Закохані обійми та вишневі Мальборо

FavoriteLoadingДодати до улюблених

– Алло… – сонно пробурмотів Чан, не розуміючи, з якою метою хтось телефонує йому о п’ятій ранку.

– Привіт! Чан, я вже перетнув кордон, за декілька годин буду в місті, зможеш забрати мене? Чи все ж таки мені потрібно буде їхати автобусом? – запитав хтось глибоким низьким голосом.

Оу… Ось що непокоїло його ввечері… Чан нарешті згадав, що він забув, та вже було пізно. Сьогодні же ш мав приїхати з Польщі Фелікс – його молодший брат!! Бабуся ще тиждень назад попереджала Чана, а він, гарбузова голова, забув.

– Ліксі~і, звісно я заберу тебе з міста, на автобусі ти точно загубишся. Не пам’ятаєш, як було минулого разу? – усміхаючись запитав Чан. Але наспраді він хвилювався за молодшого, бо той був ще тою розтяпою.

– Звісно пам’ятаю! Я тоді добре злякався, приїхавши зовсім не в те місто, бо сплутав номер автобуса. А як до села дібратися не знав, – трохи роздратовано пролепетав Лікс, бо його завжди дражнили цією ситуацією через його неуважність, – Тому чекатиму на тебе, Чанс!

– До скорого, Ліксі-Піксі, – сказав Чан, ніжно усміхаючись, спокійним голосом. Та тільки-но він скинув слухавку, на весь будинок було чутно: – Курвааа!! Як я міг забути про це! Спеціально ще й нагадування на телефон поставив! Тупі гаджети! Ніколи їм не можна довіряти.

Роздратований та весь в паніці Чан не знав, що й робити. За що хапатися? Де, що шукати? З чого почати?

– Так, Чан, спокійно, тобі хоча б потрібно одягнутися, – так само нервово говорив він, стараючись не лаятися.

– Де мої шкарпетки? Дідько би їх побрав! Я і так спізнююся!!! – бігаючи по всій кімнаті і перевертаючи все, що траплялося на шляху, кричав блондин. Як тільки дідусь з бабусею не прокинулися? Загадка, їй-богу!

Побігавши по будинку в пошуках своїх речей, одягу, взуття і ключів від старого дідового жигуля, розкиданих всюди де попало ще хвилин двадцять так точно, він вибіг із хати, на ходу чи на бігу вкладаючи своє неслухняне кучеряве волосся долонею.

Білий жигуль «сімка» стоїть у дідовому гаражі, мабуть, довше ніж

Чан живе взагалі на цьому світі. Трохи покоцана ліва фара та підбитий бік після однієї бурхливої дискотеки; новий шкіряний салон, коробка передач та магнітола, які були взяті з іншої машини; тихий двигун та замінені мастила – ну просто шик, чи не правда? «Моя ласточка» – тільки так дідусь звертався до своєї машини, пестливо та лагідно.

Завівши двигун, Чан вирушив у досить тривалу дорогу, оскільки від їхнього села до міста, в яке їде Лікс, було години дві їзди. Він, звісно, може трохи прибрехати, ніби були сильні затори і таке інше, але було і так ніяково за те, що він забув про приїзд брата, з яким не бачився уже майже три роки, через те, що той навчався у Польщі.

***

Вийшовши з душного автобуса, забитого людьми, що їхали із заробіток, стояв із трьома валізами Фелікс, очікуючи брата. Щоб довго не стояти і від нудьги не розглядати всіх поперед себе, вирішив зателефонувати ще раз.

– Чан, ти вже скоро під’їдеш? – запитав молодший стомленим голосом після дванадцятигодинної дороги. Оскільки швидкісні потяги були тимчасово скасовані, потрібно було їхати автобусом з декількома пересадками. Як тільки Фелікс не загубився, було справжнісінькою загадкою.

– Так, Ліксі, ще хвилин п’ять і вже на місці, – пробурмотів Чан, дивлячись уважно на дорогу і повертаючи в сторону автобусної. В його голосі було чути хвилювання, яке він старався не показувати.

