Вбивство

FavoriteLoadingДодати до улюблених

  1. Соулмейт ав. Людині сниться смерть спорідненої душі – за місяць чи за тиждень. Якщо людина не знайома із соулмейтом – сон вельми розпливчастий і нечіткий. Людина може врятувати соулмейта, якщо захоче.

Такемічі Ханаґакі працює помічником детектива і допомагає розслідувати серію вбивств, які, на перший погляд, ніяк не пов’язані. Проте детективи дізнаються, що всі жертви раніше належали до злочинного угруповання “Токіо манджі”. А ще Такемічі усвідомлює, що жертви йому ніби знайомі.

Він біжить так швидко, що у вухах свище лиш вітер, а місто перед очима перетворилось на різнокольорові плями, розмилося і втратило обриси. Звідки він знає шлях? Тіло все ще болить від побоїв. Дихати нема чим, він відчайдушно хапає повітря, аби не знепритомніти. Очі сльозяться – чи то від бігу, чи він дійсно плаче. Бо як не встигне – втратить…
Далі він бачить парковку, де стоїть білявий чоловік. Той тримає пістолет і цілиться у когось. Його жертва десь між автівками, зіщулилась, передчуваючи смерть.
– Не треба, годі, – шепоче він.
Чоловік чує й обертається. Обличчя його розмите. Вбраний у чорний одяг, він виглядає грізним і спустошеним водночас.
– Я маю це зробити. Вони заслужили, ти знаєш, – відповідає чоловік.
Він кидається уперед, аби спинити неминуче. Не можна, аби все закінчилося так, не можна…
Останнє, що бачить – білявий чоловік падає, стікаючи кров’ю. Хтось невидимий вистрілив йому в спину.
Він кричить.
І прокидається.
Такемічі схопився з ліжка, задихаючись від криків. Плутаючись у ковдрі, намагався зрозуміти, де знаходиться. Мозок потроху аналізував усе довкола, сигналізуючи, що небезпеки нема. Напружене тіло розслаблялося, але страх був присутній десь на периферії свідомості. Чоловік важко дихав, ніби дійсно біг. Футболка змокла від поту. Сон був таким правдивим, таким реалістичним. І байдуже, що Ханаґакі пам’ятав його уривками, спалахами. Білявий чоловік намагався когось застрелити, але помер сам. Чому Такемічі так квапився на парковку? Врятувати когось із них? Вбивцю чи жертву? Але він нікого не знав, а жертву навіть не встиг побачити. Обличчя вбивці було розмитим, проте виникло дивне відчуття, ніби білявий чоловік йому знайомий… і дорогий.
Такемічі міг поклястися, що нікого такого (небезпечного? відчайдушного?) не знав. Він не став би водитися з убивцями, бо був помічником детектива Тачібани.
– Це всього лиш сон, – зробив висновок Такемічі. Глянувши на годинник, зрозумів, що спати не вийде. Інакше проспить і спізниться. А чоловік і так отримував догани за спізнення.
Він випив чаю, споглядаючи, як за вікном світає. Подумки знову повертався до сну. Такемічі намагався запам’ятати, що бачив, та деталі вислизали зі стомленого мозку. Можна було тихцем залізти в поліцейську базу, пошукати… кого? Ханаґакі навіть не міг описати чоловіка, котрий йому наснився.
Вирішивши, що це від постійного перепрацювання, Такемічі неохоче зібрався й поїхав у поліцейський відділок. По дорозі не втримався й купив каву, хоч обіцяв, що стане вживати менше кофеїну. Позіхаючи, він стояв біля однієї з тих кав’ярень, що магічним чином виростали по всьому Токіо. Чоловік заплатив і потягнувся за кавою, аж раптом помітив біляву людину на протилежній стороні дороги. Ханаґакі витріщився на перехожого, проте розгледіти не зміг. Кинувся на пішохідний перехід, але загорілося червоне світло. Поки він чекав, незнайомець розчинився серед людей. Похнюпивши голову, Такемічі забрав каву й рушив до відділку.
Він міг поклястися, що у перехожого була така ж зачіска, як і в незнайомця зі сну – волосся до плечей, а зверху декілька пасем зв’язані у хвіст.
Розгублений і пригнічений, Такемічі прийшов у відділок. Тачібана Наото, його начальник, одразу тицьнув роздруківку.
– Ходімо, прочитаєш у машині, – скомандував детектив. На відміну від помічника, котрий мав вигляд побитого життям підлітка, Тачібана виглядав зібраним. Чорне волосся розділене посередині. Чистий і випрасуваний костюм. Навіть папка з матеріалами в руках виглядала охайно.
Такемічі ж ледь не впустив папір і нещадно зім’яв. Тоді поспішив за шефом. Йому ж начебто нема потреби їздити на місця злочину. Чи детектив вирішив підвищити працівника?
– А що сталося? – спитав, намагаючись не відставати. Кроки Наото були широкими, тож Ханаґакі ледь не біг.
– Вбивство, – відповів детектив, не вдаючись у деталі. Певно, сам ще нічого конкретного не знав. – Дуже жорстоке. Поліцейські передали справу нам. А оскільки мій напарник у відпустці, ти допоможеш. Нічого складного, лише складатимеш протоколи і записуватимеш свідчення. Сподіваюся, впораєшся.
– Так, – з готовністю відповів Ханаґакі.
В автівці, що належала Наото, Такемічі прочитав роздруківку. Коротке повідомлення від поліцейських, котрі патрулювали район Шінджюку. Знайдено тіло чоловіка у жахливому стані. Відстрелені кінцівки. Понівечене обличчя. Читаючи це, Ханаґакі намагався нічого не уявляти, бо відчув, як до горла підкочує хвиля нудоти.
Наото спинився коло занедбаного складського приміщення неподалік від залізничних колій. Далі пішли пішки. Вранці і вночі тут не було людей. Та й удень тут мало кого зустрінеш. Тільки пияки і наркомани забиралися всередину складу. Пустир довкола обходили стороною, тож кращого місця для вбивства годі було знайти.
Ще здалеку детективи помітили поліцейських, котрі загороджували місце злочину жовтою стрічкою і розганяли випадкових перехожих. Наото підійшов ближче. Глянув на труп і відсахнувся. На мить його незворушне і зосереджене обличчя перетворилося на гримасу страху.
– Не треба, Такемічі! – Тачібана схопив напарника за руку, аби відтягти подалі від цього жаху.
Але Ханаґакі побачив.
Тіло лежало, широко розкинувши кукси кінцівок, що нагадували погризене собаками м’ясо. Одяг перетворився у шмаття. Обличчя понівечене так, що убитого не можна було впізнати. Розбиті ніс і щелепа, а розтрощені окуляри вдавлені в очні яблука. Неподалік валялися відстрелені пальці рук, що нагадували черв’яків. І все це було просякнуте кров’ю…
Такемічі кинувся вбік і впав на коліна. Його знудило. Чоловік весь трусився, бо вперше в житті бачив таку жорстокість. Тепер шкодував, що не лишився перебирати папірці в офісі. Труп і досі стояв перед очима, наче сітківки очей сфотографували тіло, аби Ханаґакі пам’ятав: поміж людей живуть монстри.
Та він вже й не забуде.
Наото підійшов і поклав руку йому на плече. Ханаґакі дістав з кишені носовичок. Тремтячою рукою витер губи. Підняв голову до ясного осіннього неба.
– Який нелюд міг зробити таке?! – заволав Такемічі.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: