5.

Ми ніколи не говоримо про минуле. Ми взагалі більше не розмовляємо, за винятком тих випадків, коли цього вимагають справи Ордену. Я приходжу на збори – завжди у призначений час, ані хвилиною раніше – і йду, не затримуючись на вечерю.

Я знаю, що це неправильно. А навіть якби не знав… Я читаю це в твоїх очах, і в тривожних поглядах, що ними обмінюються в мене за спиною Молі і Тонкс, і в застарілому запаху віскі, який оточує тебе прозорою хмарою – і ця хмара дедалі густішає.

Я все знаю, Сіріусе, але я не можу… Не можу інакше.

Кому буде краще, якщо я зірвусь? А я неодмінно зірвусь, якщо почую у твоєму голосі хоча б відлуння, найлегшу тінь тої розмови. Тому «Добридень, Ремусе» і «До побачення, Ремусе» – це той максимум, який я годен від тебе винести й не злетіти з котушок. І давай не будемо…

…Ми сидимо на кухні. Ти, хитаючись на стільці, цідиш вогневіскі зі склянки – і я не взявся би порахувати, котра це вже склянка. Кінґслі Шеклболт, працьовито схилившись над столом, шкрябає черговий звіт. А я, власне, не сиджу – я крокую сюди-туди перед каміном, очікуючи на сигнал. Снейп має принести мені вказівки Дамблдора щодо нового і не надто приємного завдання. Я трохи накручений. Та що там… я сильно накручений.

– Кінґслі, – ліниво кажеш ти. – Хочеш підвищення на посаді?

– Ммм? – муркотить Шеклболт, не припиняючи дряпати пером пергамент.

– Здай мене Скрімджерові. Він обісреться від щастя, вручить тобі урядову відзнаку і зробить своїм заступником…

– Та йди ти, Сіріусе, – незворушно відгукується Кінґслі, ставить останню крапку та відсуває звіт на середину столу. – Все, хлопці, я пішов – мені сьогодні на чергування. Ремусе… удачі.

Ми потискаємо одне одному руки, і він виходить.

– Ну і дурень, – стиха говориш ти, вихиливши склянку одним ковтком. – Люпине, сядь, не боввани перед очима, в мене вже голова крутиться на тебе дивитися.

– Голова у тебе крутиться, бо ти видудлив пляшку вогневіскі, – роздратовано зауважую я, але все ж сідаю. – Скільки можна пити, Блеку?

– Не знав, що ти ведеш облік. Кого гребе, скільки я п’ю?

– Сіріусе…

Ти застережливо підносиш руку:

– Люпине, давай не будемо.

«Ні, дідько тебе забирай, ми будемо, Блеку!..»

– Сіріусе…

– Люпине, дай мені спокій, позбав мене своїх нотацій, – ти говориш монотонно і швидко, наче намагаєшся вимовити якомога більше слів до тої миті, коли я тебе перерву; я не перериваю. – Ти не уявляєш собі, що це. Ти не знаєш, як це. Я деколи думаю, краще б Снейп вбив мене там, у Халупі… краще б ти загриз мене, коли перетворився в ту ніч… Принаймні, я би помер вільним – і виправданим в очах Гаррі. А решта… правду кажучи, херня, Люпине…

Я зриваюся з місця, перевертаючи стілець, і сам не знаю, що хочу зробити – вдарити тебе, чи струсити за плечі, чи обійняти… Але визначитися не встигаю. Ти перехоплюєш мою піднесену руку і різко кидаєш в обличчя:

– Тихо, Люпине. Сядь. Заспокойся! – і штовхаєш назад, до столу.

Я сідаю на край стола, насторожено дивлюся на тебе і розтираю зап’ястя – хватка у тебе, химера роздери, залізна.

– Заспокойся, – гірко повторюєш ти, відвертаючись до стіни. – Це просто п’яні балачки, порожнє патякання людини, яка більше ні на що не здатна. Тільки стирчати тут, передавати доручення і проводжати вас усіх на завдання. А потім цмулити віскі й гадати, повернетесь ви чи ні. І що я робитиму, якщо ви не повернетесь. Якщо вас не буде, а я – залишуся…

Ти стрімко розвертаєшся, схиляєшся до мене, обливаючи запахом алкоголю.

– Сіріусе…

– Що я робитиму, якщо ти не повернешся, Ремусе? – ледь чутно шепочеш ти, а я тупо задивляюся на твої потріскані губи й сухі, запалені очі.

Щось траскає у каміні, зелений відблиск падає на кам’яну підлогу, і до кухні входить Снейп. Я приречено очікую чогось на взір сакраментального «Як це зворушливо». Ти, відсахнувшись од мене, схрещуєш руки на грудях і з незалежним виглядом відступаєш убік.

– Люпине, тут усі інструкції, інформація про зграю і летиключ до Нортумберленду, – сухо каже Снейп, простягаючи мені цупкого конверта.

– Дякую, Северусе.

– Ти не обмежений у термінах, але спробуй усе ж таки не надто захоплюватися спілкуванням із однокровцями.

– Спробую.

Він коротко киває, даючи зрозуміти, що розмову завершено, і кидає в камін жменю летючого пороху. Я мовчки спостерігаю, як зелене полум’я огортає його вугласту фігуру й поволі опадає.

– Сіріусе, вибач, – ввічливо кажу я, відкриваючи конверт. Ти знизуєш плечима і наливаєш собі ще вогневіскі.

Швидко пробігаю очами лист Дамблдора. Північ Англії, Нортумберленд. Зграя вовкулаків, яка у майбутній війні може встати на бік Волдеморта. І директор розраховує, що я зможу переконати їхнього ватажка, такого собі пана Сігурда Сігурдсена на прізвисько Хазяїн, усе ж таки зберегти нейтралітет. Що не кажи, він невиправний оптиміст – наш директор.

Я встаю з-за столу. Більше нема чого чекати, можна вирушати просто зараз. Залишаю папери на столі – тримати їх при собі було б необачно. Ти дивишся на мене понад склянкою віскі, і я не знаю, що тобі сказати, окрім «До побачення, Сіріусе».

– До побачення, Сіріусе.

Ти, пирхнувши, шпурляєш склянку в камін і встаєш переді мною. Твоя долоня, гаряча й суха, міцно стискає мою.

– До побачення, Ремусе.

Я намагаюся посміхнутися, але виходить поганенько.

…Я вже відкриваю вхідні двері, коли мені услід долітає: «Будь обережний».