8
від Маґістр AnitaЧуя Накахара
Рука Дазая впала з моєї щоки на плече, чим привела мене в себе після його слів, він сам втратив свідомість, я ж кашлянув кров’ю. Й побачив, як на поверх заходять мед працівники Портової Мафії, я посміхнувся від цього й прижався чолом до плеча Дазая, я взяв його за руку, що була на моєму плечі, й це був останній чіткий момент.
Далі я, як в тумані, чув голос Боса, його крик, наказ, пам’ятаю, як він світив мені ліхтариком в очі, від цього я ніби прийшов до тями, але, крім цього, я нічого не пам’ятаю. Остаточно я прийшов в себе вже в офсі мафії, в тій частині, що була у нас за медпункт. Я сів на канапі й, побачив крапельницю й проводки, що були до мене підключені, скривився.
— Ви прийшли до тя…?
— Де Дазай? — прервав я медсестру, що увійшла в палату.
— В операційній, пан Морі сам особисто проводить… — я витягнув голку з крапельницею, відкинув всі проводки, відкинув ковдру й встав на ноги, — що ви робите? Вам не можна вставати, ви… — Я не став її слухати й рушив до виходу з кімнати, поправляючи сорочку, оглянув коридор, я швидко з орієнтувався й рушив вліво, там, де у нас була опереційна.
За наступним поворотом я побачив Акутаґаву, що стояв, прихилившись до стіни, але, побачив мене, він вирівнявся по струнці.
— Що ви тут робите? Вам…
— Як давно вони уже там? — я не мав наміру слухати його пусту балачку. Зі мною все гаразд.
— Двадцять хвилин, — промовив він швидко у відповідь, я почув кроки позаду себе й, повернувшись, побачив Хіроцу, що вів з собою охоронця, в якого в руках був переносний медичний холодильник.
Він без стуку чи ще чогось відкрив двері, зайшов сам і пропустив охоронця з вантажем. Я чув пікання приладів, на столі я побачив Дазая, він був у кисневій масці, з повністю розстібнутою сорочкою, краї якої звисають зі столу, й безліччю трубок, судячи з пакету з кров’ю, йому робили переливання, він був ще блідніший, ніж зазвичай, хоча куди там ще. Коли охоронець уже виходив з кімнати, пікання змінилось, а моє серце пропустило удар. У Дазая була зупинка серця прямо зараз.
— Прокляття, дефибриллятор негайно, розряд на двадцять! — в голосі Морі було чутно страх, медсестра, що була в палаті, кинулась виконувати наказ. Я ж поклав руку на стіну для опору, оскільки світ навколо почав кружляти.
— Чуя, повернись в палату, — я почув голос Койо, прямо над своїм вухом, за ним були й руки на моїх плечах.
— Розряд на п’ятдесят! — я скинув руки сестриці з своїх плечей, Дазай, давай же, ти ж не хочеш вмерти! Я бачив, як від дифбриляційних хвиль ліва рука Осаму впала з операційного столу.
— Розряд на сто! — крикнув Бос, поглянув на прилади, що все ще показували зупинку серця. Я чув віддалені слова Койо, але не розбирав їх, я лиш бачив, як Морі безрезультатно реанімує Дазая, розряд триста був останнім, медсестра не стала набирати більше й відступила до стіни.
Я ж за допомогою своєї здібності звільнився з рук Койо й переступив поріг операційної, зробив пару кроків й впав на коліна перед операційним столом. Я взяв його руку, що звисала, й стис її в своїй.
— Пане Морі, досить, ви… — крикнула медсестра, в той час, як Хіроцу приклав Боса по голові й той почав осідати на підлогу.
— Вільна, — крикнув він до медсестри, та швидко вийшла звідси. — Віднесіть пана Морі в його кабінет, — двоє охоронців взяли під руки Боса. — Чуя, пішли, тобі…
— Залиште нас, — промовив я твердо, дивлячись в підлогу, що була вкрита квадратною плиткою, й бачив подол плаття Койо, що не збиралась йти сама. Я підняв ліву руку й виштовхнув її та старого ящера з кімнати й заблокував двері.
Перед очима промайнули всі спроби його самогубства, про які я пам’ятаю, як думав, щоб він справді таки вмер, як же я цього бажав… Правду кажуть, бійтесь своїх бажань. Я розсміявся, зараз я так хочу, щоб він був живий, почути його голос, побачити його дурнувату посмішку, відчувати тепло його рук… Я притис його ледь теплу руку до своєї щоки, так, як це зробив він перед тим, як втратити свідомість.
Я шкодую лише про дві речі, й одне з них це те, що ми провели разом так мало часу.
Я торкнувся губами внутрішньої сторони його долоні, я чув, як по щоці стікла сльоза, я прикрив очі.
Після смерті головний мозок живий лише 15 хвилин, а серце 2 години.
Я повільно встав на ноги, відпустив його руку й почав виймати медичне обладнання, що вже не має сенсу, зняв маску, я дивився на розслабленне обличчя, провів рукою по вилиці, після нахилився й накрив губи своїми.
— Я шкодую, що не залишився тієї ночі у тебе, — проговорив я йому в губи, водячи великим пальце по його щоці. — Так же, як і про те, що ми провели так мало часу разом. Я… — з очей знову покотились сльози. — Ти такий дурень, Осаму, хоч і знаєш, і розумієш стільки всього… — я всхлипнув й стис іншою рукою край його брудної сорочки.
Я не знаю, скільки часу я так стояв, потім я побачив, в якому стані сорочка, й мене ніби перемкнуло, я чомусь відчув потребу замінити її. Тому я підійшов до шафи, що була в кутку кімнати, в середині, по ідеї, має бути чистий одяг для Дазая. Час від часу, ми потрапляли на цей стіл, тому тут мають бути якісь його речі. Відкрив шафу, я побачив два костюми, один мій, інший його. Медсестра не могла прибрати це звідси без наказу Морі, тому всі ці роки тут завжди був свіжий костюм для Дазая. Спочатку мене це нервувало, але згодом я був радий бачити це тут. Морі чекав його повернення, але навряд чи в такий спосіб. Перед очима проносились спогади з моменту нашого знайомства.
Сім років – це ніщо, в порівнянні з десять, двадцять, п’ятдесят. Я гірко посміхнувся, закінчив застібати гудзики на новій чисті сорочці.
— Чому так несправедливо?
Коли ми їздили у відрядження по справі, то завжди брали один номер на двох, я ніколи не надавав цьому значення. Оскільки повертались ми пізно й одразу завалювались спати, ранком я вставав раніше, приводив себе в порядок і будив Осаму, що, здається, міг спати цілодобово.
Ми гуляли по місту, як туристи вдень, а вночі робили свою роботу. Ми були одні в незнайомому місці, без нагляду, й ми були щирі в своїх почуттях. Ми раділи, сміялись, дуркували, ходили в клуб ігрових автоматів, сперечались через програш, виграш, й були щасливі. Я закінчив з одягом й поправив складки плаща по краях. Плащ був чорний, такий який він носив, коли працював в ПМ. Можливо не варто, було його брати, але ж це те що як ніщо інше передає його натуру. Як там говорили “Проблема ворогів Дазая, в тому що їх ворог він, диявольский вундеркінд.” Я притиснувся лобом до його лба, й сказав:
— Зачекай трохи, й ми скоро зустрінемось по ту сторону, Осаму Дазай.
Після я поцілував його лоб й рушив до виходу з кімнати. Вийшов за поріг, я побачив охоронців, що одразу схилили голову в привітання, я кинув останій погляд назад, й після рушив по коридору.
Біля кожного входу стояли охоронці, які, бачив мене, робили поклон. Я йшов до парковки, хотів сісти в машину й поїхати куди-небудь. Як я помітив на годиннику, що висіли на стіні, була вже 3 година ночі.
— Чуя, випий ліки, тобі… — я чув голос Койо й боковим зором побачив її саму, вона швидкою ходою вийшла із-за рогу, біля неї була медсестра з тацею ліків, я помахом руки зніс все з неї. Від чого дівчина скрикнула.
— Мені це не потрібно, краще займись підготовкою до похорон, — я побачив Акутаґаву, біля якого стояв Ацуші з лікаркою Йосано. Проходячи повз них, я промовив:
— Акутаґава.
— Так…
— Купи червоні троянди, тільки троянди, й тільки червоні зрозумів?
— Так, Накахара-Сан, — я взяв ключі в охоронця, й почув питання тигра:
— Навіщо, троянди?
— Дазаю, вони подаються більше, ніж лікоріс, що всі зазвичай використовують на похоронах, — з цими словами я сів в машину й, завів мотор, виїхав з парковки.
Я набирав швидкість, не дивлячись ні на що, мене ніщо не цікавило, я в’їхав в тунель й повернув на зустрічну смугу. Я чекав машини навпроти, я хотів смерті, й головне якнайшвидше, я не бачив більше сенсу в житті, тепер не мав. Коли навпроти мене з’явилась вантажівка, я посміхнувся. Нас навіть можуть похоронити разом, впевнений, хтось точно скаже, що то подвійне самогубство. Все, як ти й хотів, Дазай, все як ти…
В голові згадалось його слова перед тим, як з’явилась швидка.
Краще за подвійне самогубство – це померти замість коханої людини, Чібі.
Замість… Замість… Замість…
Я різко повернув машину на свою смугу й, виїхав з тунелю, зупинив машину на узбіччі й вдарив кермо, після поклав голову на нього.
Твою ж на ліво, Осаму Дазай, що ти наробив? Навіщо? Я вирівнявся, ще раз вдарив руками кермо, відкинув голову назад. Я розсміявся, ти не міг просто вмерти правда, ти не міг…
***
Приїхав додому, я пішов у ванну й довго стояв під душем. Після почав збиратись в офіс мафії, все, як зазвичай, хіба що замість білої сорочки я взяв чорну, й, уже потянувшись за плащем, як помітив. Жилетка Дазая, здається, він забув її після останньої ночі…
Я акуратно взяв й підніс до обличчя, на ній все ще був його аромат кориці і м’яти, я сам її з нього зняв тоді, після нашвидкоруч зняв сорочку… Це все через того Кунікуду, “не вбивайте”, краще б вбив тієї ночі, як вперше зустрів. Сподіваюсь, він буде довго пам’ятати, як я його приклав до стіни й спустив по сходах. Коли він прийшов до тями й намагався завадити Дазаю з тим клятим жертвоприношенням. В якому винні ті детективи, два роки тягнули справу, бо вони, бачите, діють по правилах, святі мені знайшлись, дідько, б їх взяв. Відклав жилетку, я взяв плащ й поїхав до офісу.
Вийшов з машини, я одразу дізнався, що мене шукає Бос. Я одразу пішов, до нього в кабінет, на підході я почув його крик.
— Я похороню, його там, де вважаю за потрібне! Це моє останнє слово, — через хвилину з кабінету вийшов Фукудзава, він кивнув мені й пройшов до ліфту, я зайшов в кабінет. Морі сидів за столом, руки було складені, ніби для молитви й притиснуті до лоба, закриваючи при цьому обличчя.
— Ви хотіли мене бачити? — він підняв голову, й окинув мене оцінюючим поглядом.
— Хотів, Чуя, я хочу знати, що відбулось вчора ввечері.
— Що саме вас цікавить?
— Як Дазай отримав поранення?
— Дрікстер пішов в атаку, ми розійшлись в різні сторони, він ухилився від його шарів, а від ножа не встиг, — я прокручував подумки все, що відбувалося вчора, всю дорогу до офісу.
— Фукудзава говорить, що того міністерського робітника вбив Дазай, а не Дрікстер, це так?
— Так.
— Причина?
— Дрікстер викликав розкол, що іскрився, від нього було добре чутно енергію й силу, перед тим як померти. Обшукав його, Дазай знайшов записник, де було вказано, що і як робити, щоб розкол зник.
— Можеш бути вільним, — але я не спішив йти.
— Скажіть, що стало причиною смерті? — Морі підняв на мене погляд. — Дазай, витривалий, і він не міг померти від простого ножового поранення, навіть з його проблемою крові, — я знав, що у Дазая густа кров, чому, я не знав, але факт фактом. Через це він приймав ліки для розрідження крові. Але якщо і так, йому ж робили переливання, я бачив, він не міг померти через це, значить, було ще щось.
— Зупинка серця, це причина смерті. Чому вона сталася, я не знав, поки не прочитав це, — я поглянув на записник, що був мені знайомий, це записник того гнилого зомбі.
— І що ж ви дізналися? — мені самому його точно не прочитати, Дазай його не міг зробити, а у мене може піти купа часу на переклад.
— Ті шари, що пускав Дрікстер, були свого роду мітка. Хто отримав їх, має померти. Ти говорив, що на Дазаєві спрацювала здібність, ти мав на увазі, що він отримав шар?
— Так, — так само, як і я.
Замість… Замість… Замість…
Я отримав їх більше за нього, це я мав померти, він відштовхнув мене від розколу…
— І він вбив міністерського робітника?
— Так.
— Здається, цього було замало, або той вилупок не все записував, — Морі скинув все зі свого столу. Я ж не бачив сенсу більше тут бути. Я повернувся до дверей, коли почув:
— Дякую, що підготував його до похорон, — я не знав, що відповісти, просто вийшов з кабінету й пішов до себе.
Через годину я був на кладовищі й дивився, як його труну кладуть в землю й засипають землею. Перед цим, я сам закрив, кришку гроба, останній раз поглянув на його уже нічого не виражаючи лице. Тут були всі працівники мафії, ОДА, в повному складі. Після всі почали підходити до Морі й виражати співчуття, я не сумнівався в їх щирості, багато хто працював з Дазаєм, він був їх керівником. Я не особливо прислухався, що там хто говорив. Поки не почув, як Морі злісно відповів:
— Розумієш, кажеш? — я підняв погляд на Фукудзаву, що стояв зараз перед Огаєм. — Ти знаєш, як це, втратити того, хто був тобі як син? — на хвилину запанувала тиша. — Ні? Тоді, ти мене не розумієш.
— Зцілення тобі, — проговорив президент наостанок й відійшов.
Разом з Дазаєм з мого життя пішли всі кольори, я відчував лише тугу й біль в місці, де має бути серце. За цей тиждень я спав всього сімнадцять годин, й це не тому, що в місті творилась якась срана йобевегедайка, за участі того виродка Достоєвського і клятого міністерства, що зберегло йому життя. А через те, що кожного разу, закриваючи очі, я бачив Дазая, що сидить за барною стійкою в якомусь рандомному барі й всміхається мені, як ні в чому не бувало. Я так радів цьому, і в той самий час відчував, як груди сковує ніби вогнем. Як там казала Койо-сестриця:
— Просто відпусти його, Чуя. Він би не хотів, щоб ти тужив за ним, — я посміхнувся й сказав у відповідь:
— З мене вистачить й того, що я живий, а він ні, — вона округлила очі, так, ніби вона сова, й я поспішив піти, аби не чути її спроб мене втішити.
Також я дав настанови Акутаґаві, на третій день після похорон. Я сидів в своєму кабінеті, з келегом вина, крісло було повернуто спиною до входу, я дивився на стіну, куди спроектував фотографії з Дазаєм, вони стояли на повільному режимі, я прокручував їх раз за разом, дивлячись на Осаму. Не те, щоб у мене було повно його фотографій, у нас то спільних було менше, але хоч щось. Я як раз дивився на наше перше спільне фото, коли в двері постукав й зайшов Акутаґава, й завмер майже на порозі й на півслові.