– Добре, тоді чекаю.

– Скоро буду, Піксі!

Скинувши слухавку, Фелікс вирішив запалити цигарку. Все-таки зараз він сам-один, без батьків, які забороняли палити та парити. Не вагаючись ні секунди, дістав нову пачку сигарет та запальничку з кишеньки чорної валізи.

– Мальборо, мої улюблені, – проговорюючи, посміхався Лікс, – Як давно я їх уже не палив? – з таким трепетом тільки він міг говорити про цигарки. А стільки, скільки зараз табачних виробів було у його валізі, точно вистачило б на невеликий кіоск. Чан, звісно, був не в захваті від поганої звички Фелікса, але забороняти не міг, все-таки не мама, тай сам грішив інколи.

Допаливши цигарку, він заховав все назад у кишеньку валізи. Якраз у цей момент під’їхав Чан, припаркувавши машину і з особливим завзяттям відчинивши стару дверку жигуля, стрімголов підбіг до брата.

– Чааан! Я так сумував! – закричав на всю околицю молодший, накидаючись на нього з міцними обіймами.

– Ліксі~і, я також неймовірно сильно сумував за тобою, – сказавши це, Чан міцно його обійняв у відповідь, вдихаючи аромат його худі, що було наскрізь просякнуте довгою дорогою, бензином і сумішшю запахів чужих людей.

Хлопці ще довго стояли і просто мовчки обіймали один одного, скучили…Та вдома їх уже зачекалися, тому потрібно було скоріш повертатися.

– Давай валізи, зараз завантажимо швиденько та поїдемо нарешті додому, – розриваючи ці теплі обійми, промовив тихо Чан.

Засунувши одну з валіз у багажник, а інші на задні сидіння, сіли в машину самі та вирушили в дорогу.

– І ще, Лікс, – ні з того ні з сього почав розмову Чан, вирулюючи на головну трасу.

– Що? – відвертаючи погляд від таких теплих рідних краєвидів, запитав брата Фелікс.

– Пали менше, запах просто жах який. Та й бабуся в захваті точно від цього не буде, – почав сварити старший, звівши брови до переносиці та скрививши рот.

– Ха-ха-ха! – від цієї картини молодшому стало так смішно, що він не стримався і вибухнув гучним реготом. А Чан далі сварити не став, тому що Фелікс завжди так мило сміявся, що хотілося дивитися на це вічно (жаль, що за дорогою слідкувати треба було). Його усмішка була неймовірно красивою і чарівною, а великі виразні очі перетворювалися в маленькі півмісяці, обрамлені пишним мереживом вій, що кидали тінь на хаотичний розсип веснянок. Зупинившись і витерши підступивші слізки, промовив Фелікс:

– Окей, я постараюся менше курити цигарки, – якось дуже підозріло наголосив на останнє слово Лікс.

– А ти, що, маєш щось окрім цигарок? – із якимось дитячим здивуванням запитав Чан, не відволікаючись від дороги.

– Ну звичайно! Електронні сигарети зараз популярна тема серед польських підлітків, – не задумуючись випалив молодший.

Чанові очі полізли на лоб…

– Та не дивуйся ти так! – сказав Лікс, ніби для нього це норма, хоча чому ніби? – Ну так до чого я веду, я перед від’їздом купив ще декілька електронок із різними смаками, щось типу ельфбар та декілька ноунеймів за рекомендацією продавця, – абсолютно спокійно продовжив він.

Чан за рулем сидів шокований, і не знав, як від цього шоку зараз не врізатися в якийсь найближчий стовп.

– Тому постараюсь перейти на них. Оскільки від елекронок немає запаху табака та приємний смак, який можна вибрати за власним бажанням, – серйозно проговорив Лікс, ніби розповідав справжню наукову дисертацію, а не про електронки. Здавалося, він знав про це повністю все, – А у вас, що в школі не парять?

