onbegrip

Шум. Купа автомобілів, що проїжджають та гуркіт людей. Звичайний ритм мегаполіса. Проте це не затьмарює краси весни. В повітрі відчувається запах цвітучої сакури та світить яскраве, квітневе сонце. Але він його не помічає, не хоче помічати. Очі наповнюються сльозами, образа горить полум’ям, обпікаючи все всередині, але він не заплаче, не тут, не при людях. З тільки недавно загоєної рани знову сочиться кров, а під оком свіжий синець. В думках дякує собі, що не зістриг свого світло-русого чуба, інакше б кожний прохожий міг побачити неподобства на його лиці. Єдине чого, на жаль він не може приховати, розірваний рукав на тільки вчора купленій сорочці, та синю фарбу на бежевих штанах. Повісивши портфель тільки на одне плече через розірвану другу лямку він чим швидше намагається дістатися дому, аби нарешті випустити накопичені емоції. Чорт візьми, він знав що не потрібно було фарбувати очі.Йому б дощу, гуркоту грому та абсолютної темноти. Через 10 хвилин він нарешті привертає ключ в замковій щілині, та тихо відчиняє двері, не намагаючись привертати увагу. Але на жаль цього йому не вдається, адже він чує гучний голос який доноситься з вітальні.

-Чімін це ти?

Він розчаровано видихає скидаючи з себе портфель. Як найшвидше він намагається роззутися та потрапити до своєї кімнати.

-Знову?-чується прямо над головою роздратований жіночий голос?

Він просто киває не відриваючи погляду від свого взуття яке також заплямлене фарбою. Дівчина присідає навпочіпки, та бере того за підборіддя, заставляючи показати лице.

-Виродки-її голос м’який, а в погляді читається жаль- пішли обробимо рани.

-Дякую Аніто-він відштовхує її руку та швидко встає. Чімін не любить коли його жаліють -але це не потрібно. Тільки він збирається піти, як його руку хапають не даючи ступити й кроку. Вона рівняється з ним, але все так же тримає його руку.

-Пішли обробимо рани-в голосі чується твердість, а погляд так і каже “це не прохання, а наказ”. Знаючи що з нею сперечатись немає сенсу він прямує за нею. Все-таки сестра вміє вмовляти. Чімін сідає на диван та поглядає на сестру яка дістає з шафи аптечку. Сідаючи коло нього вона дістає вату, та спирт. Він якщо чесно охоче його б випив, аби хоча на мить забутись.

-Я тобі пиво потім куплю-Аніта явно помітила його погляд на цю зелену пляшку.

-Добре-відповідає він та одразу шипить, після того, як сестра приклала вату до рани.

-Терпи-каже, але все одно дмухає, аби хоч трохи полегшити біль. “Він і так багато чого терпить” проноситься в її голові як ехо. В ній кипить злість, як старша сестра вона рветься щось більше зробити, ніж просто заспокоювати та обробляти майже постійні рани.

-Хоч я кожному по харі пропишу?-питає, беручи з аптечки пластир-я можу

-Я знаю що ти можеш, тому не потрібно. На лиці швидко промайнула щира посмішка, але вона так же швидко зникла.

-Але з цим потрібно щось вирішувати – обережно наліплюючи пластир, а тільки що оброблену рану.

-Я б з радістю, але як?- він теребить край сорочки намагаючись стримати істерику, що наростає.

-Варіант з психологом ще працює – з надією дивиться вона, кладучи аптечку на столик котрий стоїть поруч.

-Я що психований якийсь?

І так кожний раз. Відповідь ідентична. Аніта з розчаруванням видихає, встаючи з дивану.

-Звичайно ні, і ти сам це знаєш – каже не покидаючи надії нарешті достукатись до нього.- це вони кончані психи які ображають людей через їх зовнішній вигляд. Розмахуючи руками вона ненароком скидає чашку з її недопитою кавою. Вона потирає лице руками упираючись ліктями об стіл. Чімін лише мовчки споглядає та стирає сльози, що стікають зі щік. Він сам не проти щось побити, але навряд чи й всього посуду вистачить, щоб випустити пар.

-Зрозумій, ми просто втратимо час, а ти тим більше гроші – всі намагання зробити голос впевненішим пішли коту під хвіст, він встає маючи намір нарешті закінчити розмову та піти в кімнату – прийдеться змиритися.

-Не смій чуєш – почувши ці слова вона дивовижно швидко підходить до нього та бере за плечі.

-Не смій здаватися, ти не заслуговуєш таких знущань, чуєш мене – трясучи його за плечі вона майже кричить. – не важливо як виглядає людина, який на ній одяг, чи є макіяж чи не має, розумієш. Кожне її слово стискає груди, комок в горлі не навіть слова мовити. Все що він може це дивитись на сестру червоними від сліз очима.

-Дай собі шанс, ти можеш цього позбавитися.

-Я подумаю – майже шепоче Чімін вибираючись з її рук-я до себе. Він поспішаючи йде по сходах, з бажанням закритись від всього світу. Аніта проводить його розчарованим поглядом. Не подумає, Вона добре його знає.

Хоч природа зглянулась над Чіміном, тому ясне сонце ближче до ночі змінилось зливою. Стоячи біля вікна у своїх улюблених спальних шортах та футболці, він обдумує сьогоднішній діалог та повільно п’є те обіцяне пиво. Ще вдень, ідучи додому він планував всю ніч проплакати, як і зазвичай робив, але зараз не може і сльози пустити. Лише споглядає на дощ спершись об віконну раму. Не так в дитинстві він уявляв свої роки в старшій школі. Він мріяв про купу друзів та щасливі будні наповнені пригодами. А що має? Повне розчарування та купу синяків на тілі. Якби не Аніта, давно б його на цьому світі не було б. Це він точно знає, не витримав би. Сестра його кароока красуня з каре, та шкірою подібну фарфору. І навіть її стиль подібний хлопчачому, та противний характер не затьмарює її доброго серця. Хоча вона цього намагається не показувати, Чімін знає, бачить як вона щоразу засмучується коли він приходить сумним та побитим.

-Можливо – робить він паузу та продовжує діалог з собою – варто спробувати?

“Хоча б заради неї” гримить в його голові.