— Заходь.
— Я вас слухаю, Накахара-Сан, — я повернувся до нього в профіль й зупинив проекцію.
— Як у тебе с Ацуші Накадзімою справи? — від цього питання він змінився на обличчі.
— Ніяк, як може ще бути?
— Скажи мені, ти думати вмієш? Чи ти вважаєш, що Дазай просто так зводив тебе з тигром для роботи в парі? Для краси, чи приколу? — я зрозумів це, коли побував в його квартирі, де він жив останнім часом. Ні, Осаму, не вів ніяких записів, просто я переглянув деякі його речі, згадуючи, що він робив, і думав для чого.
— В цьому плані все ніби добре.
— Ніби? — я поглянув на Акутаґаву, після повернув голову на стіну, де була фотографія, на якій ми з Дазаєм обоє в плащах, в профіль до фотографа, стоїмо й сперечаємося, навіть з цього ракурсу видно, що Осаму посміхався в той момент. — Подвійного чорного більше немає, Акутаґава, ніхто й ніколи не зможе замінити Дазая, хоч якою силою він не володів. Й справа не в спільному досвіді, чи вмінні.
— Кхе… а до чого тут я з тигром? — Господи, він таки справді дурненький, а я ще думав, що Дазай багато вимагає. Я повернувся до власника Рашьомона.
— Ви новий непереможний дует обдарованих, хіба ні?
— Аааа, ну так, так, я зрозумів, — судячи з виразу обличчя, справді щось дійшло.
— Сподіваюсь, що так, — я повернувся назад до стіни, роблячи ковток вина.
— Пробачте, Накахара-Сан, але раз уж ви почали цю розмову, то можете в дечому допомогти? — махнув рукою в знак згоди, може, не такий він уже й дурний. — Всі знають, що ви з Дазаям-Сан не ладнали, як при цьому ви могли так добре працювати в парі?
— Коли ти прийшов в мафію, ми, по-твоєму, ладнали? — я повернувся до Акутаґави, він мав задумливий вигляд.
— Не дуже.
— Але в порівнянні з тобою й Накадзімою, можна вважати, що так, — я осушив келих до дна, й, відставив його в бік, потягнувся до пляшки з вином, щоб наповнити його. — Різниця в тому, що ми не мали, якби то мовити, що приховувати один від одного під час завдань, — погляд власника Рашьмона став зацікавлений. — Дазай Осаму наймолодший керівник Портової Мафії, й він став ним не за дотримання правил моралі, спіймай, допитай, обговори з начальством, знайди докази, чекай, поки старші винесуть вирок, по закону. Дазай вбивав безмежну кількість разів, і пару десятків з якийх мене на очах. Ми не сперечались, не обговорювали, вбивати чи ні, ми робили те, що вважали за потрібне.
— Я вас зрозумів.
— Спробуй зустрітись з тигром до нового завдання й роз’яснити, що смерть під час затримання приносить більше користі, ніж тримання під вартою. Приведи в приклад того щура, гарний тому доказ.
— Так, Накахара-Сан. Вибачте, можете не відповідати, але все ж таки, — він замовк, ніби готувався до смерті. — Почуття, на подобі прихильності, й, якби то мовити, а…
— Кохання? — підказав я й зробив ковток вина.
— Ні! — від такого різкого заперечення я посміхнувся, й впіввуха слухав його пояснення.
— Ні, це не перешкода, почуття лише посилюють довіру, що, якраз таки, є запорукою гарного виконання завдання.
— Я вас зрозумів, — він зробив уклін, я ж відновив проекцію, повернувся до стіни.
Не помітив, яким поглядом він на мене глянув перед тим, як вийти з кабінету.
Від автора
Те, що Чуя Накахара важко переживає смерть свого колишнього напарника, помітили всі, хтось раніше, хтось пізніше, але факт залишався фактом.
І в той вечір Акутаґава зрозумів, що це не просто переживання, це туга за коханою людиною. Він знав, які у них були стосунки в мафії, але поза нею? Хіба можна просто так розійтись після того, як разом перебили стількох людей? Хіба можна просто так, затамувавши подих, дивитись на те, як в когось зупиняється серце назавжди?
Ні, не можна, він переконався в цьому з першої секунди, як відкрив двері в кабінет Чуї Накахари, який дивився на фото з Дазаєм. Він проявив цікавість до того, на що раніше уваги не звертав, але те, що мало значення для Дазая-сан. Дав відповідь на питання, можна сказати, що особисті питання, без затримки, роздумів, й те, як Накахара говорив про свого колишнього напарника, не з роздратуванням, чи злістю, а з спокоєм, навіть радістю, здивувало Акутаґаву. Невже між ними було щось більше, набагато більше, ніж просто робота разом?
На вечір шістнадцятого дня після смерті Дазая, ОДА і ПМ разом були в міністерстві, вимушені працювати разом, аби зупинити Достоєвського і його щурячу навалу.
— Що, пробачте? Ти сказав взяти живими? — перепитав Чуя міністерського робітника, що зайняв місце Анго, Більсеро Вакуля.
— Так, саме так, я думаю це… — Вакуля схопився за горло, й всі глянули на Накахару, що останнім часом демонстрував просто не аби-які свої можливості, він одним тільки поглядом стис горло.
— Відпусти його, тобі аби тільки вбивати, — Чуя відпустив Вакуля й глянув на Кунікіду.
— Будь це так, ти б уже був мертвий, як, до речі, ребра, не болять? — Доппо піджав губи і стис кулаки, весь його вигляд говорив, що він на межі.
— Вас сюди покликали для допомоги, а не виясняти стосунки, — промовив він ледь стримано.
— Допомогти кажеш? — перепитав Чуя, Кунікіда закипів і заніс руку для удару, але його спинили Рампо, Танідзакі й Ацуші, що взяли його за руки з обох сторін.
— Саме так, пане Накахара, — відповів Вакуль, відкашлювався, але в голосі було чутно страх.
— Якщо ви так бажаєте нашої допомоги, то прийміть наші умови, — проговорив Чуя, оглянув міністерських мишей і агенство.
— Чого ти хочеш? — запитав Кунікіда злісно.
— Смерть Достоєвського й тих його щурів, що попадуться на шляху членів Портової Мафії, — Агентство й міністерство подивились на Накахару, після на тих, хто прийшов з ним, Акутаґаву, чорних ящерів, Койо й лимонного терориста.
— Пан Морі знає про це? — Вакуль був розгублений такою вимогою.
— Після смерті Осаму Дазая, пан Морі перебуває в траурі, й всі питання вирішує Чуя Накахара як його… перший заступник, — Промовив Рампо й скинув окуляри.
— Ах… так, бачив його справу, якщо вірити Анго, то…
— Йосива голого під йобевегедейкою, з лайном вилупка Анго, ти бачив, виродку. У мене немає ні часу, ні бажання тебе слухати, тому відповідай, ти приймаєш умови чи ні? — всі присутні глянули на міністерського робітника, той спітнів й здавалось,зменшився в розмірі.
— Я не можу дозволити вам вбивати, це проти правил, — в наступну секунду тіло Вакуля піднялось в повітря, він скрикнув й замахав руками.
— Твої правила не приносять нічого крім, безкінечних проблем, — проговорив Накахара, після чого Вакуль полетів до стіни, а за ним декілька ножів, що пригвоздили його до стіни, при цьому наносячи йому поранення. Чуя повернувся до тих, що прийшли з ним сюди. — Розійдіться по приміщенню, знайдіть ту щурячу орду і вбийте, — й, кинув погляд на агентство, додав, — також, як і тих, хто стане вам заважити у виконанні цього завдання.
— Так, Накахара-Сан, — Чуя повернувся й пішов на вихід, за ним пішла решта.
— Боже, що ти робиш?! — крикнув Кунікіда, решта членів агентства опустили очі або ніяк не виказували вголос своїх емоцій.
— Те, що давно пора було уже зробити, може б тоді нас зараз тут було більше, — промовив Накахара у відповідь.
— Що то значить? — запитав Кунікіда, дивлячись на порожній коридор, члени агентства глянули на нього неоднозначними поглядами.
— Кунікіда, ти такий профан поза наукою, — промовила лікарка й відвела погляд.
— Що?
— Кхе, пам’ятаєш ти говорив, що, якби пан Дазай ділився своїми думками, то…
— До чого тут це зараз, Ацуші? — перепитав Доппо з непорозумінням.
— Це відповідь на твоє питання, Кунікіда,— сказав Рампо, ховаючи окуляри в кишеню накидки, — продовжуй, Ацуші.
— Справа в тому, що Чуя Накахара – та людина, з якою Дазай й ділився своїми думками, Накахара продовжує всі незавершені справи Дазая, й так само тужить за ним. Він кожного дня приходить до його могили, викурює одну дві сигарети і йде.
— Та вони як кіт з собакою були, про що це ти? — вигукнув Доппо з непорозумінням.
— Кіт не сідає біля собаки за одним столом, Кунікіда, й не тримає за руку в останні хвилини життя, — сказав Рампо й, поглянув на Доппо, продовжив: — Накахара втратив не лише друга й партнера, він втратив сенс життя, хіба ти не розумієш, що їх пов’язувала не лише робота? — всі глянули на блондина з надією.
— Що? Вони…? Як? Та ну…
— Ти що, монах? — запитав Ацуші втомлено.
— Антисексуал? — Танідзакі уже був на межі.
— Ти не знаєш, як робляться діти? — погляд Кьоки був дуже красномовний. Від відповіді червоного Кунікіду врятували звуки пострілу.
— Я проведу для тебе просвітницьку лекцію потім, Кунікіда, а зараз пішли глянемо, що там уже встигли наробити, — сказала лікарка Йосано злістно й штовхнула всіх до виходу.
Ситуація була досить таки очікуваною, мафія робила свою роботу, вбивала, залишаючи після себе трупи, калюжі крові, розруху.
Агенція побачила Чую Накахару, коли він уже був в повітрі, повністю задіявши “Спотворення”, він вів бій з Достоєвським і його другом, Гоголем. Решта членів ПМ прикінчували решту щурів, не соромлячись ні своїх здібностей, ні вмінь.
— Він що, з ними говорить? — запитав Кунікіда недовірливо, дивлячись наверх, де знаходяться лідери двох ворожив організацій. — Хіба це можливо, він же повністю…
— Ще ні, — промовила Койо, встав біля Ацуші. — Останнім часом, його здібності стали більш виразні й сильніші.
— Що це значить? — запитала Кьока з нерозумінням.
— Він балансує на тонкій межі, відпускаючи контроль все більше й більше, — промовив Хіроцу, знімаючи лупу й протираючи. — Він шукає смерті, але є щось, що тримає його, і, напевно, сьогодні й це втратить для нього сенс. — Койо нагородила його злісним поглядом й промовила:
— Я думала, ти будеш радий, нарешті зможеш стати босом портової мафії. Старий відповів її таким же поглядом:
— Я чекав того дня, коли Босом стане Дазай Осаму, він був гідний цього, так само, як і Чуя. Але ти сама бачиш, це все пішло собаці під хвіст.
— Про що це вони? — запитав Ацуші в Акутаґави, що підійшов на початку перепалки.
— Без Дазая, Накахара не зможе вижити, якщо активує порчу повністю.
— Я це знаю, але ж зараз він не…
— Уже, він відпустив контроль після смерті Дазая, — прервав Акутаґава Ацуші, й всі поглянули на нього з цікавістю, — весь цей час його здібність проявлялась сама, без його волі, він чи то цього не помічав через те, що був напідпитку, або ж помічав, і нічого не робив. Ніяких особливих справ не було, так що це не викликало питань. А тепер…
— Срана йовегедейка, він же може знести тут все, й нас всіх разом, — промовила лікарка Йосано, шоковано дивлячись наверх, де було видно, що Гоголь і Достоєвський отримали добрячий удар.
— Може, — підтвердив Акутаґава, й, повернув голову до решти, сказав, — більшість тут або мертві, або тяжко поранені, я вважаю, що наказ виконано, і думаю, що ми можемо всі йти, якщо не хочемо тут всі вмерти, — він повернувся до виходу й потягнув за собою Кьоку й Ацуші, останній цьому був не дуже радий, за ним пішли чорні ящери, Хіроцу обернувся, аби останній раз поглянути на рудого мафіозі, й з тяжким подихом пішов на вихід. Останньою йшла Койо, витираючи сльози.
Члени агентства переглянулись, перший пішов Рампо, промовив:
— Це його вибір.
Наступною була Йосано, вона витерла сльозу. Останнім йшов Кунікіда, він не був монахом чи антисексуалом, й він знав, як робляться діти, просто він не міг навіть припустити, що у Дазай й Чуї, крім ненависті, злості й дратування один до одного, є ще щось, тим паче кохання.
Вони ніколи не проявляли ніякої турботи один про одного, як знав Кунікіда, ось тепер таке відкриття його не аби як шокувало. Він вийшов на вулицю, й, оглянувшись, побачив, як Накахара запустив один великий гравітаційний шар в Достоєвського, той полетів до низу й менше, ніж за півхвилини, почувся вибух, приміщення міністерства здригнулось й почало завалюватись, пішла ударна хвиля, Кунікіда прикрив голову й відвернувся, але й це не врятувало його від падіння.
Неподалік стояли Акутаґава з Ацуші, Гін і Кьокою, що були під прикриттям Рашьомону, вони дивились, як Накахара останній раз викидає в небо шар й починає подати до долу. За пару метрів над палаючим міністерством його спіймав золотий демон і відніс в сторону.
Койо схилилась над Чуєю, лікарка Йосано поклала руку на шию мафіозі.
Чуя Накахара
Я прокинувся від будильника, я був в своєму кабінеті, скривився, вимкнув його й пішов в душ, щоб прийти до тями поки не прийшла Койо з своїми нотаціями. Вийшов з нього, я здивувався, чому сорочка біла, а не чорна? Але я не встиг над цим подумати, оскільки почулось пікання телефону, що означало, що прийшло нове повідомлення і кому це треба мені повідомлення слати? Та ще й зранку?
З такими думками, я потягнувся до телефону й завмер з витріщеними очима, побачив на екрані блокування
“Нове повідомлення від контакта Скумбрія”
Якого дідька лисого? Що це за…? Але тут я поглянув на дату, на білу сорочку в своїх руках, після, кинув все це, я кинувся до письмового стола й відкрив ящик з сейфом, в ньому має бути коробка з особистими речами Дазая, що мені приніс Ацуші на четвертий день після похорон.
Й лист, що мені передав нотаріус. Не те, щоб там було щось дуже цінне, але для мене це було цінно, так само, як і його плащ кольору охри, що я забрав з його квартири й притискав до себе вночі з надією заснути… Але коробки не було. Що це таке? Мій погляд зачепився за листок, що лежав на столі, я впізнав його, це листок з блокноту Дазая, він дав його мені, щоб я пішов до Морі і він мені його перевів… Але ж цього не може бути, вчора я бився з Достоєвським. Розгадав перед цим ті підказки, що мені залишив Дазай застосував “Спотворення” на всю, хоч і та клята лікарка агентства пробувала мене врятувати, я ж помер… Чи що…? Я поглянув на дату, це той день, коли Дазай помер, як таке можливо? Але ж…це значить що: Зараз Дазай Осаму живий.
0 Коментарів