Глава 12

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Глава 10 – хедканон щодо молодої Цунаде Сенджу та санінів, поза основним сюжетом.

Глава 11 – назвемо це першим побаченням Неджі з Кібою, тільки останньому про це не говоріть.

Глава 12 – пройшло більше п’яти місяців від початку історії та майже дев’ять місяців після того, як Наруто покинув селище Листя. П’ятнадцяте вересня – Какаші двадцять вісім.

P.S. Читайте постскриптум під попередніми главами або не читайте, я не впевнена в його актуальності.   

 

Глава дванадцята

Тейваз сиділа на кухні в домі Інузука, допивала чергове горнятко кави зі спеціями та молоком і споглядала, як Хана готує їм омлет на сніданок.

  • Знаєш, – мовила кузина, подаючи страву на стіл, – ти мабуть випиваєш вдень більше кави, ніж вся країна Вогню за рік.
  • Я здивована, що вона у вас в принципі є.
  • Так, – Хана нарешті сіла поруч, – я збрехала, мама теж без неї жити не може. Якщо тільки знаходить зерна на місії, обов’язком скупить все.
  • Ну, це і є тією причиною, чому я у вас постійно зависаю.

Тейваз поцілувала обережно Хану, а та, в свою чергу, відповіла:

  • Чесно кажучи, я думала, що це через мене.
  • Ну, може на другому місці, після кави.
  • Ах, ти!

Хана схопила кузину за талію, нахилила та дещо навалилася на неї, крадучи пристрасний поцілунок і однією рукою притримувала Тейваз, а іншою, самими кінчиками пальців, пестила її тіло, що поступово починало вкриватися мурашками.

  • Ти не запізнишся? – прошепотіла характерниця, коли Хана почала цілувати її шию.
  • Намагаєшся здихатися мене?
  • Ні, просто…
  • Просто, що?
  • В мене ніколи не було щось більше за поцілунки з дівчатами.
  • Я так і думала, і знову ж таки, якщо ти ще не готова, я чекатиму стільки тобі знадобиться.
  • Я просто не знаю, що треба робити і боюся тебе розчарувати.

Хана вирівнялася та сіла нормально, Тейваз послідувала її прикладу.

  • Це всі причини?
  • Тааак… – ніяково відповіла кузина.
  • Тоді дозволь мені стати для тебе першою. – Хана обережно провела рукою по її стегну, зупиняючись на сідниці дівчини та запустивши трішки пальці під білизну.

Тейваз здивувалася сама собі, коли відчула незначний страх, але пов’язаний він був саме із страхом розчарувати цю прекрасну дівчину, яка була неймовірною, як ззовні, так і зсередини, яка стільки всього зробила для неї і саме Хана допомогла Тейваз пережити ті перші дні після смерті Самуїакі, але крім страху, в дівчині заграло і бажання. В принципі, не бажати Хану, особливо знаходячись поруч, особливо, коли вона так дивиться на тебе, було неможливо.

  • Я не хочу, щоб все робила лише ти. – нарешті відповіла Тейваз. – Я хочу теж зробити тобі приємно.

Хана хтиво посміхнулася, взяла обидві ноги кузини і підняла їх на канапу, змушуючи Тейваз лягти спиною на бильце.

  • Ти вже робиш мені приємно тим, що відповідаєш мені. Тим, що зараз поруч зі мною. Тим, що дозволяєш мені торкатися до себе.
  • Але…
  • Але, – перебила її Хана, – просто дозволь мені дещо зробити і викинь з голови те, що ти мусиш обов’язково теж віддячити. Ні, ні і ще раз ні. Просто розслабся і якщо після всього чи в процесі відчуєш бажання, дивний порив до чогось, просто піддайся йому, але спершу викинь всі дурниці зі своєї голови і довірся мені.

«Довіритися, розслабитися, викинути… Господи, немов це так просто зробити, не…» – думки Тейваз обірвалися миттєво, коли вона відчула, як кінчик Ханиного язика доторкнувся до її лона, як вона ніжно та обережно ним рухала. Вона точно знала що потрібно робити, де і як саме. Хана не поспішала, вона сама вже давно згорала від бажання подарувати Тейваз абсолютно всі свої цілунки, як тільки побачила її, бажала, щоб Тейваз теж торкалася її, але найбільше вона хотіла саме, щоб ця чужинка закричала через неї, а її тіло тремтіло, як нарешті розпочинало робити це зараз.

Тейваз відчувала, як внизу її живота збирається до купи клубок тепла та починає розростатися, направляючи в усі боки нитки просочені струмом, які поколювали під час кожного нового доторку язика. Вже було неможливо продовжувати лежати спокійно, дівчина запустила одну руку в Ханине волося, а іншою міцно схопилася за спинку канапи, врізаючись у неї нігтями. Тейваз ніколи до подібного не доходила з іншими. «Невже нарешті? – вона всміхнулася, погладжуючи ніжні пасма кузини між своїх пальців, але потім все стало, як завжди. – Ні, ні, ні, тільки не зараз. – паніка підступала в думках характерниці, як завжди в подібні моменти. – Ні, будь ласка, тільки не з Ханою, тільки не тут так само. Як таке можливо?! Все вказувало, що цього вже не буде!».

  • Будь ласка, стій!

Хана зупинилася, поцілувала внутрішню частину стегна дівчини та поглянула на неї.

  • Що таке, люба?

«Ні, з нею я точно не можу так вчинити. Хоч я і обіцяла собі більше не робити подібного в такому стані, але з нею я не можу інакше!».

  • Ти занадто неперевершена, аби я могла тримати себе в руках.

Тейваз в одну мить всадила Хану на стіл, вклавши на спину та пристрасно поцілувавши, а тоді зняла із неї футболку. Одна з тарілок та чашка полетіли на підлогу.

  • Так не чесно, – всміхнулася, дещо збентежена Хана, – твої груди досі заховані від мене в бинтах.
  • Нічого, сьогодні знімають і вони всі твої. – промовила Тейваз, продовжуючи нависати над лежачою Ханою, розтуливши їй ноги та ставши між ними.

Тейваз поцілувала груди дівчини, а потім почала повільно підніматися до її шиї, коли нарешті знову повернулася до Ханиних губ, а правою рукою спустилася в її трусики, почавши повільно водити пальцями із боку в бік.

  • А казала, що не знаєш, що робити… – з важким диханням прошепотіла кузина.
  • Ну, що робити із собою я завжди знаю, вирішила перевірити це на тобі.

Тут раптовий стогін зірвався із губ Хани, коли Тейваз проникнула одразу двома, трішки зігнутими, пальцями у дуже вологе та тепле лоно дівчини. Тейваз чергувала свої рухи та їх траєкторію і насолоджувалася, навіть збуджувалася ще більше, через дихання Хани на своїй шиї, через її стогін, через те, як напряглося, застигло, а потім розм’якло тіло цієї неперевершеної куноїчі і все завдяки їй. Тейваз просто обожнювала, коли іншим було добре через неї, це була її єдина насолода в сексі. Сама вона ніколи не могла навіть б трішки розслабитися з іншими, а не те, щоб отримати хоч якесь задоволення. Але дівчина була впевнена, що це вже залишилося в минулому, адже ті цілунки Генми, ця ніжність, яку дарувала їй Хана, Тейваз нарешті щось відчувала і дозволила собі повірити, що тепер все буде інакше. Але ні, навіть бачачи, відчуваючи можливість цьому нарешті статися, Тейваз не переставала втікати.

  • Що ж, – не відкриваючи очей, почала Хана, – думаю, моя черга завершити почате.
  • Е ні, – цілуючи, відповіла кузина, – хто мені казав про віддячити і все таке, що це не потрібно? А? Тому, комусь час забігти знову до душу і нарешті поспішити до виконання обов’язків. Сподіваюся, я приклала руку до твоєї працездатності.
  • Так, – Хана схопила дівчину, що та знову впала на неї, – руку ти приклала.

Дівчата розсміялися та знову поцілувалися.

«Що ж, – пролунало в думках характерниці, – ти як була брехухою, так і залишилася».

  • Люба? – запитала Хана, коли вже підвелася, одягла футболку та почала виколупувати омлет із власного волосся.
  • Що?
  • Може досить вже бігати щоранку між домами? Може нарешті переїдеш до нас чи хоча б залишиш деякі свої речі, а то тільки забудеш зубну щітку, так одразу відмовляєшся ночувати.
  • Ам… – дівчина боялася почути це від кузини. – Просто, у вас же більше немає вільних кімнат.
  • В мене є вільною ціла половина ліжка, тобі ж наче там подобається?
  • Так, просто мені потрібне моє місце. Я не здатна з кимось довго жити під одним дахом, а тим паче без власної кімнати. – Тейваз зараз відчувала страшну провину перед сестрою. – Я навпаки хотіла розпитати про вільні квартири чи будиночок, щоб нарешті позбавити сім’ю Нара від своєї присутності. Все ж, я трішки тут призвичаїлася.

Було помітно, що Хана засмутилася, хоч і намагалася приховати це та всміхатися.

  • Отже, мені варто більше заощаджувати, щоб якнайшвидше купити власний будинок.

Тейваз всміхнулася, а сама, насправді, злякалася почутого. До дівчини тільки зараз дійшло, що в них з Ханою, здається, назрівають серйозні стосунки або, як мінімум, кузина їх такими вже точно сприймає, а Тейваз ніколи довго не затримувалася з кимось. Ніколи. Не те, щоб навмисно тікала чи планувала це, але просто так ставалося, почуття переростали в інші і вона вважала не справедливим брехати про них партнерові, і з кожним разом їй набридало все лише швидше та швидше. «Але тільки не з Ханою, будь ласка, тільки не з Ханою. Вона ж така хороша і заслуговує лише на щастя. Я хочу зробити її щасливою».

 

***

Тейваз вийшла з лікарні, де їй нарешті зняли всі шви та бинти, залишивши незначну пов’язку, але дозволу на місії дівчина так і не отримала. Лікарка сказала, що варто дочекатися повного загоєння рани і що доволі значний шрам, все ж таки, залишиться, але Тейваз було байдуже, вона завжди обожнювала шрами, ще в дитинстві ледве відстояла, щоб мама не прибирала їй декілька на спині. А от інформація щодо місій її дійсно засмутила.

  • Цікаво, – дівчина поглянула на небо, де пролітало пару ворон, – а скільки б це поранення заживало, не зміни в мені Цунаде тоді чакру?

Тейваз досі ходили в тій самій кофті Кіби, яку була принесла їй на перший час Хана. Чомусь, дівчині в ній було спокійно та затишно. Вона засунула руку до кишені та повторно поглянула на схему кладовища, яку їй намалювала кузина. Взагалі, Тейваз ще весною запитала про місце поховання батька, але все ніяк не могла змусити себе піти туди. Сьогодні це бажання нарешті взяло гору.

Дівчина повільно йшла повз незліченні могили, уважно, невідомо нащо, читаючи кожен ієрогліф на них. В себе в країні Тейваз обожнювала розглядати фотокартки померлих, вираховувати їх вік, але тут надгробки були більш лаконічними, аскетичнішими, навіть. В Листі кладовище не схоже на місто мертвих, воно складалося із однаковісіньких могил і тільки, без дерев, живих квітів, стежинок, огорож, а краще це чи гірше, дівчина не бралася судити. Вона просто продовжувала йти, дивлячись лише собі під ноги, читати та уявляти, ким наступний похований приходився комусь із селища і уявляти його життя та місію на якій він загинув.

  • Хатаке? – Тейваз зупинилася біля чергового надгробку. – Хатаке Сакумо? Це ж батько Какаші, якщо я не помиляюся…

Дівчина не бачилася з командиром вже більше місяця, з того самого дня, коли втекла, мов якесь малолітнє дівчисько, за що відчувала страшенний сором. Не знала вона також чи він досі є її командиром і взагалі не бачила Какаші жодного разу за цей час в селищі, лише чула, що чоловік практично перестав вилазити з місій, та й просто намагалася, в цілому, не думати про нього. Тейваз заборонила собі навіть згадувати хоч що-небудь про Хатаке Какаші, як тільки відповіла взаємністю на почуття Хани.

«В нього, мабуть, вже абсолютно нова команда, точніше, мені там вже немає місця, а отже, це і на добре. – але чомусь добре від цих думок дівчині не було. Не усвідомлюючи, коли вона встигла, Тейваз присіла біля могили Білого Ікла та провела рукою по надгробку. – Дивно. Кам’яна плита дещо вогка, хоч дощу і не було».

  • Хатаке Сакумо. – вже в голос, пошепки, зачитала дівчина. – Як і на зворотному боці тієї самої фотографії. Я в цьому впевнена.

Раптом Тейваз почулися чиїсь кроки неподалік, що змусило її відволіктися від спогадів та побачити Какаші, який з відром та ганчіркою в одній руці і квітами в іншій якраз йшов від однієї могили до іншої далі вглиб кладовища. Дівчина придивилася на надгробок його батька і зрозуміла, що він не так давно протертий, саме тому і був вогким, а квіти абсолютно свіжі.

Тейваз насунула капюшон собі більше на лоба та так і залишилися сидіти на колінах, сподіваючись, що він сюди не подивиться і не помітить її. Дівчина вирішилася спершу дочекатися, поки Какаші піде, благаючи ще й щоб іншою дорогою, бо не готова була з ним пересікатися, через досі живий сором, а потім хотіла піддатися цікавості та прочитати імена на тих могилах, які чоловік сьогодні прийшов провідати.

«Хм, Сакумо народився третього, але вже п’ятнадцяте вересня. Можливо Какаші того дня був на місії і в них прибирають не завчасно, а після? Чи яка ще може бути причина йому прийти сюди саме сьогодні? Хоча, можливо, її і зовсім немає.» – Тейваз підняла голову, щоб знову поглянути на Какаші, але його вже ніде не було видно.

«Що ж, пройти повз мене непоміченим він не міг, тому явно вже вийшов через інший вхід. Цікаво, наскільки по дурному буде шукати могили за свіжими квітами? І головне, нащо це тобі, Тейваз, чорт забирай?».

Дівчина пройшлася туди, звідки йшов Какаші, поки не зупинилася біля ще вологого кам’яного надгробку: Нохара Рін.

«Чому мені це ім’я здається знайомим? Можливо воно було в спогадах Шикаку? Та наче ні… – тут дівчину немов хтось в живіт вдарив чимось тупим та важким, коли до неї прийшло усвідомлення власних думок. – Стоп! Тейваз, ти чого?! Прийди до тями! Невже це через смерть Самуїакі? Що ж буде далі з твоєю пам’яттю?».

Дівчина знову натягла сильніше  капюшон, намагаючись сховатися від навколишнього світу та власних думок, але нічого не виходило, а рана на грудях занила вперше за довгий час.

«Цікаво, – спробувала відволіктися Тейваз, повернувшись до попередніх роздумів, – вона була його дівчиною? Чи? Ні, вік замалий, але вони могли бути закоханими…». Величезний, білий спалах виник перед очима дівчини, навіть змусивши їх сильно запекти, а тоді в її голові пролунали останні слова вовка: «Дівчинко, мене тепер з тобою не буде, тому головне не забувай хто ти є і звідки прийшла, не загубись у власній же пам’яті». Тейваз ледве дихала, у вухах все гуділо і це було востаннє, більше вона ніколи не чутиме його голос.

Тейваз зробила глибокий вдих, мріючи зараз про цілу кружку води, а потім видихнула та пішла далі, поки не знайшла останню могилу зі свіжими квітами. Дівчина озирнулася і, на її щастя, Какаші дійсно ніде не було вже видно.

  • Учиха Обіто.

«Та дівчинка, Обіто і Какаші десь однолітки. Це його перша команда».

  • Знаєш, – він виник немов нізвідки, його справді не було і ось через секунду Какаші стоїть, нахилившись біля дівчини, та шепоче їй на вухо, – по-перше, не дуже виховано слідкувати за людьми, а по-друге, слідкувати за шинобі ще й безнадійно.

Серце дівчини почало витанцьовувати в грудях, а дихання навпаки сповільнилося, вона зараз відчувала себе найогиднішою лиходійкою з усіх відомих світові романів. Тейваз нарешті змусила себе поглянути на чоловіка, він виявився так близько біля її обличчя і стояв посміхаючись, немов нічого між ними не трапилося.

«Хоча, чого це я? Між нами і справді нічого не трапилося. Тільки в моїй уяві. І яка тобі взагалі до цього різниця, Тейваз? Правильно, ніякої. Хана любить тебе і вона прекрасна, і саме вона завжди була поруч з тобою, особливо це літо. І тобі ж приємно, коли вона поруч, так, то чому ж ти зараз знову не можеш нормально дихати? Ще й коли поруч із Ханою завжди все добре? – Тейваз сильно замружила очі на пару секунд. – Так, стоп! До чого тут це взагалі? До чого тут Хана? Ти з Какаші хотіла стати просто друзями, він же абсолютно тебе не приваблював, як чоловік і зараз не приваблює, а от Хана привабила одразу, хіба не так? То чому ти все одно відчуваєш себе поруч із ним так, немов зраджуєш своїй дівчині? Що вічно за дурня твориться в твоїй голові? Поприбирай вже там, нарешті!».

  • Радий тебе бачити. – Какаші випрямився, але не перестав посміхатися.
  • Що? – Тейваз закрилася від шинобі в масці, склавши руки на грудях. – Від коли?
  • Ти дуже давно на лікарняному, що я вже встиг скучити за твоїм буркотінням та своєрідними жартами на місіях, – «Ідіот, ти ж хотів сказати, що скучив за нею, за нею, не за її жартами, а ЗА НЕЮ. Бовдур», – але чув, тобі більше не потрібно з’являтися у лікарні. То ж, коли повернешся доводити мене до сказу на завданнях?
  • Ти сам часом не захворів?

«Я б сказав, але не посмію…» – подумав Какаші.

  • Максимально здоровий наскільки це можливо. Не проти прогулятися? До річки, наприклад? Тільки зайдемо до господарського будиночку, я залишу там відро.
  • Я б була впевнена, що зараз переді мною стоїть твій клон чи точніше підміна, якби ти не бісив мене так само, як під силу лише справжньому Хатаке Какаші.
  • Сприйму це за комплімент.
  • Ну, сприйми, сприйми. – не перестаючи свердлити його поглядом, відповіла Тейваз.
  • Ну, так як?
  • Добре, але ти дістанеш мені пляшку води і обіцяєш відповісти на одне запитання, яким би воно тобі не здалося. По рукам? І не образишся за нього.
  • Мені вже починати хвилюватися?
  • Я просто не дуже емпатична в деяких моментах і не знаю, що може людину задіти, а що ні, що питати нормально, а що не дуже, але або так, або іди лікуй свої перепади настрою деінде.
  • Перше. – Какаші дістав пляшку води із сумки та протягнув дівчині. – А другий пункт виконаю на річці.

Тейваз потрусила пляшку, виявивши, що вона повна.

  • Я осушу її?
  • Та, будь ласка, – здивувався шинобі, – грошей не візьму, через воду не збіднію.
  • Точно, треба було просити рамен. Там би і бульйоном напилася.

Какаші засміявся, а Тейваз в пару ковтків прикінчила всю води і нарешті відчула себе людиною.

  • Ніколи не втомлюся дивуватися з того, який ти ненаситний водохльоб.

Дівчина штурхнула його пляшкою в груди та промовила:

  • Веди мене, Хатаке.

 

***

Вони сіли на берег, майже біля самої води, але так, щоб хвилі не були здатні їх дістати. Вітер скинув капюшон з голови Тейваз і Какаші одразу зауважив, що дівчина явно так і не сходила до перукаря, аби все підрівняти. Спочатку йому здалося, що волосся досі залишалося темним, але коли на нього впало сонце, чоловік помітив поодинокі, темно-зелені пасма.

  • Це ж те саме місце, де ми були, коли вперше зустрілися у Гокаґе? Ну, після того. – запитала Тейваз.
  • Так, тоді ще цвіла та стара сакура.

Какаші вказав рукою на дерево позаду них, але не відвертаючись від дівчини. Щось йому в ній не давало спокою. В її очах. Вона щебетала, сміялася, але Какаші бачив той самий погляд, що і в лікарні, що і тоді на кордоні, після битви із ніндзя Каменю.

  • Як ти?
  • Ти про що?
  • Ти сумуєш за ним?

Тейваз розвернулася назад до річки.

  • Я не знаю. – дівчина витримала паузу, Какаші не смів її перебивати, він знав, що зараз має бути продовження. – Характерники зробили так, що коли помирає їх вовк, їх пам’ять послаблюється. Ну, все, що пов’язано із спогадами про нього, про їх життя разом. Почуття притупляються. Інакше, було б не можливо, мабуть, витримати стільки втрат. Мої предки зробили з своїх друзів конвеєр для органів. Але Самуїакі був не лише вовком, тому, думаю, з ним не все так просто, тому і рана так довго гоїться, тому я і не знаю, що насправді відчуваю, але боюся, скоро навіть імені його не згадаю.

Какаші зрозумів, що йому зараз хочеться її обійняти, хоча б так підтримати, незважаючи на те, що ніколи не вважав подібне за підтримку, лише чимось порожнім та непотрібним. Та чомусь в цей момент, таке бажання виникло, але чоловік боявся до неї торкнутися, він навіть ніколи не чіпав її за долонь, вважаючи це чимось інтимним, що дозволено лише коханцям чи близьким друзям, тому хапав завжди лише за зап’ясток, коли іншого вибору не було, а можливість бути її другом він, здається, втратив назавжди, як того сам же і хотів.

  • Вибач.
  • Що? – Тейваз знову поглянула на Какаші, але тепер він дивився прямо перед собою. – За що?
  • Що він загинув.
  • Ти не винен. Це колись би мусило трапитися все-одно, але якщо хто і винен, то я.
  • Ні. Так само вибач за поранення. Тільки не кажи, що сама кинулася, що сама винна, що тоді зупинилася.
  • Скажу, бо так і є.
  • Тоді, – він нарешті поглянув на неї, – вибач, що так і не зайшов до тебе в палату, що не був поруч, коли ти потребувала підтримки.
  • А мусив? – «Нащо ти це зараз все говориш, Какаші? Чому зараз і головне нащо?!» – За що ти вибачаєшся? Ти хіба до кожного свого члена команди навідуєшся до лікарні? Особливо, яких зневажаєш, які тобі огидні?

Вони просто замовкли та продовжили дивитися один на одного, сидячи поруч. Злість легко можна було зчитати з їхніх очей, але якщо Тейваз була зла на Какаші та на те, що не змогла зараз стримати свого язика за зубами, то сам же Какаші, крім того, що також злився на себе, був злий ще і на те, що ніяк не міг змусити себе сказати про все чесно. В нього немов щось застрягло в горлі і не давало навіть слова вимовити.

  • Тейваз, просто повір мені зараз, нічого не питаючи, але я ніколи тебе не зневажав і тим більше ти ніколи не була мені огидною.

«Ні, я занадто вже стара для цього лайна, щоб гратися в ці кляті натяки та здогадки, я мушу нарешті навчитися питати про все прямо, без остраху».

  • А що тоді то все було? Якщо ти не зневажав мене, то що відчував, що змушувало тебе так поводитися зі мною, мов зі сміттям якимось, тягарем остогидлим за кожну мою спробу налагодити контакт із своїм командиром, подружитися з ним, знайти своє тут місце, стати повноцінною частиною твоєї команди?! А потім бац і ти знову привітний семпай, а потім він знову ненавидить мене, а потім всміхається, а потім змушує мене ненавидіти та зневажати саму себе більше за все на світі, через ці кляті спроби поговорити, принижуючись! А Я ПРОСТО ХОТІЛА БУТИ ТОБІ ДРУГОМ! Хорошим товаришем по команді, а натомість отримувала порцію огиди до себе від тебе і самої ж себе! Я досі ненавиджу себе за всі свої кроки назустріч до тебе, коли насправді мені хотілося плюнути тобі в обличчя!
  • Будь ласка, припини. – Какаші похилив голову між колінами та склав руки в замок на потилиці. – Прошу тебе, не кажи такого більше. І зараз просто повір мені, добре? Я спробую тобі все пояснити, якщо ще хотітимеш того, але пізніше. Я і так декілька місяців наважувався попросити в тебе пробачення. Взагалі, збирався ще тоді, коли тебе виписали, але видно, занадто довго з тим тягнув.
  • Довго ти тягнув не з цим. І все ж, як ми з’ясували, вибачатися тобі немає за що.

Тейваз дивилася на хвилі і не могла зрозуміти, що зараз насправді відчуває: полегшення від того, що частково сказала все, про що думала чи знову огиду до себе, бо відкрилася, а не змовчала, а може, що не сказала абсолютно всього від А до Я.

  • Я мав зайти до тебе. Ти не мусила переживати те все одна.
  • Я вже сказала, що не мусив, бо хто я тобі така? Чи друг я тобі, Какаші, чи хоча б товариш? – крижаним голосом запитала дівчина, але не даючи навіть шансу відповісти, одразу продовжила. – Та і не переживала. Поруч була Хана і зараз вона теж поруч, і вона просто чудова, як дівчина. Про таку тільки мріяти можна. І як сестра, і як людина, і як донька, впевнена, що як і шинобі – теж.
  • Так і є. Я бачив її в дії і… – Какаші задумався, а потім нарешті сів нормально і поглянув на річку, – чув, що вона більше не бере спеціальні місії для куноїчі. Ти знала про це?
  • Ні… Ми ніколи це не обговорювали, та я здогадувалася, що щось змінилося з її графіком. – «Дідько».
  • Коли ти сказала, що вона чудова, як дівчина, що ти мала на увазі?
  • Як моя дівчина, Какаші.
  • Ого… Несподівано. Ну, щодо тебе, а щодо Хани… Хм, а ви дійсно разом гарно виглядаєте. Що ж, можу тільки привітати вас. – і тут чоловік спитав те, що і сам не очікував. – Ти її любиш?
  • Так. Як сестру, як подругу, як людину. – Тейваз дивилася весь цей час на Какаші, та бачила перед собою лише прикрите банданою око. – Але, якщо ти питаєш про кохання, то я уявлення не мою, що це. Я б не відмовилася від лакмусового папірця чи якогось тесту, як на вагітність, щоб можна було дізнатися, любиш ти когось чи ні. І головне, щоб ненароком не проґавити свою половинку. Я знаю лише, що ніколи не відчувала такого, як в книжках чи фільмах і, напевно, вважала би, що кохання просто і не існує, але ж знайомі не раз розповідали, як можуть танути лише від одного погляду на них коханої людини. І Хана, вона каже, що любить, а в мене немає причин їй не вірити. Тому певно, просто я або не здатна це відчувати, або зрозуміти. Я ніколи не вміла розбиратися у власних почуттях, навіть відповісти лікарю, як саме і де в мене болить. Та і ці метелики, про які всі кажуть, я можу просто читати книжку, закохатися у персонажа і відчути це, розумієш?
  • Абсолютно. – дещо засміявся Какаші. – Ти навіть не уявляєш, наскільки розумію. – «Все, про що ти говориш».
  • Тік не кажи, що теж маєш свій уявний гарем із вигаданих персонажів, які ніколи не стануть реальними?
  • Я зараз це вперше озвучу в голос, тому певно стану червоним мов рак, і помру із сорому, але, мені здається, що так, як я закоханий в них, в своїх улюблених персонажів, я ніколи не полюблю когось в реальності. Ну, і мене також.
  • Хатаке, – дівчина штурхнула його кулаком в плече, – зізнавайся, про що ти думаєш перед сном? Уявляєш себе на місці головних героїв чи вписуєш свій прототип до сюжету, та відбиваєш у них дівчат? Ну, або героїв у дівчат? Тут, кожний собі господар.
  • Я дорослий чоловік, елітний ніндзя, мені не по статусу таким займатися. – все більше червоніючи на кожному слові, відповів Какаші.
  • Ну, отже я одна тут така збоченка. Стара збоченка.
  • Не одна. – промовив чоловік, прикриваючи рот кулаком.
  • Що? Що? Якось погано чутно.
  • Не одна. – чітко вимовив Какаші та шукав, куди можна сховати погляд та як приховати абсолютно червоне обличчя.
  • Розкажеш колись про них?

Тейваз склала долоні вертикально та потерла їх одна об одну, злісно поглядаючи.

  • Точно не сьогодні і це буде взаємовигідний обмін. Член гарему на члена гарему.
  • Ну, так ми дізналися, що члени в тебе також там є.
  • Тейваз! – він нагнувся та зачерпнув долонею воду, щоб бризнути нею на дівчину. – Я не про це!
  • Ну, зізнайся, хоча б один? Один однісінький же має там бути? Ну?

Тейваз підповзала все ближче до Какаші, бажаючи його змусити зізнатися, а він в свою чергу нагинався все нижче, спираючись на лікті, і коли між ними майже не залишилося відстані, чоловік нарешті випалив:

  • Та чорт забирай, знала б ти, які в Джираї головні герої, то не питала б!

Дівчина ще якусь мить не рухалася, не відводячи погляду від Какаші, а потім відповзла та сіла назад.

  • Що ж, взнаю, коли розкажеш. Але, якщо серйозно, це лише доводить, що всі почуття до справжніх людей можуть бути просто психосоматикою. Тому, я і не здатна відповісти на твоє питання, але знаю напевно, що мені добре з нею, нібито.
  • Чому нібито?
  • Не звертай на це уваги. В цьому вся я. Я не можу розслабитися повністю ніколи, не можу розібратися в своїх почуттях, тому і нібито, бо я ні в чому в своєму житті невпевнена щодо себе.
  • Я хотів би тобі з цим допомогти.
  • Що?

«Так, блядь, ЩО?!» – Какаші і сам не помітив, як промовив це в голос.

  • Розслабитись. Це жахливо, коли ти не можеш цього зробити навіть не на хвилинку. Повір, я знаю. Ти ніколи не була повністю розслаблена? Не почувала себе в комфорті?
  • Ніколи. Або дуже давно, що я вже і не пам’ятаю. Здається, з моєю колишньою кращою подругою так бувало, час від часу, ще в дитинстві, але я не давала б гарантій. Це лише припущення. – «Я сумую за тобою, за нами».

Насправді, Тейваз зараз збрехала, адже вона вперше змогла відчути щось схоже на легкість якраз тоді, коли квітла сакура, коли вона піклувалася про хворого Какаші, коли вони билися разом спина до спини, коли вона закрила його собою від удару, особливо тоді, але дівчина нізащо не хотіла, аби він про це дізнався. Вона вважала, що і так забагато сказала йому зайвого, і що й так сильно принизилася перед ним.

  • Так, стоп! – Тейваз дещо усвідомила. – Ти сказав, що довго наважувався попросити вибачення, так? – Какаші кивнув. – Але ж сьогодні ми випадково зустрілися на кладовищі, ти не планував цього.

Чоловік підняв долоні до плечей та посміхнувся, дещо несміливо.

  • Ну, такий подарунок видно мені від долі на день народження.
  • Що? – очі Тейваз запалали вогнем. – В тебе сьогодні день народження?
  • Як тобі це вдалося? – здивувався чоловік. – Я ніколи нікому не говорю про цей день. Ґай знає, бо його не зупинити, він просто викрав справу, але дякувати всім богам, зараз його немає в Листі, а мої учні так і не змогли пробратися до архіву. Цунаде, звісно, ще знає, але я попросив її нікому не казати, що і тебе прошу. Та, бляха, як ти це зробила?
  • Я ж казала, що чудово вмію катувати людей. Але тепер мені соромно, що в мене немає для тебе подарунку.
  • От через таке і не люблю комусь казати. Не треба мене вітати.
  • Ні, я звісно теж не прихильник власного народження, але чужі люблю і колись просто обожнювала придумувати подарунки.

Тут Тейваз, як струмом вдарило, бо вона зрозуміла, що він свій день народження вирішив відсвяткувати із покійниками, на кладовищі, немов більше нікого і не було, з ким би він хотів бути поруч в цей день.

«Хм… Хоч подарунки і не передаровують, але…» – Тейваз розстібнула трішки кофту та зняла із себе дерев’яну підвіску із випаленою на ній руною на чорній мотузці, що завжди раніше ховала під сорочкою. Какаші ж, все одно, встиг помітити, що під кофтою нічого не було, а свіжий шрам розкинув свої гілочки, мов блискавка, чи точніше сказати, коріння, настільки далеко, що навіть так було його частково помітно.

  • Це… – «І чому я взагалі вирішила, що я маю право таке йому подарувати??? Це так тупо, Господи, що він взагалі подумає про мене?? І виглядатиме це дуже дивно, якщо він дізнається ім’я цієї руни. Хоча, в принципі, звідки йому про нього взнати? І більше в мене нічого не має. Не годинник же дідуся я віддам якомусь незнайомому чоловікові? Але щось подарувати мені дуже хочеться і саме зараз. Та варто буде потім придумати щось адекватне і замінити, бо я не знаю, що за сором я творю».
  • Що? – запитав Какаші, а дівчина навіть не помітила, як зависла у думках.
  • Можеш потім викинути і я в принципі не знаю, як ти відносишся до прикрас, але зараз, будь ласка, прийми це, добре? – з великим ніяковінням посміхнулася Тейваз.
  • Воно з дерева. – зауважив чоловік, побачивши овал на якому була зображена стріла.
  • Так.
  • А я люблю все, що з дерева, металу чи каменю, особливо з дерева. Тому, я з радістю. – Какаші всміхнувся.
  • Не перегравай.
  • Та я щирий.
  • Зроблю вигляд, що повірила. Давай допоможу одягнути, бо ремінець тут трішки малуватий.

Какаші розвернувся до дівчини, сів, зігнувши коліна та закрив очі. Тейваз довго провозилася, поки нарешті змогла просунути його голову до отвору, спочатку зачепившись за бандану, трішки зсунувши її, а потім і за носа, випадково знявши маску.

  • Ой, вибач. – їхні погляди зустрілися, цього разу він дивився на неї обома очима. – Я зараз все поправлю.

Тейваз злегка посміхнулися правим кутиком губ, а Какаші так і продовжував покірно сидіти та дивитися, хоч руна давно вже повисла в нього на грудях.

  • Знаєш, був би в мене зараз фотоапарат, я б могла заробити цілий статок на твоєму фото без маски.
  • Не забудь про відсотки.

Дівчина зрозуміла, що хоче, вітаючи, поцілувати його в щоку та обійняти, адже це буде правильно, так же роблять всі люди, але не вона. Тейваз ніколи не була тактильною, але тут їй дуже цього раптово захотіло.

  • З Днем народження. – натомість скромно прошепотіла вона та поправила на місце маску з банданою.
  • Дякую. – Какаші взяв овал з дерева між пальців, аби роздивитися більш уважно, а тоді сховав за коміром. – Але скажи тепер, що це. Припускаю, що не просто стріла?
  • Це руна. Щось на кшталт скандинавських та слов’янських ієрогліфів, але не зовсім. Це народи по той бік Хребта Морока і саме ця руна, вона скандинавська. Раніше їх використовували і як абетку, і в магії, зараз лише останнє. Вважай, це амулетом.
  • І що ж він дає?
  • Все те, що і так є в тобі, якщо чесно. – Тейваз не могла перестати дивитися на чоловіка, що сидів так близько біля неї.
  • І як вимовляється ця руна чи може є в неї ім’я?
  • Ні. – Тейваз зашарілася. – Якщо скажу, цей подарунок виглядатиме занадто дивно, ще дивніше і не правильно, а це ж просто, ну, так склалося. Тому просто прийми його, а далі роби з ним, що хочеш.

«Не знаю чому, але мені здається, що я його ніколи не зніму, Тейваз. Чомусь, мені хочеться щоб він завжди був зі мною» – звісно, лише подумки промовив Какаші. Йому захотілося її легенько обійняти на знак подяки, але він не знав наскільки це дозволено, обіймати, хоч і по дружньому, чужу дівчину, тому звісно він цього нізащо і ніколи не зробить. Та і не був він взагалі тією людиною, яка обіймається. Це просто якесь дивне бажання, раптове, незнайоме, яке зараз же має зникнути. Але не зникне, не остаточно. Воно спливатиме в його думках ще не раз, при кожній зустрічі, в найбільш неочікувані моменти.

  • Ти щось хотіла запитати, тоді на кладовищі. – проказав чоловік, сідаючи, як і сидів до того, обличчям до річки та оперся на лікті.
  • Так. Але я не хочу спаскудити цей день, цей захід сонця, – Тейваз вказала на горизонт, – твій день народження.
  • Що ж за питання таке, це вже цікаво, тому давай.
  • Знай, що можеш більше не відповідати, але тільки не ображайся. Люди чомусь часто ображаються та засмучуються через подібні теми, інколи зляться. Я цього не розумію, тобто чому розумію, але мені то все ж не ясно. Це ж просто рутина, щоб вона і не ховала за собою.

Какаші з підозрою поглянув на дівчину.

  • Ні, тепер дійсно ти мусиш озвучити його.
  • Як помер твій батько?

Тейваз помітила, з якою силою звелися вилиці у чоловіка і як він, переставши кліпати, втупився у хвилі.

  • Не відповідай, будь ласка. Головне не злись. – з острахом вона порушила тишу, що аж занадто затягнулася.
  • Все нормально. Просто ти дійсно здивувала мене запитанням. Хоча логічно, ми були ж на кладовищі. До речі, – він нарешті поглянув на дівчину і Тейваз заспокоїлася, коли побачила, що його погляд знову став м’яким, теплим, як і п’ять хвилин тому, – а що ти робила на кладовищі?
  • Чорт… – не встигла дівчина здивуватися від розуміння всієї ситуації, як на неї напала дрімота, змусивши позіхнути. – Ой. – Тейваз замахала головою, щоб прогнати сонливість, яка взялася невідомо звідки. – Взагалі, я хотіла побачити могилу батька, але, здається, забула про це. Це смішно.
  • Трішки так. То виходить, я викрав тебе?
  • Викрадай мене частіше.

«Я сказала це вголос????! Їбать, нахуй, візьми мене море та йобни об скали, щоб силу природи відчуло єбало… А хуй я там зараз розвернуся назад до нього, дивимося на річку, дивимося на річку, дурне, дурне дівчисько».

Какаші в цей момент просто завалився на спину, підклав руку під голову та закрив очі, а на обличчі його проявилася широка усмішка, яку Тейваз, ну, ніяк не могла б побачити.

  • Я… – дівчина намагалася придумати, як врятувати ситуацію, щоб чоловік не встиг надумати собі зайвого. – Я мала на увазі, що… Та, Господи! – Тейваз теж впала поруч із Какаші, але перекотилася на живіт та обперлася передпліччями об землю. – Я не знаю, як дорослі люди заводять друзів. Уявлення не маю!

Какаші відкрив очі та ліг на бік, обличчям до дівчини.

  • Ну, я спробував собі завести декілька, не за власною волею звісно, а вони все одно візьми та розбіжись, але я був їхнім постійним командиром, а тепер я твій постійний командир на найближчі роки, тоді, ну, ай, бляха, це дійсно звучить жахливо. – чоловік знову перевернувся на спину.
  • Я думаю, ми обидва зрозуміли, що намагалися запитати і краще припинити це, поки геть не померли від сорому. Жах який. Як діти це роблять? Уявлення не маю, ну, серйозно! Просто, ну, справді, викрадай мене частіше, семпаю.
  • Все, заради того, аби ти мене бісила щодня, а не лише на місіях.

Тейваз вдарила Какаші в плече, сміючись, змушуючи і його засміятися та теж перевернутися на живіт.

  • Це все-одно соромно звучить.
  • Згоден. А чому тебе зацікавила його смерть?

Дівчина вмить стала серйозною.

  • Знаєш, я навіть не пригадую чи бачила колись усмішку дідуся, коли була дитиною, але на тих фотографіях він всміхався.
  • Яких фотографія, Тейваз? – теж, все сповнений серйозності, запитав Какаші.
  • Одні були зроблені незадовго до його смерті, десь за півроку. Це було моє шістнадцяте день народження і невідомо звідки, абсолютно неочікувано для нашої, на той час вже маленької, родини приїхали гості. Два чоловіка. Син, що привіз свого батька, вперше за всі ці роки побачитися із його товаришем по службі, тобто з моїм дідусем. Уявляєш, вони не бачилися років шістдесят!

Какаші уважно слухав, не відриваючи погляду від обличчя дівчини та від того, з яким захопленням вона переповідала цю історію, перебираючи між пальцями травинки та камінчики на берегу.

  • І я їх фотографувала, а коли потім переглядала ті світлини, то дідусь на кожній посміхався! Розумієш, мій суворий дідусь, який навіть слова турботи говорить так, наче вбивати тебе зібрався, немов погрожує! А на фото він усміхався, мов дитина!

Тейваз теж подивилася на Какаші.

  • Але було ще одне фото, зроблене до мого народження. І лише тут я зрозуміла, хто там поруч із дідусем. В дитинстві я думала, що то його брат, але коли запитала, то мама накричала на мене, забравши фото та накричала на діда, що яким чином ця фотографія опинилася разом з усіма іншими. Потім я забула про неї, а коли згадала, то було запізно, щоб запитати у дідуся. Від мами з бабусею я отримала занадто мало інформації, яка тим паче не пояснювала, чому дідусь теж прямо світився на тому фото.
  • А чому ти подумала, що то брати?
  • Бо вони були дуже схожими. Ні, в них абсолютно різні риси обличчя і ,начебто, лише волосся було однакового кольору: біле, біле, неначе незайманий сніг на вершинах гір. Хоч другий чоловік, який теж посміхався, був набагато молодшим за дідуся. Але у них немов була однакова аура, одна на двох, і коли я дивилася на одного, то бачила іншого, і навпаки. А на зворотному боці був скорочений підпис. Опинившись у Листі, а саме після того випадку в П’ятої, я змогла його розшифрувати. Хатаке Сакумо.

Какаші підвівся, скинув взуття та закатав штани.

  • Пройдемося вздовж річки?

Дівчина кивнула та повністю послідувала його прикладу. Вони взяли взуття до рук, зайшли трішки у воду та продовжили свою розмову, вже насолоджуючись злегка прохолодною, вересневою водоймою. Какаші розказав свою історію, починаючи з перших спогадів про батька, не опустивши момент, якою занозою в дупі він був в дитинстві, коли сам батько здавався просто ідеальним, і про те, як знайшов Сакумо лежачого на підлозі. На останніх словах, Какаші зупинився та зайшов трішки глибше, дещо намочивши штани. Тейваз була вдячна за те, що він відкрився їй, вдячна та неймовірно здивована, в принципі, як і сам Какаші. Він ніколи нікому не переповідав цієї частини свого життя, як загалом, і всі інші. Какаші навіть не міг подумати, що колись це зробить, ні, що захоче це зробити.

Дівчина спочатку не хотіла його турбувати, залишившись стояти на місці, позаду, але потім побачила, як ледь помітно тремтять руки Какаші. Було видно, що він із усіх сил намагається стримати це, а можливо, подумала Тейваз, лише можливо, і сльози. Тому дівчина ступила декілька кроків вперед і обережно, з величезним острахом, взяла його за вільну долоню. Пальці Какаші були крижаними.

Чоловік миттєво поглянув на Тейваз, не одразу зрозумівши, що щойно сталося, але не забрав руки. Не зважаючи на те, як це його ошелешило. Натомість, дівчина відчула, як тремтіння зникло, але вона все ще боялася зустрітися з Какаші очима, тому так і продовжила стояти та дивитися перед собою, відчуваючи його погляд на собі.

  • Скажи, – тихенько мовила Тейваз, – осінні заходи сонця найкращі?

Чоловік ще якусь мить не відводив очей від дівчини, намагаючись привести свої думки до ладу, а потім теж розвернувся до сонця та міцно стис у відповідь долоню Тейваз, переплітаючи їх пальці між собою, і прошепотів:

  • Так. Цей вже точно.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Коментарі на “Глава 12

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: