language of flowers

Наврядчи Мінхо зможе сказати, коли це все почалось, провести відрізок і вказати точний час, коли він вперше звернув увагу на Джісона. Може, коли в четвертому класі випадково став свідком того, як ще зовсім маленький — наче горошина — Хан падає в квіткову клумбу у дворі, а може в дев’ятому, коли Джісон власними руками обробляв його рани й синці, які залишилися після бійки з тупими старшаками, котрі знущалися над безпомічними кошенятами. В будь-якому випадку, Мінхо кожний спогад, в котрому просковзує той хлопчина, цінує й оберігає, немов найцінніше, немов те, без чого жити ну ніяк.

Тому що нові спогади створювати часу немає — екзамени на носі. Нема коли приділяти увагу своїм почуттям, емоціям. І, можливо, Мінхо зовсім трохи гасне. Без допитливих очей-бусинок, без нових нашитих на рюкзак кльових значків, які Хан робить власними руками, й без зашифрованого погляду, яким той міг дивитись тільки на Мінхо. За цим всім Лі сумує й гасне без цього, зникає, наче стає прозорим. І, власне, це все дрібниці, оті значки й погляди Джісона, от тільки з цих дрібниць Хан і складається — усміхнений, дивний хлопчисько, що на два роки молодший за Лі.

І взагалі-то, вони ж навіть ніхто один одному. Постійні зустрічі поглядами та, навпаки, нечасті обличчям до обличчя, Мінхо тільки випадково отримує можливість перекинутися декількома фразами з хлопцем, котрий зазвичай і власної тіні боїться.

Проте такий він тільки в школі. Мінхо згадує з соромом для себе те, як шпигував за Джісоном у вільний час. Так, напевно, це можна було назвати повноцінним сталкерством, але воно ж принесло свої плоди для Лі. Тепер він знає, що Хан поза межами школи — зовсім інша людина. Подивився б хто на нього, то одразу сказав би, що він підліток простий, занадто добрий, може ще злегка наївний. Що він обожнює тварин, й без різниці чи то вони породисті, чисті й гарні, чи вони маленькі безхатьки без очей чи лапки. Що він любить усе живе. Окрім людей. Від людей він біжить, як тільки випаде можливість і так далеко, як може, щоб пізніше знову повернутись в свій індивідуальний маленький, проте тільки для нього самого, світ.

Мінхо думає, що важко не закохатися в такого, як Джісон. І серце таким, як він, також відкривати важко. Тому що Джісон неначе найяскравіша зірка в той час, як Мінхо — звичайне космічне сміття, пролітаюче десь поруч. Всередині Джісона багато світла, а Лі може його тільки споганити. Тому що він все-таки поганець, в нього що не день, то бійка з кимось та виговір у директора в кабінеті, а після і виключення (і байдуже, що бійка саме з якимось гівнюком-зазнавайкою, який ображає слабкіших). Він змінив таким чином вже шість шкіл, а в цій, неочікувано для себе, затримався через одну-єдину причину.

І зараз він стоїть біля шкафчику цієї самої причини з маленьким букетом весняних гіацинтів, квапливо зібраних вранці. Зараз, спеціально пропускаючи фізику, Мінхо сподівається, що його ніхто не бачить. Він робить це вже четвертий день і буде продовжувати, допоки в місті будуть квітнути гіацинти.

— Так і знав, що тобі цей дивний шмаркач подобається, — Мінхо старанно закочує очі, коли позаду нього чується гидкий хохіт. Хьомін, як завжди, йде наче по червоній доріжці зі своїми двома безмізкими причіпками. Мінхо не стримує зітхання, коли однокласник підходить до нього. — Всі знають, що ти із «цих». На обличчя видно.

— Чому ж тоді тобі ще ніхто не сказав, що ти на обличчя шматок смердючого лайна? — він збирається відкласти квіти в шкафчик Джісона, але його розвертають до себе.

— Ти вилетиш звідси, як і зі всіх шкіл, де тобі дивом вдавалося влаштуватись, — хлопець бризкає отрутою прямо в лице Мінхо, боляче вціпившись пальцями в плечі. Не звертаючи уваги на дзвінок, Хьомін не відпускає і довго вдивляється в очі Лі, намагаючись зрозуміти чи зачепив його чимось, чи все-таки ні. Окрім холодної байдужості нічого. Але хіба можна відпустити так просто, якщо вже вціпився? — Джісон теж може вилетіти. А може в лікарню потрапити на довгенький час.

— Що цей цирк тобі дає? Вже половина школи тут, — Мінхо давно не маленький, знає, що його намагаються підхопити на слабкому місці, проте він не дасть однокласнику знов відчути себе всесильним богом. І все ж, впевненість в ньому похитнулася, а кулаки стиснулись, коли в його полі зору з’явилась тонка, майже непомітна, фігура Хан Джісона.

Джісон завмирає на місці, не розуміючи, чому біля його шкафчику розвертається така подія. Очі Мінхо кричать йому втікати зараз же, а власне тіло зрадницьки завмерло на місці. Він не встигає повернутися в реальність, коли його хапають друзі Хьоміна і підводять ближче, а потім саджають на коліна.

Сам Хьомін підкрадається вустами до вуха Мінхо, на мить стиснувши плече ледь не до хрусту.

— Тепер спостерігай за тим, як його трохи підправлятимуть.

Коли Джісону прилітає перший ляпас, Мінхо примружує очі, ніби сам знаходиться на його місці, а коли один з тримаючих Хана хлопців б’є його коліном між лопатками, Лі миттєво огортає дика лють. Хьомін навіть не встигає перехопити руки, як йому потужно тріскають поміж ніг. Мінхо відштовхує однокласника і, не гаючи часу, б’є кулаком в пику. Прихвосні Хьоміна одразу ж полишають Джісона та намагаються кинутись на Мінхо.

На щастя для останнього, серед спостерігаючих з’явився і Чанбін, його однокласник, який одразу поспішив на допомогу.

— Дякую, друже, — лаконічно каже Мінхо, коли Чанбін відтягує тих придурків.

— Ви тікайте, а я спробую якось тебе прикрити, коли вчителі підійдуть, — Со киває на досі трохи шокованого Джісона та допомагає Лі піднятися з відлупцьованого тіла Хьоміна, якому Мінхо всього-навсього розбив ніс і щоку. Він точно заслуговує на гірше.

— Джісоне, — Мінхо дивиться на хлопця зверху-вниз, поки той піднімається з підлоги, й м’яко хапає його за руку, збираючись вивести зі школи. — Ходімо.

Вони беруть свої рюкзаки і починають бігти до чорного виходу. За ними ніхто не женеться, всім враз стало нудно без бійки.

Джісон не витримує біганини і перший спиняється, впершись руками в коліна. Мінхо обертається назад, тільки зараз здивовано помітивши, що вони пробігли вже десь двісті метрів.

— Ти як? — Мінхо піднімає підборіддя, оглядаючи джісонове обличчя, на котрому тепер червоніє слід від ляпасу.

— Все… Нормально? — збито відповідає Хан, здивовано поглянувши на старшого. Той прибирає руку, і Джісон чіпляється поглядом за здерту почервонілу шкіру. Одразу ж лізе до своєї сумки й дістає звідти перекис й пластирі, чомусь на цей раз рожеві водонепроникні. — В тебе не краще.

Мінхо всідається на лавку позаду них і спокійно дає йому свої збиті руки задля дезінфекції. У Джісона руки теплі й м’які, якраз те, що потрібно у весінню ранкову прохолоду. Ними б зігрітися, в таких хочеться полежати в обіймах.

— Для чого ти кладеш квіти до моєї шафи? — цікавиться молодший, не піднімаючи голови. Проте відповідь не надходить, і він заглядає в неспокійні очі. — Сьогодні це вилізло тобі боком, Мінхо-хьоне.

— Не знаю. Вони гарні.

— Гарні, проте твої вірші гарніші.

Мінхо піднімає голову до неба й жмурить очі від просковзуючого на хвилину сонця. Збоку може здатись, що він спокійний, як змія, але знав би хтось, наскільки скажене у нього серцебиття зараз. Його наче піймали на чомусь неприпустимому.

— Все ж мені не здавалось, що за мною хтось слідкує після школи, — лагідно посміхається Хан, не розуміючи: то його серце так швидко б’ється зараз чи Мінхо? — Ти міг просто підійти до мене.

— Ти постійно тікаєш звідусіль, наче не хочеш нікому потрапляти на очі.

— І тому ти не можеш порівнювати мене із зіркою у своїх віршах. Я не зірка зовсім.

— Ні, ти просто не бачиш себе зі сторони, — твердо відповідає Лі. Він тягнеться рукою до світлого, злегка закрученого, волосся, але Джісон перехоплює руку, щоб наліпити пластир на збиті кісточки.

— Не можу повірити, що хлопець, яким я захоплююся і який мені подобається мало не з пелюшок, має до мене якісь почуття, — Джісон сором’язливо сміється, прикриваючи однією долонею обличчя, а другою все ще тримаючись за чужу.

Мінхо зачарований. Зачарований почервонілими щоками й іскрами в карих очах, мелодійним сміхом й рожевими вустами, так вдало підкресленими вишневим бальзамом. Хлопець нахиляється, ловить здивоване обличчя в свої долоні й обережно, наскільки це взагалі можливо, гладить великими пальцями джісонові щоки.

— Можна? — тихо питає, кидаючись від вишневих губ до молочно-шоколадних очей. Ідеальне поєднання.

Джісон тільки швидко киває і в наступну секунду розчиняється у поцілунку, такому ж м’якому, як і весь Мінхо.