Через вікно пробиваються сонячні промені, а легкі фіранки колихає вітер, що увірвався до класу. Учні чують дзвінок, що сповіщає їх про завершення уроку і як би викладач не намагався, а втримати старшокласників йому не вдалося. Деякі вже повибігали з класу разом зі спортивними сумками й поспішили до клубів під крики старости. Інші ж продовжили повільно збиратися, навіть не звернувши на це уваги.
— От же ж… Я їм таке влаштую!
— Юкі-сан, забудь, все одно ти не виправиш їх, — зауважила одна з дівчат, кидаючи на плечі шкільну сумку.
— Так, Юкі-кун, — погодився однокласник, але це лиш більше розлютило старосту.
А поки у класі продовжувався шум і чвари, Юмено спокійно оминула всіх і пішла у напрямку спортивної зали, все ще плекаючи надію, що сьогодні їм поступиться баскетбольний клуб. З такими думками та крокувала далі, доки не почула з будівлі знайомі голоси та дзвін шпаг. Спортсменка відразу пришвидшилась, мало не переходячи на біг. Вона нетерпляче заглядає у напіввідчинені двері й за мить вже задоволено відчиняє їх, забігаючи всередину.
— Добрий день!
— Хай, Юме-чан, — вітається з нею одноліток, показавши обличчя, на якому грала усмішка, але хапається за правий бік, коли відчуває пекучий біль. — Гей!
— Не лови ґав, дурнику, — прощебетала дівчина, що зараз стояла навпроти балакучого спортсмена.
— Я тобі зараз… — з погрозою в голосі почав суперник, натягаючи маску назад.
Фразу він так і не закінчив, бо вони миттєво схрестили шпаги й абстрагувалися від зовнішнього світу. Юме лиш закотила очі, та пішла до роздягальні, щоб лишити речі й переодягтися. Та відволік її крип дверей, що неочікувано пролунав у тиші маленької кімнатки. У приміщення зайшла одна з кохаїв Юмено та зразу підбігла до своєї сумки, лиш привітавшись з старшою, більше не промовивши ні слова.
Згодом третьокурсниця, як і хотіла, вже стояла навпроти одного зі своїх колег по клубу у вихідній позиції. За мить вже виконує салютує, а після команди починає атакувати. Першу ж спробу супротивник присікає, схрещуючи шпаги.
Токіто й надалі продовжує проводити атаки, інші прийоми, паралельно захищаючись і врешті наносить укол.
***
У обох фехтувальників збилося дихання. Доки Юме, спершись на коліна, намагається його вирівняти та привести до норми прискорене серцебиття, її супротивних лежить прямо на доріжці. Переглянувшись, вони розсміялися.
— Гадаю, сенсей залишилась би не сильно задоволеною, — зауважила Токі, але її знайома лише махнула рукою та нарешті стягнула з голови задушливу маску.
Вони відійшли до стінки, щоб відпочити й попити води, та не встигла Юмено присісти, як її гукнула одна з однолітків, повідомлення якої змусило відкласти відпочинок на деякий час і піти до роздягальні.
Як тільки двері відкрилися, з сумки почулася знайома фехтувальниці мелодія. Схоже телефон у кишені сумки все продовжував дзвонити, і невідомо скільки часу ще б ігнорували дзвінок, якби ніхто не сказав про це їй. Старшокласниця підбігла до своїх речей та, витягши телефон з кишені, натиснула потрібну кнопку. З динаміку одразу пролунали крики, які змусили Юме хутко прибрати мобільник від вуха і повернути назад лише коли шум трохи стих.
— Я тобі що казав? Ти чого ще не вдома?!..
Їй залишалося лише слухати скарги й крики. До кінця дзвінка вона не змогла вставити ні слова. Натомість батько все продовжував тираду, доки нарешті не повідомив свою вимогу, після чого зразу відключився. Юме лише скорчила гримасу. Настрій зіпсутий і навряд зараз їй його щось підніме.
Pov. Yumeno.
Я мало не кинула телефон об стіну. Старий бовдур! А щоб його чорти дерли! Я не змогла втриматися від крику, після чого кинула телефон до спортивної сумки.
— Так… Юмено, заспокойся. Ти в школі, тримай себе… Круто, я тепер ще й сама з собою розмовляю. Дідько!
Повільно вдихаю та видихаю, доки лють трохи не вщухає. Зараз, хоча мені цього й не хочеться, я мушу відпроситися з тренування. А я навіть не встигла як слід розім’ятися… Всього один спаринг! Такого короткого тренування у мене в житті не було!
Однак продовжувати істерити нема сенсу, інакше вдома влетить мені ще більше. Тому я швидко, наскільки це було можливо, зібралась з думками й вийшла з роздягальні. У залі тренерки ще нема, тому йду на її пошуки. Попередивши насамперед друзів, я відкриваю двері спортивної зали, які з огидним скрипом піддаються. Але не маю часу звертати на це уваги й зразу йду вперед до основної будівлі. Вона наче йшла до учительської, щоб вирішити щось на рахунок змагань. Я так і не зрозуміла якщо чесно, але навряд випадково підслухані фрази несуть в собі щось важливе для мене. Якщо не враховувати те, що я знаю про можливе місце знаходження Івата-сан.
Швидко підіймаюся сходами та випадком стикаюся з кимось, але мені ніколи довго розмовляти, тому лише швиденько вибачаюся і біжу далі, доки нарешті не опиняюся перед учительською. Щойно я тягну руку, щоб постукати двері відчиняються і я запираю із занесеною рукою перед своєю тренеркою. Оп. Незручно вийшло… Зразу ховаю руку за спину.
— Як раз хотіла з вами поговорити… — почала я, але Івата-сан виставила долоню вперед призупиняючи мене.
— Телефонував твій батько. — А щоб його… Вона дійсно виглядала злегка розчарованою. Що цей ненормальний їй наговорив? — Він дуже… Кхм…
… — Ви що там? Недочуваєте? Зовсім подуріли?! На якого біса їй здалися ваші тупі заняття, якщо з вашого спорту тільки якісь папірці, залізяки та травми! Негайно закінчіть пудрити мізки моїй доньці!
—… Наполягав на тому, щоб я тебе відпустила, тому йди.
— Але…!
— Можеш йти додому, — суворо сказала жінка, поклавши руку мені на плече. — З тренуванням нічого не буде.
— Вибачте! — я вклонилася їй. — І-і дякую!
***
Я відчиняю двері та повільно знімаю взуття після чого на пальчиках рушаю до кухні, де, О радість (!) не бачу батька. Зате прекрасно бачу маму яка все метушиться накладаючи на стіл. Я, навіть не збираючись переодягатись, хапаю тарілки з готовими стравами й несу до вітальні, паралельно ведучи буденну розмову з нею. Мама відповідає односкладно та коротко, певне, перебуваючи десь у своїх думках. Не дивно.
Я беру чергову тарілку зі столу та збираюся нести її, як з-за стіни висовується патлата голова. Дідько… Йому лиш в жахах і зніматися…
— Батька ще нема?
— Я думаю ти б почув, коли він повернувся, — відповіла йому я та вже була на шляху до іншої кімнати, коли чужа рука краде з тарілки канапку.
— Гей!
— Бі, — тихо виправив мене Сато й попрямував до барної стійки.
— Ви ж знаєте що такі слова в нашому домі небезпечно казати, — почувся мамин голос, після чого ми відповіли з братом одночасно:
— Батька вдома нема.
— Все одно будьте обачніші, ви ж його знаєте, — відповіла Рем та поклала перед сином тарілку зі смаколиками, та, наче оцінюючи роздивилась його обличчя, після чого трохи розтріпала волосся. — Так краще.
Ця велика дитина лиш усміхнулася та знов потягла руки до смакоти, але я встигла врятувати свої моті!
— Юмено!
— Я вже як вісімнадцять років Юмено!
***
Щойно ми закінчили з приготуваннями, відчиняються двері й заходять гості. Сато йде в коридор, доки мама тягне мене й сестру туди ж щоб привітатися. Я не розумію який в цьому сенс, але йду, щоб не відхопити за нахабство і невихованість. Коли ж всі «церемоніїя» закінчуються, ми нарешті сідаємо за стіл.
Слава всім богам можна поїсти. Це ж одне з найкращого в житті. От скажіть в чому щастя як не в їжі? Вже після того як опиняюся на своєму місці, я забуваю про всіх і вся і просто насолоджуюся стравами. О Камі, яка смакота. А це що? Вай, мама приготувала скумбрію! Чудо-жінка! Ммм…
Але, як виявилося пізніше, доки я була зайнята смаколиками, вона навіть бісики оченятами не пускає в його сторону… Дивно, я думала все піде по банальному сюжету якоїсь романтичної манґи, а виявляється тут може й щось цікавеньке. Ну, в неї все одно шансів кіт наплакав, але подивитися за драмою я ніколи не проти. Хоча… Камі, яка тут драма, я зара засну прямо тут. Це навіть гірше за російські мелодрами… Хоча, ні, з цим жахом не зрівняється нічого…
Але всеодно нудьга… Мало того що ці ніяк не комунікують, а лише животи набивають (проте не можу їх за це судити! Я ж не винувата, що моя мама так чудесно готує. Кожен побачивши цей прекрасний стіл зрозумів би мене. Єдиний позитивний пункт у тому що приходять гості), а ще й дорослі гомонять про якісь нудні речі. Ні там тобі чутки якісь, ні жарти за 30 хоча б. Ці все про роботу! Обговорюють якісь ділові моменти, про які мені максимально не цікаво слухати.
Проте згодом, доки я знов звернула увагу на смакоту що стоїть переді мною, дорослих за столом вже не було. Чесно, я навіть не помітила коли вони зникли, але то й на краще. Вони певно з колегою вийшли на перекур, але хто зна про що чоловіки говорити будуть. А доки ті там займаються своїм, тут мама, схоже, намагалася зав’язати діалог:
— А, де ви вчитеся?
— В сусідній префектурі, на факультеті дизайну, — спокійно відповіла дівчина, а Сато лише голосно усміхнувся, після чого став центром уваги всієї жіночої половини, що зараз знаходилася в кімнаті. Проте мене більше цікавив інший чоловік, наприклад той смажений лосось.
Загалом ніякого конструктивного діалогу не вийшло, що й не дивно. Все тільки зробило атмосферу ще більш напруженою. Час тягнувся довго, доки чоловіки, голосно розмовляючи та, о диво! , сміючись зайшли до вітальні. Видно було, обидва мають якусь до біса важливу новину, і були нею однаково жах як задоволені. Моє передчуття прямо-таки кричало про це, тому я приділила цим людям трохи більше уваги.
— Ми про що хотіли вас повідомити, — почав був батько (Ха! Я не помилилася!) і вони переглянулися з другом. Невже хочуть вийти одне за одного заміж? Я лиш підперла голову рукою в очікуванні наступних слів, мало не позіхаючи. — Сато, Юрі, ви вже дорослі, тому ми вирішили вас заручити.
Мертва тиша. Я вам клянуся всі затихли. Лиш може сусідська собака гавкала, стіни в нас таке собі, тому й звукоізоляція паршивенька. А доки всі сиділи мов німі, я знов потягнулася до смаколиків, беручи ще шматочок лосося.
— Тобі подобається мій братик? — запитала Нанао, перервавши нарешті тишу.
— Хм… — гостя задумалася, але скоріше просто удавала. І їжаку зрозуміло що Сато її не… — Мені більше подобається твоя сестра.
Лосось не дійшов до мого рота. Рука так і завмерла на половині шляху, а в когось схоже трохи рису впало назад у тарілку. Матінко… Ось це ти загнула, сестро…
І цього разу, як думаєте, хто став спільним об’єктом для споглядання? Ні, не я, це була усміхнена гостя, яка ще й підморгнула мені. Я відчула як палає обличчя. Надіюсь макіяж приховає рум’янець, якщо він є… Бо буде максимально незручно.
Кінець pov. Yumeno.
— Та моя донька так жартує, — запевнив гість, та посміявся. Його пародію на хохіт згодом підхопив і голова сімейства Токіто, після чого подали тихі ознаки життя й інші присутні.
Коли ж ще одна німа сцена була позаду, чоловіки знов почали говорити про заручини:
— Ну, прекрасна ж новина, — запевнив батько трьох дітей і злегка штурхнув сина в плече. — Як добре, скажи?
Сато мовчав, хоча, схоже, питання було риторичним. Хлопчина був натягнутий як струна, в той час як обличчя було незмінним. Якби незнайома людина подивилася на хлопця зараз, то нічого б не помітила, але Юме здалось що палички зараз тріснуть в його руці.
— Не думаю що це найкраща ідея, ми ж ледве знайомі, — студент насилу посміхнувся та повернувся до батька.
— Так, ми… — хотіла було підтримати його гостя, та її батько обрізав усі спроби.
— Ось і дізнаєтеся. Ми ж не змушуємо вас одружуватися, це лише заручини поки що, ви маєте час, щоб пізнати одне одного.
— Але…
— Сато, ніяких «але», все вже вирішено, — суворо відповів Кента й вдарив кулаком по столу. — Тема за…
— Я проти.
— Я та…
— А вас ніхто не питає, — підтримав свого колегу батько Юрі. — Ви ще нам потім подякуєте.
***
— Ах ти ж, телепень! Я йому як краще, а він гля що коїть!
— Не бачу в цьому нічого «кращого».
— Норіко, ходи за мною, бешкетнице, — Юмено взяла сестру на руки й пішла на другий поверх, чуючи позаду крики. Які все більше лютили її.
Старшокласниця одягла сестрі навушники, на радість малій, дозволяючи пограти в комп’ютер.
Доки на першому поверсі не вгавали крики й чвари, об стіну навіть вже полетіло щось, і судячи по звуку то бува залізна милка.
— Повір, Сато, ти мені ще подякуєш, — на останок сказав чоловік та голосно гупаючи залишив у кухні сина одного.
До кімнати хотіла зайти Рем, але вирішила що краще зараз не чіпати дитину, тому повернулася до своїх справ, а за мить почула шум і стук зачинившись дверей. Все що їй залишалося це зітхати.
***
Було вже досить темно, дорогу освічували ліхтарі та дуже рідко автомобілі, які проїжджали мимо. Сато спочатку йшов навмання, просто нісся тротуаром, перебуваючи у своїх думках. Він був надто знервований, щоб забивати голову чимось іншим. Все стискав руки в кулаки до крові на долонях та коли починало сильно пекти, розтискав.
Студент тинявся вулицями, думаючи про останні події, доки не набрів на цілодобовий магазинчик. Ідея, яка спала на думку була одною з найгірших з деякої точки зору, але зараз здавалася Сато навіть дуже непоганою. Повагавшись секунд десять, гіпнозуючи крамничку, він все ж зайшов до неї.
Повільно ступав між рядами, роздивлявся полиці в пошуках потрібного. Токіто все ще не заспокоївся після сварки, тому був трохи розлючений, крок здавався досить важким, та й весь хлопчина був наче бомба уповільненої дії. Поклавши руки до кишень олімпійки він все йшов далі, доки погляд нарешті не зачепився за потрібний йому товар. Студент пришвидшив крок і скоро вже був біля полиці з алкоголем. Пошук бажаного продовжився. Тепер студент більш уважно розглядав товар на полицях, етикетки на пляшках, шукаючи конкретний напій і скоро його знайшов та вже схопив пляшку вина, проте хтось потягнув її в інший бік і Сато був змушений відволіктися. Перед ним стояв хлопець, на вигляд був молодший, але підтягнутий, тому може хтось припустив би що він першокурсник в універі. Проте якийсь похмурий та й сам собі на думці, довге волосся було трохи скуйовджене, а чубчик заважав розгледіти обличчя, він дивився в підлогу та навіть не зразу звернув увагу, що не отримав бажаного. Пройшло всього кілька секунд, після чого незнайомець отямився і перевів погляд на стоячого перед ним Сато. Хлопець блимнув разів зо два, дунув, намагаючись таким чином прибрати з обличчя волосся, яке здається заважало йому дивитися. А згодом нарешті відпустив ширшу частину пляшки, яку тримав до тепер.
— О-ой, вибачте, що це я…
Хлопчина видався студенту трохи засмученим, та й синяки під очима, які були тепер видні, коли той заправив чубчик, та й вигляд ніби він щойно з вагона метро вранці, додавали враження. Не довго думаючи Токіто лише махнув рукою та пішов до каси, проте незнайомець за ним не попрямував.
— Довго тебе чекати?
— Га…?
Незнайомий хлопчина, як здалося Сато, із затормоденою реакцією, що трохи вибішувало другого, тільки витріщався, стоячи на місці.
Сато закотив очі та важко зітхнув, намагаючись опанувати себе. Він різко повернувся на дев’яносто градусів, стоячи до юнака півобертом. Токіто глянув на недовірливого хлопчину з ніг до голови, наче оцінюючи.
— Як тобі буде завгодно, — розвів руками він, та попрямував геть.
— Га?!
***
— Все ж пішов, — саркастично помітив старший.
— Однаково не продали б алкоголь, це був мій шанс, — усміхнувся незнайомець.
— Тоді чого хапався за пляшку?
— Надія вмирає останньою… ? — обережно запитав юнак, поправляючи завеликий на нього светр, який ледве тримався на плечах. В той самий час нарешті взявся за волосся, зав’язавши його резинкою що була на руці. — А ти чого вирішив мене з собою потягти?
— Хм. Подумав ти непогана компанія? — задумливо проговорив Сато, крутячи в руках скляну тару яка поки що була наповнена рідиною.
***
— Ти що? П’єш уперше? — піднявши брову, запитав Токіто і посміхнувся.
— Ні, — не дивлячись на явну провокацію, хлопець відповів спокійно, та продовжив: — але мене бісять люди які не вміють пити, а ще похмілля… Тому не люблю вживати.
Сато скорчив гримасу, та ледь втримався, щоб не спародіювати співрозмовника. Зібравши думки до купи він заговорив знов:
— Накамура-кун… Що ж це ти такий… Гм… Ввічливий? Наче ти не старшокласник, а… Ну не знаю… Вчитель.
— Вчителі ввічливі лише у під час уроків, — похмуро помітив Накамура. — Повір мені, я знаю.
— Воу, малий, невже такий обізнаний? — скептично мовив Токіто, й усміхнувся.
— Типу того, — старшокласник відпив ще ковток з пляшки.
— Добре, тоді… — Токіто про щось активно думав, а тоді клацнув пальцями та з посмішкою повернув голову до нового знайомого. — Філолог?
— Майже вгадав. Цікавлюся літературою, — криво усміхнувся хлопець.
— Ти прямо збір кліше, — прощебетав Сато та зробив ковток. — М! М! Розкажи ще чогось про себе!
— Нащо?
— Ну розкажи-и-и!
— Камі, як же дратуєш… — Мінору торкнувся скроні та заплющив очі, миттю їх відкривши. Ще раз глянувши скоса на співрозмовника, який вже очікував на розповідь, старшокласник опустив руки. — Що саме ти хочеш почути?
В результаті, розслабившись під дією алкоголю, Накамура розповів новому знайомому майже всю автобіографію, а Сато лише слухав, нічого не кажучи натомість про себе. Проте, як би важко студента не було вмовити, хлопець витяг з нього декілька маленьких фактів по типу де навчається Токіто і подібного. Загалом нічого важливого він не дізнався, ну або так здалося б сторонній людині. Але зараз не про це.
Отож, доки Сато давав відповідь на чергове питання нового знайомого, розповідаючи про свій улюблений колір, Накамура вже потроху клював носом.
— Будь ласка, стули пельку, — похмуро попросив старшокласник, потираючи очі.
— Ти сам мене попросив.
— Хто ж знав що художники такі… Дивні, — відповів школяр, передаючи пляшку Сато, який радо її прийняв та, збовтавши трохи вміст, зробив ковток, закинувши голову.
— Такі вже ми… — студент відставив пляшку на бетонні поруччя і подивився на небо (де-не-де вже було видно зірки) та раптом розсміявся, а Накамура аж здригнувся від несподіванки.
— Ти ненормальний?
— Мені просто добре, — відповів хлопець та оперся руками позаду. Він посміхався. — Дякую що склав компанію.
— Вимкни сентименталіста…
Сато лише знов розсміявся, змушуючи нового знайомого косо на нього поглядати.