Фанфіки українською мовою

    Уся зала кінотеатру сповнена холоднокровними, жорстокими та багатими вбивцями третього рейху. 

     

    Майже ніхто з них не зацікавлений у кіно, що вони дивляться. Це явно не те що вони дивляться зазвичай, чи те на що вони очікували від Геббельса. 

     

    Довгі вступні титри, дешеві костюми але чіткий монтаж та зірка цього вечора – герой війни. Який дійсно майстерно й правдоподібно зіграв самого себе. 

     

    Не дивлячись на всю офіційність та важливість цього вечора, деякі з політичних фігур, все ж таки встигли ковтнути зайвого. Тому, мабуть, вони були єдиними хто мав на думці дати оскар цьому кінематографічному витвору мистецтва. 

     

    Але справжній критик та знавець кіно сидів не в залі. 

     

    Справжній кіноман, просто зараз, стояв у маленькій кімнаті, половину якої займали дві величезні бабіни кіноплівки, що показували фільм у залі. 

     

    Молода, витончена, але сильна й смілива особа що так жадала вбити всіх присутніх у цьому кінотеатрі, цього вечора. 

     

    Шошанна плавно слідкувала за тим як транслюється плівка, своїм стримано спокійним, та серйозним поглядом. 

     

    Вона не чула весь звук чи голоси що були у самому фільмі що були чутні у кінозалі, через ізоляцію приміщення. 

     

    Час плив занадто повільно та вʼязко. Ніби мить коли всі помруть у цій залі, ніколи не настане. 

     

    Можливо, вона б так і продовжувала мучитись у цій нестерпній тиші очікування, уявляючи як через півгодини, все тут взлетить у повітря. Можливо. 

    Але її тортури, у один момент перервав стукіт у важкі металеві двері, до службової кімнати.

     

    «Це не може бути хтось із зали.» – подумала молода дівчина, трохи спираючись на одну з бабін кіноплівки, все ще ніяк не реагуючи на не запрошених гостей. – «Я б побачила якщо хтось у залі встав би за свого місця.» 

     

    Ненавʼязливий, але чіткий стукіт повторився. 

     

    «Це Цоллер. Що б ще за мудило хотів би пропустити ʼпремʼєруʼ їх гівняного фільму?» 

     

    Не одразу, але не бажаючи, та вона пішла до дверей. 

     

    «Скажу що службове приміщення й відвідувачам сюди не можна. Хай здохне десь у залі з іншими, у променях своєї «слави»» – її обличчя безвільно хмуриться при думці, але вона намагається стримувати й контролювати свою фізіономію. 

     

    Відкриваючи двері, та спираючись на металевий косяк, вона вже збирається читати «нудні» й вже знайомі натації Фредеріку Цоллеру. 

     

    Але поглянувши у обличчя несподіваному гостю, обличчя й характер Шошанни, у мить, загубило свою саркастичну готовність. 

     

    Усередині її все одразу сповнилося страхом, ненавистю та гнівом. 

     

    -Вибачте, сподіваюсь я не дуже заважаю? – питає полковник Ланда, трохи схиливши голову на бік, ніби показуючи свою ввічливість та відкритість. 

     

    Тон голосу та вираз обличчя чоловіка не вимогливі й не напружені, але навіть з такою «спокійною» обстановкою у повітрі, Шошанні це не дає привід розслаблятись у його присутності. 

     

    -Ну, взагалі-то, я доволі зайнята проектором, Герр полковник. Тож якщо ви не проти… 

     

    Вона не бажає продовжувати з ним розмову. У цьому просто немає сенсу! 

     

    Він все одно помре цим вечором з усіма іншими виродками що були вирощені рейхом, роками. В його присутності чи наіграній ввічливості зараз немає жодного сенсу чи значення для Дрейфус. Здебільшого, вона так вважала. 

     

    Та вже збираючись відходити від порогу до прожектової кімнати, усередині якої вона досі стояла, закриваючи за собою двері, несподівано, рух важкого заліза різко зупинився. 

     

    Стопа, у шикарному чорному туфлі, полковника притримала двері від їх подальшого замикання. 

     

    -Це було риторичне питання, мадемуазель Мімʼю. 

     

    Наміри та наступні рухи Ланди були максимально передбачувані та лякаючі

     

    Ні, не саме його образ чи інколи тонка усмішка на його губах були жахливі чи страшні. Ні, зовсім ні. Але його присутність, та та неприємна таємниця яка ховалась між ним та Шошанною у повітрі. 

     

    Вони обидва знали одне одного, вони памʼятали хто у цій кімнаті хижак, а хто жертва, колишньої тиранії та знущань. 

     

    Ґанс так само спокійно й плавно повністю відкрив двері до кімнати, але вже закриваючи їх за собою. 

     

    Молода дівчина, майже одразу, відступила від нього назад, шукаючи своїми пальцями, на невеликому столику між бабінами, свій маленький пістолет. 

     

    -Зараз премʼєра фільму. Вам краще повернутися до кінозали. – її голос не холодний, ні гарячий. Вона налякана до кісток, але намагається стримувати свою злість, страх та паніку, за таким самим нічим не стурбованим, навіть у якомусь роді, пофігістичним обличчям. 

     

    Сам полковник, почув легкий та одноразовий «цок», що пролунав із-за її спини, коли був пістолет необережно торкнувся металевої поверхні стола.

     

    Але це його не здивувало. Він чудово памʼятав що зробив з її сімʼєю, та у яке пекло перетворив її життя після втечі з тієї молочної ферми. 

     

    Повільно підіймаючи свої руки, ніби  демонструючи свою відкритість та невинність, Ланда раптом так само спокійно продовжив. Хоч, Шошанна дійсно сподівалась що він одразу ж накинеться на неї, як зачиняться двері. 

     

    -Я без зброї, мадам Мімʼю. Тож і вам раджу грати за правилами… 

     

    -Ви на моїй території, тож раджу вам, не забувати що це мій кінотеатр. 

     

    Вона боїться його. Боїться що готова впасти на коліна розплакатись, просто тут та зараз. Але розсуд та злість беруть своє. 

     

    Мімʼю, все ж таки, наводить на полковника дуло свого пістолету, але не стріляє, ніби очікуючи що це все станеться само собою. 

     

    -Нащо ви прийшли сюди? 

     

    Чоловік дійсно прийшов сюди не для того щоб вбити її. Так, він вбив Цоллера по дорозі, бо той теж хотів випередити полковника СС та потрапити до молоденької «француженки». Але ця розмова не для його вух. 

     

    Ґанс почав говорити із тонкою посмішкою, мʼяко зітхнувши, перед своїм довгим поясненням.

     

    -Як бачте, як би це дивно не звучало, але зараз там у залі, сидять американські агенти. Перед початком премʼєри, коли гостей ще було мало, я перевіряв приміщення та сцену. І так вийшло, що ви доволі вразили мене своєю колекцією плівок. Я маю на увазі, та що лежить просто зараз за тією сценою. 

     

    Він бачить що від неї немає ніякої відповіді чи реакції, хоча тепер, її пальці ледве помітно затремтіли, тримаючи полковника на прицілі. Ґанс знає що вона не вистрелить у нього, чи… ну, він на це сподівається. 

     

    -…Тому, якщо ви хочете щоб ваш Марсель залишився живим, а весь, кончений, третій рейх спалахнув наче новорічна ялинка, то раджу вам опустити зброю та вислухати мене. 

     

    Тепер, для Шошанни все набуло сенс. Ні, вона не «перевзулась», але готова зробити усе для свого Марселя, та особливо щоб він залишився живим, після цього вечора. 

     

    -Ну…? 

     

    Але її тон та обличчя, ніби досі недостатньо зацікавлені у його словах. Її пістолет досі направлений на чоловіка, але її руки та тендітні пальці, у мить зупинили свій напружений, ледве помітний та нервовий рух. 

     

    -Як я вже казав, кінозала достатньо насичена зброєю та нашими, людьми щоб завершити ці муки від третього рейху раз і назавжди. Але, я зрозумів наскільки вам важливий той кольоровий чоловік за сценою. Тож, я хочу запропонувати вам угоду, якій ви не зможете відмовити. 

     

    На мить, Шошана обернулась щоб перевірити скільки залишилось плівки у бабіні, щоб вчасно її поміняти. Але як виявилось, часу в неї більше ніж треба. 

     

    -Я вас слухаю. 

     

    -Я можу зробити один телефонний дзвінок, та вашого любого «коханого» виведуть до початку нашої операції. І таким чином, я, ви та ваш любий залишимося живі. Але, я можу зробити й інший дзвінок, просто зараз, і тоді, весь план та місія будуть провалені, а винні, крім мене звісно, будуть покарані. 

     

    -…Що мені заважає вбити вас просто тут та зараз? Щоб американці зробили свою роботу, а таких гнид як ви було менше? 

     

    -В такому разі, також спрацює другий варіант, який я вам не раджу, мадам Мімʼю. 

     

    Його очі не щенячі, та не вблагаючі, але Шошанні дуже складно повірити у реальність його слів. Їй не хочеться у це вірити, але його очі дійсно ніби вблагають її не стріляти. Чи може, це бо вона ще нікого не вбивала? Чи вона хоче вірити йому? 

     

    -Але нащо вам це…? Ви не бачили Марселя особисто. Він для вас лише чорношкірий раб, яким його всі бачать, і ви не виняток.

     

    -Ох, я не сказав? Я дуже бажаю мати вас на стороні, мадемуазель Мімʼю. Та я знаю що той «чорношкірий раб» неабияк важливий для вас. 

     

    -Це ж просто мерзенно! 

     

    У раз, їй і самій здалось що вона його застрелить, але її пальці ніби зімкнулись у одному положенні, наче як в іграшкового солдатика, що тримає пластиковий пістолет. 

     

    -Мені здається ви не знаєте про що говорите, полковнику! Це огида та мерзота, тільки торкнутися вас, а ви кажете щоб я була на стороні! Це єресь! Що це за хрінь ви несете? Я краще сама тут помру, ніж піду з вами. 

     

    -Подумай про Марселя. Час спливає, а мені потрібна відповідь. 

     

    Шошанна вже не скриває свого шоку та напруженості. Їй боляче розуміти що вона буквально обміняна на життя Марселя. Марсель. Він навіть і не підозрює у якому скрутному становищі вона опинилась. 

     

    Пальці молодої дівчини раптом здригаються, та пістолет видає чіткий, швидкий «клік»… 

     

     

    1 Коментар

    1. Jul 27, '24 at 19:12

      Дуже дякую за прочитання, та прошу пробачення за помикли. Це моя перша робота.