задушливі стіни пансіону

FavoriteLoadingДодати до улюблених

ремуса відправляють в школу-пансіон «гоґворст», де його сусідом стає шумний хлопець з проблемною сім’єю.

аж раптом його втягують в підозріле братство «мародерів»

 

1

Першою думкою було «блять». Власне, другою думкою було більш стримане «якого біса». Вголос Ремус сказав сухе «чому ви мене так ненавидите».

А причин на таку реакцію в нього було вдосталь.

День тоді почався прекрасно, сонце світило в кімнату через відчинене вікно, а ледве теплий літній вітер залітав та охолоджував шкіру після сну. Книги були розкидані по всій підлозі після дослідження якоїсь абсолютно непотрібної теми, тож батькам довелося докласти всі свої сили, аби не наступити на листи на шляху до сина. Йшли вони повідомити радісну новину – Ремуса прийняли в школу-пансіон «Гоґворст» коштом якоїсь маловідомої стипендії! Ось тоді й радість від ранку і зникла.

І ось чого якомусь старому Дамблдору раптом стало не байдуже до освіти якогось там невідомого Ремуса Люпина з-під Лондона. Яка різниця.

Батьки такого негативного настрою не розділяли.

– Ремус, це така можливість навчатися у такому місці! Ми за все життя не назбирали б на навчання там! — тато з посмішкою зараз сидить на ліжку сина.

– Саме тому я і не маю там навчатися! — ледь не підривається Люпин-молодший і проводить рукою по обличчю, — це місце для зарозумілих снобів з грошима в дупі!

Ось і закінчилося його спокійне життя. Не те щоб він був проти повчитися в такому місці: величезні бібліотеки, досвідчені вчителі, які не будуть виганяти тебе з класу тільки тому, що ти поставав питання, яке вони не знають. Але завжди є те «але». Йому треба жити в цьому розсаднику мажорів і бачитися з ними постійно, кожен день, ранок і вечір. І ця перспектива абсолютно не надихає на нові звершення.

– Ремус, — мати лагідно поплескала по руці, — все буде добре. Ти занадто драматизуєш.

Напишете це на його могилі: «він занадто драматизував і помер від розриву серця».

Ремус лише підкочує очі й вирішує ігнорувати всіх учнів наскільки це можливо. Але до батьків в образі мовчить ще кілька днів. Просто тому, що є гордість.

Перед першим вереснем він виїжджає з кількома валізами книг: хтозна, що в тих бібліотеках є.

2

 

Біля школи … багато людей, але Ремус в голові відмітив, що тут скоріше дохуя людей. Він не знає, що зробив би, якби довелося навчатися тут з самого дитинства, років з десяти-одинадцяти. Кілька маленьких хлопців плачуть в обіймах матерів, благаючи забрати якомога далі від цього місця. Не те щоб він підтримує такі методи, але їх цілком розуміє. Атмосфера доволі задушлива. Зараз би повіситися в кімнаті метр на метр, а не це все. Але батьки посміхаються, яскраво і широко, коли бачать всі ці старі запліснявілі стіни та поля для занять спортом, і Ремусу навіть ком в горлі стає. Він не зможе зіпсувати цей день тільки через свою нелюбов до людей і снобів.

Саме тому він тільки поправляє портфель на плечі, намагається натягнути усмішку і стає поряд з татом, коли той розмовляє з якимсь чоловіком.

– Добрий день, — але чоловік з білою бородою, здається, бачить його наскрізь, адже тільки стримано усміхається на його репліку, так, наче він прекрасно знає, що Ремус вже планує валити якомога далі з цієї в’язниці.

– Мені здається занадто людно, — «не здається», і цей пронизливий погляд оглядає з ніг до голови, але без будь-якого осуду, в очах видніються маленькі хитринки, — ти маєш бути Ремус?

Хлопець тільки киває та озирається навкруги. Десь поряд ходять люди туди-сюди, всі в найкращих одежах, так, як на парад, і тільки від цього блювати хочеться. Але Ремус обіцяв батькам показати, наскільки він щасливий бути в цьому прекрасному місці; вони заслуговують на це. Десь сміється хлопець з лахматим чорним волоссям, і це настільки вибивається з картини нудних снобів, які дупу підтирають грошима, що Люпин навіть випадає з розмови на якусь мить. Але вчитель продовжує свою промову, тож нема коли рота роззявляти.

– Я багато чув про ваші академічні досягнення, містере Люпине, — жахливо улесливо погладжує борідку, — сподіваюсь, вам у нас сподобається.

«Вже не сподобалося».

– Не підведу, — себе і свої ідеали про снобів, але слова так і залишаються несказаними. Кому стане легше від дурної сварки першого ж дня. Його ще навіть в кімнату не заселили.

Мати дякує великого Дамблдора, той відсторонено усміхається та відповідає на ряд звичайних питань про навчання, предмети, попоїсти … проте уважні очі вчителя все так само стежать за Ремусом, і він нічого в цей момент не хоче більше, аніж просто зникнути з-під чіпкого погляду. Втім, він дійсно перепрошує, що має йти привітати якогось-ще-одного-сноба і тихо, майже непомітно йде собі далі в будівлю.

Всі троє залишаються стояти посеред вулиці, коли учні починають розходитися по кімнатах. Вітер не віє цього дня, сонце майже тепло світить на дерева та траву, поки птахи летять туди, де тепло, де не буде холодів та морозів. Ремус теж полетів би з цієї школи, але він обіцяв мамі. А ще тут є бібліотека.

– Ремус, ми тебе любимо, — вона трохи плескає по плечу та залишає маленький поцілунок на щоці. Так, немов це останній поцілунок перед чимось невідворотністю, перед початком навчання та смерті в стінах школи.

– Я не збираюсь тікати звідси, — розуміє, куди хилять батьки, хлопець і одразу відчуває полегшення на двох обличчях. Невже все так зрозуміло з одного погляду на нього?

– Знай, що ми завжди віримо в тебе.

Тато підозріло шмигає носом, і Ремус тільки через секунду розуміє, що саме його руки так міцно притискають до себе. Йому б обуритися таким дійствам, але серце дійсно відпускає трохи болю через від’їзд у цю колонію, тож хлопець тільки обіймає у відповідь, відчуваючи маленьку сльозу на щоці. І зовсім він не плаче. Абсолютно точно ні. Сонце засвітило в очі, ось і все.

Напруження трохи меншає після кількох хвилин обіймів, і, хоча очі трохи болять від несліз і в горлі залишається той клубок, дихати стає легше. Немов його відпустило, школа відкриває свої двері й радісно запрошує у свої запліснявілі стіни. Власне, він не знає, чи дійсно тут стіни запліснявілі, але будівля вже стара, тож важко підтримувати цілковитий порядок постійно.

– Я піду тоді?

І Ремус, взявши кілька валіз в руки, повільно чимчикує до входу, не озирається, хоча і відчуває погляд батьків спиною. Не можна, не можна озиратися, якщо він хоче провчитися в цьому пансіоні хоч трохи. І най серце болить від перспективи варитися зі снобами в цій в’язниці, головне, що батьки щасливі дати своїй дитині найкраще.

 

3

Варто йому зробити кілька кроків на подвір’ї школи, як з-за стовпа виходить невідомий хлопець з чорним волоссям. Воно довге – незвично довге для хлопця у такому закладі – і він з посмішкою підходить якраз до нього. Якби вони зараз не були в інкубаторі снобів, Ремус міг би назвати його красивим (гарячим). Але вони тут, і тут повно зарозумілих мажорів. А ще Люпин пообіцяв ігнорувати всіх.

– Ти Ремус Люпин? Новенький? — доводиться зупинитися і опустити сумки; вказувати на очевидно ненові речі ніхто не збирається, — я Сіріус Блек, твій новий сусід!

Можливо, цей Сіріус Блек і продовжує балакати про щось своє і цікаве, але в голові б’ється тільки одна думка: цей занадто шумний брюнет буде жити з ним в одній кімнаті. Ось і прийшов кінець спокійному життю і тиші в його голові. Дякую, мамо; дякую, тату; пішов нахуй, Дамблдор.

– Мило, — тільки й каже Ремус, на що отримує здивування в сірих очах.

– О, то ти вмієш розмовляти!

І він сміється. Голосно, нестримно і зовсім неаристократично. Можливо, приблизно в цей момент щось в серці Ремуса занадто сильно вдарило в голову. Просто він зі своєю натурою може помітити гарних людей, ось і все.

– Ти, на жаль, теж вмієш, — відповідає хлопець, але, навіть попри слова, злоби в голосі немає.

Блек, ймовірніше, помічає це, адже замість образи тільки усміхається, не так доброзичливо, як кілька секунд тому, а … з викликом. Щось затягується в грудях від такого погляду, але Люпин списує це на пропущений сніданок.

– Я взагалі ротом багато що вмію робити, — і підморгує.

Якщо кінчики вух трохи почервоніли, то Ремус ніколи цього не визнає. Абсолютно ніколи під страхом катувань. Це просто самовдоволений сноб з гарною посмішкою. Не більше.

– Не сумніваюсь.

«Якраз в кімнаті перевіримо»

Слова застрягають в горлі за кілька секунд, як вони вже готові вирватися і змусити його повноцінно червоніти. Але Сіріус сам вирішує щось на цей рахунок, адже вже відкриває рота для коментаря, коли збоку чується жіночий голос.

На мить здається, що йому шкода переривати розмову.

– Сіріус Оріон Блек! Йди сюди, недоумку.

– Лечу, мамуню.

Востаннє підморгнувши, хлопець зникає з поля зору, залишаючи Люпина самого посеред двору з валізами й відсутністю гадки, де його кімната знаходиться.

І тільки зараз він помічає, як насправді шумно навкруги.

4

 

До кімнати його доводить доволі милий дядечко, але Ремус ставить собі помітку ніколи в житті більше не зустрічатися з цим мудаком. Окрім мерзотної кішки, яка залишила на його штанах стільки шерсті, що можна ковдру зробити, сам чоловік з кривим носом дивився на хлопця так, немов він вирізав всю його родину й обідрав шкіру тваринці. Те, що на нього не плюнули перед входом в кімнату, здається неймовірним успіхом і щастям.

Сама кімната не дуже велика, приблизно як його власна вдома. Два ліжка стоять біля стін, і стає одразу зрозуміло, яка саме зайнята: вона вже не застелена, закидана папірцями, плакатами й книжками. Власне, чужий стіл так само завалений непотребом, але навіть з урахуванням усього цього гармидеру, воно має затишний вигляд.

Можливо, цей Сіріус з сірими очима не такий і сноб зрештою.

Розкладання багато часу не потребує: власне, речей не так і багато, а книги поставити багато розуму не треба. Кидає власну подушку для естетики, Ремус залишається майже задоволеним результатом і падає на ліжко якраз в той момент, коли двері сильно відкриваються і в кімнату заходять три хлопці на чолі з вже знайомим Блеком. Той здається задоволеним тим, що Люпин знаходиться в кімнаті.

– Ремус! Ти тут, — він валиться на своє ліжко, поки двоє інших сідають на підвіконня навпроти дверей, — я вже думав шукати тебе.

Він усміхається самому собі.

– Мене провів дуже милий чоловік з облізлою кішкою.

І поки найнижчий хлопець дістає коробку, занадто схожу на цигарки, інший брюнет з кублом волосся починає голосно сміятися. І тут Ремус згадує, що це і є той самий хлопець, який сміявся біля школи. Всі його уявлення про снобів потроху руйнуються, і важко сказати, чи він рад цьому.

– Отже, з Філчем тебе знайомити не треба, — хлопець в окулярах влізає в розмову, забирає цигарку і підпалює її, — мудак рідкісний. Намагайся не попадатися йому.

Йому мовчки простягають руку з сигаретою і Ремус, який ніколи не курив, через якусь невідому силу бере її в руки й робить затяжку. Він не курить, не любить запах куріння, але зараз, коли його горло дере від цигарок, непоганий момент почати.

– Знайомтеся, це в нас Ремус Люпин! — Сіріус повертається до друзів, що хвіст чорного волосся промайнув перед очима, — це Джеймс Поттер і Пітер Петіґру.

Кинувши погляд на двох інших, він ловить такі самі на собі, але вони не оцінювальні, ні, просто зацікавлені. Немов їм дійсно цікаво, хто такий Ремус Люпин і як він взагалі опинився в цих стінах, запліснявілих стінах.

Але дихати стає легше.

Ремус, закінчивши свою сигарету, кидає недопалок в якусь коробку і продовжує розставляти речі на столі й поличках. Проте їх замало, а інші хлопці йти не збираються, тому йому не залишається нічого, окрім як взяти першу книгу зі стопки та впасти на ліжко. Гучні розмови не стихають, і Люпин вже збирається крикнути, щоб вони замовкли, але вчасно зупиняє себе. Не тільки він живе тут, а в цілковитій тиші він і так все життя сидів. Просто треба зануритися в книгу.

– Планую якісь свої віршики в газету вставити, — зрештою зізнається Блек, коли троє лежать на одному ліжку вже без цигарок.

– Вальбурга ж заборонила, здається? — ліниво питає Джеймс і підпирає одну ногу.

– Саме тому і планую.

Ремусу здається, що це тупо. І який сенс робити щось на зло батькам? Але він мовчить, бо це не його справа, і перегортає сторінку. Тільки зараз він помічає, що читає «Ромео і Джульєтту». Жахливо. Як ця книга взагалі опинилась в його валізі; він наче викинув її одразу ж, як закінчилась ця тема в школі. Після того, як вчителька всіма словами доводила, що саме це і є найвище кохання, Люпин зрозумів, що не тре йому те неземне кохання.

Але він вже взяв, тому доводиться читати.

– Агов, Рем!

Знов про нього згадали.

– «Ромео і Джульєтту» читаєш? — отримавши один кивок, Блек розпливається в усмішці, — вони в кінці обоє померли.

Пітер тихо сміється з цього, поки Поттер дає йому п’ять. І має такий самовдоволений вигляд, що Ремус фізично відчуває потребу обломити його.

– Я знаю, — і коли помічає розчарування в сірий очах, тільки подумки усміхається, — я перечитую це лайно, щоб впевнитися, яке кохання я не хочу.

Якщо Люпин занадто довго дивився на обличчя в сміху, то це тільки наклеп. Не було такого.

– Нема в тобі романтики!

Коли заходить розмова про романтику і смерть, Ремус відкладає книгу і час від часу вставляє кілька слів, які тільки підливають масла у вогонь.

Зрештою, стіни пансіону вже не здаються такими задушливими й запліснявілими.

А план ігнорування летить в прірву першого ж дня.

 


 

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

5 Коментарі на “задушливі стіни пансіону