– Від сили декілька учнів, і то тільки ті, які кидали палити, – без ентузіазму проговорив Чан.

Ось тут була черга дивуватися Феліксу, бо в їхній школі дістати нову одноразку було так ж само, як сходити в буфет.

– Ну, що сказати, село воно і в Африці село, – щиро засміявся молодший.

– Ой, ще мені одне, само тут виросло і буде розказувати! – з напускною обуреністю вигукнув старший. Після цих слів, почали сміятися вже обоє, і старий жигуль наповнився гучним мелодійним сміхом братів.

Непомітно для них, за цікавими розмовами і спостереженням за мальовничим краєвидом поза склом авто, пройшло дві години, а Фелікс з Чаном вже доїжджали до села.

***

Тим часом бабуся накрила пишний стіл, наготувала різних страв та випічки. Від вареників з сиром до червоного борща з духмяними пампушками – усе в українському стилі як-не-як. Почувши гуркіт мотора, бабуся з дідусем вийшли на подвір’я, щоб зустріти свого внука, за яким так сильно скучили.

– Фелікс, любий, як дорога? Сильно втомився? Ходімо, я тобі наготувала всякого різного поїсти, а то людоньки, гляньте, який худорлявий став! Тебе в тій твоїй Польщі не гудуть зовсім чи що, золотий мій? Сонечко моє, ходімо скоріш в будинок, – обіймаючи до хрусту кісток, швидко тараторила бабуся, не даючи, навіть слова вставити.

Коли вона все-таки відпустила онука аби віднести валізи до хати, його також обійняв дідусь, та сказав в рази коротшу промову ніж його жінка:

– З приїздом внучок, ми з бабусею за тобою сумували.

– Ви навіть не уявляєте, як я сумував за вами всіма!! – емоційно проговорив Фелікс, ніжно обіймаючи старенького дідуся.

Оглядаючи подвір’я та будинок, Лікс підмітив, що тут багато що змінилося. На пустому місці квітника звідкілясь виросла новенька сіра криничка, а біля неї височіли довжелезні червоні і жовті Кани. Металевий паркан, що тягнувся вздовж всього подвір’ я, обплів настирний зелений плющ. Взагалі, на подвір’ї бабусі й дідуся була сила-силенна різних квітів, немов в якісь оранжереї. Це були айстри, лілії, троянди, гладіолуси, гвоздики, нарциси, тюльпани, хризантеми, іриси, клематиси і звичайно що ж ромашки – улюблені квіти дідуся. Далі на подвір’ї були нові бетонні плити, завдяки яким, старенький жигуль легко заїжджав у під’їзд. Колись сірий гараж зараз відблискував темно-бордовим відтінком, що так і нагадував колір плодів черешні, що росла прямо над ним. В будинку мало що змінилося. Ті самі меблі, картини і коври. Єдине, що в домі з’явилося безліч різних музичних інструментів: гітара, укулеле, синтезатор і семплер. Лікс мимоволі усміхнувся, брат з успіхом йшов до своєї дитячої мрії. Він згадав, як вони ще будучи зовсім маленькими дітьми, лежали вночі на плоскому даху того гаража, дивлячись на сузір’я зір і об’їдаючись солодкою черешнею, відкривали один одному свої найпотаємніші мрії.

Йдучи до літньої кухні, Фелікс ностальгічно засміявся, коли побачив маленьку дитячу качелю, на якій вони з Чаном намагалися колись влізти удвох. Часто така виходка призводила до невеличких подряпин на колінах і ліктях, зате було весело – і це найголовніше.

***

Коли всі зібралися за столом, бабуся з дідусем почали закидати внука питаннями про навчання, батьків, друзів і все-все, що відбувалося з ним в Польщі. Це були дуже затишні і цінні розмови, Фелікс відчував себе по-справжньому вдома. Наївшись досхочу, він сказав всім, що хотів би відпочити, бо стомився з довгої дороги, а валізи розбере трохи пізніше. Всі звісно погодилися і сказали, щоб він йшов і спав стільки, скільки хотів, а після сну обов’язково поїв ще раз. Старенькі були дуже турботливими людьми, особливо до своїх онуків, яких так сильно любили і голубили.

– Гарного всім дня, а я спати, – позіхнув Фелікс, піднімаючись невеликими спіральними сходами на другий поверх.

– Звісно, звісно відпочинь, любий.

– Надобраніч, Лікс! – щиро побажав Чан, а пізніше зрозумів, що він сказав, – Ой, тоді просто хороших снів, хе-хе, – засміявся блондин, – а мені потрібно вже збиратися до школи.

Підіймаючись по сходах тихо угукнув Лікс, та побажав гарного дня в школі. Зайшовши в свою кімнату, яка пустувала вже довгий час, він оглядівся. Односпальне ліжко в куточку, над яким висіла гірлянда в декілька шарів, а на ній сила-силенна полароїдних фоток з маленькими Чаном, Чанбіном, Джисоном і Ліксом; невеличка приліжкова тумба із нічником у вигляді місяця; висока шафа із світлого дерева біля входу; робочий столик і стільчик напроти широкого вікна; бежевий пухнастий коврик біля ліжка і найголовніше – маленькі жовті зірочки на стелі, які колись він старанно вирізав з картону, і намагався приклеїти туди, але приходилося просити допомоги тата. Ця кімната навіювала спогади з далекого дитинства, коли було так безтурботно і сонячно. Фелікс усміхнуся сам до себе, згадуючи декілька кумедних ситуацій, ліг на ліжко і ще довго вдивлявся в сузір’я зір на стелі, аж поки не заснув.

***

Переодягнувшись в більш легший одяг та взявши із собою улюблене чорне худі, Чан пішов до школи. Біля дому його вже чекав Чанбін, оскільки вони з ним сусіди (прям хата в хату), то кожен день зустрічалися біля зеленої хвіртки і йшли назустріч Джисону (він жив на сусідній вулиці), і вже разом утрьох йшли до школи. Така система вироблена роками, ще з далекого дитинства, тому дружба в них по-справжньому особлива.

– Чому у вас з ранку такий гамір був? – з цікавістю запитав Чанбін, поправляючи лямку рюкзака на плечі.

– Сьогодні Фелікс приїхав, – якось занадто спокійно відповів Чан.

– СТОП. В СЕНСІ. Значить тут приїжджає Лікс, і ти мені слова не сказав!?! Чан, ну як так можна?! – голосно пролепетав Чанбін, ніби його образили до глибини душі.

– По правді кажучи, я і сам забув. Тільки тоді, коли сьогодні зранку Лікс подзвонив і сказав, що перетнув кордон, і запитав, чи не міг би я його забрати, я нарешті згадав. А взагалі, просто з голови вилетіло, хоча бабуся ще тиждень назад попереджала, а вам сказати зовсім забув, – опустивши голову, сором’язливо розповів Чан, як забув про приїзд брата, дивлячись на свої чорні кеди.

Тут із-за бокової вулиці винирнула синя маківка на диво спокійного Джисона, що направлявся в сторону друзів. Підійшовши ближче, він нарешті привітався:

– Привіт, хлопці… – нерозбірливо пробурмотів собі під ніс Джисон. Він був дуже сонним та неактивним, ледь перебирав ногами по дорозі, оскільки ненавидів рано прокидатися до школи. Тому в такому стані можна було його побачити тільки зранку, в інший же період доби то був гіперактивний комочок щастя.

– Привіт, Соні! – в унісон привіталися Чан та Чанбін.

– Джисон, ти будеш в шоці, який Чан лошпедос! – сміючись почав розказувати всю ситуацію Чанбін, боковим зором побачивши, як Чан зло зиркає на нього.

– Га? Що сталося? – все так ж само сонно і не розбірливо промямлив Сон.

– Він, гарбузова пуста голова забув, що сьогодні приїжджає Лікс!! Ти уявляєш?! – голосно випалив Чанбін, тицяючи пальцем в Чана.

