revenge

     — Тобто, ти пропонуєш вмерти ось тут від прильоту якоїсь там ракети?! — крикнув шатен, одночасно пропалюючи дірку в блакитних вирах навпроти, — ти серйозно настільки слабкий?!

Слабкий..?

Невже він і правда слабкий, як каже Дазай?

В який раз вони вже сваряться із-за цього?

В який раз Осаму на нього кричить?

Навпаки ж, Дазай є тією людиною, яка була б рада своїй смерті, так чому він?—

     — В нас немає вибору, ми не можемо..

     — Ні! — черговий раз крикнув Дазай, підходячи до підлітка ближче, — хочеш вмерти тут, нічого для цього не зробивши? Будь-ласка, залишайся!

Шатен поспішно розвернувся, та направився до вхідних дверей, за якими було чутно звук стрільби та чужих голосів.

— Стій! — здивувся рудий, — Т-ти куди? — вже голосніше крикнув Чуя, різко пішовши за хлопцем.

Але Дазай вже не чув його. Як тільки він вийшов на сходовий проліт, чоловік у війському одязі, який явно був їхнім ворогом, судячи по емблемі на куртці, направив на нього автомат, зло посміхаючись. Всього один рух, і тіло кароокого впало, не подаючи жодних ознак життя.

Чуя приголомшено стояв на місці, не в праві поворохнутись. Сльози самі покотились по блідих щоках, а руки затрусились. Він перевів погляд на винуватця цієї трагедії, очікуючи пулю уже в своєму серці. Розбитому серці.

— Я не убью тебя, — почав говорити чоловік напроти, — Ты до конца своей жизни будешь помнить этот день. Будешь помнить смерть этого ненужного мусора, — закінчив співрозмовник.

Мерзотний сміх роздався по всьому сходовому прольоті, а Чуя впав на коліна, не в змозі стримати своїх сліз.

В голові спливають всі радісні моменти з Дазаєм перед війною. Ці дні, коли вони були щасливі. Дні, коли вони просто безтурботно прогулювались по порту, не думаючи про те, як їм вижити, як їм поїсти та попити.

Чуя наостанок проводить тремтячою рукою по блідій щоці кароокого, та цілує в сині губи.

Він обов‘язково помститься. Вб’є цього орка, навіть якщо це буде коштувати його життям. Він помститься.

За Дазая.

За свою країну.

За себе.