Дозволь собі відпочити

Коли почали вбивати детективів з їхнього відділка, Ґевін не переживав занадто сильно. Він злився, хотів знайти винного і відрізати йому яйця, бажано, тупим ножем. Він не переживав – він нервував, коли прощався з  товаришами по службі. Ґевін боявся їх більше не побачити, не зізнавався в цьому, звісно, це не в його стилі – істерити і хвилюватись.

Та хвилюватись було і не в стилі Річарда. Андроїд ж, хай і девіант, та все ще залізяка. А він переживав – отакої. Діод постійно блимав, практично не затримуюсь на блакитному – Ріда це почало доводити до божевілля. Хотілось його вдарити по ідеальній морді і  струснути ним, щоб заспокоївся, щоб діод хоч на кілька хвилин з гарячкового, напруженого червоного став здивовано синім. Ґевін розумів, що Річард хвилювався – можливо, навіть боявся – за своє життя. Це нормально – це по-людськи, а Ґевін уже майже повністю змирився з тим, що у залізяки душі та співчуття більше буде, ніж у нього самого. Боятись обнулення, боятись забути все, втратити всі зв’язки з минулим і прокинутись уже чужим і незнайомим – Ґевін навіть не міг сказати, кого ця перспектива лякала більше – Річарда чи його самого.

Новий РК900? Без жартів і кам’яного обличчя з злегка знущальною помилкою? Без дратівливого “детектив”, без звички варити гидотну каву з молоком, замість звичного жорсткого чорної. Ґевін навіть підсів уже на це розбавлене “щось”, помітивши, що засинати стало дещо легше, без гудіння крові у вухах. Ні, таки ні, Ґевіну не хотілося б нового андроїда. Цього він не виніс би.

Річард працював до зношення детальок для цієї справи. Ґевін зрозумів, що щось не так, коли голосовий модуль андроїда почав збоїти від втоми, видаючи фрази холодним металічним голосом, що вивертав щось всередині Ріда навиворіт. Річард дуже довго виробляв по-справжньому людські інтонації – коли Рід закінчив муштрування, Річард образ найбільш дратівливий патерн мовлення – у все додавати легеньке, поблажливе знущання, що одночасно і бісила, і радувала Ґевіна – живий, значить. Знущається – відчуває. Говорить – чує. Живе – поряд.

Вони сиділи у відділку. Сиділи на самоті – Ґевін не хотів залишати Річарда одного. Щось не дозволяло просто піти від нього. Річард перевіряв щось на комп’ютері, періодично зависаючи, щоб провести тисячі операцій у себе в системному блоці – так Рід його голову називав.

А Ґевін сидів під світлом лампи і дивився на Річарда – йому почало здаватись, що у андроїда з’явились темні кола під очима, стали помітнішими зморшки біля рота. Це неможливо, звісно – але Рід не хотів себе переконувати у іншому.  Він встав і підійшов до робота, чия шкіра в світлі монітора і мерехтливого, як довбана гірлянда діоду, видавалась зовсім білою.

— Гей, Річ, може досить уже?

Річард підвис на секунду, але обернувся – тіні на обличчі стали жорсткішими, і Ріду навіть на секунду стало неймовірно шкода молодого хлопця перед ним, хоч це і була скоріше залізна банка з-під ванільної коли зіро.

— Я вас чимось дратую, детективе?

— Та ні, я не про це. Працювати досить. Ти сам на себе вже не схожий. За ці дві години не дорікнув мені за те, що я напиваюсь гидкою кавою чи що викурив кілька цигарок от тут прямо.

— Каву ви п’єте, щоб привернути мою увагу до себе, та я знаю, що вам вже не подобається цей смак. А ваші цигарки я практично тиждень тому замінив на безнікотинові.

Ґевін вражено дістав зім’яту пачку і дістав звідти одну, здавалось, звичну цигарку. І дійсно – біля фільтра маленька блакитна лінія, схожа на діод.

— Мудак.

— Нема за що, – Річард повертається і, здається, не бачить, що Ґевін посміхається.

— Я розумію, що ти хвилюєшся за своє життя, але якщо ти вб’єш себе перенавантаженням системи, ніж той маніяк, то вся твоя робота спишеться на утилізацію. Дозволь собі відпочити.

Річард розвернувся стрімко і Ґевін ледве встиг побачити м’яке сяйво блакитного діода.

— Ви думаєте, що я переживаю, тому що мене можуть вбити?

Очі у Річарда здивовані і дивовижні одночасно. Такий несхожий на дещо дратуючого Коннора. В сенсі, Річард ще більш дратівливий, але абсолютно в іншому форматі. Дражливий не поведінкою, а …. Собою, якось. Та блять, Ґевін не знає, чому його так дратує Річард.

І чи дратує його Річард, а не почуття всередині.

– Це нормально, козаче. Це звична річ для людей, переживати за своє життя.

Річард тільки гмикає і зовсім людським рухом проводить розкритою долонею по волоссю, видихаючи.

— Я не за себе хвилююсь, детективе.

— А за кого? – Ґевін не зрозумів. Та він, в принципі, хоч і розумний до чортиків, якщо не дивлячись на свою херову поведінку потрапив на стипендію в академії, та часом такий дурний, що Річард підводить брову і дратівливо, не кліпаючи, дивиться.

— За мене, чи що?

— Браво, містер Рід. Відразу видно – чудовий детектив, – іронізує Річард, роблячи вигляд, що йому боляче від удару по плечах.

— Ти серйозно? Ти себе до перезавантаження доводиш постійно, бо думаєш, що мене уб’ють? Та мене ніхто не зможе, я невбивчий чорт, он, Хенка спитай.

— Я питав. Він розповів, скільки разів ти підставлявся під кулі, детективе.

На цей раз Ґевіну нічим крити.

— Хенк уйобок.

— Він піклується про тебе.

— Не забагато на мене одного вас обох?

— Я упевнив його, що про тебе зможу попіклуватись сам, – каже Річард, друкуючи, поки Ґевін за його спиною завмирає. У нього всередині щось відбувається – Річард чує це, пульс і серце. Він з іронією в очах повертається.

— Містер Рід, так ось як ти на добрі речі реагуєш? Буду знати.

— Тільки спробуй це проти мене використовувати.

— Я ніколи не буду проти тебе, – усміхається Річард, насолоджуючись реакцією.

— Я тебе ненавиджу.

— Звісно-звісно.

Ґевін ще раз вдаряє його по голові, сподіваючись, що це переведе його у сплячий режим, як ноутбук, але не виходить. Рід взагалі не знає, що йому робити з цією інформацією про піклування, з цими словами і ідіотськими почуттями всередині. Тож він просто йде до виходу і каже:

— Якщо ти зараз не підеш зі мною в бар, я тебе заблокую всюди.

— Сер, я поліцейський андроїд найвищого рівня.

— Який скоро буде заблокованим.

—…. Аргумент.

Річард встає, вимикає комп’ютер одною операцією у себе в голові, на що Ґевін закочує очі. У Річарда замість хороводу нервів – рівне блакитне світло. І хай РК900 не зможе оцінити темне пиво…

— Гей, Річ.

— Що?

— Якщо я буду пиво, то тобі машинного мастила налити?

Вони чудово провели час. Ґевін таки налив йому пива, а не бензину, хоч і дуже хотів. Річард навіть, як джентельмен, провів Ґевіна додому, хоч той і злився жахливо, втікаючи вперед, щоб вони не йшли поряд. Та враховуючи, що Річард – ідеальний андроїд, намагатись від нього втекти – було дещо дурнувато.

Коли Ґевін наступного дня не прийшов на роботу, Річард намагався не думати. Та коли Хенка викликали на завдання і пояснили в чому його суть, той обернувся на Річарда з величезним жалем в очах – співчуттям. Пара секунд на перевірку новин і коментарів під ними, і він знайшов приблизний опис нової жертви. Вбита вранці.

Обличчя майже не впізнати. Є тільки шрами від куль, безнікотинові цигарки в звичайній зім’ятій пачці, і розлита навколо солодка кава з молоком.

І все, що лишилось від Річарда – червоний діод, підвисла свідомість і вперше за все його існування – розідраний серцевий клапан, ніби вирваний з м’ясом.