Загублений

FavoriteLoadingДодати до улюблених

– Май на увазі, видовище жахливе, – попередив Наото, коли детективи зайшли у ліфт, – тіло знайшов друг убитого. Зайшов випити з ним пива, а там…
– Я готовий, – Ханаґакі зітхнув. Він міг лишитися осторонь. Але розумів: якщо хоче отримати підвищення, має стикатися і з проявами жорстокості. Аби потім перешкоджати її поширенню.
Вони зайшли до тісної квартири. Труп одразу кидався в очі, оскільки лежав у центрі вітальні навпроти дверей. Такемічі вловив сильний нудотний запах крові й сечі. Наото надів латексні рукавички й бахіли і присів біля тіла. Боячись зайвий раз вдихнути, Ханаґакі став оглядати приміщення. Вбогі кімнати. Мінімум меблів. Утім, навіть на стінах помічав краплі крові. Зібравшись духом, чоловік перевів погляд на підлогу.
І остовпів.
На нього незмигно дивилися мертві очі чоловіка, котрий учора збирався пограбувати Такемічі. Заклеєний скотчем рот, пошматовані ножем щоки, криваві порізи, що тяглися від шиї до оголеного пупка. Порізи займали кожен сантиметр шкіри. Руки були туго зв’язані стяжкою. У калюжах крові моторошно біліли зуби.
Ханаґакі притулився до дверей ванни і тихо сповз на підлогу. Намагався видобути хоч звук, та голосові зв’язки наче заніміли. Очі засльозилися, а дихання стало важким і уривчастим. Чоловік відвернувся, бо ще трохи – і він заволає від жаху.
– Такемічі? – Наото одразу ж опинився поруч, закривши собою труп. – Такемічі, усе добре? Може, краще вийдеш?
– Як його звати? – ковтаючи звуки, спитав Ханаґакі. Неприємна здогадка з’явилась у затуманеній свідомості, тож він вирішив перевірити.
– Кійомаса Масатака, – відповів шеф.
– Наото, ці троє якось пов’язані, – прошепотів Такемічі, – Кісакі, Ханма і Кійомаса. А Кійомаса вчора ледь на мене не напав.
***
Друга ночі. П’ючи гіркий чай, стомлений Такемічі розповів Наото про вчорашню пригоду. Той не зводив погляду й допитувався до кожної деталі. Особливо детектива зацікавила людина, котра так перелякала Кійомасу. При житті той був не з тих, кого легко злякати. Типовий правопорушник, котрий сам наводив жах на людей.
– Ти був правий, Кісакі, Кійомаса і Ханма дійсно знали один одного, – сказав Тачібана, коли питання до напарника вичерпались, – також із Шібуї мені надіслали кілька протоколів про одну з тамтешніх злочинних банд, котра кілька років тероризувала Шібую і Шінджюку. Та трійця входила у те угрупування.
– Що за угрупування? – спитав Ханаґакі, клюючи носом. Він майже спав.
– “Токіо манджі”, – пролунала відповідь, і чоловік аж підскочив з несподіванки. Слідом промайнув спогад – Кійомаса, вдоволено вишкірившись, до напівсмерті б’є Такемічі. Довкола школярі. Вони дивляться на побиття з азартом і захватом, свистять і підбадьорюють Кійомасу…
– Такемічі! – Наото довелося підвищити голос, бо помічник завмер, широко розкривши очі. – Ти щось згадав?
– Я… – той хитнув головою. Не вірилося, що він, поліцейський, колись брав участь у боях. – Кійомаса побив мене у школі. Схоже, це були бої без правил.
– Розшукаю інформацію про це, – кивнув Наото, – іди додому, Такемічі. Поспи, у тебе жахливий вигляд. Завтра вихідний, знаю, але мені знадобиться допомога.
Ханаґакі не став сперечатися. Без перешкод повернувся додому.
“У що ж я вплутався?” – промайнула думка.
Повагавшись, Такемічі випив снодійне, молячись, аби більше нічия смерть йому не снилася.
Смертей вистачало і в реальності.
***
Він прокинувся, коли задзвенів будильник. З радістю усвідомив, що не бачив ніяких снів. Такемічі проспав менше п’яти годин, та почувався краще, ніж учора.
У відділку Наото одразу ж почав розповідати.
– Ти був правий, Кісакі, Ханма і Кійомаса входили до “Токіо манджі”. Більше того, Кісакі був за головного після зникнення їхнього лідера. Та згодом “Токіо манджі” сама розпалася. Угрупування налічувало більше ста членів. Зараз більшість живуть нормальним життям, та дехто обрав шлях злочинця.
Такемічі згадав, як у той день, коли він кинув виклик Кійомасі, Ханатаку спинили від убивства. Туди приїхали лідери “Токіо манджі”. В одного на лівій скроні було татуювання дракона. А інший…
– А хто ж був справжнім лідером? – вирвалось у чоловіка. Здавалося, відповідь на це питання може вирішити все на світі.
– Інформації про нього немає ніде, – відповів Тачібана, – наче її хтось навмисне знищив. Я розпитав про цього лідера у колишніх учасників групи, яких встиг знайти у соцмережах. Та вони не знали. Чи їм не казали. Що ж, уся надія на Ханму. Я відправив до нього додому поліцейських, аби його привезли на допит. А поки маю піти дізнатися про результати розтину. Ти ж забери висновки експертиз з місця вбивства Кісакі й дочекайся Ханму. Якщо я спізнюся, починай допит без мене.
Такемічі навідався до криміналістів. Отримав папку з паперами і пішов, читаючи на ходу. На трупові не виявилося чужих органічних часток. Зате знайшлися часточки лакового покриття, яке використовують для бит. По периметру знайшли недопалки та порожні пляшки, але схоже, їх принесли місцеві пияки. Та варто було б опитати і цих людей.
Загалом, нічого. Убивця добре підготувався. Лишався кольт. Навіть якщо в Японії придбати зброю нелегко, це можна зробити в обхід правилам.
“Ото справа трапилась”, – думав Такемічі, чекаючи, коли привезуть Ханму, – “краще б це було розслідування дрібного пограбування абощо. Бо кожного разу, коли я бачу трупи в такому стані, хочеться тікати світ за очі”.
Детектив терпляче чекав, аж поки не повернулися поліцейські. Вони доповіли, що Шуджі Ханми вдома нема. Ханаґакі поїхав з ними, аби оглянути квартиру чоловіка. По дорозі відправив Наото повідомлення про останні події.
У розкішній квартирі Ханми Такемічі не знайшов нічого, що б пролило світло на смерть Кісакі й зникнення господаря апартаментів. Зате у вітальні помітив фото – Тетта й Шуджі дивляться у камеру. Обидва у ділових костюмах. Шуджі вищий, з чорним волоссям і окремими білими пасмами. Гостре суворе обличчя, байдужий погляд. На тильних сторонах долонь – татуювання у вигляді ієрогліфів.
“Вони завжди з’являлися разом”, – згадав детектив, – “пізніше заснували банду “Вальгалла”, щоб розгромити “Токіо манджі”, але Майкі… Стоп. Хто такий Майкі?”
Такемічі щиро намагався згадати ще бодай щось. Спогади знову обірвалися. Треба спитати Наото, чи не було у “Токіо манджі” хлопця на ім’я Майкі.
Бо Майкі був важливим.
Детектив приніс до відділку все, що мало б значення. Наото тим часом оголосив Шуджі Ханму в розшук.
– Не розумію, чому він утік, – врешті зізнався Тачібана, – зі свідка Ханма перетворився у підозрюваного. Доведеться ще раз опитати помічників Ханми і Кісакі. Може, у цих двох було якесь таємне місце чи сховок? Тепер щодо Кійомаси. Смерть настала позавчора між дванадцятою й другою ночі. Майже одразу після того, як Кійомаса ледь не напав на тебе. Убивця знову не залишив слідів. А жертва, схоже, знала його, бо слідів злому не було. Кійомасу оглушили ударом у щелепу. Схоже, били ногою. Тоді вбивця зв’язав його і довго катував. Вирвав зуби і нігті. На тілі знайдено безліч колотих і різаних ран від мисливського ножа з зазубреним лезом. Зламані ребра, пошкоджені внутрішні органи. Причина смерті – зупинка серця внаслідок больового шоку. Це… – Наото зітхнув і потер перенісся. Не міг сердитися чи дратуватися. Був надто виснаженим.
– У нього було багато часу, – зауважив Ханаґакі, – сусіди нічого не чули?
– Все відбулося швидко, Кійомаса вирубився, не встигнувши видати і звуку, – відповів Тачібана, – а потім йому заклеїли рота, – помовчавши, детектив додав: – Його катували з певною метою. Тортури тривали довго, тож можна зробити висновок, що від Кійомаси хотіли щось дізнатися.