– Гу?… СТОП ШО? ЯКИЙ ЩЕ ЛІКС? ЛІ ФЕЛІКС? – неймовірно здивавоно викрикнув Джисон, витріщаючи свої великі карі очі на двох хлопців. Його сон вмить ніби рукою зняло, уступаючи місце шоку, – Чан, нє ну ти серйозно лох, забути про таке? Це тобі не яйця забути купити в магазині, це приїзд брата, якого ти, на секундочку, – він показово висунув вказівний палець вгору, – не бачив три роки! Еххх, як кажуть, старість не радість. Але я радий, що він нарешті приїхав!! – зраділо сказав Джисон, перескакуючи з ноги на ногу.

Насправді, троє хлопців спілкувалися з Ліксом всі ці три роки онлайн, і були сильно здивовані, що він не попередив завчасно про свій приїзд в їх людьми забуте село.

– А взагалі, чому Лікс нам не сказав, що повернеться? – не вгамовувався Джисон.

– Напевно, хотів зробити сюрприз? – не то утверджуючи, не то запитуючи відповів Чан, – Якщо хочете, можемо після школи піти до нас додому всі разом.

– Пффф ти ще запитуєш! Та звісно ми підемо, стільки часу не бачилися! – немов читали думки один одного, одночасно почали обурюватися Сон і Бін такій небелиці старшого.

– Сона~а, скільки в тебе уроків сьогодні, зможемо раніше піти? – запитав Чан, обертаючи голову в сторону друга.

– Здається, сім, останні сьогодні – пара з німецької та мистецтво. Значить, можу піти з останніх трьох.

– Так а в нас… – приклавши вказівний палець до підборіддя, старався згадати Чанбін, – останні – пара з зарубіжної і географія.

– Значить, сьогодні після шостого підемо до мене, нехай Лікс поспить, з дороги все ж таки, – пожав плечима Чан.

– Гаразд! – радісно погодилися хлопці разом.

***

Прийшовши після уроків додому, хлопці спершу розулися та попленталися мити руки.

– Привіт, бабусю! – мило привітався Чан, проходячи на кухню, де так смачно і ароматно пахло чимось солоденьким.

– Добрий день! – вигукнили хором Чанбін та Джисон, слідуючи за старшим.

– Привіт, хлопці! Напевно, зголодніли після школи? А ну скоріш сідайте за стіл.

– Та ні, не хвилюйтеся, – відповів Чанбін бабусі, яка навіть не збиралася слухати, що вони не голодні та уже ставила чайник на плиту.

– То хоча б попийте чай з яблучним пирогом, який я щойно спекла. Якраз продегустуєте, бо зробила за новим рецептом з тієї книжки, що Чані~і мені подарував.

– О гаразд, ми не проти, – охоче відгукнувся на цю пропозицію Бін, потираючи руки одна об одну і висуваючи кінчик язика в очікуванні смачненького. Тай усі інші теж погодилися, тому що спорити і відмовлятися від їжі у Чанової бабусі справа абсолютно неможлива.

Почувши голоси і гуркіт столових приборів з кухні, прокинувся і Фелікс. Розім’явши спину і шию у різні боки, вирішив спуститися та глянути, чому ж у будинку такий гамір.

Фелікс вийшов зі своєї кімнати та спустився спіральними сходами вниз до кухні, показавши свій сонний силует у дверній рамі.

– О, Лікс, ти вже прокинувся? Як спалося? – лагідно й люб’язно запитала бабуся, відволікаючись від розкладання тарілок на стіл.

– ФЕЛІКС!! – вмить закричали двоє хлопців та налетіли з обіймами до хрусту кісток на бідного Лікса, який чуть не звалився з останньої сходинки сходів.

– Хей! Задушете же ш! Я також дуже сумував за вами, але не могли б ви мене відпустити нарешті… Дихати немає чим… – скрегочучи проторохтів Лікс. Було відчуття, що його точно задушать такими міцними обіймами.

– Чому ти не сказав що приїдеш?! – з відчутною образою в голосі першим вирішив запитати Джисон.

– Ееее..Сюрприз! – розвівши руки в сторони, запізніло проказав Лікс.

– Все, наобіймаєтеся ще досхочу. А зараз сідайте за стіл, якраз чайник закіпів, а я наріжу вам пиріг. Чан, зроби, будь ласка, чай, а я зараз піду від вас, поговоріть собі тут, – усміхнулася бабуся, нарізаючи ароматний пиріг невеликими скибками.

Чан заваривши трав’яних пахучий чай, поставив гарячі чашки на стіл, що парували закрученими вигадливими завитками, перед хлопцями. Бабуся тим часом закінчила нарізати пиріг і залишила хлоців наодинці. Вона була певна, що їм є про що поговорити, запитати і розказати, оскільки розлука як-не-як тривала аж три роки.

– Ну що, розповідай Лікс, як там Польща? На скільки приїхав? Як дорога? – вирішив взяти ініціативу із запитаннями на себе Чанбін, відколюючи виделкою шматочок пирога.

– Польща цвіте і пахне! Дорога, чесно кажучи, була важка. Декілька пересодок з автобуса в автобус, постійні одноманітні краєвиди лісосмуг за вікном і надокучливий звук мотора, який я був змушений чути дванадцять годин, – невдоволено розповідав Лікс, ковиряючи виделкою в тарілці, – Ну але, думаю, це того варте, адже приїхав я на все літо до вас! – вмить зраділо промовив Фелікс, сонячно усміхаючись і розводячи руки в сторони.

Хлопці неабияк зраділи, тому що їхня компанія була знову в зборі через три роки тягучої розлуки. Розмовляли вони ще досить довго, години три, напевно. Чай був вже давно випитий, а брудні тарілки з-під пирога стояли в мийці.

– Ходімо погуляємо, я вже так давно нашого села не бачив, напевно, тут багато що змінилося, – з відчутною ностальгією в голосі промовив Лікс, – Тільки зачекайте секундочку! – швидко белькнув він і прутко побіг по сходах нагору, переступаючи по дві сходинки.

Хлопці зачекали ще хвилин десять, поки Фелікс одягнувся і причепурився, тому що ніхто гуляти в піжамих штанах точно йти не буде. Спускаючись до друзів, Фелікс виглядав, як з обкладинки дорогого журналу. Чорні джинси, біла футболка та невеличка сумка через плече, з великою кількістю різнокольорових значків та пінів, декілька металевих колечок на пальцях та багато пірсингу в обох вухах.

Чанбін трохи завис і мимоволі задивився. Фелікс виріс, сильно змінився, став неймовірно миловидним красенем (хоча раніше і так був схожий на маленького невинного ангелочка), набагато дорослішим, все-таки п’ятнадцять вже.

– Все, ходімо, я готовий, – зістрибуючи з останньої сходинки пролепетав Лікс.

– Лікс, гарно виглядаєш, – випадково вирвалося в Чанбіна, а коли зрозумів, що, тільки що пролепетав, дуже засоромився і сором’ язливо усміхнувся.

– Дякую, – почервонівши і відводячи погляд кудись в сторону, відповів молодший.

Чан з Джисоном пропустили ці слова мимо вух, зробивши вигляд, що вони глухі і абсолютно нічогісінького не чули.

– Все, принцеса зібрана, ходімо гуляти! А куди підемо Лікс?- сміючись запитав Чан, оглядаючи його з ніг до голови.

– Йдемо на став! Сто років там вже не був, – збудженно випалив молодший.

***

Прийшли вони до улюбленого трапу Чана. Він був досить великим і знаходився під старою вербою, що спускала свої довжелезні китиці на прогнивші від вологи дошки трапу, тому в сонячні дні там панував прохолодний тіньок. Недалеко від цього місця рабалки прив’язували свої човни, де також можна було посидіти та зробити гарні фотографії на фоні мальовничого краєвиду ставу.

– Нарешті я тут!! – радісно викрикнув він, усміхаючись на всі тридцять два і хлопаючи по старій дошці трапу, – Я сумував за тобою, друже! – майже зі сльозами на очах почав ламати комедію Лікс. Після цих драматичних слів хлопець почав щось квапливо шукати у своїй увішаній всілякими пінами і значками сумці. Пошарудівши ще декілька секунд, він дістав пачку вишневих Мальборо та милу рожеву запальничку із « Хеллоу Кітті». Запаливши одну із цигарок і зробивши затяжку, обернувся до хлопців.

– Хтось буде? – запитав, протягуючи пачку хлопцям і роблячи ще одну затяжку.

– Я пас, точно не зараз, – відмахнувся найстарший, розмахуючи руками поперед себе.

– Я також, – відмовився від цієї шкідливої затії Джисон. Він не любив палити взагалі, смак був занадто гірким, щей потім долоні неприємно пахли. Але куріння для нього все-таки виглядало досить естетично і привабливо.

– Чанбін? – спробував випробувати останню надію на нього Лікс.

– Давай, в мене ще пиво в рюкзаку є, будете? – абсолютно безтурботно відповів Бін, знімаючи рюкзак з плеч і витягаючи з нього пляшку вишневого пива. Зараз підлітки не думали про своє майбутнє взагалі, їх хвилювали тільки сьогоднішній день, вечірні прогулянки і безтурботні розмови про все на світі.

Раптом Чан та Джисон, одягнувши рюкзаки на спину (в Джисона він був майже пустий, всього лише з декількома зошитами, а в Чана з цілим набором канцелярії: книжками, блокнотами, пеналом та невеликим гаманцем), різко встали на ноги і обернулися до друзів.

– Ми в магазин, потрібно дещо купити, вам щось взяти? – запитав підозріло швидко Чан. Чанбін зразу зрозумів, що старший про все здогадується та хоче залишити їх у двох наодинці.

– Так! Так нам там потрібно… ну того… що там на потрібно… коротше ми пішли!! – пролепетав трохи нервово Сон, спотикаючись об власну ногу і ледь не падаючи у воду, обернувся і пішов слідом за Чаном. Лікс після погляду на старшого все зрозумів, і в душі був неабияк радий, що брат знав про його маленький (читати, як величезний) краш на Чанбіна.

Бін і Лікс сиділи на хиткій лавочці трапу та тихо палили, не промовляючи ні слова. Скинувши два недопалка в якусь стару бляшанку, яка лежала там вже вічність, вони сверлили поглядом власні кросівки, не знаючи про що їм розмовляти. Думок було занадто багато, але всі вони ні про що. Чанбін роззявив рота, щоб якось почати розмову, але не знайшовши підходящої репліки, передумав. А Лікс просто обернувся до нього і декілька швидких миттей просто дивився у його вічі, у такі рідні і теплі вічі. А потім підсунувся ближче і тихо обійняв Біна, так ніжно і лагідно, зовсім невинно і безтурботно. Чанбін відповів на його обійми моментально, дозволяючи цьому маленькому веснянкуватому сонечку заритися носом у власне волосся. Лікс вдихав його аромат на повні груди, стараючись запам’ятати кожен відтінок, адже старший пахнув теплою домівкою, раннім світанком, вишневими сигаретами і сонцем, таким теплим рідним сонцем. Старший почервонів кінчиками вух, але притягнув це маленьке жовте курчатко сильніше до себе, утикаючись носом у його шию. За цей час вони не промовили ні слова, їм було просто неймовірно комфортно разом і плакати, заливаючи слізьми чужу футболку, і сміятися до болю в животі, і мовчати в повній тиші, дозволяючи їхнім думкам перепліталися у вигадливих візерунках свідомості, і звичайно, просто тихо кохати. Ніхто не квапився із зізнаннями, адже для цього в них було ще все літо…

– Біні, давай ще трохи посидимо так, добре? – приглушено промуркотів Лікс, щекочучи своїм теплим подихом шию Чанбіна. Той тільки тихо угукнув, та міцніше обійняв молодшого у відповідь. Здавалося, ніби вже пройшла ціла вічність, а Чан та Джисон так і не повернулися, залишаючи двох закоханих сердець наодинці.

Коли вони все-таки розірвали ці довгі обійми, Чанбін нарешті відкрив те вишневе пиво. Молодший любив вишневий смак у всьому. Чи це цукерки, чи цигарки, чи алкоголь. Зробивши з горла декілька ковтків, старший передав пляшку Ліксу. «Був би тут зараз Чан, почав би знову читати лекцію, що я споюю його молодшого брата, і як так можна серед білого дня пити, навіть якщо це слабоалкогольне пиво» – думав Бін, зачаровано дивлячись за тим, як Лікс пив пиво, і як рухався його кадик, коли він ковтав.

Навіть такі прості речі, як спільне куріння чи довгі обійми для Чанбіна були по-особливому інтимними і важливими. За теплими тихими розмовами хлопці навіть не помітили, як уже вечоріло. Сонце сідало за обрій, розфабовуючи все навкруги у відтінки оранжевого, вітер ставав все холоднішим, заставляючи шкіру покриватися маленькими мурашками, а молочний туман над річкою починав помаленько густішати. Чанбін помітив, що Ліксу стало трохи холодно, коли той обійняв себе обома руками, тому зняв із себе чорне худі і передав молодшому. Від такого приємного знаку уваги, обличчя Лікса вмить стало рум’яним, але тихо подякувавши, він все-таки одягнув його, сильніше заривачись в теплу флісову тканину. «Воно пахне Чанбіном»- подумав Фелікс, коли вони вже збиралися йти додому, але вирішили ще затриматися на пару хвилин, аби полюбуватися чарівним малиновим заходом сонця. Давно Фелікс не бачив цієї неймовірно захоплюючої картини, адже такі вечори були тільки в його рідному селі. Малиново-фіолетове небо змінювало свою загальну картину щомиті, стаючи з кожною хвилиною все більш яскравим, а потім навпаки, аж поки зовсім не втратить свої барви і не загубиться у глибинах темної ночі. Це було схоже на картину аквареллю, з різноманітними нікому не передбачуваними комбінаціями полунично-чорничних відтінків у вигадливих заливках, немов по мокрому папері. Поки на зміну цій короткочасній красі не прийшов вічний холодний морок, Чанбін повів Лікса додому, на прощання міцно обійнявши. Вони зупинилися біля тої самої зеленої хвіртки і просто мовчки стояли деякий час, абсолютно не маючи ніякого бажання розлучатися.

– Дякую за сьогодні, – тихо пробурмотів Лікс кудись у шию старшому.

– І тобі, – усміхаючись, промовив у відповідь Бін, легенько гладячи його по плечам. Розірвавши теплі обійми і відходячи від Фелікса, він ще декілька секунд йшов спиною вперед, дивлячись на нього з ледь помітною посмішкою, і махав долонею на прощання. Фелікс помахав у відповідь і вже хотів обернутися і зайти в будинок, як дещо згадав.

– Чанбін! Зачекай, а худі? – закричав Фелікс.

– Завтра заберу! – також крикнув Чанбін, обертаючись в сторону свого дому.

Фелікс зайшов у будинок, зняв свої чорні високі кеди і швиденько побіг у кімнату. Залетівши з розбігу на ліжко, він уткнувся розчервонілим обличчям в подушку і тихенько запищав, як якесь дівчисько. В такому стані він пролежав ще декілька хвилин, а потім нарешті зняв із себе Чанбінове худі та зарився в нього носом, вдихаючи рідний запах, який так сильно полюбив. Вирішивши, що сьогодні він буде спати в ньому, Фелікс не помітив, як провалився в міцний сон, одурманений сьогоднішньою вечірньою прогулянкою.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.