Знахідка

FavoriteLoadingДодати до улюблених

– Я дістав інформацію про його батьків. Ні, не через Синміна, я не закінчений ідіот. Знав би ти, чого це мені коштувало. Ти тепер мій боржник, крихітко. Так, мої здогадки підтвердилися. Хоча б спробуй, раптом це твій шанс? Тобі всього-на-всього треба перевірити зв’язок, – Хьонджін швидко шепотів у слухавку, наскільки це дозволяв шум у барі, аби не привертати зайвої уваги зайнятих розмовою друзів за столом поодаль, де обурений Джісон зараз активно жестикулював перед Рюджін. – Я пізніше сам передзвоню. Все потім.

– Я нікуди не піду, – відрізав Джісон, схрещуючи руки на грудях, коли друг повернувся на своє місце. – У мене майже за два місяці вступ і переїзд, це просто безглуздо.

– Він має рацію, – дівчина схилила голову і зробила ковток світлого зі свого келиха, – тим паче, те, що зараз коїться між людьми і безсмертними…

– Тут немає про що турбуватися, – Хьонджін граційним рухом відкинув темне пасмо волосся з обличчя, – так, ситуація напружена, але поки що все більш-менш в нормі. Майте на увазі, – він трохи схилився до столу, – якщо вам потрібно буде терміново виїжджати, я допоможу.

– Я не можу залишити клініку, – Рюджін знизала плечима, – тож в будь-якому разі залишатимусь.

– Я завжди знав, що тварини у тебе на першому місці, – скривився Хьонджін: він не розумів такої відданості.

– Я б теж не зміг поїхати, якщо б на моїй відповідальності була ветеринарка з цілим притулком, – відгукнувся Джісон, – але повернемося до твоєї люб’язної пропозиції. Поясни, мій любий, якого біса?

– Він дуже просив мене з тобою познайомити.

– Звідки він мене знає?

– А він ще не знає, він тільки фото твоє бачив. Те, з капелюшком, – Хьонджін продемонстрував свою фірмову сліпучу посмішку.

– З усіх моїх світлин ти обрав найдурнішу, – Джісон зі стогоном закрив долонями обличчя.

– Взагалі-то ти там дуже милий, – Рюджін легко пхнула його в коліно під столом.

– У тебе є його світлини? – Хан підняв голову до друга, той недвозначно хмикнув.

– З цього треба було починати.

На екрані смартфона Хьонджіна з’явилося звичайне селфі і тепло-карі очі притягнули погляд Джісона. Вони були настільки великі, що в них виднілось діорамне відображення інтер’єру навпроти хлопця, і телефона, на який зроблено фото. А ще увагу привернули губи, наповнені, кровисті – Хан затримав на них свій погляд довше, ніж треба. Хьонджін це помітив.

– Я не піду, – повторив Джісон і відкинувся на спинку важкого дерев’яного стільця.

– Тобі не подобається його зовнішність?

– Він виглядає милим, – додала Рюджін, – я б з ним познайомилась.

– Невже тебе цікавлять хлопці? Я думав, ти скоро за своїх собак вийдеш заміж, – засміявся Хьонджін, на що подруга шпиганула його поглядом, і швидко додав: – Нічого проти не маю, класні собаки.

– Справа не в тому, подобається чи ні. Я ж кажу: це не має сенсу, мені скоро переїжджати.

– А якби не треба було, ти б пішов? – спитала Рюджін.

Джісон замовк. Дівчина ховала посмішку за келихом, а Хьонджін, здається, вже був готовий святкувати перемогу.

– Я стомився від цієї розмови, – Джісон запустив руку у волосся.

– Можна твій телефон? – друг простягнув відкриту руку долонею вверх. Хан навіть не питав навіщо – здогадувався, тому просто виконав прохання.

– Про всяк випадок, раптом зранку передумаєш, – друг додав новий контакт і повернув телефон власнику. – А тепер я хочу дізнатися про весь пиздець, що був у вашому житті за той час, поки мене не було.

– Він почався, коли ти повернувся, – Хан подарував йому голлівудську посмішку, Рюджін ледь не поперхнулася пивом, стримуючи сміх.

Повернувся додому Джісон аж о четвертій ранку, тіло відчайдушно просило відпочинку, але голова, попри алкоголь, була напрочуд легкою і ясною. За ці кілька тижнів, через роботу і ударну підготовку до вступних іспитів, він не мав можливості навіть по телефону поспілкуватися з близькими людьми. А йому страх як не вистачало його друзів: рутина висмоктувала з нього життєву енергію не гірше вангельсінгських вампірів. Звісно, нове знайомство додало б насиченості його будням, вдихнуло нові сили, але хлопець сумнівався, чи здужає він все одразу. Проганяючи зайві думки, Хан завалився в ліжко, ледь позбавившись верхнього одягу.

Пізнім ранком хлопець із зусиллям розплющив очі – пити хотілось нестерпно. Його кумедно скуйовджене волосся стирчало у різні боки, заспане обличчя набрякло. Джісон щось невдоволено мимрив під носа, сповз з ліжка і поплентався на кухню, де після другої склянки води йому значно полегшало. Він дістав телефон з кишені худі, яке вночі скинув додолу, і сперся спиною на кухонне підвіконня. На екрані було кілька повідомлень від різних спільнот і ще два – від друзів, що вони обидва успішно дісталися додому. Джісон зважував в голові всі за і проти, коли відкривав список контактів, знаходячи там новий номер. Хван його підписав та навіть встановив на контакт те фото, яке показав вчора.

– Мінхо, – обережно спробував чуже ім’я на язиці.

“А якби не треба було, ти б пішов?”, – спитав уїдливий голос в голові.

Джісон пошепки вилаявся, залишив телефон на столі і пішов в душ. Його емоційна частина протестувала раціональній, хлопець не міг твердо обрати один поміж двох варіантів.

Гаряча вода остаточно привела до тями. Джісон зупинився перед запотілим дзеркалом, заглядаючи в свої темні, майже чорні, очі у пошуках відповіді. Собі ж брехати не хотів і не вмів. Він любив заводити нові знайомства, зовсім не обов’язково для стосунків, і банальна допитливість підливала масла у вогонь. Кожна людина – унікальна призма для внутрішньої відеокамери. За новою людиною завжди ховалась нова історія, нові погляди, враження, ідеї, думки. Інколи цілий спосіб мислення.

Дитяча цікавість підняла голову десь глибоко всередині.

– Досить, – зітхнув хлопець, звертаючись до відображення. – Я піду, гаразд? Одна зустріч ні до чого мене не зобов’яже.

Вклавши волосся, він повернувся на кухню за телефоном.

– Алло? – в сонному голосі Хьонджіна почулася іскринка роздратованості.

– На котру ти запланував нашу зустріч? – Джісон потер перенісся і відвів телефон від уха, бо точно знав, що буде далі.

З іншого кінця слухавки очікувано донісся нечленороздільний галас.

– О другій біля “Brownie“, – нарешті відповів друг, – треба розказати Рюджін, вона ошаленіє.

– Ти не говорив скільки йому років.

– Ой, – Хьонджін затягнув паузу, – він трошки старший за тебе. Це проблема?

– Не думаю, – хлопець знизав плечима, ніби друг міг його бачити.

За чверть до другої Джісон, у своїх улюблених світло-блакитних прямих джинсах та чорній шкірянці поверх однотонної чорної футболки, стояв біля одного з найвідоміших клубів міста, звичайно, зачиненого на день. Він без зацікавленості гортав стрічку соцмереж і боровся з раптовим бажанням піти, коли до нього м’яко звернувся незнайомий голос:

– Привіт, ти Хан Джісон?

Хан натрапив поглядом на великі шоколадного кольору очі і на мить застиг, вражений тим, наскільки був красивим хлопець перед ним. Рожеве худі оверсайз, блакитна джинсовка та білі джинси лише підкреслювали його вродливість. Хоча, – на мить подумав Джісон, – йому б пасувало і дране ганчір’я.

– Я емм… так, я Джісон. Ти Лі Мінхо, правильно?

– Так, – погодився він. – Дозволь пригостити тебе кавою.

Хлопець кивнув. Вони пішли поруч, крадькома кидаючи погляди один на одного. Від незнайомця приємно пахло ненав’язливими парфумами: ніс лоскотали нотки м’яти, лимону та чогось тепло-пряного. Джісон подумав, що потрібно найближчим часом придбати й собі щось пристойне, адже він користувався якоюсь дешевою парфумованою водою з магазину косметики напроти дому.

Дорогою до кав’ярні вони обмінялися базовою інформацією, аби розбавити тишу.

– Я десь рік працюю у кав’ярні, до цього був помічником на кухні в “Seashell”. Ух, який то треш був, – Джісон багатозначно округлив очі. – Зі мною працювали люди, які через перенапругу почали курити по три пачки на день. В мене в той час дах їхав з нереальною швидкістю, спробував курити, але виявилась непереносимість тютюну.

– Дай вгадаю, ти знайшов інший спосіб знімати стрес, – припустив Мінхо. – Став Бетменом і рятував Ґотем вночі?

– Майже. Повернувся до бойових мистецтв. Було складно поєднувати з робочим графіком, зате зозуленька вижила, – Джісон тихенько постукав вказівним пальцем по скроні.

– Повернувся? До цього вже чимось займався?

– З дитинства були бокс і тхеквондо – я завжди був непосидючим. Ми дійшли.

Розмова не клеїлась. Поки вони очікували на замовлення в кав’ярні, Джісон зі сміхом пожалівся, що життя останнім часом схоже на день бабака. Мінхо здебільшого слухав, аніж говорив. Було відчуття, ніби він паралельно розмові щось посилено аналізує в голові або щонайменше множить чотиризначні числа. Коли Хан забирав їхні стакани з напоями, Мінхо дістав телефон і відправив коротке повідомлення. Вони вийшли з кав’ярні, Джісон досі активно підшукував теми для розмови (хоча вже і без минулого запалу), жартуючи про те, що його соціальні навички давно атрофувалися. Мінхо знайшов це кумедним.

Хьонджін спав й не побачив, що на екрані його смартфона відобразилося лаконічне:

Це він.

 

***

 

Джісон ще не знав, що нав’язане знайомство переверне його звичний світ догори дриґом. Не одразу, а повільно, ніби лавина снігу, що починається локально й несміло, а не встигнеш помітити – і вона врешті-решт змітає все на своєму шляху, залишаючи тільки мертву білу пустелю. Хан потягував своє американо – вже третє – без цукру, в той час як його супутник насолоджувався черговим нудно-солодким карамельним рафом. “Яка гидота”, – подумав про себе Хан, краєм вуха слухаючи балаканину Мінхо про його котів вже другу годину поспіль. Вони встигли прогулятися виставковою залою в арт-центрі, погодувати качок на річці, ніби стара сімейна пара, та пригостити один одного морозивом на свій вибір. І нічого, що зацікавило б Джісона, в хлопцеві не було.

– Гей, ти тут? – Мінхо зупинився, Джісон теж. Вони стояли посеред жвавого торгівельного кварталу, метушливі люди оминали їх, ніби вода камінь.

– Вибач, ти щось питав?

Упс, незручно вийшло.

– Кажу, може сходимо кудись поїсти? Знаю відмінне місце тут зовсім недалеко.

– Я не голодний, але можу посидіти з тобою за компанію, – Джісон натягнув свою відпрацьовану роками соціальну посмішку. Назрівала незручна ситуація: він не міг їсти при чужих людях. Непоборні підліткові комплекси укорінили в ньому думку, що він виглядає жахливо кумедно під час прийому їжі, аніж мило і привабливо. А ще він не мав жодного бажання сидіти з незнайомцем за обідом, однак підбирати слова і ввічливо відмовитись для нього здавалося ще складнішим. Все ж соціальні навчики він дійсно розгубив.

– Як на мене, це трохи дивно, але якщо ти дійсно не проти, ходімо, – Мінхо спочатку попрямував до урни, позбавившись стаканчика з-під кави.

Джісон піймав момент та відправив другові повідомлення із закликом про допомогу. Йому пощастило, що Хьонджін вже прокинувся, а тому не змусив себе чекати. Через хвилину Джісон з театрально стурбованим виразом слухав, як той співав йому в трубку якусь пісню Біллі Айліш (здається, той влаштував сольний концерт в ванній, поки сушив волосся), щось відповідав невпопад і активно вигадував переконливу відмазку. Два оскара в студію, будь ласка.

– Слухай, вибач, що так вийшло, але в мого друга сьогодні сестра народжує, а в нього гіпс на нозі, попросив терміново поїхати з ним в лікарню, тож я еее… піду, – Хан показав на телефон і вдавав, ніби йому шкода. Було неприємно, але інакше він просто… не вмів? Не хотів? Ніколи не пробував, вірніше.

– Не знав, що в Хьонджіна є вагітна сестра. А коли йому наклали гіпс? – погляд Мінхо був чистий, без тіні засудження, і, здавалося, бачив всі думки Джісона наскрізь.

Щось неприємно перевернулося всередині, Ханові нестерпно закортіло щезнути з лиця землі. За секунду сором, як правдешній маляр, пофарбував його обличчя, вуха і навіть шию в яскраво-червоний. Хлопець витріщився на миски своїх кросівок, прикриваючи чубом частину обличчя та благаючи всесвіт, аби Мінхо припинив дивитися на нього таким поглядом. Краще б підіграв чи нагримав.

– Якщо ти не хотів образити мене відмовою, то дарма розігруєш тут виставу, – просто і спокійно додав він.

– Це було так очевидно? – ледь чутно спитав Джісон. Цікаво, скільки його супутників в минулому так само все зрозуміли?

– Колись я постійно так само просив Хьонджіна про допомогу. Згодом стало легше говорити правду, аніж витрачати купу ресурсу на вигадування історій і театральні вистави, – Мінхо тепер дивився туди, де сонце повільно схилялось до горизонту.

Джісон прикрив долонею все ще червоне обличчя і шумно зітхнув:

– Вибач.

– Я не маю наміру давити на твоє почуття провини. Зі мною все нормально, не переймайся, – Мінхо не відривав погляду від неба, а Джісон ризикнув на нього подивитись.

Який же він, дідько, красивий. М’які риси обличчя були бездоганні, живі, вони приваблювали до себе. Дивно, що цей хлопець захотів познайомитися саме з ним: у такого красеня не мало бути відбою від залицяльників. Ні, Джісон не жалівся на свою зовнішність, зі своєю самооцінкою він здебільшого тісно товаришував за винятком деяких деталей, але питання, чому саме він, поки залишалося відкритим.

Хан відчайдушно намагався зрозуміти про що зараз думає хлопець навпроти нього, оскільки вираз його обличчя був абсолютно нечитаним.

– Ти хотів піти, – нагадав Мінхо, перехопивши його погляд так, що видих застряг десь в грудях. Боже, ця його неймовірна врода робила Джісонові зле. Однак окрім виразної зовнішності у новому знайомому нічого не приваблювало. Голос був звичайний, трохи приглушений, історії – примітивні: про хобі, домашніх тварин та музикальні вподобання.

Джісон мотнув головою:

– Думаю, у будь-якому випадку мені краще піти.

– Ми знайомі щонайбільше дві години, ти не можеш мене чимось засмутити, – сказав так просто і невимушено.

Джісон кивнув, відводячи погляд – все ще було соромно. Однак ця швидкоплинна легкість та відкритість Мінхо тільки що посіяла зерно інтересу в душі хлопця. Колись Джісон комфортніше себе відчував, коли всі мовчки приміряли на себе певні ролі і грали за правилами. Чиїми? Біс знає.

– Зачекай, – раптова думка блискавкою осяяла мозок, Хан скинув на супутника гострий погляд, – а як давно ви знайомі з Хьонджіном?

– О, – від здивування брови Мінхо кумедно злетіли вгору, – несподіване питання. Він не розповідав? Це було давно, років з двісті назад, не дуже добре пам’ятаю ті події. Я тоді був володарем порцелянової мануфактури. Справа прибуткова, але, як ти вже знаєш, за прибуток треба розраховуватися нервовими клітинами… – він осікся на пів слові, помітивши вираз обличчя Джісона. – Щось не так?

– Я навіть не знав, що він безсмертний, – Джісон відчув укол ревнощів десь під серцем, – ще друг називається.

– Оу, – Мінхо аж замовк на якусь мить, знову щось швидко обмірковуючи, – негарно вийшло. Ви цього ніколи не обговорювали? Безсмертні не люблять видавати себе, проте з часом все одно стає помітним, що ми не старіємо.

Хан прокрутив в голові стрічку спогадів і був неприємно вражений. Хьонджін анітрохи не змінився майже за десять років їхнього знайомства, і, хоча той був старший за Джісона, жодної мімічної зморшки, що б видавали його вік, не було. Скільки ж йому насправді?

– А ще він казав, що ти старший за мене, – Джісон вигнув брів, – тепер боюся припустити твій вік.

– Я рідкісний старпер, – Мінхо засмівся, дзвінко і чисто. Приємний сміх. – А тобі скільки років?

– Двадцять вісім, – тихо відповів Хан. Він соромився, що в цьому віці працює в кав’ярні, не має вищої освіти та тільки готується до вступу, в той час як більшість вже має успішний бізнес, власну родину та нерухоме майно. А ще від Джісона не приховалося те, що Мінхо уникнув відповіді.

– У двадцять вісім розігруєш вистави на першому побаченні? – пожартував Мінхо і знову засміявся. Джісон оцінив підкол та легко підхопив цей сміх. Останні сліди сорому розчинилися, ніби його не було.

– Так як щодо обіду? – перепитав Мінхо, заглядаючи йому в обличчя.

Джісон на хвилинку замислився, прислухаючись до себе.

– Думаю, я все ж таки не проти. Ходімо, покажеш мені той свій заклад.

Це виявився відомий своєю якістю ресторан, які Джісон зазвичай проходив повз, вважаючи занадто пихатими та вихолощеними. Він надавав перевагу другосортним барам з їхніми необтесаним інтер’єром та сумнівним контингентом, в яких панувала звична йому атмосфера: груба, тваринна, палаюча та жива. Однак тут були м’які крісла кремового кольору (цікаво, скільки закладу коштує хімчистка?) поруч білих круглих столів, на вікнах – мереживні світло-бежеві занавіски, а зі стелі звисали невеликі люстри в романтичному стилі. В різних кутах ресторана були розставлені живі квіти, задля яких зала була обладнана автоматичною системою зрошення. Вуха торкнулася приємна інструментальна музика, а око гріли розвішані по стінах жовті гірлянди. Весь інтер’єр дихав легкістю, витонченістю та м’якістю, так що мимоволі виникали асоціації з букетом ніжних білих роз. Якби сьогодні поруч з Джісоном був хтось інший, він гостро відчував би себе чорною кляксою посеред цієї романтичної витонченості, однак Мінхо став ніби провідником в новий світ. Хлопці зайняли місця у куті великої залі, Хан сів спиною до стіни і сподівався, що його компанйон розташується напроти, але Мінхо м’яко наполіг, аби вони сиділи поруч. Хан відчував, що залишки напруження між ними танули на очах, а через кілька хвилин із приємним здивуванням Джісон відмітив, що їсти при Мінхо не було проблемою.

Вони сиділи довго. Мінхо відмовився від вина, Джісон наслідував його приклад. Він – тепер з інтересом – роздивлявся світлини котів нового знайомого і старанно намагався відрізнити Суні від Дуні, водночас розповідаючи йому останні історії з роботи і трохи про своє минуле. Мінхо був щиро здивований, коли дізнався, що основне джерело доходу Джісона – написання музики, хоча той кинув школу і не мав профільної освіти. Хан в свою чергу дізнався, що Мінхо з далекого дитинства полюбив готувати, а за сотні років життя зміг ознайомитись з багатьма національними кухнями світу. Також його окремою пристрастю була хореографія. Джісон відмітив, що з радістю б подивився як він танцює, чим змусив свого супутника ховати за рудим чубом ніжний рум’янець. Мінхо все одно розповідав небагато, але Джісон пов’язував це з тим, що за кілька століть важко вибрати якісь основні моменти життя. Інколи розмова перебігала на щось більш високе: Хан невдало пожартував про сенс життя – на тверезу голову виходило зовсім погано. Перш ніж змінити тему, він помітив, як на долю секунди в обличчі Мінхо ледь вловимо з’явилося щось суворе, жорстке, незвичне м’яким рисам. Проте це було не в характері Джісона – надавати значення таким дрібницям.

Близько опівночі у закладі була повна посадка, зал гудів бджолиним вуликом, офіціанти беззвучно снували між столиками, а Джісон вже звично боровся зі зростаючою тривогою.

– Може, вийдемо на свіже повітря? – його компаньйон був на диво проникливий. Хан не міг звільнитися від почуття, що той його читає як відкриту книгу, тільки не розумів, влаштовує його це чи напружує.

– Ти зблід, – ніби відповідаючи на неозвучене питання сказав Мінхо, – я можу взяти тебе за руку?

Якби Джісон таке спитав, то відчував би себе повним бовдуром, однак ледь знайомий хлопець ставив прості питання легко і невимушено, ніби це щось само собою зрозуміле. “Бо воно таким і є”, – Джісон подумки закотив очі цій мислі.

– Думаю, – хрипко вимовив він і прочистив горло, – думаю так, все в порядку, дякую.

Джісон простягнув відкриту долоню Мінхо, і той накрив його своєю. Його рука була тепла, трохи шорстка, але все одно приємна на дотик. Джісон взагалі був дуже тактильним, а його супутник навіть це розкусив без зайвих зусиль. Вони заплатили, вийшли на прохолодне нічне повітря. У Джісона по спині пробіглася мурашва, він міцніше стиснув чужу долоню в своїй руці. Дискомфорт, викликаний скупченням людей в закритому приміщенні, відступав, поки вони повільно крокували жвавою вулицею. Нічні клуби зазивали перших гостей, затишні кафе з грилем манили апетитними ароматами, жовтими вогнями та ненав’язливою музикою у домашній атмосфері. Хан відчув себе безтурботним підлітком, з дитячою цікавістю спостерігаючи за нічним життям міста. Мінхо поруч крадькома посміхався, сподіваючись, що його новий знайомий цього не бачить. Джісон ж вправно робив вигляд, що нічого не помічає.

Вже пізно, гадаю, нам час прощатись, – Мінхо зупинився, коли вони дійшли до освітленого перехрестя. – Ти далеко живеш?

– Два квартали звідси. Проводжати не треба, – заздалегідь запротестував Джісон.

– Тоді до побачення? – в очах напроти, трохи примружених у посмішці, відображались вуличні вогні. Вони таїли у собі історію їх власника, інтригували і водночас огортали спокоєм саме серце.

Джісона повело без алкоголю. Ведений раптовим поривом, він за руку притягнув Мінхо до себе і залишив короткий поцілунок на теплій м’якій щоці. Той посміхнувся ширше, Джісон віддзеркалив його посмішку.

Приємне тепло густим медом повільно розливалося всередині, коли Джісон, вже сидячи вдома, бездумно дивився у телевізор, перемотуючи у голові сьогоднішній день.

 

***

 

Хьонджін
Як ти збираєшся його вмовити?

Мінхо
Ще не придумав

Хьонджін
Не кривдь його

І не бреши. Краще розкажи як є

Мінхо
Як ти собі це уявляєш?

Хьонджін

Ти ж у нас найдосвідченіший, придумай щось

Мінхо

Я не збираюся брехати, його прихильність у моїх інтересах

Хьонджін
Прагматично

Мінхо
Тільки я не в захваті від цього

Що там з Чанбіном?

Хьонджін
Провал. Все при зустрічі

Мінхо

Скоро буду

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Коментарі на “Знахідка

  1. сюжет інтригує, дуже цікаво як розвиватимуться події надалі.особливо подобається як описана взаємодія Джісона і Мінхо.дякую за цей фанфік, з нетерпінням чекаю продовження)

     

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: