невдовзі Синмо припинив. Відхекуючись вони досі лежали на траві й лиш потім до старшого дійшло, що він досі не прибрав рук лишаючись на тонкій талії хлопця, він аж відсахнувся, а його обличчя вже покрилося видним рум’янцем.

– Вибач.- промовив той збираючись вилазити з під хлопця, але Чонін його спинив затримавши його руки. Мін поглянув на це створіннячко, у його очах жевріли зорі, світле волоссячко роз кошлатилося та наелектризувалося так, що тепер стирчало у різні боки, він вже не може стриматися він хоче аби Ян був лише його.

– Хочеш, я виконаю твоє бажання?- голос хлопця тремтів і був тихий, що ніхто окрім Синміна і не міг почути. Старший бігав по очах Яна та намагався зрозуміти, що у його голові, думки самі напрошувалися, та він не знав як реагувати. Серце калатало так голосно, що напевно навіть Ян почув.

– Не бійся не кусаюся, може лиш трішки.- на обличчі молодшого сяйнула посмішка, що передувала різкому наближенню.

 

Ян різко торкнувся своїми вустами вуст навпроти, закривши очі він обмежив себе у спогляданні картини на якій Синмо безпорадно витріщився на хлопця, питаючи себе чи це не сон. Так було не довго, бо цілунок дурманив його розум, він не міг триматися, їхнє повітря наповнилося любов’ю і не давало тверезо мислити. Чонін не зупинився на звичайному цілунку він похапливо цілував вже червоні заціловані вуста Синмо, а той в свою чергу нарешті скуштував цей малиновий колір, що манив його вже так давно. Руки вчепилися за талію молодшого, тепер вже не так сором’язливо, як раніше. Це тепло, що вирувало між їхніми тілами все ставало спекотнішим. Мін не може жити без Яна, тепер він це точно знає, він для нього все, це людина яку він кохатиме вічність.

 

Зелена трава прим’ята від обіймів з цілунками потроху ставала в норму, а дві закохані молоді особи тікали від світу зносячи кульбабин пух і розносячи його вечірнім небом. Куди вони біжать? Запитайте це у Чоніна, що тягне Синмо за собою, напевне у майбутнє.

 

Тгк або тт: Li_ksiks

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Коментарі на “Його малинові вуста