– Або помститися, – докинув Ханаґакі, – якщо порівняти два убивства, можна помітити, що вони скоєні з особливою жорстокістю. Найчастіше так убивають, аби помститися за щось особисте.
– Ворогів у Кісакі й Кійомаси було чимало, – сказав Наото, – займемося цим у понеділок. Проте стеж за повідомленнями, я напишу, як з’явиться щось важливе.
– Добре, – кивнув Такемічі, – слухай, Наото, Хіната вдома?
Шеф глянув на годинник.
– Вирішив навідати сестру? Вона буде рада, ти давно не заходив. Я їй зателефоную.
– Дякую, – кивнув Ханаґакі, посміхнувшись. Думка про те, що він зустрінеться з Хіною, була першою з приємних за ці дні. Він хотів відволіктися від убивств і поспілкуватися з подругою на буденні теми.
Вечір ще не настав, коли Такемічі зайшов до квартири Тачібани. Хіната обняла його. Вона була надзвичайно доброю. А ще – сміливою. Остання думка навіяла спогад: Хіната у метро просить хлопців посунутися, аби дати місце бабусі. Ті аж затряслися, коли Тачібана грізно на них глянула. Очі жінка мала великі й світлі. Дивлячись на неї, Ханаґакі не розумів, чому не став зустрічатися з Хіною. Адже вона явно виражала симпатію до нього.
Тут же згадав, як білявий хлопець зі спогадів обіймав його. “Я що, проміняв Хіну на якогось незнайомця?!” – вжахнувся чоловік.
– Ти давно не заходив, Такемічі, – мовила Хіната, коли вони сіли у вітальні. Вона приготувала чаю. Детектив узяв чашку, бо поруч з Тачібаною не знав, куди подіти руки. І ледь не обпік пальці. – Наото казав, що сталися жахливі вбивства. Як ти?
– Трохи розхвилювався через це все, – зізнався Ханаґакі. Розхвилювався – це м’яко сказано, та він не хотів лякати жінку. – Я не очікував, що так станеться. Але треба звикати. Я сам обрав роботу в поліції.
– Це Наото порадив, – заперечила Хіната, – ти довгий час не міг визначитися, ким хочеш стати.
– Це схоже на мене, – згодився Такемічі, – слухай, Хіно, а з ким я дружив у середній школі? Хотів би побачитися з друзями, та нікого не можу згадати.
– Я пам’ятаю лиш кількох, бо ми вчились у різних класах, – сказала Тачібана, – Ацуші Сендо, Кадзуші Ямаґіші, Макото Судзукі. І ще був твій друг дитинства Такуя Ямамото.
Коли Хіната вимовляла імена, у пам’яті чоловіка спливали обличчя друзів. Аккун любив стильні зачіски і був за головного у їхній групі хуліганів. Ямаґіші й Макото – ті ще придурки. Такуя завжди міг підтримати Такемічі. Де ж вони зараз? Чому не намагалися зв’язатися з другом?
– У другому класі ви стали часто кудись зникати, – продовжила співбесідниця, – ти нічого не розповідав. А під Новий рік ми розлучилися.
– Що? – найгірші побоювання Ханаґакі підтвердилися. І чоловік точно знав – це він був ініціатором розриву.
Та що з ним сталося?
– Це засмутило мене, але ти сказав, що знайшов свою людину. Ким би ця людина не була, сподіваюся, ти щасливий.
Такемічі захотілося відлупцювати себе. Він не міг пригадати, яку дурню говорив тоді своїй дівчині. Було дуже соромно. Хіна дбала про нього, підтримувала, обробляла рани, коли Ханаґакі приходив побитий, допомагала вчити уроки. А він просто її кинув.
“Лишенько, який я ідіот”, – картав себе детектив, – “зараз би повернути час назад і виправити ту дурню, що я накоїв. Як шкода, що це неможливо”.
Вирішивши змінити тему розмови, Ханаґакі став розпитувати у подруги про роботу. Хіната працювала вчителькою у молодших класах. Вона з захопленням розповідала про учнів, а Такемічі подумки повторив імена товаришів. Потрібно їх навідати.
Через дві години чоловік попрощався з Тачібаною. Наото ще не повернувся. Сховавши руки в кишені пальто, Такемічі йшов нічним містом і обдумував усе, що згадав. Дивно. Довгі роки пам’ять ніби була заблокована, аж тут зненацька спогади навалювалися один за одним. Певно, ім’я Кісакі Тетти стало тригером. Судячи з досьє, яке детектив прочитав у відділку, Кісакі був неприємним типом. То які у Такемічі з ним були стосунки?
У провулку, повз який проходив чоловік, щось брязнуло. Ханаґакі спинився. Його охопило відчуття тривоги. Рука машинально намацала кобуру з табельною зброєю. Свідомість волала тікати якомога далі. А чоловік усе вдивлявся у пітьму, де, здавалося, дрімав якийсь монстр, що от-от накинеться на жертву. Але монстрів не існує (“а хто тоді вбив Кісакі й Кійомасу?”), треба забиратися. Щось зашурхотіло, почулися кроки.
– Агов, – почувши голос за спиною, Ханаґакі аж підскочив. Треба ж так налякати. – Це, часом, не ти загубив?
Такемічі повернувся. І зустрівся поглядом з чорними очима. Такими чорними, що могли б поглинути світло усього всесвіту. І такими знайомими, що аж защеміло в серці. Біляве волосся до плечей, посмішка на блідому обличчі – лагідна і дружня. Одяг був завеликим, але незнайомець на це не зважав.
Нарешті Ханаґакі побачив обличчя того, хто йому снився. І не знав, що сказати. Як відреагувати. А пересохлі губи самі вимовили:
– Майкі…
Чорні очі округлилися від здивування. Схоже, незнайомець не очікував від Такемічі… чого саме? Що детектив згадає, як його звати? Ханаґакі й сам не знав, як так сталося. Але напружено чекав, що скаже білявий чоловік.
– Овва, Такеміччі, ти згадав, – посмішка на тонких губах стала ширшою, а в очах ніби зажевріла надія на щось. – Це часом не твій телефон?
– То ти Майкі? – допитувався детектив, не помічаючи, що співрозмовник тримає його телефон. – Ми раніше були знайомі, так?
Після цих слів обличчя Майкі скам’яніло. Посмішка зникла, а погляд став відстороненим і крижаним. Ханаґакі аж зіщулився. Він не знав, що людина за мить може стати настільки моторошною.
– Гарно ж ви постаралися, – Майкі зиркнув у провулок, ніби говорив з пітьмою, – я це так не залишу.
– Про що це ти? – Такемічі нічого не розумів. Білявий чоловік неохоче відвів погляд від провулку. Повільно підійшов до детектива. Пильний погляд змусив тіло Ханаґакі покритися мурашками. Заодно він згадав, як Майкі постійно зазирав йому в обличчя, змушуючи брюнета ніяковіти.
– Мені цікаво вивчати тебе, Такеміччі, – говорив Майкі, наминаючи дораякі, – твої емоції дуже легко розпізнати, ти знаєш?
Ханаґакі не мав уявлення, чого чекати від цього типа. Той незворушно витріщався на детектива, котрий боявся навіть видихнути. І тут суворий вираз змінився посмішкою.
– Я радий, що з тобою все гаразд, – і Майкі обняв Такемічі. Ханаґакі стояв, боячись поворушитися, бо спогади про щасливі дні, проведені з цим чоловіком, накрили його, наче хвиля. Детектив заплющив очі, розчинився в обіймах і навіть не відчув, як по щоках течуть сльози.
– Ти повернувся, – власний голос здавався чужим і охриплим.
– Я і не зникав. Був неподалік. Такеміччі, ти плачеш?
Ханаґакі похитав головою. Стільки питань роїлось у голові, а він не міг двох слів докупи скласти. Досі не вірив, що Майкі знову з ним.
– Мені снився сон, де ти помираєш, – зізнався детектив, – і я не зміг тебе захистити.
Майкі ці слова нітрохи не стривожили. Він скуйовдив волосся Такемічі, як робив це безліч разів.
– Я не збираюся помирати, – відказав він, – у мене ще є справа. Дуже важлива. Іди додому, Такемічі. Ще зустрінемося. Бачу, ти розгублений. Маєш привести думки до ладу. Тоді й поговоримо.
Майкі пішов у злощасний провулок, не забувши тицьнути детективу телефон. Такемічі хотів застерегти блондина, аби той не йшов. Без Майкі відчув себе самотнім і неповноцінним. Ніби Майкі доповнював його всесвіт. Як можна було забути цю людину? Як Такемічі міг?
“Або мене змусили забути”, – від несподіваної думки чоловік зблід, – “дідько, невже аварія, в яку я втрапив, не була випадковою?”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: