-
Дівчина прокинулася від запаху гару та диму, намагається сфокусувати очі, але це слабо вдається. Гостра головна біль пронизує скроні. Раптово у пам’яті спливає спогад про падіння з корабля, після якого вона повинна була перетворитися на криваве місиво . “Невже я померла і потрапила до Авернусу? Ні..не може бути.” – подумала дівчина. Хоча довкола і все палало наче у пеклі, їй все ж таки вдається розгледіти силуети уламків корабля, який її викрав. На пам’ять приходять образи огидних чудовиськ з мацаками на “обличчі”, якщо це так можна назвати. Жах та огида від спогадів про пуголовка в оці змушують нутрощі здригатися. Все це ніби страшний сон. Дівчина виходить на чисте повітря, щоб озирнутися. Ні. Все було цілком реально. Палаюче і димне пекло було оточено незнайомою для неї природою. Незнайомі ландшафти. Незнайомі рослини. Дівчина ніколи раніше не бачила такого скупчення рослин і дерев. А повітря було прохолоднішим і вологішим ніж на її батьківщині. Все здавалося диким. Невже…це ліс? До цих пір вона могла тільки читати про нього у величезній бібліотеці свого батька. Він здавався їй безкінечним, диким, відчувався для неї як інша планета. Це вже не її дім у Калімшані, за стіни якого вона виходила стільки разів, що можна по пальцях порахувати. Калішитським жінкам рідко дозволялося вийти на вулицю без дозволу чоловіка, батька чи брата. Тут дівчина відчуває нестачу повітря. Де вона? Що робити? Вона одна посеред ворожого та незнайомого їй світу, виснажена після довгих блукань по пустелі Калім. Навички виживання звісно були відсутні. Голод та спрага затуманюють розум. Все ж таки вона вирушає далі.
-
Дівчина мала властиву для багатьох калішитів мініатюрну, худеньку фігурку, яка не виділялася формами, смагляву шкіру та довге, тяжке і чорне мов вороняче крило волосся, яке досягало до поясу. Важко було оцінити, красива вона чи ні. Вона була вся в брудних потіках від поту та землі, та сонячних опіках. Її губи пересохли та потріскалися від нестерпної спеки, яку їй довелося терпіти перебуваючи у пустелі. На брудному та смаглявому обличчі горіли два яскравих смарагдових ока. Такий колір очей був рідкістю серед жителів Калімшану.
Блукаючи серед уламків корабля, дівчина побачила єльфійку в обладунках, яка лежала на землі без тями. В руці в неї була дивний багатогранник з гострими шипами. Калішитка з опаскою підійшла до ельфійки та розштовхала її. Та прокидається і оглядається здивованими очима. Дівчина злякано відскочила в сторону і стала в бойову позу.
– Гей, нам не обов’язково бути ворогами. Я не збираюся тебе атакувати. – промовила ельфійка.- Тим паче, це ти тоді врятувала мене з капсули.
Калішитка заспокоїлась і опустила руки, якими вона збиралась створити закляття.
-Я жива…- продовжила напівельфійка.- Як це можливо?
-Я не знаю. – відповіла дівчина, а трішки подумавши продовжила – А в тебе в голові теж цей….
-Пуголовок? Так… Нам терміново потрібен лікар.
-Лікар? В цій глушині?
-Тут можуть бути села. А там можуть бути знахарі та травники.
-Тоді рушаймо. – рішуче закінчила дівчина.
-Тож…ми подорожуємо разом? – невпевнено спитала напівельфійка.
-Так. – твердо відповіла калішитка, наче це було очевидно.
Ельфійка трішки здивувалася те що дівчина так швидко прийняла рішення за неї, але не стала сперечатися.
Через деякий час наші мандрівники почули, як хтось кличе на допомогу. Обидві пішли на голос. Серед галявини стояв гарно вдягнутий ельф у повній розгубленості. Перше що кидається у очі – його надмірна блідість. Хоча можливо це через страх, який відчували зараз усі.
– Гей! Допоможіть хто небудь! – закричав ельф.
Обидві дівчини невпевнено підійшли до незнайомця, який, здавалось, ось ось впаде в паніку.
Калішитка, спершу поглядом оцінивши ельфа, рішуче підійшла до нього.
– Не могла б ти вбити цю тварюку, як вбила інших?
“Боги…це – чоловік, і не може постояти за себе…Жалюгідно”- подумала дівчина. Але все ж таки перебирати компаньйонами, коли ти вперше так далеко від дому здалося їй безглуздим, тому вирішує все ж таки допомогти бідоласі. Може їжу хоч приносити буде.
– Де? – твердо спитала вона і оглянулася.
З кущів вибіжав кабан.
– Я не бачу…Е?
Тут біля її горла опинився кинджал, сильні руки притиснули її до найближчого дерева. Дівчина від шоку застигла.
– Шшшш….Ані руху, якщо тобі дорога твоя ніжна шийка. – сказав ельф з хижою посмішкою.
– Руки прибрав від неї! Вона мені потрібна живою – пригрозила напівельфійка.
-Краще тобі її послухатись, якщо тобі дорога твоя улюблена іграшка. – прошипіла калішитка.
– Що? – промовив ельф з нерозумінням в очах.
Аж тут він відчув жар у піхвах, але не з тої причини, про яку можна подумати. Ельф дивиться у низ і бачить руку дівчини прямо біля його причинного місця з вогняним снарядом, який готовий в любий момент відстрелити його чоловіче достоїнство.
Эльф швидко відштовхнув дівчину і підскочив як ошпарений.
– Ах ти мала…- він швидко прийняв бойову стійку, тримаючи кинджал на готові. – Нумо кажи! Що ви зі мною зробили!
Тут їх голови охопив пронизливий біль. Їх розуми поєдналися і вони наче на одну мить стали одне одним. Його очам відкривається примарна пустеля Калім, а їй – Брама Балдура під покровом ночі. Дивне відчуття. Вона добре знала його – відчуття хижака на полюванні.
– Що відбувається? – спитав ельф
– Я не знаю…це дивно.
– Ми наче…помінялися розумами…на мить.
– Це може бути телепатія? – втрутилася напівельфійка.
– Це мабуть через цей пуголовок. Дуже цікаво – відповіла дівчина.
– Ви теж були на тому кораблі – прокоментував ельф.
Дівчина кинула на нього гнівний погляд.
– Що ж…Повинен визнати, що я поспішив з висновками і ледве не прикрасив цю галявину вашими нутрощами. Я прошу вибачення.
– Яка жалість, що пуголовок нас зупинив. Я б з радістю підсмажила тебе, блідолиць.
– Споріднена душа – ельф поблажливо посміхнувся. – Моє ім’я Астаріон. – вальяжно представився він з кокетливими нотками у голосі. – Я був у Брамі Балдура коли ці тварюки схопили мене.
-Я – Шедоухарт .- відповіла напівельфійка. – Я теж з Брами Балдура.
-Он як? Без сумніву у нас різне соціальне становище. – відповів ельф надмінним тоном, зневажливо махаючи долонею.
Дівчина-калішитка дивилася на нього із зневажливим прищуром. “Що за надмінний ідіот?”-подумала вона. Їй зараз же захотілося розмалювати його красивеньке обличчя своїми вогняними пальчиками, щоб стерти цю самовдоволену посмішку.
Шедоухарт і Астаріон подивилися на неї в очікуванні.
-А…ти? – промовив Астаріон не надто зацікавлено, роздивляючись зневажливим поглядом покриту добрим шаром землі та піску дівчину.
Їй дуже не хотілося йому представлятися. Його поведінка обурювала її і здавалася не гідною. Але все ж таки обставини змушують назвати своє ім’я.
-Моє ім’я Ліліт. – гордо відповіла калішитка.
Горда поведінка і постава Ліліт не відповідала її зовнішньому вигляду.
-Що ж. Досить зловісне ім’я для такої крихітки. Вам щось відомо про цих черв’яків? – спитав єльф.
-Знаємо не більше тебе. – відповіла Шедоухарт.
Ельф розчаровано зітхнув. – Користі з вас ніякої. Ну, я думаю треба знайти експерта. Того хто знає що то за штуки і як їх контролювати.
-Контролювати?! Їх треба позбутися! – вигукнула Шедоухарт.
-Звісно. Але все по черзі. – заспокоїв її Астаріон.
Шедоухарт зіткає. – Ну думаю, нам треба обстежити наутилоїд, а потім ті розвалини. Там можуть бути корисні речі.
-Оу, так ми подорожуємо разом? – здивувався єльф.
-Що? Разом з ним? Я забороняю! – сказала командним тоном Ліліт.
-Ахаха! Подивіться на неї! Маленької командувачки думки не питали. – ельфа дуже звеселила її реакція, коли дівчина здавалося от от вибухне. По її волоссю забігали іскорки. Але здається Астаріону дуже подобається її злити. – Знаєте, я думав іти самому, та схоже триматися стада не дуже погана думка.
Терпінню Ліліт прийшов кінець. Вона миттєво направляє на нього електричний заряд, але промахується. Спритний ельф легко ухиляється від її подальших вогняно – електричних атак. – Тихо – тихо, красуне! Заспокійся!
Шедоухарт вдається схопити Ліліт за комір і знерухомити. – Припиніть ви обидва! Нам тільки суперечок не вистачало!
-Він мене дістав! – закричала Ліліт.-Відпусти мене! Я провчу цього нахабу!
Астаріон стоїть у нарочито розслаблений позі, роздивляючись свої нігті ти тихенько хіхікає.
-Заспокойся! З’ясуєте відносини пізніше. Коли розіб’ємо табір.- скомандувала Шедоухарт
– На моїй батьківщині тобі вже давно відірвали би язика, блідолиць!
– Але ти не на своїй батьківщині. Тому…ой боюсь боюсь. – глузував ельф.
– Припини! Тебе це теж стосується, Астаріоне. Якщо хочеш з нами подорожувати, краще тримай язика за зубами, а свій ніж на поясі. – відповіла напівельфійка.
– До-о-о-бре. Але погодься, це було весело.
***
Розташували табір наші мандрівники на галявині біля річки.
– Це що там…вода журчить? – здивовано зітхнула Ліліт.
Річки вона теж ніколи в житті не бачила.
-Так. Піди обмийся. Бо на тебе дивитися боляче. – сказала Шедоухарт.
Ліліт не зважаючи на останні слова ельфійки помчала до води та занурила свою голову майже повністю. Дівчина пила воду довго і жадібно майже не виринаючи. Вона й забула що до цього не пила два дні. Від спраги її відволікала тільки вся ця ситуація з викраденням , адреналін допомогав їй зосередитися на виживанні.
-Вона там ще жива? – спитав Астаріон.
***
Шедоухарт пішла по дрова, щоб було чим розвести вогнище, а Астаріон і Ліліт залишилися облаштовувати табір. Точніше працював тільки Астаріон. Він старанно будував свій намет і робив його якомога затишніше. Ельф дуже полюбляв комфорт, тому він прикрасив своє оточення м’якими подушками та рослинами. Ліліт навпаки просто сиділа на пеньку та уважно дивилася за своїм компаньйоном.
– Я звісно розумію, що я такий неймовірно вродливий, що від мене неможливо відвести погляд, але ти знаєш, що так вирячитися на людей неввічливо? – промовив Астаріон навіть не обертаючись.
-Як ти…- здивувалася Ліліт.
– Не звинувачуй себе, дорогенька. Ти не єдина, хто любить милуватися мною, але ти не хочеш піти і зайнятися своїми справами?
Ліліт одразу захотілося відірвати йому носа, але вона була занадто втомлена, щоб сперечатися і просто пішла у свій куток. Їй теж треба було збудувати свій намет. Хоч вона і не вміла цього робити, а її компаньйон не дав додивитися до кінця як він це робить, гордість їй не дозволяла просто лягти спати під відкритим небом, коли всі інші спатимуть в облаштованих та відносно комфортних умовах. Тож вона взялася за діло.
Перша спроба була невдалою. Усі коли переламалися,коли дівчина спробувала їх встромити в землю. Вона надто сильно і грубо їх вдовблювала, що всі просто хруснули через її надмірні старання. Друга…Третя…Четверта спроба… Всі були невдалими. Невмілі руки ніяк не могли просто змусити їх стояти разом. Ну все… Терпець запальної чародійки знову урвався і вона просто підпалила усі нещасні кілки.
Дурні! Дурні палки!!! – повторювала собі Ліліт.
Для неї це мало б бути легко. Адже раніше майже все вдавалося їй легко. Невже вона не спроможня просто взяти і поставити дурний намет? Вона гнівалася на саму себе, на ці палки і на те що їй власноруч треба облаштовувати спальне місце. Дівчина довбечила та втоптувала у землю ці кляті палки які похитнули її гордість. В кінці кінців вона просто тупнула ніжкою і просто сіла на пень.
Раптом вона почула глузливе хіхікання. Ліліт обернулася і подивилася на Астаріона. Той сидів вже біля свого намету і розслаблено читав книжку. Його губи трішки здригалися від стримуваного сміху, але він вдавав вигляду ніби нічого не бачив.
-Гей, ти! Допоможи! – командуючим тоном сказала Ліліт.
-Це ти мені, крихітко?-грайливо відповів Астаріон.
-А до кого ще я звертаюся?
-З чого це я буду тобі допомогати? Я тобі не слуга.
Ці слова ніби вдарили дівчину блискавкою. Як він тільки сміє?
– Як це чому? Бо я так сказала. – прошипіла вона з непохитною впевненістю у своїй правоті.
– І що? Це повинно щось означати?
Їй нічим було відповісти. Лють та відчуття безпомічності наповнювали її. Вона стала червона як рак, на лобі виступила жила, а очі горіли смарагдовим вогнем. Повітря пахло озоном та дзвеніло гнівом.
– І що, ти мене підстрелиш зараз?- безтурботно спитав ельф. – Ну спробуй. Тільки знай, що ні я, ні Шедоухарт не потерпимо такої поведінки. Ми можемо просто залишити тебе у лісі, і маленька Ліліт залишиться саменька- саменька. – Астаріон зробив удаване сумне обличчя, трішки надуваючи губи.
Ліліт дивиться на нього з ненавистю. Мовчить. Замість слів по її волоссю бігають маленькі блискавки Їй нічого заперечити.
-А ти доволі розбещена. Дай вгадаю: ти донька якогось багатія, яка з дитинства була оточена слугами, які виконували любий твій каприз? Ах ти бідося. Як шкода, що тепер це не має ніякого значення. – Здається Астаріон отримував величезне задоволення від того що він чавив гордість Ліліт.
– Ну бувай…- Тільки Астаріон розвернувся щоб піти, як Ліліт все ж таки спробувала заперечити.
-Але ж я буду спати…
-Мені фіолетово як і де ти будеш спати.
Горло дівчини стиснулося, не підпускаючи плач. Раптом вона все ж таки із себе видавила:
– Будь…ласка…- прошелестіла вона ледь-ледь.
Астаріон зупинився. У нього смикнулося вухо.
-Що-що, моя дорогенька? У мене звісно довгі вуха, але не на стільки щоб почути твоє невпевнене мимріння.
О ні, він все добре почув. Тілько хотів ще посмакувати свою перемогу.
-БУДЬ ЛАСКА!
– Хм…дай-но мені подумати. – Астаріон як можно довше робить вигляд ніби він думає, демонстративно цокаючи, щоб розтягнути задоволення.
Ліліт дивиться на нього широко розплющеними очима, наче це допоможе їй не заплакати. Він нізащо не побачить її сліз.
Нарешті Астаріон вирішив дати відповідь. – Добре. Завжди корисно мати когось у боргу.
Чародійка полегшено зітхнула. Ледь-ледь. Щоб він не почув.
– А тепер наламай нормальних гілок.
Дівчина стоїть наче в очікуванні чогось.
– Чого чекаєш? Не думала ж ти, що я все за тебе буду робити? Ти так нічого не навчишся.
Ліліт у мовчазній згоді почала збирати і ламати гілки. Астаріон же просто сидів собі і читав книгу іноді дивлячись, що робить його “учениця”. А вона сиділа і ледь чутно скиглила над здертими долонями.
– Ти в курсі що таке сокира?
Дівчина подивилася на нього не розуміючи.
– Боги милосердні- Він підходить до неї і віддає знаряддя праці. – Ці гілки занадто тонкі. Твій намет знесе слабенький порив вітру. Рубай нові.
-Чому ти мені раніше цього не сказав?! – обурилася Ліліт.
– Я зробив тобі послугу, давши привід ще раз порухатися. Ти безперечно красуня, але твої тоненькі ручки наврядчи принесуть великої користі у диких умовах.
Коли дівчина змила із себе бруд, Астаріон помітив, що вона і правда була красивою. Чародійка нагадувала йому якусь тендітну пташку. Її ніс та рот були невеликими та витонченими. Її очі напроти сяяли величезними смарагдами на невеличкому бронзовому обличчі. Густі кущисті брова прикрашали її лоб і додавали яскравим очам трішки божевілля у погляді. Але це не все. Вона була юною. Навіть занадто юною для такої пригоди, яку вони переживають зараз.
Скільки тобі років? – поцікавився ельф.
– Мені-вісімнадцять.
-Не часто зустрінеш таку юну пригодницю, ще так далеко від своєї батьківщини. Що? Ти втекла з дому?
-При всій моїй повазі, але моє минуле тебе не стосується.
-Не хочеш-не розповідай. Хто я такий щоб копирсатися у чиїсь брудній білизні.
Чародійка важко зітхнула і продовжила рубати гілки.
Все ж таки Астаріону довелося ще зробити зауваження про те, як вона тримає сокиру, бо рубала дівчина абсолютно невміло. Потім палки треба було загострити ножем. Астаріон пояснював їй як правильно тримати кинджал і стругати так, щоб не поранити саму себе. Але так чи інакше Ліліт вперше в житті здерла собі долоні в кров. Ельф швидко відсторонився, щоб не вдихати аромат крові. Але все ж таки продовжував спостерігати за нею.
Після етапу ламання і стругання гілок Ліліт на диво з усім легко впоралась. Попри все вона легко навчилася ставити намет, та навіть захопилася процесом, забувши про недавні образи.
– У мене вийшло- невпевнено сказала Ліліт, оглядаючи своє творіння , наче якесь диво.
– У МЕНЕ ВИЙШЛО!!! – Закричала дівчина, весело підстрибуючи і випустивши на радощах декілька фаерболтів у дерево.
– ДАВАЙ ТІЛЬКИ БЕЗ ВОГНЮ! -попередив Астаріон – …якщо не хочеш спалити плід своєї праці. Ти ставила її години дві. Навіть Я вже втомився. – після невеликої паузи ельф продовжив. – Дуже непогано. Намет твердо стоїть, вітер його не знесе. – ельф ледве ледве похитнув кілки на яких тримався намет, але вони твердо трималися на місті. – Ну…мені час вже відпочивати. І тобі теж. Завтра багато кого треба вбити. Надобраніч. – ельф розвернувся щоб піти.
-Стій! – покликала його Ліліт.- Дякую.
Астаріон злегка усміхнувся – Нема за що.