Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Глава 1.Частина 1

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Туманна темрява, і ніби щось неправильно, незрозуміло. Ніби ти лежиш в ліжку, але поступово откриваючі очі не можеш зрозуміти, що за кольори навколо. Сонячна кімната счезла і Артур чомусь бачив сиру темряву. Раптом його мозок почав подавати сигнал – щось не так. Ніби його облило з відра холодною водою та він різко зрозумів, що прокинувся не вдома.

Різко його накрила паніка та мурашки побігли по тілу, він не міг а ні зібратись думками, а ні порухатись. Стіни, стеля, підлога, стіни, стеля, підлога, стіни, стеля…його очі бігали але не могли зупинитись та розгледіти щось. При чому свідомість його все ще була туманною, через неї просочувався тільки стрімкий страх, а все інше – слабкі думки про те щоб зібратись та озирнутись. Голова йшла кругом, ніби його накачали чимось. Він зрозумів, що не міг згадати де був в останній раз перед тим як прокинувся тут. Все пливло, якісь рандомні відголоски блукали в його голові але він не міг зосередитись на чомусь конкретно.

– Нічого не можу згадати…

Промелькнуло в його думках.

– Треба оглянутись…

Бетонні рівні стіни давили своєю геометричною досконалістю. На стелі дуло декілька лампочок, але вони були вимкнені. Звідки ж світло? На полиці в дальній стені стояв кемпінговий ліхтарик, який випромінював тускле світло. Біля розкладного ліжка де прокинувся Артур стояла нічна лампа, теж увімкнена.

– Достатньо освітлення…

Подумав парубок. Це здалось йому дивним, це не виглядало як типовий підвал, тут все було зроблено…ніби з турботою. Навіщо? Це такий жарт?

Почав роздивлятись далі. На полу хаотично але щільно лежали старі килими. Старі полиці, тумбочка, пластикове велике відро, дивне, це що….туалет?

Він подивився на стіну біля якої сидів, пуста, але…

Артур здригнувся, в до того дуже тихому поміщенні він почув звуки ззовні. Серце заколотилось мов скажене. Це кроки? Але як то щось ще. На мить все зупинилось.

Глухий скрип, ніби щось масивне відкрили, але в кімнаті нічого не змінилось. Знову кроки. На цей раз вони були куди гучніше та звонше, і, нарешті, в стіні бля якої було ліжко відкрились масивні дерев’яні двері. В Артура на мить все зупинилось в середині, ось ось він побачить людину, яка, вірогідно, викрала його та принесла сюди.

Із за дверей появилась рука яка тримала масивну квадратну термосумку. Потім похмура статура в довгому плащі кольора хакі. Нарешті, фігура розвернулась. Перед ним стояв чоловік, років 35-40, вид його був похмурий, лице не виражало емоцій але очі…ніби вони були зацікавлені, заінтриговані та очікували, що ж зараз зробить беззахисний парубок на розкладному ліжку.

Деякий час двоє стояли мовчки, ніби очікуя один від одного реакції. Першим здався Артур.

– А…

Парубок не міг підібрати слів.

– Що це за місце? Хто ви??

Чоловік трохи промовчав, але як тільки хотів щось сказати його різко перебили.

– Чорт, де я?? Це такий жарт? Ви мене викрали? Чому я тут??

Чоловік усміхнувся ніби нарешті отримав те чого хотів.

– Заспокойся

– Ні!!

Чоловік похитнувся в сторону парубка

– Не підходь до мене!!!

Скрикнув той

– Добре

Підняв руки чоловік в позі «я здаюсь»

– Хочеш їсти?

На лиці Артура все ще був шок. Спокійний голос чоловіка що запропонував йому поїсти в цьому підвалі тільки ще більше налякав його та заплутав. Артур був навіть не в змозі щось відповісти та мовчки дивився на чоловіка.

– Ладно, тобі вочевидь не до цього.

Чоловік в плащі поклав сумки ближче до парубка та пішов в інший бік поміщення. Сівши за стіл сказав:

– Тепер можеш задавати питання.

Артур на цей раз не розгубився та різко спитав:

– Хто ви?

– Твій викрадач

– Навіщо я тут?

– А як ти гадаєш?

– Я…..

Парубок набрався трохи впевненості:

– Явно не для чогось хорошого.

Чоловік явно не був радий такій зміні в поведінці жертви.

– Як вас звуть?

Спитав Артур.

– Ти впевнений що це те що тобі треба знати?

– Як вас звуть?!

Трохи злісно та голосно скрикнув парубок.

Чоловік підняв бров, така сміливість його здивувала.

– Йохан.

– Я вас знаю?

– Гадки не маю.

– Здається ні…. хоча ваше обличчя здається мені чомусь знайомим.

– Я бачу ти вже адаптувався.

Парубок здивовано промовчав. Йохан продовжив:

– Шок вже пройшов?

Знущаючись спитав він. Артур промовчав. Але раптом виказав:

– Я знаю де я тебе бачив! Ти підходив до мене на вулиці і ми трохи навіть поспілкувались.

– Не пам’ятаю

– А я пам’ятаю. І запам’ятаю це все. Це тобі не зійде з рук.

Чоловік посміявся.

– Добре

Зі знущающейся усмішкою сказав він.

 

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь