or leave me

Білий день.

Єдиний у році день, коли бажання Джісона ізолюватися від усього світу досягає свого піку. Куди не піди, всюди щасливі пари. Дівчата дарують хлопцям чорний шоколад, хлопці дівчатам – білий. І обличчя у всіх такі задоволені, слова про кохання такі полум’яні, наче ніхто з них не поглядає в бік інших, не думає, як би розлучитися і знайти собі нового партнера, ніби не настане дня, коли вони розлучаться. Чи то збіг такий, чи то на Джісоні стоїть печатка з прокляттям, але всі його попередні стосунки закінчувалися саме чотирнадцятого березня. Неважливо за яких обставин: почуття згасли чи його улюблене «Я зрозумів, що хлопці мене не приваблюють».

Після останнього розставання Джісон твердо для себе вирішив, що так зване «кохання» його часу і переживань не вартує. Все швидкоплинно. Все рано чи пізно закінчиться болючим розривом – особливо болючим, якщо він відбудеться у Білий день і тобі доведеться плестись до дому, гуртожитку – неважливо – через натовп по вуха закоханих людей. Тоді погляди перехожих здаватимуться зневажливими, глузливими. Але ж вони не кращі! Їх теж покинуть. Не сьогодні означає завтра. І тоді Джісон накрутить себе, доведе всі думки до такого абсурду, що з глузду з’їхати можна.

Перше розставання Джісон пережив у п’ятнадцять років. Подобався хлопець, зустрічалися тиждень, ніяково тримаючись за руки – і розійшлися. Виявляється, з хлопцями у хлопців не буває тих почуттів, що бувають з дівчатами. І те, що Джісон відчуває до нього – теж помилка, він не може відчувати все так, як описує на словах. Джісон мовчки прийняв це, вручив саморобний шоколад і пішов. Те, як його перше кохання викинуло шоколад у смітник, він побачив у відображенні лобового скла. Тоді Джісон заплакав. І його сльози ввібрало плече найкращого друга.

Йонбок був із ним завжди. З ним Джісон ділив ті моменти свого життя, які не завжди міг розділити зі своїм черговим «коханням». Згодом дружні почуття почали здаватися куди сильнішими та надійнішими, ніж любовні. Кохання немає, як би пафосно це не звучало, а ось дружба… Вона надовго. Вона про безкорисливу готовність прибігти на допомогу. Коли підтримуєш не тому, що трахатись хочеться, а отже, так потрібно, а тому, що людина близька тобі душею, як кровний брат чи сестра.

Екран телефону спалахує, оповіщаючи про нове повідомлення. Джісон ставить на паузу фільм, струшує з пальців крихти від чіпсів та хапається за смартфон.

Нове повідомлення від «Lee Minho» – його друга.

З ним Джісон познайомився, коли прийшов до університету подавати документи для вступу. Джісон загубився у кампусі, спробував знайти план будівлі, але зрештою заплутався ще сильніше, безпорадно бігаючи з поверху на поверх. Бігав би він ще довго, якби не Мінхо, який затримався, аби передати деканату «Листи контролю відвідуваності лекцій».

Мінхо спочатку не був говірким, але коли Джісон сказав, що збирається вступати на німецьку філологію, відразу ж розповів про те, що на нього чекатиме на першому курсі.

– Я збираюся на німецьку філологію вступати, – починає Джісон, бажаючи вибратися з-під лещат незручної тиші. – Багато людей вступає? – Джісон швидко дріботить за ним, іноді зриваючись на біг; студент йде широкими впевненими кроками, постійно опиняючись перед ним. Але не схоже, щоб він кудись поспішав, коли зголосився провести особисто. Адже міг просто показати планування університету.

– А, то ти на німецьку філологію? – студент виглядає приємно здивованим. Принаймні так здається Джісону, адже на обличчі студента насправді мало що можна розібрати. Залишається лише шукати нотки емоцій у голосі. А в голосі – теж спокійному, впевненому – цих емоцій якраз більше. – Та не особливо. У групі людей двадцять було. Місяць минув і половина забрала документи.

– Настільки важко?

– Ну, свої складнощі є, але вони не такі непосильні, аби документи забирати. Просто на філологію, особливо європейську, йдуть від безнадії. У нас у групі такі… кадри є, що я дивуюся, як вони взагалі вступні здали, – здається, це мало прозвучати обурено чи розчаровано. Насправді ж це звучить досить сухо, начебто студенту все одно. Але йому не все одно, раз після кількох хвилин мовчання він таки підтримав спробу Джісона заговорити.

– Ви ж на першому курсі?

– Ага.

– А можете?..

– Сказати щось німецькою? – Джісон починає активно кивати. – Hallo. Ich heiße Lee Mincho. Ich bin neunzehn Jahre alt.

– Вау, – Джісон присвистує. – Я зрозумів тільки «Lee Mincho».

– Я сказав: «Привіт. Мене звуть Лі Мінхо, мені дев’ятнадцять років»…

Вже проводжаючи його від кабінету директора до виходу, Мінхо залишив свій номер телефону на випадок, якщо Джісону захочеться дізнатися про свою спеціальність побільше. І Джісону захотілося дізнатися. У нього навіть список із запитаннями був заготовлений у нотатках на телефоні. Набравшись рішучості, він зміг зателефонувати й запросити поїсти токпоккі.

Зараз Джісон закінчує перший курс, а з Мінхо вони добрі друзі.

Lee Minho:

Привіт. Не зайнятий?

Jisung:

привіт. залежить від того, що тобі потрібно.

Він окидає поглядом розкладені на ліжку пачки з чіпсами та пляшки з газовку. На ньому шорти й стара зручна толстовка з капюшоном. У кімнаті нікого – обидва сусіди вмотали на побачення зі своїми дівчатами. І тиша, яка не ідеальна тільки через звуки їзди, що долинали крізь прочинене вікно.

Lee Minho:

Хотів запропонувати тобі прогулятися.

Мінхо рідко пропонував щось сам. Зазвичай він умовляв Джісона вийти з гуртожитку, якщо той, вже призначивши з ним зустріч, в останню хвилину починав канючити та писати повідомлення на кшталт «Сьогодні не вийде, вибач хьон». Якщо вмовити по переписці не виходило, він заявлявся на порозі його кімнати особисто; йому з третього поверху на другий недовго спускатись.

Jisung: 

може краще завтра?..

Lee Minho:

Завтра я зайнятий, а ще завтра, кажуть, погана погода. І кафе з котами буде закрито.

Здається, на Джісона подіяла аргументація погодою. Або котами. Хоча навіщо йому були ці коти?.. Мабуть, таки погодою…

Ідучи з кафе назад до гуртожитку, вони обоє зазначають, що тепло вже не лише вдень, а й увечері. Вітер легкий, не свистячий. І повітря настільки приємне, хоч в одній футболці гуляй. День ще не закінчився, але ось-ось мав. Лежачи в ліжку і доїдаючи свої припаси (якщо його сусіди не повернулися і не з’їли їх самі), Джісон обов’язково позначить це чотирнадцяте березня як найкраще у своєму житті…

– Джісон, я хочу тобі щось сказати…

Вони зупиняються посеред жвавої вулиці, що кипить людьми й цілодобовими лавками з фастфудом. Літній чоловік, що проходить повз, кричить, аби вони відійшли до бордюру і не перегороджували дорогу іншим. Однак Джісон проігнорував його зауваження – воно ніби пройшло через нього і рушило кудись далі, у невідомому напрямку.

– Ні, – твердо каже Джісон і задкує у бік проїжджої частини. – Мовчи, будь ласка… – серце стукає гулко, в істериці вибиваючи своїм ритмом безперервне «Ні, ні, ні». Шкода, що Мінхо зараз стоїть надто далеко, щоб почути його.

– Ти мені подобаєшся.

Світ Джісона руйнується, тріскотить по швах від його слів. Тепер між ними все скінчено. Зараз цю точку знову ставить кохана, не байдужа йому людина. Джісон сподівався, з останніх сил вірив, що якщо прикрити свої почуття оберткою дружби, то вони зможуть бути разом довго. Довше, ніж якби полягали у стосунках один з одним. І не важливо, що це був би не класичний, звичний для всіх формат відносин. Головне, що разом і довго.

Однак зараз це не має значення. Усі старання Джісона щойно були перекреслені Мінхо. Навіть якщо сказати, що це взаємно, у них буде рівно рік, аби насититися один одним. А року мало, неможливо встигнути за рік. Саме за рік інакше не буває. Адже так завжди…

У Джісона на очах блищать сльози, переливаючись усіма кольорами неонових вивісок. По щоках ще не потекли – він стримує їх як може, до приглушеного скреготу зубів та судомного болю в щелепі.

Джісон робить ще кілька кроків назад, продовжуючи дивитися на розгубленого Мінхо приголомшеним поглядом. Поряд зі свистом пролітає машина, протяжно сигналячи чи то Джісону, що стоїть близько до дороги, чи то іншій машині. І, раптом схаменувшись, він відкриває рот у спробі щось сказати, видавити з себе хоч якийсь звук, але не може. Втягує губу, починаючи нервово покусувати зубами.

– Джісон, що відбувається? – Мінхо вже не те, що розгублений, а натурально наляканий – страх звучить високими нотками у його голосі.

Джісон чудово розуміє, що його реакцію Мінхо може пояснити по-своєму. І чудово розуміє, що не вправі ніяк судити чи ображатись, якщо він зараз пошле його – як кінченого гомофоба – і піде геть, залишивши розбиратися зі своїми тарганами наодинці. Мінхо не повинен терпіти його.

– Я… Ти не можеш… – Джісон запинається, німіє, і повітря ріже по горлі та ніздрях – ні вдихнути, ні видихнути.

Що він зараз несе? Трясця, та він тільки погіршує ситуацію, замість прояснити її. Краще від його слів нікому не робиться.

– Вибач. Я думав, ти справді по хлопцям, – голос Мінхо звучить рівно, а обличчя спокійне, наче з каменю зроблене. І тільки через те, як він дихає, зрозуміло, що йому прикро. Страшенно прикро. Що дивує Джісона, то це те, що він досі не розвернувся і не пішов, як зробила б будь-яка інша людина на його місці.

– Я не хочу, аби наші стосунки закінчилися вже через рік, – Мінхо мовчить, дивиться уважно, вбираючи кожне вимовлене ним слово. Від цього страшніше. – Щороку саме цього дня мене кидають. Кохання вичерпує себе, дружба – ні. Тому нам краще залишитися друзями.

Джісон робить ще один крок назад, невпевнено ступає ногою на пішохідний перехід і тікає геть.

Білий день.

Єдиний на рік день, який він продовжує щиро ненавидіти.

***

Весь наступний тиждень Джісон намагався існувати, як і всі нормальні люди: відвідував пари, ходив на підробіток у кафе; їв, пив, спав. Щоб врятуватися від настирливих думок про Мінхо, слухав музику, постійно. На парах сидів з одним навушником, у їдальні одразу з двома. Засинав він теж у навушниках, хоч і знав, що робити так небажано. Може, саме через них він почував себе таким розбитим протягом усього тижня.

Зараз він сидить у їдальні, нервово смикаючи ногою під столом. Поруч Йонбок, який дивиться на нього уважно, вимогливо. Джісон мовчить, відтягує час і підбирає слова, здатні з точністю описати те, що сталося в Білий день.

– Мінхо зізнався мені в почуттях, – тихо каже Джісон і сподівається, що цієї фрази виявиться достатньо, аби Йонбок зрозумів серйозність ситуації. Але Йонбок не розуміє, продовжуючи дивитися на нього в упор.

– Це було очевидно, – нарешті каже він і набиває рота порцією локшини.

– Що «це»? – Джісон зміщує фокус зі своєї тарілки на обличчя Йонбока. Розтискає щелепи, починаючи з роздратуванням дихати через рот.

– Те, що ти подобався Мінхо, – це очевидно. Не знаю, як будучи геєм в Кореї можна заплющувати очі на деталі.

– Яка зараз різниця? – Йонбок мовчить у відповідь, розуміючи, що збовтнув зайвого і в невідповідний час. – Жодної різниці, адже проблема не в цьому від початку!

– Ти відповів йому взаємністю і вже готуєшся до наступного Білого дня?

– Я … – Джісон на ходу намагається придумати, як би пом’якше сказати. Вчинок він зробив дуже неприємний. Він це розумів ще тоді, коли витріщався на розгубленого – він це дихання ні з чим не сплутає – Мінхо. Тоді він утішав себе тим, що так буде хай і неправильно, але краще. А зараз, сидячи в кафетерії та промовляючи все з Йонбоком, він починає сумніватися і у своєму головному аргументі. – Я сказав, що вважаю дружбу надійнішою, ніж кохання, і що тому нам краще залишитися друзями, – Джісон протараторив все на одному подиху і, ніби захищаючись, набив рота локшиною.

– А він що?..

– Я не знаю, – жуючи бубонить Джісон і додає: – Я втік.

– Зрозуміло, – Йонбок голосно вдихає через ніс. – Буває. Якщо ви дійсно один одного любите, то все само собою вирішиться, – він відставляє тацю з порожніми тарілкою і склянкою вбік і широко розставляє руки, запрошуючи обійнятися. Джісон цю пропозицію вдячно приймає, з тихим мичанням втикаючись у груди найкращого друга.

– Я не розумію, чого хочу більше: припинити спілкування з ним чи відновити.

– Хочеш другого, якщо так багато про це думаєш.

– Ти не можеш просто послухати моє ниття і не давати порад? Думаєш, що в мене зовсім туго з розумовими процесами?

– Ні, – Йонбок негативно киває, – я не можу просто слухати. І ні, я так не думаю…

– Трясця, можете не обтискатися хоча б поки ми сидимо поруч? – з іншого кінця столу відгукується одногрупник Мінхо, зі зневагою дивлячись в їх бік.

– Так! Ми тут взагалі то обідаємо! – ше голосніше кричить інший хлопець, що сидить навпроти першого.

Погляди обох спрямовані на Джісона. Саме на Джісона, бо вони знали, що Йонбок має дівчину. Джісон свою орієнтацію хоч і не афішував публічно, але й не прагнув приховувати. На глузування йому хотілося плювати з висоти пташиного польоту. Ось тільки так, як йому хотілося, ніколи не виходило – він все приймав надто близько до серця. Розумом усвідомлював, що це провокації дитсадківського рівня, розраховані дітьми на інших дітей, тож не намагався нічого ні спростувати, ні довести.-

– Та він просто гей, – кілька людей починають голосно сміятися, ще кілька – демонстративно глушать сміх у стиснутих кулаках, тільки тихіше від цього не стає.

Джісон відвертається, намагаючись не слухати триваючу «розмову»..

Натовп у кафетерії продовжує згущуватися; студенти всіх спеціальностей сходяться, щоб перекусити перед наступними парами. Черга до лінії роздачі довга, тягнеться від входу. Один зі студентів, профілем дуже схожий на Мінхо, забирає свою тацю з їжею і, вклонившись куховарці, розвертається в їхній бік.

Це Мінхо.

Джісон швидко відвертається, мимоволі повертаючись до бурхливого обговорення його особистого життя.

– Хан, а це прикольно, коли тебе в рот трахають? – каже перший хлопець і голосно сміється, штовхаючи друга ліктем, мовляв «подивися, як дотепно я пожартував».

«Дуже навіть. Тільки вам, недоумкам, не зрозуміти» – хоче сказати він, вкладаючи у свої слова всю їдкість, на яку здатний. Але в останню секунду прикушує губу, затикаючи самого себе – воно того не варте. Йому давно не п’ятнадцять, щоб влаштовувати публічні розбірки через дрібниці. Особливо не хочеться влаштовувати розбірки перед Мінхо, що знаходиться вже за кілька кроків від столу. Ось тільки так, як хоче Джісон ніколи не виходить – це давно устояний факт.

– Я б на твоєму місці засунув хуй назад собі в рот і не вийобувався, – спокійно каже Мінхо, звертаючись до першого хлопця. Джісон трохи повертає голову в бік, щоб роздивитися його і помічає, яку огиду він відчуває від своїх слів. Здається, що Мінхо говорить іншою мовою – мовою нехтування чужою приватністю. Один Джісон цю мову не розуміє, мабуть, до іншої звик. – Забув, як на першому курсі смоктав своєму дружку, – він киває у бік другого хлопця, що сидить навпроти, – в університетському туалеті? Так я нагадаю.

Усі, хто був за столом, голосно сміються. Хлопці, яким це адресувалося, теж починають ніяково хихикати. Мінхо ж окидає всіх присутніх – усіх, крім Джісона з Йонбоком – явно зневажливим поглядом і йде шукати вільний столик, хіба що не плюнувши наостанок.

***

Чізкейк у Джісона не задався ще на тому етапі, коли він сприйняв рядок із рецепта надто буквально. «Подрібнене печиво, дві з половиною питні склянки». Сконцентрований більше на музиці, що грала з навушників, ніж на процесі приготування, він подрібнив печиво і залив першою склянкою води. Почав перемішувати, подивився ще раз на рецепт – і тільки тоді зрозумів, що ніякої води він не повинен додавати. Згідно з рецептом, крихта має бути розсипчастою, а сама основа (вже після приготування) хрумкою. І щоб крихта тримала форму, достатньо було додати сто грам розтопленого вершкового масла – цей пункт був виділений навіть червоним кольором.

«Все не так вже й погано» – втішає себе Джісон, намагаючись укласти крихту у формі. Виходить криво і нерівномірно – через воду крихти начебто поменшало.

Поки основа пропікалася в духовці, він швидко приготував соус та суміш для самого чізкейку. Це в нього вийшло непогано, нехай соус мало не пригорів до каструлі через його неуважність. Через п’ятнадцять хвилин Джісон знизив температуру в духовці до п’ятдесяти градусів, залив в основу суміш для чізкейку і залишив у духовці на сімдесят п’ять хвилин. Сів на вільний (вільний, поки весь гуртожиток не збігся на запах їжі) диван біля стіни та уткнувся в телефон, щоб перевірити вхідні.

Lee Minho:

Привіт. Як ти там? Здав? 

Мінхо написав йому ще кілька годин тому, а Джісон і не помітив – повідомлення було відключено на якийсь час, що він намагався зосередитися на рефераті. До слова про реферат…

Jisung: 

привіт. здав, але кепсько. а ти як?

Надіслано. Кружечок у аватарки засвітився зеленим – зайшов у мережу. Нині пише.

Lee Minho:

Нормально. У мене є кілька таблиць на тему відмінювання прикметників. Можу роздрукувати та занести.

Jisung:

було б чудово! ти ще на роботі?

Lee Minho:

Ага. Вийшов покурити якраз.

Jisung: 

коли зможеш зайти?

Lee Minho:

Десь за годину.

Jisung: 

ок. чекатиму.

Джісон ненадовго зависає, дивлячись на екран телефону. Мінхо працював у м’ясному ресторані. Дуже часто траплялося таке, що після зміни залишалося багато готового м’яса чи салатів. За бажанням співробітники ресторану могли забрати його додому, щоб не пропадало. Тому після зміни Мінхо часто приходив із фольгованою коробочкою найсмачнішої їжі. А те, що ця їжа була смачною, Джісон дізнався, коли Мінхо запросив його пограти в приставку і заразом поїсти.

Зараз Джісону хочеться смачної солоної їжі. І шлунок вимогливо бурчить на підтвердження цього. Джісон може попросити Мінхо принести щось. Не факт, що він зрештою принесе, але намагання – не страждання, чи не так?

Jisung:

можеш чогось смачного взяти?

Lee Minho:

Можу. Що взяти?

Jisung:

фунчозу з овочами та курячою печінкою в томатному соусі, будь ласка.

Цю годину Джісон провів, намагаючись зрозуміти параграф з історії Німеччини (невелика ремарка: параграф був написаний німецькою). У Джісона з історією були складні стосунки, а німецька їх явно не спрощувала. Джісон не повинен був читати параграф саме німецькою – сам виявив таке бажання, аби краще поринути в культуру і написати реферат німецькою. Наскільки високо викладачі оцінять його ініціативність – невідомо, але Джісону їхня оцінка і не важлива. Головне, щоб у муках перекладу він знаходив собі частку задоволення.

Коли пролунав таймер, Джісон зіскочив з дивана і побіг перевіряти стан чізкейка. Відкрив духовку, встромив у суміш дерев’яну паличку – рідко. За консистенцією не схоже на ті чізкейки, які він їв у кафе чи бачив на фотографіях в інтернеті. Мабуть, так не повинно бути?.. Може, чізкейку просто потрібно настоятися в холодильнику?.. Ага, один хрін він настоїться – інші зжеруть як є, перш ніж пройде хоча б годину від віходу Джісона з кухні.

Джісон засунув чізкейк назад у духовку і метнувся до дивана, аби перевірити рецепт із ноутбука.

«У розігріту до ста п’ятдесяти градусів духовку поставте форму з чізкейком і залиште запікатися на сімдесят п’ять хвилин».

– Ой курво-о-о, – протяжно застогнавши, Джісон ударяє себе по лобі й закушує нижню губу. – Ой курво… – куди тихіше повторює він і повертається до духовки, виставляючи температуру на сто п’ятдесят градусів. Додає: – Оце я дурень…

– Що тут у тебе? – у проході на гуртожитську кухню виник Мінхо. На ньому – чорні джинси, чорна шкіряна курточка, а під нею світла майка, чи то бежева, чи то сіра. Волосся в чубчику мокре; волосинки липнуть один до одного, утворюючи «бурульки». У руках, що тремтять від втоми, папери й пакетик з обіцяною їжею. А погляд відчужений, спокійний. Наче він не відсидів сьогодні чотири пари та не відпрацював сім годин стоячи на ногах.

– Я вирішив приготувати чізкейк блять, – починає Джісон, підводячись з підлоги і йдучи за телефоном, щоб знову засікти час. – У рецепті чорним по білому написано: сто п’ятдесят градусів. Як ти гадаєш, на скільки градусів поставив я?

– На п’ятдесят? – Мінхо підходить до столу поруч із диваном, ставлячи на нього пакет із їжею.

– Так!

– В принципі очікувано, – він робить кілька кроків у бік духовки, присідає навпочіпки та зазирає всередину крізь скло. – Нещодавно ти переплутав сіль із цукром і тиждень жер солодкі макарони. Тож я вже нічому не дивуюся.

– Це не одне й теж і було лише один раз! – запротестував Джісон, з шумом відкладаючи телефон убік.

– Два тижні тому ти перегрів сковороду в спробах посмажити яєчню, через що вона розвалилася, – Мінхо задоволено сміється і розвертається до Джісона, підводячись з підлоги. – Ти ж пам’ятаєш, що на цих вихідних ми їдемо шукати тобі нову?

– Пам’ятаю… – Джісон хмуриться, демонстративно надувши щоки.

– А ще ти поставив піцу розігріватися в духовку і пішов у душ, забувши про неї, – Мінхо робить крок назустріч йому, дивлячись з тією ж задоволеною, котячою усмішкою.

– Ну, Мінхо-о. Ти обіцяв не нагадувати, – Джісон дивиться на нього з усім невдоволенням, на яке взагалі був здатний. Починає кричати, що Мінхо не стримує своїх обіцянок, поступово нагадуючи йому й інші грішки.

– Гаразд-гаразд, Соні, – Мінхо витягає руки вперед, накриваючи ними його плечі; починає легенько трусити за них, щоб Джісон нарешті перестав горлопанити. – Не кип’ятись. Зараз все виправимо. Що там за рецептом? – він відпускає Джісона, стаючи навпроти ноутбука з відкритим рецептом. Хвилину Мінхо мовчав, спочатку читаючи, а потім обмірковуючи. – Збільш температуру до ста вісімдесяти градусів. Пів години потрібно почекати, а далі тільки спостерігати.-

– Оу, добре, – Джісон підходить до духовки й додає до неї температури. – Ти приніс таблиці?

– Джісон, ти жахливо неуважний, – Мінхо махає листочками, створюючи шарудіння і позначаючи таким чином, що обіцяні ним роздруківки на місці.

– Вони весь час були в тебе в руках? – Джісон розвертається назад. Рух виявився занадто різким, через що він хитається і падає на дупу.

– Сьогодні ти особливо розсіяний, – Мінхо дивиться спокійно, рівно, але уважно. Йонбок завжди дивився так, коли хотів щось дізнатися у Джісона. У Мінхо ж це звичайне розслаблений стан. Джісона це не напружує. Напружує щось інше, тріпотить у сонячному сплетенні незрозумілою тривогою і рветься назовні.

Він підпирає спиною старий брудний холодильник і притягує до грудей коліно; обіймає руками, кладучи поверх голову. На Мінхо дивитися не перестає: мимоволі ковзає поглядом по литках, що визирають через джинсову тканину.

– Мені тривожно, – каже Джісон і чекає, даючи Мінхо кілька секунд, щоб щось сказати – але він мовчить, слухає. – Мені здається, що я не виводжу. Готувати не вмію, німецькою… Тільки про себе можу розповісти. І те, дивлячись, що розповідати. На роботі кричать постійно. Сука, склянки неправильно витираю! – Джісон випускає коліно з обіймів і різко випрямляється, жестикулюючи при цьому. – Я і рукавички вдягнув, – загинає один палець, – і чистий рушник взяв, – загинає другий, зосереджено дивлячись на нього. – Куди правильніше? Склянки блищать так, що аж очі сліпить. І все одно! – Джісон обурюється. Гучно і нестримно, адже з Мінхо можна все: і в плече поплакати, і просто в порожнечу покричати, а можна покричати в плече. У них по-різному буває, але Джісон точно знає, що якщо захочеться, розповісти можна все і як завгодно.

Вони ще якийсь час мовчать, дивлячись один на одного. Першим порушує тишу Мінхо:

– Я, здається, з розплющеними очима заснув, – і сміється своєю найкращою усмішкою.

 

«Вона в нього гарна» – щоразу зазначає Джісон. І щоразу, ніби для галочки, додумує «У Йонбока теж. Усі мої друзі мають гарні усмішки».

– А я думав, що ти просто уважно слухаєш! – Джісон демонстративно дує щоки, повертаючись обличчям до старого брудного холодильника.

– Я слухав, – Мінхо плескає по дивану, запрошуючи сісти поруч із собою. Коли Джісон наполовину повертається, дивлячись одним оком на нього, а іншим на свій ніс, додає для більшої переконливості: – Яйця собі відморозиш.

Джісон підіймається з награним невдоволенням на обличчі, але все-таки сідає поряд.

– Що було неправильно? Тобі повернули листок?

– Ні, не повернули. Але чому мені закреслили eine «Latte»?«Latte» – це жіночий рід, артикль «die», що не так?

– А як саме речення звучало? – Мінхо посміхається, намагаючись приховати це за кулаком, щільно притиснутим до губ.

– Що? Чому ти смієшся? – Джісон мружиться, стримується, аби передчасно не засміятися, але виходить погано – сміх виривається надривчастими вдихами та видихами.

– Просто скажи, як повністю звучало речення.

– «Eine Latte, bitte».

– Це у якому контексті? – Мінхо підтискає губи, викривляє брови, стримуючись, здається, щосили.

– Ну, це я типу прийшов у кафе і роблю замовлення. Потрібно було скласти невеликий діалог на тему їжі, використовуючи невизначені артиклі.

– Трясця, – Мінхо не витримує – сміється, вдаривши Джісона долонею по стегну і завалившись на бік.

– Ти можеш перестати сміятися та пояснити у чому справа? – Джісон так само нервово сміється, тільки погляд змінюється, стає ще більше спантеличеним.

– «Der Latte» – це латте, кава з молоком, а «die Latte» – це стояк, –  припинивши сміятися всього на кілька секунд, просто, щоб зрозуміліше пояснити, Мінхо знову зривається на сміх. – Ти сказав «Один стояк, будь ласка».

– Це ніде не написано! – обурюється Джісон. Обурюється настільки бурхливо, що змінює позу, в якій сидить кілька разів за лічені секунди. – Чому я дізнаюся про це лише зараз?

– Бо так лише носії кажуть. У звичайних словниках цього немає, хіба що у словниках з діалекту. Загалом тебе повинні зрозуміти, якщо ти скажеш «eine Latte», але правильно все одно «einen Latte». А для надійності краще взагалі сказати  «einen Latte Macchiato».

– Ну, за контекстом і так зрозуміло, що я не стояк прошу. На якого дідька закреслювати?

– Це нехай і незначна, але все ж таки помилка. Ти схилив все правильно, якщо я сам не помиляюся, – Мінхо перебирає роздруківки, вишукуючи в них те, що йому потрібно. Знайшовши шукане, просто киває на підтвердження своїх слів. – Просто артикль переплутав. Як з рештою в тебе, я не знаю, але таблички залиш, а краще – повісь над ліжком і перечитуй перед сном.

– А звідки ти знаєш різницю між «der Latte» та «die Latte»?

– Мій колишній хлопець був із Німеччини.

Здається, що серце Джісона на мить завмерло, перш ніж забитися з новою шаленою силою. Вони вперше за рік дружби говорять про стосунки Мінхо – Джісон про свої розповідав ще раніше, хіба що замовкавши про прокляття Білого дня.

Однак цю розмову вони не продовжують. Дзвенить таймер і Джісон біжить перевіряти чізкейк. Розвертається до дивана спиною, сідає навпочіпки. Відкриває духовку, обережно заглядаючи всередину, і натягує на пальці рукав толстовки, щоб не вставати за прихваткою. Тягне деко на себе.

– Обережно, тут все на шмарклях…

Так, кухня у їхньому гуртожитку й справді тримається на шмарклях. Що там кухня – весь гуртожиток: від ліжок, які доводилося підпирати книгами, аби банально не падати, до кухні, що побачила не лише життя, але здається анексією Кореї Японією.

Все, що встигає зробити Джісон – виставити руки вперед, аби суміш з форми, що небезпечно похитнулася, не вилилася йому на коліна.

– Ой, ой, ой … – Джісон різко відсмикує руки, якимось дивом зумівши приземлити форму на дверцята.

– Господи, Джісон, – Мінхо підбігає до нього, кидаючи роздруківки кудись убік, повз дивану. Опинившись поруч, кладе одну руку йому на плече, а іншою обережно торкається обпалених долоней – шкіра на них усіяна білими плямами. Виглядає це так, ніби щільний пластиковий пакет кілька секунд потримали біля розжареної сковороди. – Під холодну воду швидко.

– Почекай, – Джісон тягнеться за рушником, щоб поставити форму назад у духовку.

– Я сховаю, – Мінхо махає рукою у бік раковини та відсувається, даючи Джісону можливість пройти. Але Джісон цю можливість проігнорував.

– Мені не болить, все нормально, – «а якщо не болить, то значить, що все гаразд».

– Це поки не болить, а через п’ять хвилин як почне боліти – вовком вити будеш.

Через п’ять хвилин руки справді почали не те, що боліти, а по-справжньому вити. Джісон теж почав вити, поки Мінхо дбайливо дмухав на опіки, перетягуючи їх холодними мокрими бинтами. Мінхо не сказав ні слова про те, що мав рацію, що попереджав його, як зробив би Йонбок. Просто тихо нашіптував придуману їм форму імені Джісона – Соні.

Одна з ознак тривожності – нав’язливі спогади. Джісона вони мучать останній тиждень не менше, ніж розуміння того, як погано він вчинив із Мінхо.

Зараз Джісон лежить на спині, вдивляється крізь темряву в стелю. На ліжку навпроти спить, похропуючи, його сусід по кімнаті. У Джісона вже не залишилося подушок, які він зміг би ще раз кинути у нього.

Спогади про той вечір стають надто яскравими на тлі цього непроглядного мороку. Але набагато яскравіше спогади про те, як Мінхо протягом двох тижнів приходив до нього рано-вранці, просто, щоб допомогти з миттям голови та накласти нові бинти.

Виявляється, Джісон ще тоді відзначав кожен кинутий погляд Мінхо. Відзначав, розумів, але продовжував заперечувати, адже на нього раніше ніхто так не дивився: ані друзі, ані коханці.

Виявляється, що не тільки друзі можуть піклуватися і дивитися із захопленням і повагою.

***

Минулий вечір п’ятниці Джісон безсовісно пропустив, написавши Мінхо щось на кшталт «Сьогодні не вийде, пробач хьон». Порушувати традицію і цієї п’ятниці було б нелюдяно. Все-таки вони залишилися друзями не для того, щоб уникати один одного. Ну, як один одного… Джісон уникав Мінхо, а Мінхо своєю чергою поводився як завжди.

Якогось усталеного ритуалу у них не було: вони могли як сходити в кафе, так і помучити решту мешканців гуртожитку своїми п’яними криками під пісні BTS. Оскільки Мінхо трохи захворів, у плані на сьогодні було пограти у приставку та поїсти піци.

Джісон навіть не переодягається: збирається вийти в розтягнутій, покатаній толстовці з капюшоном, у довгих шортах по самі коліна та в домашніх капцях.

– Коли повернешся? – незацікавлено кидає його сусід по кімнаті, навіть не поставивши на паузу серіал. Бігло зміряє поглядом його аутфіт і закидає собі в рот жменю горіхів.

– До десятої точно буду, – о 22:00 мають повернутися сусіди Мінхо. Джісон не хоче з ними перетинатися, тому піде за десять-п’ятнадцять хвилин до їхнього приходу. Дивиться на екран телефону, перевіряючи, скільки часу у них із Мінхо буде. Нині без п’яти сім. Три години.

– Ок. Дверима не грюкати, мені рано вставати, – жуючи горіхи бубонить сусід і повертається до перегляду серіалу.

Іти до Мінхо з розумінням, що їхня дружба не буде колишньою, відчувається дивно. Не важко, не ще якось, а саме що дивно. Начебто все гаразд, але сходинки під ногами ватяні – ось-ось і продавляться під вагою Джісона, зриваючись на швидкості вниз, в нікуди. Дійшовши до кімнати Мінхо, Джісон стукає у двері й відразу ж, не чекаючи відповіді, штовхає її від себе.

«Трясця, що я зазвичай кажу, коли приходжу до Мінхо?»

У Джісона секунди на те, щоб згадати привітання і вимовити його найзвичнішим голосом. Але він бездумно витрачає ці секунди на паніку.

– Привіт, хьон, – він махає рукою Мінхо, що лежить на ліжку; той, ніби щойно прокинувшись, неквапливо озирається на всі боки, перш ніж сісти по-турецьки. – Як самопочуття?

У голові таке привітання звучить дивно, а те, що він додав після секундної паузи – ще дивніше. Однак Джісон навіть самому собі не може пояснити, чому саме це дивно. Тому абияк знаходить у глибинках створення залишки сміливості, щоб сподіватися на те, що це прозвучало адекватно.

– Температури вже немає, значить житиму, – Мінхо робить кілька різких вдихів через ніс і тре рукою очі; все-таки спав до приходу Джісона. – А в тебе все гаразд? – Мінхо не каже цього вголос, але Джісон розуміє, що йдеться про його короткі сухі відповіді в переписці та занадто очевидні спроби не перетинатися.

– Ага, – Джісону хочеться щось сказати на своє виправдання, але він вчасно розуміє, що в цьому немає сенсу – у нього обличчя з субтитрами та вчинки, що говорять голосніше за будь-які слова.

– Зрозуміло, – Мінхо злегка мружиться і Джісон помічає це миттєво, хоч і стоїть без окулярів чи лінз. Схрещені на грудях руки трохи напружуються, видаючи його переживання. Мінхо теж із субтитрами, але тільки не такими справними та коректними як у Джісона. Однак і таких субтитрів виявляється достатньо, щоб зрозуміти те, що Мінхо казав своєю мовою. А казав він: «Я переживав. Більше так не роби, будь ласка».

– Ти ще не замовив піцу?

– Ні, хотів порадитись з тобою.

– Аби потім все одно замовити ту, яку ти хочеш?

– Може нам вдасться дійти компромісу?

– Ну, може й так. Давай спробуємо, – Джісон сідає на край ліжка, за пів метра від Мінхо, і відкриває на телефоні додаток служби доставки. Вибирає категорію «Піца» і починає гортати стрічку, вишукуючи те, що сподобалося б обом. – Пропоную взяти ось цю, – тицяє пальцем на ту, що з сирними бортиками та купою овочів поверху. – Сир є, зелень є, ще й хороша ціна.

– У ній немає м’яса?

– Так.

– Немає такої ж, тільки з м’ясом?

– Ні, – Джісон перегортає стрічку туди-сюди, щоб переконатися. – Є м’ясна із сирними бортиками. Можна попросити, аби зверху поклали руколу та салат, але… – Джісон замовкає, починаючи нервово переминати зубами нижню губу. І дивиться на Мінхо з надією у погляді.

– Але треба зателефонувати?

– Так. На, – він швидко пхає телефон йому в руки, навіть не давши часу на роздуми. Думати нема чого: Мінхо хоче піцу з м’ясом, а Джісон не хоче розмовляти по телефону. – Платиш також ти. У мене грошей рівно стільки, щоби дожити до наступної зарплати.

– Гаразд, – Мінхо знизує плечима, на коротку мить даруючи Джісону ламку усмішку.

«До чого ж гарно усміхається…»

Мінхо зателефонував до служби доставки, проте жінка по той бік екрана пояснила, що через великий потік людей вони більше не йдуть на такі поступки й беруться лише за те, що чітко прописано в меню. Сказавши, що йому потрібно кілька секунд на обмірковування, Мінхо вступив із Джісоном у бурхливу дискусію про піцу; один стверджував, що піца без м’яса – повне збочення, інший стверджував, що справжнє збочення – це піца з ананасом, а піца з сиром та овочами навіть дуже смачна. Зійшлися вони на думці, що піца з ананасом справді є піком збочення. А замовили м’ясну піцу із сирними бортиками та порцію салату, який потім висиплють на піцу.

Наступна суперечка розгорілася через приставку, а точніше через гру, з якою вони якраз і намагалися визначитися.

– Вийшов ремейк «Resident Evil 4». Ми маємо у неї зіграти! – наполегливо каже Джісон, заглядаючи Мінхо у вічі й фіксуючи на них свій погляд.

– У неї не можна грати удвох. Перепроходити я не хочу, а дивитися, як це робитимеш ти – тим паче.

– Та кинь! Коли я проходив стару версію, ти теж так говорив, а потім сам просив, щоб я прийшов і продовжив проходження.

– Гаразд, – Мінхо закочує очі, неохоче підтверджуючи те, що таке справді було. – Але сенс проходити ремейк?

– Сенс? – Джісон аж підхоплюється з місця, змінюючи позу; тепер він сидить прямо навпроти Мінхо, дивлячись на нього широко розплющеними очима. Рот у нього, як завжди, відкритий від обурення. – Там мальовка нова, Леон новий, все нове!

– Сюжет той самий. Так не цікаво.

– А ти пам’ятаєш його? Пам’ятаєш, коли ми стару версію проходили? Це було пів року тому. Я вже майже нічого не пам’ятаю, крім того, що весь сюжет був зав’язаний на… Боже, як її…

– Ешлі?

– Да вона! Я навіть їх імена забув.

– А я не забув. Давай краще в «Mortal Kombat». Ми закінчили на восьмій частині, можемо розпочати проходження дев’ятої.

– Ну, не знаю-ю … – тягне Джісон, намагаючись схилити Мінхо до думки, що його пропозиція все ж таки краща. – Там сюжет хороший тільки спочатку, далі все якось похмуро.

– Я залишу тобі запасний ключ від кімнати. Пограєш у свій «Resident Evil», коли мене не буде.

– Гаразд, – Джісон дметься, але не заперечує – такий наслідок подій його теж влаштовує.

Прийшовши до другого компромісу за вечір, вони сплатили гру та підключили до приставки. Джісон тупив – багато тупив, – не розуміючи куди натискати, аби персонаж міг банально сісти навпочіпки. Мінхо був, як завжди, терплячий: пояснював усе по кілька разів і заспокоював Джісона, що починає битися зі своєї ж дурниці.

Через пів години приїхала доставка з їхньою піцою, салатом та декількома банками дешевого пива.

– Чому так мало м’яса? – Мінхо починає обурюватися відразу, як тільки ставить пакет на ліжко.

– Це тобі не преміум. Добре ще, що в піцу не потрапили мухи та інші білки.

– Трясця, тут всього чотири шматки шинки. Сподіваюся, що там хоча б нормальний салат, – Мінхо не дивлячись пірнає рукою в пакет, намагаючись відшукати в ньому контейнер із салатом. А салат уже як хвилину перебуває в руках Джісона.

– Виглядає нормально, – він заглядає у прозорий одноразовий контейнер. – Мене ось що цікавить, як ти зібрався пити пиво з хворим горлом? Може, краще поберегти себе?

– Я його в роті погрію.

– Фу, гаряче пиво… – Джісон кривиться і дістає з пакета чотири банки пива. Ті дві, що світліше, належать йому, а ті, що темніше – Мінхо. Банки холодні, покриті конденсатом через розмаїття температур. Джісон ставить одну між колін, стискаючи, щоб витерти змоклі від конденсату руки. Шумно відкриває та блаженно робить перший ковток.

– Життя вдалось.

Вони грають у приставку, розмовляючи про все підряд. Джісон розповідає про роботу, про навчання, просто про те, як пройшов день, приправляючи все це добірним матом і жартами, часом нервовими, наче недоречними. Мінхо теж щось розповідає, але не так багато, як це робить Джісон – йому приємніше слухати. Особливо з подачею Джісона. Особливо Джісона. І настільки приємно, що навіть не хочеться перебивати, коли він жирними від піци пальцями тягнеться до ігрового джойстика.

– Мої перші стосунки закінчилися в Білий день, – вже трохи оп’янівши починає Джісон. Над словами намагається багато не думати. Все, що він зараз скаже, буде правильним, а ось моменту вдаліше за цей, здається, вже ніколи буде. – І другі, і треті, і четверті… Чи кохання немає, чи на мені якесь прокляття, – він нервово сміється, так само нервово клацаючи кнопками джойстика. – Дружба надійніша, ось що я зрозумів після торішнього розставання.

– Твої колишні знали про «прокляття» Білого дня?

– Так, – щоб не думати забагато, Джісон намагається сконцентруватися на грі, але після наступних слів Мінхо одних зусиль стає мало:

– Ти кохав не тих людей, Соні, – Мінхо робить ковток з банки, ненадовго замовкаючи – таки гріє пиво. – У мене так довго було з дружбою. Коли мені було сімнадцять, я зрозумів, що дівчата не приваблюють мене. Звичайно ж я поділився цим зі своїм найкращим другом. Знаєш, я був дуже щасливий, коли він сказав, що не припинить спілкування. Я навіть не підозрював, що наступного дня про це знатиме весь клас. Це було дуже підло та неприємно. Набагато неприємнішим було те, що після цього від мене відвернулися всі мої друзі. Я довгий час думав, що дружби не існує, адже справжній друг поставився б до такого нормально. Потім я вступив до університету, де познайомився зі своїми прекрасними друзями, а потім із тобою… Виявилося, що дружба існує, просто мене оточували не «мої» люди.

У Джісона тремтять руки. Усвідомлення знаходиться десь на кінчиках пальців, але як тільки Джісон намагається вхопитися за нього, воно вислизає подібно до атласної стрічки. Напевно, це надто складне усвідомлення і його мозок просто опирається, не бажаючи приймати щось нове, щось, що йде врозріз зі звичним старим.

– Коли ти зрозумів, що твої друзі – твої люди? – Джісон намагається не дивитися на Мінхо, тому що у Джісона обличчя з субтитрами, а Мінхо чудово читає з суфлеру.

– Я не знаю, – Мінхо знизує плечима. – Я це просто відчув, – ковток пива, коротка пауза. – Напевно це сталося тоді, коли ми почали бачити межу між жартами та серйозними словами; коли по одному погляду почали розуміти, варто продовжувати розмову, чи ні. Зі своїми старими друзями, – Мінхо трохи кривить голосом, промовляючи останнє словосполучення, – я цієї межі не відчував, як не відчували й вони, – ковток пива, шум від переминання банки. – Але стосунки між людьми надто складна річ, щоб міряти їх однією вимірювальною одиницею. Тож неправильним буде сказати, що це сталося саме тоді. Кажу ж – просто відчув.

Джісон здається своїм думкам. І очі мимоволі переводить на Мінхо, витримуючи уважний, вдумливий погляд. Джісон хвилюється так, як завжди хвилювався перед чимось важливим і неминучим. Нині це хвилювання здається дивним. Серце стукає в грудях настільки сильно і невгамовно, що починає каламутити: паморочиться в голові й нудить, схоже на отруєння, тільки від отруєння ефект куди неприємніший.

Джісон дихає, дихає, дихає. І заспокоюється, повертаючись до гри.

За безглуздими розмовами непомітно минає ще година. Джісон не помічає навіть, як хвилинна стрілка впевнено наближається до смужки, що означає рівно половину; годинна стрілка вже як тридцять хвилин вказує на дев’ятку. Раптом гасне світло з приставкою, в кімнаті стає темно – далі власного носа нічого не видно.

– Трясця, – з шумом видихає Мінхо і, судячи зі звуків, падає спиною на ліжко. – Скільки разів я казав, аби вони не підключали до однієї розетки більше двох приладів…

– Ти думаєш, це через це?

– А чому ще? Цього разу я не піду до підвалу. Нехай самі з рубильником їбуться.

– Тяжка доля старости, – Джісон сміється і відкладає джойстик убік, лягаючи поряд з Мінхо.

За зачиненими дверима чиїсь голоси та гучні кроки, а в них – у кімнаті – спокійно, майже тихо. Нерівними лініями лежить світло, що сочиться з не до кінця закритих жалюзі. І на душі добре настільки, що груди аж розпирає від цього пекучого, в’їдливого почуття ніжності та тепла. Хочеться просто усміхатися, без причини.

Джісон відчуває, як тягар невизначеності спадає з його плечей. Він ніби звільняється від вантажу, що тиснув на нього весь цей час. «Полегшення» – звучить неправильно порівняно з тим, що він насправді зараз відчуває. Йому не просто, а дуже-дуже легко. Джісон відчуває себе легким і повітряним, як гелієва кулька, готова злетіти куди завгодно. Але щоб не загубитися, не полетіти в нікуди, він тягнеться до Мінхо, чіпляючись за його руку як стрічка від кульки; щоб залишитися на землі, але не втратити ці легкість та свободу.

Руки Мінхо гарячі, але сухі, грубі, повна протилежність рукам Джісона – у нього вони завжди холодні, м’які.

Джісон торкається несміливо, але не тому, що сумнівається; хочеться промацати кожен міліметр його шкіри, відчути кожну секунду крихкої спонтанної близькості. Він повністю накриває своєю долонею внутрішню сторону його долоні, невагомо веде великим пальцем по короткому м’язі, поступово добираючись спочатку до фаланги, а потім до кісточки, до нігтя… Джісон заплющує очі, намагаючись точно визначити різницю в розмірах їхніх рук. Те, що у Мінхо вони ширші, а пальці довші він знав завжди, але Джісон і уявити не міг, що різниця відчуватиметься так сильно.

Мінхо якийсь час лежить нерухомо, даючи Джісону робити з його рукою все, що йому заманеться: м’яти, гладити, щипати. Але незабаром не витримує, робить те саме у відповідь.

– Ти тремтиш, – шепоче Джісон, відчуваючи на тильній стороні своєї долоні не тільки приємні торкання коротких нігтів, а й тремтіння, яке передається йому, рівномірно розтікаючись по всьому тілу мурашками.

– Я знаю, – Мінхо штовхається пальцями між його пальців і завмирає, чекаючи реакції у відповідь.

Джісон його очікування виправдовує: міцно переплітає їхні руки й повертає голову до нього, наосліп утикаючись носом Мінхо в плече. Треться об рукав футболки, чолом задирає його вище, опалюючи оголену шкіру своїм диханням – і заплющує очі. На цей раз для того, щоб краще відчути його запах.

– Ти тільки не засни, Соні. Незабаром повернуться мої сусіди.

– Ти серйозно? Сон – останнє, про що я зараз думаю, – Джісон шумно видихає і підіймається на лікті, заглядаючи Мінхо в очі – вони лежать настільки близько, що можуть розгледіти один одного навіть у темряві.

– А що перше?

– Не знаю. Я взагалі ні про що не думаю, якщо чесно. В голові пусто, а мені легко.

– Я радий. Радий бути зараз із тобою.

Джісон не знає, як на це відповісти, тому знову стискає його долоню, здається, що до побіління кісточок; втикається носом у плече і дихає.

Дихає ним.

***

День після у Джісона пройшов навіть краще, ніж просто добре. Він легко відпрацював зміну, геть-чисто ігноруючи безупинний крик колеги. Легко зробив домашнє завдання з німецької мови; у цьому йому допомогли роздруківки, які він за рекомендаціями Мінхо повісив поряд із ліжком. Про Мінхо йому думалося теж легко. Спогади про його слова, про спокійні погляди, про трепетні дотики долонь – це все відгукувалося у нього нудотно солодким смаком на губах і теплом у грудях.

«Ти любив не тих людей, Соні».

Джісон лежить у себе на ліжку і дивиться в стелю, чуючи лише хропіння сусіда та гучний стукіт свого серця. Зараз він розуміє, що означає «своя людина». І усвідомлення, яке ще вчора здавалося складним і недоступним, тепер лежить на витягнутій долоні. Деякі друзі теж йшли з його життя, просто робили вони це не по-свинськи, як його колишні. Отже, справа справді не в якомусь там проклятті, а в людях, які його оточували. Може, частково і в ньому, коли він підпускав таких людей до себе…

Але тепер він знає точно, як виглядає «його» людина.

У «його» людини карі очі, котячий прищур і найпрекрасніша з усіх існуючих усмішка. «Його» людина вільно розмовляє німецькою, смачно готує. «Його» людина любить котів і хоче завести одразу трьох, як тільки з’їде з гуртожитку. У «його» людини перша група крові. Знак зодіаку скорпіон, а день народження двадцять п’ятого жовтня. Тип особистості його людини – ISFP, улюблений колір – м’ятний, а морозиво він завжди бере тільки зі смаком полуниці або м’ятного шоколаду. «Його» людина любить дбати про близьких, запам’ятовує будь-яку дрібницю, яка може бути для них важливою. «Його» людина чуйна, зворушлива, але ніколи не показує це стороннім, адже в їхніх очах він лише злий, суворий староста чи колега.

«Його» людину звуть Лі Мінхо.

Джісон крутиться, плазує по ліжку, змінюючи простирадла. Не витримує – бере телефон у руки, заходить до мережі. Зауважує, що кружечок під аватаркою Мінхо теж світиться зеленим, і, не думаючи, починає набиратися текст повідомлення.

Jisung:

чому не спиш?

Джісону довго чекати не доводиться: вже за кілька секунд його повідомлення позначається як «прочитане» і Мінхо починає щось писати – це також показує додаток.

Lee Minho:

Не спиться.

Jisung:

про мене думаєш?

Джісону хочеться посміятися зі свого жарту, але не виходить. Від чогось хвилювання накриває так, ніби зараз він має отримати чергову відмову, розчарувавшись у людях і собі самому.

Lee Minho:

Так.

Jisung:

а якщо конкретніше?

Lee Minho:

Про те, як закидаю тебе подушками за такі питання.

Jisung:

а до цього питання?

Lee Minho:

Про те, що хочу побачити тебе знову найближчими днями.

Джісон тягнеться пальцями до клавіатури й завмирає, не знаючи, як подолати збентеження. Ці повідомлення надто відверті, щоб продовжувати листування у такому ж стилі. Чи насправді Мінхо думав про нього? Чи буває таке, щоб дві людини думали одна про одну одночасно?

«Мінхо брехати не вміє, та й навряд чи став би, – розмірковує Джісон і незабаром робить висновок: – Буває, виходить».

Jisung:

я хочу вийти на пробіжку.

Lee Minho:

Тоді тобі потрібно лягати спати зараз, щоб ти зміг встати раніше і встигнути перед роботою.

Jisung:

я хочу зараз.

Lee Minho:

Ты п’яний?

Jisung:

ні, з чого ти так вирішив?

Lee Minho:

Ти бачив час? 23:42, тебе не випустять із гуртожитку.

Jisung:

одного мене звичайно не випустять, але, скажімо, якщо зі мною буде хтось зі старших…

«Друкує» зникає на добрих тридцять секунд. Може, навіть на кілька хвилин. А потім Мінхо дуже довго набирає текст. Настільки довго, що Джісон встигає перегорнути стрічку інстаграма, в який він так рідко заходив і встиг зібрати непристойно величезну кількість непереглянутих постів.

Lee Minho:

Через десять хвилин у дешевої на нульовому.

Jisung:

ти так швидко погодився. мені навіть не довелося вмовляти тебе.

Lee Minho:

Тільки скажи, що передумав, і ти реально отримаєш подушкою по голові.

Jisung:

«закидати подушками» не звучить грізно, якщо ти намагаєшся мене таким чином залякати.

Джісон на ходу, не відриваючись від телефону, встає з місця і навшпиньках йде до шафи зі своїм одягом. Світить екраном у бік ліжка сусіда, перевіряючи, наскільки міцно спить; перевіривши, нерухомо завмирає біля шафи, повертаючись до переписки.

Lee Minho:

Лоскотати?

Jisung:

а ось це реально страшно. переодягаюся і біжу вниз.

Lee Minho:

Не надумай бігти! Гуркіт піднімеш.

Джісон вимикає телефон, бере з полиці перші штани, що попалися, і футболку і починає тихо стягувати з себе домашній одяг. Швидко пірнає у спортивні кросівки та виходить із кімнати, обережно зачиняючи за собою двері. З собою у нього нічого, крім ключів та телефону. Навіть навушники не взяв, а вони, як багатьом уже здавалося, були таким самим продовженням його, як, наприклад, волосся.

Джісон спускається на нульовий поверх, обережно пробирається до душової, але, помітивши Мінхо, так і не встигає нічого сказати.

– Я вже домовився. Поки що краще помовчати, – напівпошепки каже Мінхо; окільцьовує долонею його зап’ястя і починає швидким кроком йти до турнікету, що веде до головних дверей гуртожитку.

Опинившись на вулиці Джісон встигає тільки глибоко вдихнути, перш ніж Мінхо рве з місця і потягне його за собою, так само міцно утримуючи за зап’ястя.

Вони проносяться повз цілодобові магазини, спритно огинають перехожих, що лаялися на них, услід кричачи вибачення. Навколо все розмивається: дерева, крапки з фастфудом, люди та машини – все перетворюється на сукупність хаотичних яскравих плям на тлі чорного полотна.

– Куди, – Джісон робить кілька рваних вдихів, перш ніж набравши в легені повітря озвучити повну пропозицію: – Куди ми біжимо?

– Я не знаю! – голосно каже Мінхо, намагаючись перекричати гвалт з розмов і машин, що проносяться на високій швидкості.

– Ти на себе не схожий, – Джісону не вистачає повітря; він дихає, як може, зовсім забивши на правила, яким зазвичай слідував у спорті. – Сука, нам треба десь зупинитися.

Мінхо мовчки киває, а незабаром вони зупиняються біля входу до одного з цілодобових магазинчиків. Розчервонілі, з вихорами на голові та широкими, щасливими усмішками на обличчях. Джісон напружується, намагаючись між спробами віддихатися зрозуміти, чим викликані їхні усмішки. І розуміє, що з Мінхо йому майже завжди хотілося усміхатися. А ще розуміє, що так йому тільки з Мінхо хотілося усміхатися.

Джісон сідає на лавочку поруч із магазином, чекаючи Мінхо, який пішов за напоями. Вже за кілька хвилин він повертається і, вставши навпроти, простягає банку з енергетиком.

– Пригощаю, – Мінхо сідає поряд, коли Джісон бере енергетик до рук, бурмочучи при цьому слова подяки. – У тебе не знайдеться двісті вон? Я тепер також хочу.

Джісон ледь не давиться від сміху і простягає йому вже відкриту банку.

– Я з собою нічого, окрім телефону не брав. Доведеться один на двох ділити.

Мінхо вдячно приймає банку, ніби не він щойно її купив. Відкидається на спинку лави, блаженно видихаючи та повільно повертає голову убік. Зіниці загальмовано рухаються то вгору, то вниз, обмазуючи Джісона поглядом з ніг до голови. І усмішка на обличчі Мінхо набуває якогось іншого відтінку, якого Джісон досі не бачив, а якщо й бачив, то надто рідко, щоб запам’ятати. Але тепер він запам’ятає. Сфотографує у себе в голові якнайкраще, щоб збереглася і яскравість, і якість усмішки.

– Я хочу провести цю ніч гуляючи з тобою, – впевнено починає Джісон, але зупиняється, роблячи надто довгу паузу між наступною, так і не озвученою реплікою.

– Тобі до восьми на роботу, забув? – Мінхо дивиться на нього тим самим поглядом; в ньому дуже багато від того, що зазвичай приписують закоханим. Джісон цей погляд витримує і свого не відводить, розуміючи, що Мінхо дивився на нього так завжди: коли слухав його скиглення, коли перетягував бинтами обпалені руки, коли плескав по плечу, вітаючи з вступом до університету, коли весь вечір розмовляв з ним німецькою мовою, щоб у Джісона було хоч якесь практичне застосування мови.

– Я хочу провести з тобою не тільки цю ніч, а й день, а потім цілий місяць, цілий рік… – Джісон прикушує губу, розуміючи, як же погано звучить його визнання, якщо це взагалі можна їм назвати. Перехоплює з рук Мінхо банку, збираючись зробити ковток енергетика, але в останню секунду передумує і відставляє її убік, щоб не перекинути. – Я багато думав після Білого дня, а сьогодні прийняв остаточне рішення. Точніше я зрозумів, що означає «своя» людина. Зрозумів, що моя людина… Трясця, Джісон, зберись, – він ковтає і відчуває, як рука Мінхо накриває його стегно, яким він уже кілька хвилин нервово смикав. Від цього спокійніше не стає – навпаки, серце починає битися сильніше, ніж коли вони бігли. Але й приходить розуміння, що робить все правильно. – Ти моя людина і хочу бути з тобою, – нарешті зібравшись, твердо каже Джісон і завмирає, уважно стежачи за очима Мінхо.

Мінхо дивиться ошелешено, без слів запитуючи про правдивість його слів. Джісон киває і сам тягнеться вперед, щоб накрити його вуста своїми. Перший поцілунок виходить обережним, пробним. Джісон злизує з чужих губ присмак енергетика і штовхається язиком усередину, коли йому микають в рот. Тремтячими руками упирається в міцні груди, стискає футболку, але відразу ж відпускає її й нетерпляче тягнеться вище, чіпляючись спочатку за шию, а потім за щоки. Мінхо нишпорить по його спині, тисне на ребра, о які голосно, з гуркотом б’ється серце, і відповідає на поцілунок, кусаючи та відтягуючи нижню губу.

Джісон продовжує цілувати його відкрито, сидячи на лавці в центрі Сеула, тому що не хоче ховатися. Не хоче приховувати те, що так важливо для нього. Не хоче приховувати почуттів до людини, яку вважає – ні, яка є – його людиною. І він має на це право, всупереч культурі та загально прийнятим поняттям правильності.

Білий день.

Цього року Джісон вдячний світові за те, що Білий день існує.

 

тгк: https://t.me/zatyshnakhatka
дошка: https://pin.it/1fE0TIRSP
плейліст: https://music.youtube.com/playlist?list=PLktm4YYPBSxPtZ0Baistwz1iDA-k_jGcc&si=rArgwoNWkt_R5r18