Брехло

FavoriteLoadingДодати до улюблених

1.

Вік часто говорить, що у неї дві батьківщини. Вона бреше.

Її тіло не сприймає Італію. В Італії Вік душно, від занадто високої температури паморочиться голова, а бліда шкіра обгорає через п’ятнадцять хвилин під сонцем. Кожного разу, виходячи з дому, Вік ретельно наносить на руки, ноги й обличчя сонцезахисний крем, але навіть він не рятує повністю – їй раз у раз доводиться звикати до нерівної засмаги і заліковувати опіки. Ніс червоніє, шия йде плямами, на щоках з’являється довбане ластовиння. Вік ненавидить італійський клімат, і дихати на повні груди в Римі вона може хіба що вночі.

Вік була створена для північної похмурості, для довгих прогулянок під низьким свинцевим небом, для поривчастого вітру, який приносить з собою запах моря – не південного, солодкого, м’якого, а зовсім іншого – сильного, суворого, навіть трохи злого. Їй подобається поєднання темно-зеленого листя і сірого каменю, їй подобається дощ, і прохолодне повітря їй подобається також.

Напевно, саме тому Вік така щаслива у Роттердамі.

У Нідерландах туманно і дощить, і після репетиції Вік тягне своїх хлопчиків гуляти до річки, до порту, кутається в довгий шарф, підставляє обличчя вітру. Хлопчики, звісно, такого бурхливого ентузіазму не поділяють, Дамі навіть поривається бурчати, але Ітан і Томмі обіймають її з двох боків – і вони всі разом дивляться на кораблі, на важкі графітові хвилі і на голодних чайок. Дамі нервово курить збоку, всім своїм виглядом демонструючи, як йому холодно й сиро, але Вік усміхається щиро, тягне до нього руки – і він здається. Обіймає її ззаду, спирається підборіддям об її маківку, теж дивиться на порт. Вік відчуває, як він усміхається сам до себе – в обіймах дійсно тепліше. Кораблі гудуть, чайки кричать, хлопчики дихають глибоко і розмірено. Вік готова захлинутися від захвату.

А потім вони йдуть назад, до готелю, і на вулицях пахне сіллю і марихуаною, і Томмі вирушає до найближчого кофішопу, щоб купити косяк, а Дамі – до найближчого супермаркету, щоб набрати вина. Вони з Ітаном залишаються удвох, і її маленька долонька зручно лежить у його великій гарячій руці. Вік тулиться до Ітана, лізе цілуватися і лоскоче його по ребрах. Ітан спокійний, усміхається ледь помітно, стоїчно витримує її атаки, а після згрібає в обійми, притискає до себе сильно-сильно, заривається носом у її волосся, шепоче на вухо:

– Ти взагалі як?

– Краще за всіх! – регоче Вік, не бажаючи і хвилинки постояти спокійно. Вона знає, про що він питає. І трохи прибріхує.

Тому що – звісно, біль спалахує десь під ребрами в районі серця, тягучий, немов патока, гострий, як голка. Тому що – звісно, не можна дивитися на кораблі і гуляти вздовж каналів, не згадуючи. Але цей біль вже не засліплює, він із Вік уже багато років – і тут, у Роттердамі, вона не стане через нього страждати.

Краще вона буде лащитися до Ітана грайливою кицькою, відігрівати свої холодні долоні у нього під курткою. Цілувати його в куточок губ, зазирати в очі, кривлятися, щоб він хоч на хвилиночку перестав бути настільки серйозним. Розповідатиме йому, що ось повернуться Дамі з Томасом, і вони всі разом заваляться до неї в номер і увімкнуть музику, якусь вкрай охуєнну музику, Dark side of the Moon, наприклад, і розділять косяк і вино, і будуть витріщатися, обдовбані, у стелю і по-дурному гиготіти.

Ітан слухає і киває, пестить ласкаво її волосся, дозволяє холодним долонькам обпалити гарячу шкіру, веде ніжно пальцями по щоці, повертає її голову до себе, змушуючи подивитися в очі. Вік падає в ці очі, шепоче захоплено:

– Ітане, знаєш, я тебе сильніше за всіх люблю! – він дивиться докірливо, і їй навіть стає трохи соромно за таку безсовісну брехню. Це Дамі потрібно повторювати, що він найкращий і найлюбиміший, шепотіти на вухо гаряче, як їй з ним добре і які в нього солодкі губи. З Ітаном це ніколи не проходить. Ітан на таке в житті не купиться.

Тому Вік стає навшпиньки і торкається своїми обвітреними гарячими губами його губ. Не заплющує очей, дивиться на нього майже благально – не сердься, будь ласка, не сердься, не сьогодні, добре ж так! Цілує його обережно – і він розслабляється, відповідає, притискає до себе сильніше. Він знає – Вік так вибачається.

Дамі чути здалеку – кожен його крок супроводжує бадьорий передзвін пляшок у пакеті. Він підходить до них, закурюючи на ходу, жартує щось про фаворитизм, а ще – про те, що від холоду у Вік почервонів ніс і тепер вона схожа на Санту. Вона усміхається, погрожує йому кулачком:

– Поговори мені ще тут – у тебе теж ніс почервоніє!

– Гей, на мене нападати не можна, у мене стратегічно важливий вантаж! Ітане, скажи їй щось!

Ітан нічого не говорить, закочує тільки очі – їхні перепалки, здається, ніколи не закінчуються. Вік – клубок нервів, і Дамі – теж, тому вони постійно перебувають на межі любові до смерті і такого ж досмертного роздратування. Любов завжди перемагає.

Вік трохи ображається на Дамі, тому що той постійно намагається відокремитися. У нього, звичайно ж, ніхєра не виходить, – але у Дамі єдиного є офіційна дівчина і окрема квартира в Римі. Він поривається в цій квартирі ночувати кілька разів на тиждень, але в результаті все одно з’являється серед ночі, шкребеться у двері їхнього спільного дому, як кіт-гуляка. У нього є ключ, і він міг би тихо пробратися всередину і зайняти своє звичне місце на ліжку між Ітаном і Вік. Але Даміано не був би собою, якби не влаштовував драму з кожного зі своїх повернень. Тому він не заходить, а смикає розсіяно ручку і неголосно тарабанить довгими пальцями по дверях. Вік йти відчиняти відмовляється, Томас у цей час вже майже завжди спить, тому впускати Дамі в будинок доводиться Ітану.

Дамі бреде в ліжко, немов побитий пес, дивиться на Вік своїми очима винного цуцика, зітхає важко, каже: “Не можу спати один… Ви мене точно колись виженете. Я задовбу вас своїми безглуздими відлучками, і ви надаєте мені копняків під зад. Знайдете собі іншого соліста. Точно, знайдете. Я такий ідіот, ну правда. Я…”

Ця сповідь може тривати годинами, тому Дамі потрібно терміново вкладати в ліжко і ще терміновіше – гладити. Вони з Ітаном, здається, роблять це вже майже на автоматі, в чотири руки, вони гладять Дамі по плечах й обличчю, гладять по шиї і ключицях, гладять по гарячому животу. Вони шепочуть йому в обидва вуха про те, що він найкращий і найлюбленіший, і ніхто його нікуди не вижене, і він може, якщо захоче, ночувати в своїй квартирі хоч кожного дня. Шепіт гарячий, руки умілі, і Дамі розслабляється, скидає з себе звичний костюм короля драми, заплющує очі. Ловить їхні долоні, цілує зап’ястя по черзі, освідчується в коханні. Вони засинають. Вік усміхається уві сні – ранок почнеться з вибачливої міцної кави. Сьогодні, і завтра, і завжди.

Томаса доводиться чекати довше за всіх, і коли він нарешті повертається, жодних сумнівів у тому, що один косяк він точно викурив наодинці, не залишається. На нього б образитися або вдарити профілактично кулаком під ребра, але Томмі всміхається так розгублено і добродушно, що у Вік не піднімається рука. Томасу вона готова прощати що завгодно. Томасу єдиному вона ніколи не бреше. Ну майже.

Вони йдуть до готелю повільно і голосно регочуть, бо Томасу здається, що ноги у нього не рухаються зовсім. Обкурений мозок спотворює реальність, і Томмі доводиться майже що тягнути за руку. Дамі бурчить, але тримає його долоню впевнено, міцно, не відпустить навіть під страхом смерті. Вік стискає іншу руку: довгі красиві пальці переплітаються з її акуратними пальчиками. Вони сміються, сміються, сміються, і Томас сміється разом з ними, абсолютно обдовбанний і абсолютно щасливий.

Перед входом до готелю зупиняються перепочити: потрібно обов’язково зробити серйозні обличчя і з усіх сил зображати дорослих. Їхня команда і так намучилася з ними: ніякої дисципліни, бісові діти! Тому – спокій, тільки спокій. І Томаса заховати за спинами, щоб не втрапив зайвий раз на очі Лелло, Марті або Фабріціо. Завтра гранд-фінал, і вся команда як на голках від нервів, і тільки вони четверо спокійні і впевнені в собі. Не перемогти вони не можуть.

У холі вони милі і чарівні, всміхаються персоналу, ввічливо кивають іншим учасникам. Томмі, правда, залипає, розглядаючи візерунок килима, і на якусь мить вивалюється з реальності, але Дамі вміло тягне ковдру загальної уваги на себе, поки Ітан з Вік тягнуть Томмі до ліфта.

Уже в номері Вік завалюється на ліжко, і Томмі падає за нею слідом, зручно влаштовуючи голову у неї на колінах. Ітан відчиняє вікно і дійсно вмикає Dark side of the Moon, стягує важкі черевики і піджак, приєднується до них. Томмі косяк для них все ж купив, але розкурювати його без Дамі здається трохи неправильним, і вони вирішують почекати.

Пальці Вік у Томмі в волоссі, вона гладить його по голові і він усміхається блаженно, примружуючи очі. Тихенько хихотить з чогось свого, обвиває її руками, впирається носом їй в живіт. Вік думає, що якби під страхом смерті їй колись довелося б вибрати когось із її хлопчиків, вона б залишилася з Томасом. І навіть не тому, що він знав її ще до того, як (хоча частка правди в цьому є), а тому, що з Томмі вона завжди сміється – до кольок у животі.

Між гарними і кумедними дівчата завжди вибирають кумедних.

З них із Томмі все почалося – ними має і закінчиться.

2.

Вони познайомилися ще в школі, у середніх класах. Сиділи разом за останньою партою, два лузери-вигнанці. Занадто бліда дівчинка з невиразними прозорими очима і довготелесий незграбний хлопчина в трохи закоротких джинсах. Їх у класі не любили. Вони були дивними – зі своїми гітарами, потворними браслетами на зап’ястях, напівобдертим лаком на нігтях. Дикими звичками, занадто гучним сміхом і одними навушниками на двох. Вони ходили в одну музичну школу, терзали струни, разом вчили складні соло і мажорні терції. Жили неподалік – ходили один до одного в гості, замикалися в кімнаті, вмикали музику голосніше. Реготали над безглуздими жартами, читали одну книгу про Гаррі Поттера на двох. Цілувалися іноді, торкалися одне одного губами гарячими, пробували один одного на смак. Ніколи не заходили далі – боялися чи самих себе, то чи дивного відчуття, яке спалахувало в грудях і десь нижче живота, варто було їм один до одного доторкнутися. Були дітьми. Червоніли відчайдушно, сміялися – вже інакше, трохи зніяковіло, розгублено. Знову брали гітари в руки. Грали рок-н-рол.

А потім сталося те, страшне, і Вік приповзала, знесилена, до Томаса додому серед ночі. Він відчиняв двері, заварював чай, закутував її у ковдру. Ховав в обіймах, притискав до себе, заколисував. Розповідав жарти на вухо. Вік усміхалася змучено, вдихала його запах, засинала. Відключалася в його руках від світу, забувала про все, не думала. Не думати було краще за все.

3.

Дамі завалюється в номер хвилин через двадцять, весь зворохоблений і збуджений, розвантажує пакети: пляшки з червоним вином перекочовують до холодильника. Говорить голосно і багато, поглядає на них, немов вибачаючись:

– Застряг з українцями в холі.

Вік закочує очі, Ітан гмикає, і навіть Томас хрюкає щось незрозуміле. Вони знають, що Дамі пускає слину на Катерину і знають, що з нею Дамі нічого не обломиться. Вони спостерігають його ритуальні танці навколо неї ось уже тиждень, дивляться на них з сумішшю зацікавленості і жалю. Вони не ревнують, Дамі в принципі неможливо ревнувати – у чому можна бути повністю впевненими, так це в тому, що він повернеться. Він завжди повертається.

Вони нарешті влаштовуються всі разом на ліжку, Дамі, як вірний доберман, лягає у Ітана в ногах, закурює косяк. Музика ллється, в кімнату заповзають сутінки, і терпкий запах марихуани лоскоче ніздрі. Вік розслабляється, не відчуває вже майже свого тіла, думає, що вона – рожева зефірка, яка розплавилася від занадто високої температури. Влаштовує голову Ітану на плече, гладить Томмі по голові, ногою на пробу намагається штовхнути Дамі в бік, але той спритно ловить її щиколотку, погладжує, заспокоюючи. Проводить пальцями по її стопі, і стає лоскотно і тепло, Вік зітхає – чи то від неможливості на нього злитися, чи то від приємного бризу ностальгії.

4.

Дамі сам їх знайшов. Ну, як знайшов – вони з Томмі сиділи під платаном, ховаючись від безжального сонця, закутані в свої дикі циганські шмотки, грали на гітарах. Це було вже після того, як все сталося, і Вік уже майже не ночувала вдома, падала в рятівну музику, плавала в мелодіях годинами. Думки про гурт влаштувалися в її голові міцно, вона і Томмі заразила своїм ентузіазмом, і вони грали кожного дня після уроків. Гітари, платан, музика, баскетбольний майданчик неподалік. Нові акорди, приємний біль на кінчиках пальців, металеві струни. Косі погляди всіх навколо, ритмічний стукіт м’яча десь поруч, крики уболівальників. І в один із днів – зацікавлений погляд одного з гравців.

Дамі був старшокласником, першим красенем, нападником шкільної баскетбольної команди і місцевою суперзіркою. За ним зітхали дівчата, йому заздрили хлопці. Він однозначно був тим, кого Томмі і Вік називали придурками.

Він застиг за два кроки від них, спітнілий і захеканий від гри, з баскетбольним м’ячем в одній руці. Схилив голову до правого плеча, дивився на них зачудовано, облизав пересохлі губи:

– Це що, Babe, I’m gonna leave you?

Вік подивилася на нього з підозрою, Томмі – з повагою. Зустріти серед ровесників людину, яка б знала, хто такі Led Zeppelin і навіть могла вгадати не найпопулярнішу пісню за гітарним перебором було для нього майже дивом.

З баскетбольного майданчика почулися крики гравців, які вже зачекалися м’яча, але Дамі тільки відмахнувся від них, як від настирливих мух. Підійшов ближче, сів навпочіпки, зустрівся з Вік очима, сказав:

– Ти тут явно головна. Можна я до вас приєднаюся колись? Я співаю.

Він був красивим, дуже красивим, і Вік дивилася йому в очі, і його голос – різкуватий, хрипкий, обволікав її, гіпнотизував. І вона, повагавшись, кивнула. Врешті-решт, їм все одно потрібен був вокаліст.

Дамі співав охуєнно, і Вік розтанула майже одразу. Він приклеївся до них намертво, з часом закинув свій баскетбол, і школу закинув теж. Сидів з ними у Томаса вдома, запрошував до себе. Обіймав їх обох міцно, цілував при зустрічі кожного в щоку, пропонував пиво. У них був схожий музичний смак, і вони могли розмовляти годинами, потім годинами співати. З ним було цікаво сперечатися, він легко загорався і йшов у раж – Вік зривала горло, намагаючись йому щось довести. Томмі готовий був за нього душу продати – у Дамі вдома була така колекція старих вінілів, про яку він міг тільки мріяти. Вони удвох вмикали програвач, курили одну сигарету на двох, витріщалися в стелю, вслухаючись в ритми і ноти. Могли порозумітися майже без слів. Залипали в музику – і один в одного.

Вони почали виходити на вулиці, грати на площах Риму, збирати гроші в капелюх з широкими полями. Вони грали добре, Вік навіть здавалося – дуже добре, а Дамі кльово співав і кльово рухався, і на їхні виступи почали приходити навмисно. І одного вечора, коли вони нарахували в своєму капелюсі майже сто євро, напилися з радощів. Батьків Дамі не було вдома, і вони зачинилися у нього в кімнаті, пили дешеве шампанське з горла, слухали музику, танцювали дикі танці. Впали, регочучи, на ліжко, ритми гітар били під ребра, і дихати раптом стало дуже важко, і Дамі нахилився до неї і поцілував у губи – жадібно, гаряче і наполегливо. Проник язиком до її рота, і вона відповіла, заплющила очі, подалася йому назустріч. Поцілунок був на смак, як м’ятна жуйка. Поцілунок був глибоким, і Вік відчула, як всередині знову спалахнуло вже знайоме-незнайоме почуття, і як жар охопив її тіло, як затремтіли дрібно руки. Вік цілувала Дамі, і все було просто чудово, поки не відчула, як заворушився поруч Томас – з явним наміром піти і не заважати. Під ребрами, в районі серця спалахнув знайомий біль втрати, і Вік розірвала поцілунок, повернулася до нього різко, схопила за зап’ястя, заглянула в розгублені рідні очі:

– Не йди. Будь ласка, не йди.

Томмі дивився на неї спантеличено, не знаючи, куди себе подіти від сорому і різкого збудження, що нахлинуло невідь звідки. Супив брови. Кусав нерішуче губи.

Дамі сумнівався секунди три. Подивився на них уважно спідлоба, закусив губу. Потім потягнувся до Томаса, наблизив своє обличчя до його, прошепотів в губи:

– Так, Томмі. Не йди. Залишся.

І поцілував.

Вік бачила, як округлилися здивовано у Томаса очі, як він завмер на мить – і як майже відразу відтанув у Дамі в руках, подався назустріч, відповів. А потім вони відірвалися одне від одного, всміхнулися майже синхронно, повернулись до неї. І Вік забула, як дихати.

Музика клекотіла навколо, і вони цілувалися, і торкалися один одного, і пробували один одного на смак, випробовували на міцність. Спліталися пальцями і язиками, зіштовхувались зубами, майже гарячково позбувалися одягу, торкалися долонями чужого тіла, вивчаючи. Серце заходилося в шаленому ритмі, і Вік здавалося, що вона просто не витримає, що вибухне від дивного і незнаного ще почуття.

Від любові.

І було вже незрозуміло, де чиї пальці і де чиї губи, Вік тремтіла і вигиналася, і хвилі задоволення накривали її від кожного дотику, і хлопчики, її хлопчики були з нею, цього разу – до самого кінця. Довіряла їм, як нікому раніше, любила їх, жадала їх, потребувала їх – наполегливо, сміливо. Падала у вир з головою, відчувала кожен дотик – до обличчя, до шиї, до грудей, до спини, до сідниць і стегон. Плавилася від їхньої любові і їхнього збудження. Дивилася, як трепетно ​​і жадібно вони торкаються один одного, і як тремтять їхні пальці, і як горять шало очі. Стогнала від задоволення, коли хтось пестив її язиком, скрикнула від болю, коли хтось увійшов у неї – по-справжньому. Але зойк з її губ одразу ж був зцілований, стертий, і вона забула про нього. Почувалася наповненою і дивно, до скреготу зубовного, дорослою. Почувалася охуєнно.

І потім вже, вранці, коли вона розплющила очі, подивилася на засмаглу руку Дамі на своєму голому животі, на заціловані до червоного губи Томмі, на гітари, звалені в кутку кімнати, на одяг, неохайно розкиданий навколо – відчула умиротворення. Тіло затекло від тривалого лежання в одній позі, і вона потягнулася, підвелася на ліктях. Поруч заворушилися невдоволено сонні хлопці.

– Нам потрібно зняти окрему квартиру, – сказала їм м’яко. Поцілувала Томаса в ніс, Дамі – у вилицю, встала з ліжка. Вони дивилися на неї спантеличено і ласкаво, такі дорослі діти. Ранок заповзав до кімнати, і тихо грала музика, яку так ніхто і не вимкнув вчора, і вони були закохані.

5.

Dark side of the Moon грає на повторі, і Вік плавиться від музики, зітхає солодко. Дивиться на Ітана – у того погляд розфокусований, він гладить її руку майже механічно, він зараз явно не з ними, знову пішов у свій, окремий світ, куди нікому з них ходу немає. У кожного з них такий світ є, кожен час від часу намагається в нього втекти: Томмі – в гітарні соло, Дамі – у свою квартиру, вона, Вік, – у свій біль. І головне тут – не засуджувати, не ображати і не підколювати. Приймати, завжди приймати і ніколи не відштовхувати.

Ітан розслаблений, пальці ледь помітно відстукують по стегну якийсь ритм.

– Завтра переможемо, – каже він, і Дамі тут же схоплюється, повертається до нього, обіймає його ноги, дивиться, примруживши очі:

– Ти ж не вірив!

– Раніше не вірив, тепер – вірю. Мені Всесвіт підказав.

Вік хихотить, і Томмі хихотить теж, і тільки Дамі залишається смертельно серйозним. Ітан часто спілкується зі Всесвітом, вірить у його знаки і застереження. Вони, жартуючи, називають його Обраним, The Chosen one, і кожного разу, коли на концерті Дамі глузливо тягне улюблену фразу публіки про те, що “you’re listening to Chosen”, Вік і Томмі регочуть в голос, не маючи сил стриматися. Ітан на їхні підколи уваги не звертає – його зв’язок зі Всесвітом залишається непохитним і міцним.

Вік каже, що не вірить у гороскопи, долю та іншу містичну лабуду. І підколювати Ітана для неї – святе діло. Але вона прибріхує – бо інакше, ніж долею, їхній міцний зв’язок їй ніяк пояснити не вдається.

Вона тягне руку до обличчя Ітана, прибирає ласкаво його волосся, що лізе в очі, проводить пальцями по щоці. Дамі спостерігає за ними жадібно, йому теж хочеться торкнутися Ітана і теж хочеться, щоб Вік торкнулася його. Але марихуана розслабила тіло і рухатися, підповзати до них, підставлятися під ласки – лінь. Він лише спирається підборіддям на коліна Ітана і зітхає мученицьки. Ітан сміється, дивлячись на його страждання.

Томмі перевертається на спину, дивиться неуважно на жовтий відсвіт вуличних ліхтарів на стелі.

– А у нас пожерти є щось? – запитує риторично. Усі повертають голови до Дамі, той знічується і відводить погляд:

– Ви крім вина нічого не замовляли.

Стає раптом жахливо смішно, тому що саме Дамі у них готує, і саме він завжди лається, коли вони притягають з супермаркету тільки вино і чіпси. Саме він завжди бурчить, як стара синьйора, що вони харчуються всякою гидотою і спостерігає, як вони наминають за обидві щоки його пасту з майже розчуленим виразом обличчя. Дивиться на них, як на милих голодних цуценят і оперативно підкидає добавку, як тільки у когось порожніє тарілка. І саме Дамі сьогодні забув про їжу.

Ітан змилостивлюється над ними – їсти хочеться дійсно по-звірячому, – встає з ліжка, йде до телефону, зосереджено замовляє якусь їжу у номер. Не говорить – чеканить кожне слово, диктує замовлення чітко, не збиваючись. Ітан – їхній шаман, медіум, посланник звідкись з іншого світу, їхній захисник і охоронець. Вік дивиться на нього, думає – як же ми без тебе жили? Вік дивиться – і до горла підступає раптом сильна хвиля ніжності.

6.

Вони переїхали в свою першу квартирку ближче до листопада. Вік якраз відсвяткувала день народження, рахунок в банку на її ім’я був офіційно розблокований – і у них з’явилися якісні підсилювачі і перший власний бас. Вони грали днями і ночами, пробували писати щось своє – виходило кострубато, але щиро, Вік дуже подобалося. Дамі готував для них, і вони вечеряли разом, пили вино, обговорювали майбутнє. Навесні повинен був розпочатися відбір на Х-фактор – вони вирішили спробувати. Томмі тоскно зітхнув:

– Потрібен ударник. Без ударника ми – як машина без колеса.

Вік його розуміла. Йому доводилося бути ритм-гітарою, але його вміння, його руки явно тягнули на соло. Дамі кивнув, поцілував його ласкаво у вухо:

– Буде тобі ударник, Кобро. Найкращий ударник у світі.

Оголошення у фейсбуці вони розмістили того ж вечора. А ще через три дні – познайомилися з Ітаном.

Тільки-но він переступив поріг їхньої тісної квартирки, Дамі нахилився до вуха Вік, прошепотів схвильовано:

– Подивися на волосся.

Вона кивнула, ледь помітно всміхнувшись. Волосся Ітана було зібране в неохайний пучок на потилиці, але якщо його розпустити… Картина перед очима стояла занадто яскрава: Ітан за барабанами бачився їй справжнім Дейвом Гролом у його кращі роки. Залишилося тільки почути, як він грає.

Вони повели Ітана в шкільний підвал, де їм милостиво дозволили репетирувати. За всю дорогу Ітан, здається, не зронив і слова, і їм всім трьом, таким гучним і сміхотливим, було зовсім не по собі. Але коли він зайняв своє місце за установкою і почав грати уривок з Play (Вік усміхнулася до себе – не прогадала з Дейвом Гролом, не прогадала!), вони немов відтанули. Слухали, подавшись вперед, рахували такти в голові, стежили за швидкими рухами рук і тим, як літали над установкою барабанні палички. Коли Ітан завершив, запитально глянувши на них, видихнули, скинули з себе заціпеніння.

– Давай спробуємо разом, – кивнув Томас, беручи в руки гітару. – Take me out знаєш?

Вони грали хвилин сорок, і від напруги тремтіли руки. Щось витало в повітрі, щось дивне і хвилююче. Вони відчували – щось починається.

А ввечері, повернувшись втрьох додому, довго розмовляли. Хлопчики завалилися на ліжко, Вік сіла в улюблене крісло-гойдалку, і вони говорили-говорили-говорили. Ухвалювали рішення. Вкрай важливе рішення для всіх.

– Він іноді лажає, – тягнув задумливо Томас, пускаючи під стелю кільця диму.

– Ти теж іноді лажаєш, – заперечував Дамі, забираючи у нього сигарету.

– Збивається на хай-хеті.

– Але кльово експериментує з музичним розміром.

Вік в основному мовчала. Не знала, що повинна сказати. Її тягнуло до серйозного ударника, їй подобалося спостерігати за тим, як він супить брови і як злісно виблискують його очі, коли він вибиває черговий ритм якоїсь Sex on fire. Але зізнаватися в цьому хлопчикам вона не хотіла. Знала – бувають моменти, коли потрібно трохи прибрехати.

Але Дамі вчепився в кандидатуру Ітана не на життя, а на смерть. Мабуть, теж щось відчув – диким, майже звіриним чуттям, відчув Ітана, як хижаки чують родичів на відстані.

Врешті-решт, Томмі зітхнув:

– Ви ж розумієте, що нам потрібен не просто ударник? Нам потрібен той, хто зрозуміє… ну, нас.

Вони перезирнулися всі втрьох. За останні кілька місяців зрослися душами, обплели один одного своєю музикою і чуттєвістю. Тягнулися один до одного – за дотиками, розрадою або підтримкою, сварилися завжди бурхливо і так само бурхливо мирилися. Були практично одним. Запрошувати в свій затишний світ ще когось було страшно.

Вік кинула на хлопчиків замислений погляд. Сказала неголосно:

– Мені здається, він зрозуміє. І вже точно – не буде базікати.

Томмі подивився на неї – і здався. Їх стало четверо.

Ітан репетирував з ними кожного дня. Завжди зосереджений, завжди напружений, він розучував нові партії майже люто, і вони тільки дивувалися – хто б міг подумати, що в такій стриманій людині може бути стільки музичної пристрасті.

Вони були з ним обережними. Намагалися обговорювати тільки нейтральні теми і не торкатися один одного зайвий раз. Не відпускати надто вже двозначних жартів. Не з’ясовувати при ньому стосунків. Але виходило відверто погано, недомовленість обтяжувала – і через місяць Дамі забив на всі умовності.

– Блядь, та я можу вас цілувати, коли захочу! Якщо йому щось не подобається, нехай звалює. Значить, він нам просто не підходить, – гаркнув він в один з вечорів.

Але Ітан, чорт забирай, підходив. І тут уже Томмі ліз його захищати – тому що Ітан їх відчував, відчував їхню музику, їхню хвилю, він вливався в неї – і робив це правильно. У Томмі з ним утворився майже телепатичний зв’язок, Ітан підхоплював ритм до будь-якої мелодії. І звук виходив потужним, сильним, і вони підсіли на це звучання, вбирали його і дихали ним. Самі не уявляли, що можуть так звучати.

Ітан відреагував на зміну в їхній поведінці зовсім по-ітанівськи – ніяк. Якщо його щось і турбувало, він не видав це ні словом, ні жестом. Навіть, здавалося, навпаки – розслабився. Немов розгадав якусь головоломку, що не давала йому спокою довгий час.

Репетиції затягувалися, і вони засиджувалися допізна вже вчотирьох. Ітан не пив, але обговорювати альтернативний рок 70-х і останні матчі “Роми” міг практично цілодобово. Дамі спочатку дивувався і жартівливо тягнув, округливши очі:

– Чувак, чуваааак, ти вмієш говорити! Він вміє говорити, ви чуєте, так?

Але Ітан лише ліниво показував йому середній палець і продовжував розповідати щось про Deep purple. Під такою брилою спокою Дамі і сам заспокоювався, кидав свої кривляння, ставав немов старшим, і Вік усміхалася – думала, що Ітан, напевно, єдина людина в світі, яка здатна Дамі приструнити.

Ітан читав Кастанеду, медитував і ходив по неділях на месу разом з сім’єю. Ітан допомагав Томмі з хімією (той єдиний з них все ще не втратив надію отримати-таки освіту), слухав уважно байки Дамі, приносив шоколадки для Вік. Вони звикали, притиралися один до одного, падали разом у музику – не могли зупинитися.

Новий рік святкували разом. Влаштували невелику вечірку у них вдома, пили і танцювали, грали музику – голосно і невпопад. Ітан пив каву, всміхався кінчиками губ, спостерігаючи смішні танці Томаса, курив на балконі разом з Дамі. У Вік у грудях розпливалося тепло – все було правильно, і наступав новий рік, і вона відчувала, що час справді лікує, що біль почав потроху вщухати. Але як тільки в небі над Римом розірвався перший феєрверк, серце знову немов заніміло. Хлопчики веселилися, не помітивши зміни її настрою. Вони і не могли помітити, були занадто захоплені своїм: у Дамі в голові народилася рима, і він затягнув Томаса в кут, щоб той допоміг з мелодією. Вони сиділи на підлозі, і очі їхні палали, і Дамі писав щось нервово на клаптику паперу, наспівував Томмі мотив, і той намагався підібрати його на гітарі, занурений в нову музику з головою.

Вік вийшла на балкон, здригнулася від прохолодного повітря. Підкурила тремтячими руками сигарету. Дивилася на небо, і в її очах відбивалися червоно-зелені спалахи феєрверків, і вона знову згадала все – тепло картатого пледа, холодне нічне повітря, теплу руку у себе на плечі, вогняні квіти салютів, що розпускалися прямо у неї над головою. Дивилася на небо – не могла відвести погляд. З легень вибило повітря. Вітер тріпав її легке плаття.

І раптом хтось підійшов до неї ззаду, вкрив її теплим пледом, поклав важкі гарячі руки на плечі. Вік сіпнулася від несподіванки, обернулася – побачила Ітана. Він дивився на неї згори вниз. Руки з плечей не прибрав.

– Ти як? – запитав тихо, і голос його хрипів.

Вік відвернулася від нього, знову подивилася на феєрверки. Затягнулася глибоко сигаретним димом. І почала розповідати.

Це було дивно. Вона ніколи і ні з ким про це не говорила. Ніколи не обговорювала того, що сталося з Томмі – в цьому не було потреби, він був з нею тоді, він бачив все на власні очі, він її практично врятував, витягнув на своїх руках з її власної темряви. Не розповідала Дамі – той знав, звісно, про все, але цю інформацію йому явно злив Томмі, щоб не ляпнув при ній чогось зайвого. А тут… вона говорила і говорила, і слова вже було не зупинити, вона розповідала все, з самого початку, не рухалася, не зводила погляду з темного неба. Ітан слухав і не перебивав, і лише коли вона замовкла, він забрав акуратно зотлілу до фільтра сигарету з її пальців, повернув її до себе.

– Тобі варто поговорити про це з ними, – сказав неголосно. Мав на увазі хлопчиків, звичайно. Стояв дуже близько. Вік відчувала його запах.

– Напевно, – прохрипіла вона у відповідь. Дивилася в його очі.

Він нахилився до неї – гаряче дихання обпекло шкіру.

І легко торкнувся губами її чола.

– Пішли всередину. Ти замерзла зовсім, – прошепотів – і підштовхнув її до балконних дверей. Вік кивнула йому – і слухняно пішла.

– Ееей, голуб’ята, ви повинні це почути! – радісно вигукнув Дамі, як тільки вони увійшли. Вік подивилася на них з Томасом, таких захоплених і щасливих, на Ітана – спокійного і незворушного. Всміхнулася легкості, що раптово нахлинула на неї.

– Показуйте, що ви тут навигадували, – відповіла, сідаючи в своє крісло.

– Ооооо, тобі сподобається! – очі у Дамі палахкотіли майже небезпечно. – Я назвав її Chosen.

Вони сиділи над піснею до четвертої ранку, гралися з ритмом і метром, змінювали мелодію. Вірш був класним і до неможливості щирим, і вони відчували його, вірили в нього, вірили кожному слову і кожному складу. Сиділи тісним колом на підлозі, торкалися одне одного колінами, сперечалися захоплено. Наступав новий рік – і цей рік був початком чогось нового, і пісня була – про них.

І коли Ітан піднявся на ноги, вибачаючись, і хотів було податися до дверей, Томмі запитав здивовано:

– Ти куди це?

– Додому, – знизав плечима той.

Томмі роздратовано закотив очі:

– Метро зачинене. Тобі додому шурувати дві години. Не тупи і залишайся у нас. Ми не кусаємося.

Дамі розсміявся:

– Ну, іноді кусаємося, але сьогодні не будемо. Обіцяємо поводитися пристойно.

Ітан завмер нерішучо, потім зітхнув – немов змирився з неминучим – і кивнув.

Вони засинали всі разом. До спини Вік притулявся Томмі, з іншого боку лежав на спині Дамі, глибоко і розмірено дихаючи, на краєчку ліжка застиг Ітан, не сміючи зайвий раз поворухнутися. Вік простягнула до нього руку, знайшла його долоню, легенько стиснула. Він повернувся до неї, глянув серйозно поверх голови Дамі.

Вік переплела свої пальці з його, влаштувала їх у Дамі на животі. Той усміхнувся, не розплющуючи очей:

– Мене все влаштовує, але ми обіцяли поводитись пристойно.

Вік захихотіла.

Ітан заплющив очі і всміхнувся.

7.

Коли їжу нарешті приносять, Вік здається, що вона готова душу продати за шматочок піци. Дамі приймає коробки, всміхається найчарівнішою усмішкою зі свого арсеналу, дає щедрі чайові. Дамі взагалі щедрий – майже самогубно. Віддати останні гроші жебраку? Легко! Роздавати автографи чотири години, не маючи можливості навіть ковтнути води? Запросто! Стрибнути в машину і гнати шість годин на північ, до Мілану, тільки щоб врятувати її, Вік, зі нудної і майже вбивчо задушливої сімейної вечері з бабусею? Чому б і ні?

Дамі роздає себе направо і наліво, зовсім не турбуючись про те, що самому нічого не лишиться. Він забувається, часто забувається, і за ним потрібно стежити пильно – інакше вигорить і не помітить. Тому Томмі раз на тиждень тягне Дамі дивитися студентський баскетбол і пити пиво. Незалежно від того, в якій країні вони знаходяться – він завжди знайде матч. Хай навіть відстійний, плювати. Головне – щоб майданчик, і м’яч, і кільця, і можна було стежити за рахунком, жерти смажені крильця, пити пиво і реготати в два голоси з тупих пройобів гравців. Томмі за останні два роки в баскетболі став майже експертом і з поважним виглядом може коментувати будь-який рух гравця на полі, але це, за великим рахунком, не потрібно. Потрібно тільки, щоб Дамі забув на хвилиночку про запис нового альбому, фотосесії, інтерв’ю та папараці, про те, що в новій пісні збитий ритм і з цим треба щось робити, що на останньому концерті був хріново виставлений звук і в мікрофон постійно фонило. Дамі потрібно берегти. Їх усіх треба, але його – особливо. Музика небезпечний компаньйон, але саме вона робить їхнє життя прекрасним.

Вони сидять всі разом на ліжку і наминають піцу. Піца в Роттердамі слабенька – так, на трієчку, – але зараз їм вона здається вершиною кулінарного мистецтва. Сир тягнеться, шинка пахне дивовижно, і червоне вино прямо з пляшки доповнює трапезу ідеально. Вік дивиться на своїх хлопчиків – смішних і трохи втомлених, думає про завтрашній день. До мрії залишилося півкроку і півподиху, і вона вже відчуває смак перемоги на кінчику язика. Витирає брудні пальці паперовими серветками, притискається до Томмі, обвиває його руками. Той підводить здивовано брови:

– Ей, ти чого? Сумуєш? Хочеш, завтра знову сходимо в порт?

– Не сумую, – всміхається вона. – Але в порт сходимо обов’язково. Перед генеральним прогоном, м?

Томмі цілує її кудись у маківку, Ітан киває, не відриваючись від свого шматочка піци, Дами стогне страдницьки. Вік щаслива. Вона впевнена – у них все буде добре.

І наступного дня вони дійсно відправляються в порт, втікши від Лео і Марти. До репетиції у них є рівно півтори години, і вони йдуть швидко, на ліниві прогулянки часу не вистачає. Коли проходять повз причал, Дами раптом зупиняється:

– Дивіться, тут яхту можна орендувати. Давайте орендуємо завтра, а? Вік, ти ж умієш ходити під вітрилом!

Томмі й Ітан різко зупиняються і синхронно повертаються до нього, свердлячи осудливими поглядами, але Вік відмахується:

– Заспокойтеся вже, багато років минуло. Це хороші спогади. Про це не боляче думати. – Вона цілує обережно в щоку обох своїх захисників, і ті дивляться на неї з підозрою, готові в будь-яку хвилину кинутися втішати і заспокоювати. – А яхту давайте орендуємо, чому б і ні. Хороша ідея.

Небо над портом важке і низьке, на набережній пахне річкою і машинним маслом, її хлопчики поруч. Перемога близька, як ніколи.

8.

Для Х-фактора вони готували R u Mine? – і Дамі майже божеволів.

З кожним днем ​​пісня виходила все краще і краще, і ніхто більше не збивався на ритмі, і Томмі офігенно грав соло, і бас Вік вплітався в мелодію ідеально. Дамі співав, його голос рвався на волю, до холодного лютневого неба, до ранніх сутінків і світла ліхтарів. Він тренував ефектний стрибок на програш – і раз у раз підморгував Ітану:

– Гей, друже мій, are you mine?

Ітан усміхався, мовчав і не реагував. Ночувати з ними після новорічної ночі він більше не залишався. Дамі це шалено дратувало.

– Усе не можу зрозуміти, він відморожений чи просто натяків не розуміє? – роздумував він, завалюючись додому. Вік закочувала очі, Томмі ж притискав Дамі до стінки, наближав своє обличчя до його і говорив із сумішшю любові і погрози:

– Якщо ти його злякаєш і він піде – я тебе вб’ю. Я не буду цьому радий, мені буде навіть трішечки соромно, але я це зроблю. Якщо злякаєш Ітана – ти труп, Даміано.

Дамі сміявся, скуйовджував Томмі волосся і вирушав до холодильника шукати щось їстівне. До прослуховування залишалося два тижні.

Вони працювали майже на знос, і пальці Вік нили від напруги і навантажень, і хвилювання затоплювало душу, проникало в серце, не давало нормально спати. У неї були проблеми з тривожністю, вона все життя погано засинала перед важливими подіями, крутилася в ліжку годинами, намагаючись знайти найзручнішу позу. Ось і перед прослуховуванням безсоння повернулося. Вона лежала між Дамі і Томмі, дивилася в стелю – і думала. Що, якщо не вийде, що, якщо вони зганьбляться, що, якщо вона налажає і підставить усіх, що, якщо … Вік роздратовано смикнула ногою і в черговий раз повернулася на бік. Поруч важко зітхнув Дамі:

– Та що з тобою діється?

– Ти не спиш? – здивовано запитала Вік, торкаючись його руки.

– Через тебе ніхто не спить, – невдоволено буркнув у неї за спиною Томмі, обіймаючи її і притискаючи міцніше до себе.

– Вибачте … – прошепотіла вона, заплющивши очі. Добре, що в кімнаті було темно, адже у неї зрадницьки горіли вуха. – Просто … передчуття якесь хуйове. Щось не так.

Дамі повернувся до неї:

– Пісня не подобається?

– Ні, пісня класна, просто … Я не знаю.

– Конструктивно.

Вона захихотіла. Прекрасно розуміла, що її тривога не мала жодного раціонального пояснення. Але від цього їй спокійніше не ставало.

Дамі поцілував її м’яко і накрив долонею очі.

– Ми поруч, – сказав ледь чутно.

– Тебе ніхто не скривдить, – прошепотів Томмі, акуратно погладжуючи її живіт.

– Спи.

Вік зітхнула і заплющила очі. Відчувала їхнє дихання, відчувала, як б’ються їхні серця. Рахувала подумки дні до прослуховування.

Коли вранці вони прийшли в репетиційний зал, Ітан вже був там. Насуплений і трохи роздратований, він пив каву і нервово відстукував пальцями якийсь ритм.

– Ти чого так рано? – запитав Томмі, скидаючи верхній одяг. Одразу ж почав підключати і налаштовувати гітару, щоб не витрачати час даремно.

– Погано спав цієї ночі, – похмуро відповів той. Томмі різко випростався і кинув швидкий погляд на Вік і Дамі. Ті лише знизали спантеличено плечима.

– Ми робимо помилку, – продовжив Ітан. – Якщо хочемо перемогти, потрібно грати своє. Потрібно грати Chosen.

Дамі насупився. З його божевільною тягою до досконалості, з його йобаним перфекціонізмом – піти на це було майже самогубством. Він сів навпроти Ітана, серйозно подивився йому в очі. Вік підійшла до нього ззаду, заспокійливо погладила по волоссю.

– Вона сира, – відповів він. Майже механічно зловив руку Вік, поцілував легко зап’ясток.

– Нам потрібно виділятися. Таких, як ми, там кілька сотень. І всі співають кавери.

– Чотири дні до прослуховування залишилося! Ми ніхуя не встигнемо!

– Тоді нам краще не втрачати час.

Дамі зітхнув, сховав обличчя в долонях:

– R U Mine класна ж! І ми її знаємо вже на зубок! Навіщо все ускладнювати?!

– Вона класна, – промовила Вік, обіймаючи його зі спини. Відчувала, які напружені його м’язи, як злякано б’ється серце. Погладила заспокійливо по плечах. – Просто вона не наша.

Дамі сіпнувся, обернувся до неї, подивився осудливо:

– І ти туди ж?

Вік тільки всміхнулася у відповідь. Ітан встав з крісла, підійшов до Дамі, поклав йому руку на плече.

– Ти написав охуєнну пісню, чувак. Давай покажемо її світу.

Дамі уважно подивився на Ітана, потім перевів свій погляд на Томмі:

– Що скажеш?

Той задумався на мить, запустив розгублено долоню в волосся, прибираючи його з очей. Потім задумливо кивнув:

– Сміливі завжди мають щастя.

Дамі раптом розсміявся, закинувши голову назад, подивився на них з Вік лукаво:

– Зрадники ви! Гаразд, давайте працювати – у нас прослуховування через чотири дні і пісні майже немає. Блядь, та з ким я зв’язався взагалі?!

Томмі видав мажорний акорд, Вік з радісним вереском помчала до басу, і навіть Ітан усміхнувся кінчиками губ. Вони вирішили ризикнути. Поставили все на чорне.

Наступні три дні вони з залу не виповзали. Буквально – навіть ночували там, спали на підлозі, накрившись коцами. Виходили хіба за їжею на виніс і сигаретами. Пили каву літрами. Сперечалися до хрипу і рвали струни. Грали Chosen.

І коли до виходу на сцену залишалося всього кілька миттєвостей – обнялися всі вчотирьох, зіткнулися лобами, переплели руки.

– Ви такі круті, – видихнув Дами неголосно, заплющивши очі. – Мені так пощастило вас зустріти. Я вас, чорт забирай, люблю.

І це “люблю” раптом застрягло в горлі комом, і на очі Вік набігли сльози, вона шмигнула носом. Це “люблю” було першим – і воно було справжнім, щирим, і воно було призначене їм трьом. У грудях вібрувала музика, і їх кликали грати.

Вони грали добре. Незважаючи на те, що від нервів зводило пальці, а синці під очима від недоспаних ночей не зміг сховати навіть професійний макіяж. Вони всміхалися – і грали музику, і Дамі співав їхню пісню, і залу пісня подобалася. Вік дихала на повні груди, заплющувала очі, віддавала себе повністю, без залишку. Не боялася згоріти, не боялася розчинитися, нічого вже більше не боялася. З нею була її музика, і її хлопчики. І її любов.

І судді їх оцінили, і вони пройшли в наступний раунд, і все було просто чудово – рівно до того моменту, коли вони йшли за лаштунки, а в спини їм прозвучало майже презирливе “Барабанщик у них – повний відстій. Він тягне їх назад”.

Вік завмерла на мить, кинувши швидкий переляканий погляд на Ітана.

– От суки, – прошепотів Томмі, простягаючи до нього руку. Той злісно зиркнув на нього і різко відсахнувся від дотику.

Дамі мовчав – і це було страшно. Це ж Дамі, їхній Дамі, хай би краще говорив, хай би кричав і злився, розмахував руками і матюкав суддів на чому світ стоїть… Але він мовчав, дивився на Ітана, не відриваючись, напружений і зібраний, і на вилицях його ходили жовна, і погляд його не обіцяв нічого доброго.

Ітан виглядав розгубленим і якимось зовсім юним. Він завжди здавався старшим за них усіх, він завжди поводився, як дорослий, але тут, за кулісами величезного телевізійного шоу він раптом став звичайним підлітком. Підлітком, якого дуже сильно вдарили.

– Я піду… – прохрипів він і було рушив до виходу, але Дамі кинувся до нього, немов яструб. Згріб в обійми, притиснув до себе, прогарчав:

– Нікуди ти не підеш!

Ітан сіпнувся, спробував його відштовхнути, але Дамі тримав його міцно, з усієї сили.

– Сам чув, – огризнувся Ітан, важко дихаючи і все ще намагаючись вирватися з чіпких обіймів. – Я вас назад тягну. Я відстій.

Дамі посміхнувся злісно:

– Так ми всі тут відстій! У нас тільки Томмі йобаний геній, а всі інші – молокососи без досвіду. Скільки разів Вік мені шмарклі витирала, коли я не витягав ноту? Та сотні!

Ітан якось різко знітився, уткнувся в плече Дамі чолом, дихав важко. Томмі взяв Вік за руку, і вони разом рушили до хлопців. Підійшли до Ітана зі спини – обійняли обережно.

Його серце билося об ребра загнаним звіром.

Вік гладила його по спині, плечах і животу, гладила по сильних руках, плакала тихенько. Їй було прикро, до чортиків прикро, що такий день закінчувався ось так.

– Ми, блядь, навчимося. Ми їм доведемо, що вони не мають рації. Ми їх всіх тут порвемо, – прохрипів Дамі Ітану на вухо. – Ти наш, Обраний. Чуєш? Ти наш.

Ітан підняв голову, зазирнув Дамі в очі. Моргнув розгублено і невпевнено. А потім, підкоряючись якомусь ще не зовсім зрозумілому йому самому пориву, нахилився вперед, ковзнув ніяково губами по губах Дамі. Цілував незграбно, ніби вперше, і очі заплющив майже розпачливо, увесь такий насторожений і напружений, здається – готовий до нападу. А потім лиш звільнився м’яко з їхніх обіймів – і пішов. Йому явно потрібно було побути на самоті.

Вони стояли втрьох і дивилися йому вслід.

Додому повернулися в повному роздраю. Не змовляючись, лягли спати без вечері. Лежали в темряві, дихали важко і загнано. Відчували, немов у них забрали щось дуже важливе, життєво важливе. Немов відірвали руку. Немов викачали з легких повітря.

Наступного дня Ітан не прийшов на репетицію. Його телефон був вимкнений.

Вони сиділи в репетиційній залі і мовчали. Дамі багато курив, Томмі випив, здається, вісім чашок кави. Коли годинник пробив шосту, Вік почала схлипувати.

Вони йшли додому, обнявшись. Підтримували один одного за плечі, спиралися один на одного. Були абсолютно розгубленими. Не зовсім уявляли, що робити далі.

Але коли піднялися на свій шостий поверх, побачили Ітана, який сидів біля їхніх дверей поруч з великим рюкзаком. Завмерли від несподіванки, витріщалися на нього, немов на привида.

Ітан встав на ноги, повернувся до них, подивився серйозно в очі.

– Я у вас поживу. Можна?

Вік зойкнула і кинулася до Ітана, застрибнула на нього, обвила ногами, сховала обличчя в вигині його шиї. Він тримав її міцно, притискав до себе акуратно, і вона ревіла вже по-справжньому.

Дамі з Томасом підбігли до них, обняли поривисто.

– Ніколи більше нас не кидай, чуєш? – сказав раптом серйозно Дамі. І всміхнувся вже м’якше, гладячи Вік по волоссю: – Інакше дехто нас сльозами затопить.

Ітан кивнув, опустив обережно Вік на землю, витер великими пальцями сльози з її щік.

– Я більше не піду, – прохрипів здавленим від хвилювання голосом.

І поцілував її в гарячі обвітрені губи.

9.

Вік, звісно, не вважає Євробачення великим проривом. Ніхто з улюблених нею рокерів на Євробаченні не перемагав.

Але, чорт, чорт, яка ж у Ахої сцена!

Шоу масштабне, шоу гучне, шоу яскраве. Вони чекають свого виходу на сцену з нетерпінням – і публіка реве, і зал стоїть на вухах, і музика затоплює приміщення – така різна і така потужна.

Під “Шум” Даміано влаштовує дикі танці на пару з Томасом – Вік з Ітаном п’ють шампанське і регочуть. І коли ті, втомлені, валяться біля них на диван, Ітан все ж нахиляється до Дамі, запитує глузливо:

– Ти ж розумієш, що тобі нічого з нею не світить, так?

Дамі сміється:

– Головне – гра, друже мій. Головне – гра.

Томмі гигоче, намагаючись віддихатися, Вік крутить пальцем біля скроні, Ітан прикриває очі долонею і хитає головою. До виходу на сцену залишається все менше і менше часу.

І коли їхня черга все ж настає, Вік готова півжиття віддати, щоб грати на цій сцені не три хвилини, а години три. Вона не боїться, ні трохи не боїться, паніка залишилася десь у минулому, і на сцені Євробачення вона відчуває себе, як риба у воді. Іскри злітають вгору, і жорсткі гітарні рифи б’ють по нервах, і ударні Ітана гримлять у вухах – Вік майже під кайфом. Вони грають свою пісню, ідеальну пісню, написану серед розворошених білих простирадл, серед південної ночі, серед любові. Вони грають її – і серце завмирає на кожному акорді.

Цей вечір – їхній. У тому, що вони переможуть, у Вік немає найменшого сумніву.

І все у них ще попереду – і Зал слави рок-н-ролу, і фото на обкладинці Rolling Stone, і платинові диски, і топи в чартах. І збожеволілий від захвату натовп буде носити Дамі на руках, і за палички Ітана, милостиво кинуті в зал, буде починатися справжня бійка, і Томмі втілить свою мрію і зіграє-таки з Джиммі Пейджем який-небудь камерний концертик.

І Вік буде грати, поки не помре. Буде грати їхню музику.

Буде любити.

10.

Від моря Вік відкрутитися не вдалося. Дамі був наполегливий і непохитний, Ітан і Томмі одразу стали на його бік. Війну програно, столиця впала, опір безглуздий. Тому Вік важко зітхнула, зібрала всі наявні в її арсеналі креми від засмаги у велику валізу і вирушила разом з хлопчиками в Лігурію.

Дамі мав у чомусь рацію. Х-фактор був охуєнним досвідом, але він виснажив їх повністю. Вони працювали без перерв і вихідних, і кожен день був наповнений репетиціями, інтерв’ю, підготовкою чергового номера, примірками, прогонами… Вони мало спали і мало їли, пропадали днями і ночами в студії, віддавали себе – повністю. Приповзали додому, завалювались на ліжко, лінуючись сходити в душ. Не мали сил навіть на секс – лише торкалися ласкаво рук і плечей, цілували щоки і шиї, і засинали в обіймах один одного, так і не знявши одягу. Звісно, їхня робота дала результат – Х-фактор вони провели блискуче, на них чекав контракт з лейблом і плани на запис першого альбому. Ейфорія накривала гарячою хвилею, але… Відпочинок був необхідний.

Тому Вік лежала на лежаку під великою парасолею, вимазана сонцезахисним кремом з ніг до голови, слухала в навушниках Arctic Monkeys і дивилася, як хлопчики бісяться в воді. Сонце пекло немилосердно, і вона підігнула ноги, щоб промені не дісталися навіть до кінчиків пальців. Море було синьо-зеленим, хмари пливли в небі білими баранцями, хвилі шуміли заспокійливо – і Вік хилило на сон, вона розслаблялася, відключалася від усього світу, віддавала себе – літу, музиці в навушниках, морському бризу. Була спокійною. Була щасливою.

Поки щось холодне, важке і мокре не гепнулось на неї згори.

– Дамі!

З його довгого волосся їй на шию і груди капала вода, в очах танцювали бісики, а хитра усмішка не обіцяла нічого доброго.

– Пішли купатися, – промуркотів він, цілуючи Вік у ключицю. Та закотила очі:

– Відвали. Я не купаюся.

– Це ще чому?

– А вона плавати не вміє, – до парасольки підійшов, сміючись, Томмі. Його волосся вигоріло на сонці і було тепер практично білим. Шкіра більше не була блідою – засмага лягла рівномірно, красиво. Це було навіть образливо – у Вік ніколи не виходило так засмагати. Вона кинула на нього загрозливий погляд – мало того, що перетворився тут, на морі, на південного красеня, так ще і здав її, ну хто так робить, га?

Дамі від виданої Томасом інформації навіть сторопів. Встав з Вік, відійшов на крок назад, окинув її недовірливим поглядом.

– Та гоооді тобі… Ітане! Іт! Вік не вміє плавати!

– Сором, – протягнув Торкіо, сідаючи поруч з лежаком. – Ти ж італійка, Вік.

– У мене дві батьківщини, – прошипіла вона. Збрехала, звісно, але хлопчикам про це знати не обов’язково.

Дамі більше нічого говорити не став, тільки підморгнув Томасу змовницьки (о, як вона не любила ці їхні переморгування!), схопив її за щиколотку, потягнув на себе:

– Томмі, хапай здобч! Будемо знайомити кицьку з морем!

Вік заверещала, регочучи і відбиваючись, але хлопчики сильніші, і руки у них спритні, швидкі, і вже через мить вона опинилася на руках у Томмі – під палючим сонцем.

– Ітаааане! Ну ти ж адекватний! Врятуй мене від цих придурків!

Ітан усміхнувся тепло і похитав головою:

– Ні-і. Соромно прожити стільки років в Італії і боятися моря.

– Я не боюся моря! Я, між іншим, під вітрилом вмію ходити!

Плавати її хлопчики все ж навчили. Хоч вона і борсалася спочатку у воді, немов перелякане щеня, здіймала купу бризок, безладно розмахуючи руками і ногами, ковтала раз у раз солоно-гірку воду – але Дамі тримав її міцно, і ловив, коли вона йшла на дно, і з часом їй вдалося втриматися на плаву кілька хвилинок. Ось тільки ніс в той день безбожно обгорів.

А ввечері вони приходили додому, вечеряли персиками, кавуном і апельсинами, всідалися перед ноутбуком дивитися “Володаря перснів”. Ніколи його не додивлялися.

Солодкий сік від фруктів стікав по підборіддю Ітана, і Вік лізла його злизувати, цілувала гаряче. Відчувала, як її ніг і спини торкаються руки Дамі й Томмі, тремтіла від цих дотиків, від смачного глибокого поцілунку, від одурманюючої спеки і браку кисню. Від ніжності – величезної, всеохопної ніжності до своїх хлопчиків, від любові – неспішної, спекотної, липневої любові на лігурійському узбережжі.

Знала вже, що пальці Томмі – красиві, довгі, шерехуваті від постійної гри на гітарі. Знала, що в Ітана долоні великі, міцні, змозолені. Знала, що у Дамі руки ніжні, м’які, а пальці пахнуть сигаретним димом і морською сіллю. Плавилася під їхніми дотиками, горіла від них, стогнала голосно, дихала важко. Вони любили один одного – довго і не поспішаючи, забували про все. Знали один одного – кожну рисочку тіла, кожну родимку, кожен шрам. Цілували один одного, торкалися, вилизували з майже побожним трепетом. Тягнулися один до одного за поцілунками – були такими одуріло красивими в такі моменти.

Довіряли – цілком і повністю. Віддавали себе – і отримували у відповідь не менше. Вік заплющувала очі, і її шкіра горіла від дотиків. Вона знала, що у Томмі тремтять вії, а щоки заливає чарівний рум’янець, коли він рухається всередині неї. Що Дамі гарчить щось незрозуміле, кінчаючи їй на живіт. Що Ітан любить, щоб вона дивилася йому в очі, коли бере у нього в рот. Вона знала, що хлопчики люблять дивитися, як кінчає вона, і як тремтять після оргазму у неї ноги, і як вона жадібно хапає повітря зацілованими губами. Вона знала їх – і пізнавала кожного разу по-новому.

А потім вони лежали всі разом на підлозі і шепотіли один одному якісь ніжні вульгарності, і посміювалися неголосно, і тепла південна ніч вкривала їх своєю ковдрою.

Вони засинали, обіцяючи наступного вечора все ж додивитися “Володаря перснів”.

Ніколи не виконували обіцянок.

11.

Після третьої панічної атаки хлопчики повели її до лікаря майже під конвоєм.

Вони довго сварилися напередодні, і Дамі вже практично перейшов на крик, розмахував руками і виблискував грізно очима. З Дамі взагалі останнім часом коїлося щось недобре, він якось занадто різко став приймати все близько до серця і скандали починалися через кожну дрібницю.

– Він не стягує, – шепотів їй Томас, спостерігаючи, як Дамі біситься через їхні запізнення на репетицію. Той злився, підвищував голос, і Вік кричала на нього у відповідь, і їхні сварки могли тривати вічність.

У крайньому разі, до того моменту, поки в кімнату не заходив Ітан, оглядав оцінюючим поглядом картину маслом: Томас в куточку залипає в гітару, посилено роблячи вигляд, що його не існує, а Дамі з Вік кричать один на одного, немов очманілі – почервонілі, злі, нервові. Потім він ступав до сварливої парочки і плавним, майже котячим рухом відсував Вік за спину, хапав Дамі за шию сильною рукою, притягував до себе. Притискався чолом до його чола, дивився серйозно в очі, ніби гіпнотизував – поки Дамі не стихав, поникав, розслаблявся, заплющував знесилено очі. Тоді цілував його, гладив заспокійливо по потилиці, говорив щось неголосно на вухо.

Вік дивилася на них, думала – це просто магія якась. Тільки Ітану вдавалося заспокоїти Дамі буквально за кілька хвилин.

Коли ж у неї почалися панічні атаки, Дамі зовсім з’їхав з глузду – ось тільки тут його божевільну ідею про психотерапевта одноголосно підтримали і Ітан, і Томас.

Розмовляти з лікарем було важко. Він дивився на Вік уважно, нахиливши голову до правого плеча, його окуляри постійно сповзали на кінчик носа, і їй хотілося протягнути до нього руку і зняти ці окуляри до бісової матері, розбити їх об стіну, розтоптати ногами на друзки. Лікар був до сказу спокійним, і Вік від цього божеволіла. Він задавав питання, тисячі сраних питань, на які не хотілося відповідати і добивав йобаною фразочкою: “Скажіть, Вікторіє, а що ви з цього приводу відчуваєте?”

Вік відчувала одночасно стільки всього, що хотілося розплакатися. І їй зовсім не хотілося обговорювати це з лікарем.

Коли ж психотерапевт дуже м’яко і обережно згадав про гіперкомпенсацію і співзалежні стосунки, Вік показала йому середній палець і послала нахуй.

Вона вибігла з кабінету – розлючена і перелякана, впала в обійми Томмі, який чекав її зовні, прошепотіла йому на вухо тремтячим голосом:

– Забери мене звідси. Благаю тебе, забери.

Томмі обійняв її міцно, ковзнув губами по скроні і вивів на вулицю.

Була зима, і Вік куталась у своє пальто, притискалася до теплого боку Томмі, йшла вперед, не бачачи дороги. Холодне повітря протвережувало, і думки ставали все чіткішими і чіткішими. Вона страшенно злилася – на себе і на лікаря, і від цієї безсилої люті не було порятунку. Томмі дивився на неї, базікав без угаву, висипав гори жартів, і вона всміхалася змучено у відповідь. На більше її не вистачало, хоч їй хотілося б сміятися безтурботно, забути про все, хотілося б потонути в любові – і зовсім не хотілося думати про найсвітліше, найсильніше, найщиріше своє почуття як про наслідок психологічних травм.

До біса, думала Вік, до біса ці йобані сеанси. До біса терапію. До біса все. Ні за що від хлопчиків не відмовлюся.

А потім, немов звідкись із підсвідомості, виліз черв’ячок сумніву – а хіба тебе хтось просив від них відмовлятися?

Вони прийшли додому під вечір. Там пахло їжею, Дамі з Ітаном валялися на дивані і дивилися “Дивні дива” – і тут би, звичайно, обуритися, що не дочекалися і сіли дивитися без них, але у Вік не було сил.

– Я не буду більше ходити до лікаря, – сказала вона тихо, забираючись у своє крісло-гойдалку з ногами. Намагалася на Дамі не дивитися.

– Це ще що за новини? – сказав той стривожено. – Що трапилося?

– Нічого не трапилося. Просто більше ходити не буду.

Дамі сіпнувся, скинув зі свого плеча руку Ітана, який намагався його заспокоїти, скочив з ліжка. Пройшовся нервово кімнатою, намагаючись зібратися з думками, потім гепнувся перед кріслом Вік на коліна, подивився в її очі майже благально:

– Ти повинна.

– Нікому я нічого не винна, – огризнулася вона, суплячи брови. Дивилася на Дамі спідлоба – майже вороже.

– Востаннє Ітан знайшов тебе у ванній на підлозі, ти пам’ятаєш? – якомога м’якше заговорив Дамі, намагаючись не підвищувати голос. – Ти не могла навіть поворухнутися. У тебе зіниці були розміром з блюдця. Ти дихати не могла, Вик. Ти пам’ятаєш це? Пам’ятаєш?

Вік пам’ятала. Але тепер у неї в сумці лежав рятівний “Ксанакс”. Їй здавалося, що цього більше, ніж достатньо.

– Я. туди. не повернусь.

– Так якого біса?! – вибухнув Дамі, й Ітан швидко підскочив до нього, намагаючись згребти в заспокійливі обійми, але цього разу магія не подіяла: Дамі був майже сам не свій від люті. – Ти підеш туди, тому що я так сказав! Тому що я за тебе відповідаю! Я, блядь, відповідаю за всіх вас!

І тут уже оторопіли всі. Дамі відчув на собі здивовані погляди Томаса й Ітана, відверто охуїлий – Вік. Томмі підійшов до нього, схрестив руки на грудях, запитав глузливо:

– Радість моя, з чого це ти раптом вирішив за нас відповідати?

Дамі видихнув, відвів збентежено очі. Знову сів на підлогу біля ніг Вік. Сховав обличчя в долонях. Довго мовчав. Тиша в кімнаті згущувалася, падала всім чотирьом на плечі важкими краплями.

А потім Дамі почав говорити – і вони дізналися, що він уже якийсь час спілкується з батьком Вік.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: