Header Image
    Фандом: Pentagon (PTG)
    Попередження щодо вмісту: Ч/Ч

    Може, Хьонгу не був схожий на всіх. Це зовсім не стосувалося жартів Усока про те, що Хьонгу тільки приїхав зі своєї смердючої Америки і ніяк не міг влитися. Юто думав, що Хьонгу не треба вливатися. Він і так міг виглядати гармонійно на тлі інших, навіть якщо всі його історії починалися з «а в Чикаго», а ніхто й гадки не мав що це за місце. Навіть якщо Юто й уявити не міг «як у Чикаго», але слухати Хьонгу було цікаво і спокійно. (Хоча Хьонгу і з’явився в його житті абсолютно спонтанно.) З прильотом літака в незнайому країну, де він ще не знав мови, де були проблеми з вступом до саме-того-вишу, з незвично спекотним літом Хьонгу теж прийшов якось не зовсім звичайно. Він привіз у квартиру купу речей, які займали місце і, найімовірніше, збирали багато пилу, і тоді Юто зрозумів, що (можливо) комфорт шукає не він один. Тільки з комфортом Хьонгу було набагато простіше: його улюблені речі навколо, його улюблені книги завжди з собою, його малюнки на стінах. Хьонгу не скаржився, що йому не вистачає чогось. Ймовірно, Юто просто помилився, коли подумав, що в очах Хьонгу завжди туга і повік недостача дому. Може, він намагався побачити у ньому себе.

     

    Навіть якщо не схожим, Хьонгу все одно був близьким. Юто знав це, бо Хьонгу лежав поруч із ним майже весь вечір, виписуючи свої домашні завдання. Його втома заповнювала кімнату, коли він кидав зошит на витягнуті ноги Юто, позіхаючи. Ще двадцять адачівських “так, мам” тому у нього затекла половина тіла, і тепер неприємне поколювання забирало всю його увагу. Гостре коліно тиснуло йому в плече, але подібні пози насправді були зручнішими, ніж може здатися. Юто любив лежати з Хьонгу, лежати незручно, лежати довго, але дуже затишно. Юто заворушився, відкладаючи телефон після завершення дзвінка, і затих. Їх погляди в якийсь момент були зосереджені на тій самій точці на стелі. Хьонгу абстрагувався від завдань, на які витратив останні кілька годин, а Юто — від маминих питань. Слабкий удар по стегну змусив піднятися на ліктях, щоб побачити Хьонгу, що скривився.

     

    Його кінцівки були рандомно розкидані по ліжку, і Юто подивився на робочий стіл, який Хьонгу майже ніколи не використовував. У таких рідких випадках, коли Юто не був його подушкою. Може, Хьонгу не бачив у цьому ліжку цінності зручного місця без Юто взагалі. У напівтемряві в його кімнаті були плюси, тому що Хьонгу все ще дивився прямо на нього, але не міг розгледіти легкої посмішки. Юто подумав так, бо Хьонгу завжди усміхався у відповідь.

     

    — Будеш чай?

     

    Хьонгу киває і все одно не рухається. Дивиться на Юто все ще, а думками десь у завданнях з навчання та робочих справ. Не рухається, доки не ворушить ногами Юто, акуратно виповзаючи з-під чужого тіла. Йому, безумовно, хочеться взагалі нікуди не йти, не обвітріти нагріті місця на своєму тілі, не зачепити холодом лікоть, в який Хьонгу йому сьогодні дихав. Але тепер у Юто в пріоритеті швидше відправити Хьонгу спати, тому він мовчки йде готувати чай. Він дивиться на годинник, щоб жахнутися: половина десятого, і будильник Хьонгу щойно дзвенів, але вони вже не звертають на нього уваги. І дарма — думає Юто, цей будильник стоїть для того, щоб Хьонгу не працював більше потрібного і вчасно прибирав усі свої списки на робочий стіл, щоб хоч у ліжку їх не було. Ще Юто так і каже, що в ліжку робити щось крім сну шкідливо, тому що збиваються всякі прив’язки, мовляв, потім важко прокидатися і хочеться весь день валятися в ліжку. Хьонгу сміється: йому таке не загрожує. У нього, можна сказати, з функцією відпочинку та сну у цьому будинку взагалі жодних предметів немає. На тому ж ліжку він лежить просто, чекає, доки відрубиться, а коли не відрубується — бере альбом і малює (під ліхтариком телефону або світлом лампи, псуючи зір напевно). Юто й цього не розуміє, а Хьонгу ніколи не доводилося пояснювати. Хьонгу, мабуть, просто це ліжко не любить уночі. Відпочинку на ньому ніякого, а Хьонгу доводиться чекати нового дня або вечора, щоб до нього прийшов Юто, і вони пролежали так багато годин. Ось тому який сенс сидіти за столом, ще десь, якщо Хьонгу помістити ніде, окрім як поряд з Юто. А Юто й помістити ніде більше. Окрім ліжка.

     

    Усок каже, що Юто це важливо — щоб його кудись поміщали, щоб брали до уваги і не забували про нього ніколи. І знати про це можна тільки з вуст Усока, бо Юто мовчить по-партизанськи. Мовчить і сподівається, що нікому не кидається в очі його відстороненість. Юто з самого початку був самотнім, справлявся з тишею навколо лише своїми гучними думками. Він не був нелюдимим, скоріше просто невидимим серед людей. Він ховався в кутки кімнат не зі зловісності, а з бажання не відволікати оточуючих. Руки в кишеню глибше, очі завжди були такими: байдужість у тисячах відтінків, коли нові одногрупники пропонували сходити разом у боулінг. Він був далекм від відкритості, що вічно намагався тримати себе так, щоб його невразливість не викликала сумнівів. У клейкій жижі з тіл завжди вибирав йти і ховатися. Юто не розумів, чому серед них він вибрав Хьонгу і приклеївся до нього. Хьонгу не розумів теж.

     

    Легше було знати, що в цьому будинку, правда, потреба знаходити всьому пояснення ставилася під питання. Юто не любив задавати питання, Хьонгу не любив на них відповідати. Те, що було зрозуміло без слів, Адачі і так бачив одразу. Прихильність Хьонгу до дрібниць у його кімнаті, до всього, що могло нагадати про близьких — це було… Дивним, але милим. Хьонгу ніби страждав від втрати пам’яті регулярно, ніби його голова чистила кеш, ніби йому треба було записати всі свої прив’язаності на стікери та розвісити на холодильнику. Він записував їх на предмети, що нагадують людей, на предмети, пов’язані з поїздками та святами, з друзями. Цей блокнот йому подарував улюблений вчитель після іспитів, ця футболка з концерту улюбленого гурту, а той браслет — багато що означає. Юто знав, що Хьонгу намагався тримати в голові все про Америку, про дім, ту школу і тих близьких друзів. Юто хотів, щоб його теж вважали близьким другом, щоб Хьонгу запам’ятав прихильність до нього, хоч щодня він справді міг нагадувати про себе одним видом у тісній квартирі. Тому Юто подарував Хьонгу чашку. Вона в його маленьких руках насилу поміщалася, але з першої секунди викликала у Хьонгу велику посмішку. Юто подарував її Хьонгу на перших канікулах першого курсу, коли безцільно хитався з сестрою по магазинах з гарними штуками. Вона була звичайною на вигляд, ніби не зберігала жодних секретів і не викликала розчулення. Але коли Юто наливав у неї чай, другий шар дна заповнювався у формі серця всередині скляних стін. І Хьонгу був нею зачарований.

     

    Хьонгу мотав головою, відкидаючи думки та всі речі на стіл, щоб про все забути до ранку. Його очі теж злипалися, не даючи можливості довго вдивлятися в темряву кімнати, лякаючи шансом відрубитися. Спокій вечірньої рутини налаштовував на звичний кінець дня. Юто щовечора ділився улюбленим чаєм і дбайливо розливав зі скляного чайничка на двох після того, як повалявся на чужому акуратно заправленому ліжку без жодного стусану від совісті. Його совість у цьому домі відрубалася взагалі, бо м’яка натура Хьонгу розбавляла всі межі до невидимого. Юто міг що завгодно робити, що тільки спаде на думку від нестачі тепла, але Хьонгу не чинив опір жодного разу, спокійно пускаючи настільки близько, наскільки вистачало сміливості в нового сусіда залізти. Може, у японців такий менталітет? Юто принаймні іноді знаходить сили ховати це подалі, як зараз, коли підходить з чашкою і ставить чай на тумбочку. Він вирішує не лізти знову до Хьонгу, не намагатися продовжити тепло довше, тому що втому було видно навіть у напівтемряві.

     

    — На добраніч, Хьонгу-я.

     

    — На добраніч, — Юто чує вже в коридорі, човгаючи тапочками по підлозі до своєї кімнати.

     

    У напівпорожньому приміщенні він довго дивиться у бік вікна на місто, що світиться, слухає, чи довго Хьонгу засиджується в телефоні і порпається з маскою для обличчя у ванній. Слухає і тихі кроки, майже засинає під них, але перед сном точно пам’ятає тріск з боку кухні.

     

    Вранці, прокинувшись по будильнику, він знаходить на кухні звичний готовий сніданок, який Хьонгу залишив перед виходом. Він тікає завжди раніше, йде працювати в найближче тихе кафе або на зустрічі з потрібними людьми. Юто прибирає на місце чайник, про який Хьонгу забув, і вимикає за ним світло в коридорі. До пари залишається трохи більше двох годин, тому він починає збиратися. У пакеті для сміття Юто знаходить уламки скла, вдивляється в кількість келихів на верхніх полицях та інші набори посуду, які могли постраждати. Розбите надвоє дно у формі серця викликає у Юто чомусь посмішку. “Це ж просто чашка” — так говорила йому Акарі, коли він півгодини вибирав розмір і подарункову коробку. Це була просто чашка, яка дарував йому можливість бути в пам’яті. Юто знову лише сподівався, що тепер Хьонгу не забуде про нього просто так.

     

     

    ***

     

     

    За розрахунками Юто, завтра другі вихідні місяця, а значить треба сходити кудись і потягти з собою Хьонгу точно. Той реально багато зайобувався і не встигав відпочивати. Юто не раз казав, що це виростить йому емоційне вигоряння, але у відповідь Хьонгу закочував очі і просив відписатися від блогів психологів. Юто дивився на Хьонгу, що зігнувся над паперами, скривившись. Над головою в нього висів календар, і хотілося вписати щелбан цьому обманщику, бо завтра і післязавтра, як і двадцять днів до обведені там синім кольором — робочий день, на який плани ставлять тільки суворо зістиковуючи з робочим розкладом. І це не рахуючи пар в універі, а їх… Було багато. Окрім дня самопідготовки, коли Юто звалював на тренування чи грати на гітарі у Шинвона вдома, а Хьонгу…

     

    — Є завтра вільний час?

     

    — Що? — Хьонгу опустив телефон.

     

    — Завтра йдемо гуляти, — Юто знизує плечима, наче це було очевидно. Це було.

     

    Хьонгу зазвичай забиває час справами під статусом «потрібні», тому що йому досі в Сеулі нудно. Тому Юто випрошує у Акарі будь-які рекомендації щодо того, куди можна зводити Хьонгу. Усок підслуховує при цьому, безсовісно нав’язуючись. І не те щоб Юто не хотів його брати з собою, але на будь-яких виставках Усоку просто набридне, в галереї на екскурсії Чон був ще в шкільному віці походу, а це не так давно, тому зараз він обійдеться. Хонсок натякає на новий фільм про супергероїв, Усок погоджується. Юто йде нахуй зі своїм плануванням виходить, тому що Хонсок встигає написати Хьонгу запрошення в месенджер і отримати відповідь раніше, ніж Юто дивиться на картах, де знаходиться найближча галерея. Юто не засмучується, адже йому головне, щоб Хьонгу було весело.

     

    І Хьонгу справді весело, бо Хонсок годує його попкорном, а Шинвон робить з ним дурні знімки у фотобудці. Юто спостерігає з боку, як Хьонгу згинається від сміху, як він закриває почервоніле від тупих жартів обличчя руками. Він відчуває себе хвилею, що прибуває до берега, і ніяк не може дістатися до Хьонгу і теж стати причиною його посмішки. Його відкочує назад, коли він перетворюється на піну з жалю про те, що добре у нього виходить тільки мовчати.

     

    Вони йдуть поїсти кудись, де тусуються одні підлітки, і Юто забивається в кут диванчика, поки інші обговорюють їжу. Йому вже все одно на склянку холодної коли і хочеться просто з’їсти шматок льоду, коли Хьонгу показує всім фото своєї нової картини і його хвалить Хонсок. Хьонгу соромиться, а Юто не залишає думки, що сьогодні вони могли проводити час у тиші тільки вдвох, без гучного сміху в кінозалі та жартів Усока за столом. Юто, мабуть, був занадто прив’язаний до їхніх буднів у тихій квартирі. Йому ніби й так було недостатньо Хьонгу.

     

    Йому ніби і так недостатньо спостерігати, і дуже хочеться влізти в розмову. І поки він у думках, за столиком раптом стає тихо.

     

    — Хто? — Шинвон перепитує, дожовуючи бургер.

     

    — Синьон.

     

    Хьонгу майже здригається вдруге, коли з рота Хонсока вилітає це ім’я.

     

    — Синьон приїжджає сюди з батьками. Ти ж знав, Хьонгу?

     

    Хьонгу мовчки киває, намагаючись видавити усмішку і забити щоки їжею, щоб не сказати більше жодного слова.

     

    — Хьонгу з Синьоном зустрічалися ще в школі.

     

    — Та ну?

     

    — Ага, він теж із Чикаго.

     

    Хонсок думає, що додати нічого. Хьонгу під його спокійним поглядом заворожено розглядає склянку з морозивом, ніби в ньому справді є щось цікаве. Юто ловить його коліно своєю долонею під столом, щоб показати хоч якось, що він усе ще поряд. Хьонгу не став би просити про підтримку, він би, як завжди, відмовчався або запевнив би, що все правда добре. У цьому, може, й була відмінність між усіма і Юто: ніхто не намагався до нього достукатися, крім Юто. Всім було легше вірити в те, що з Хьонгу все добре.

     

    Коли Хьонгу приходить додому і видихає, його затягує назад у робочі справи, і йому нічого робити стає в якихось роздумах. На кілька годин він так заглиблюється в праці та звіти, що не помічає, як Юто приходить кидати на нього стурбовані погляди з-за стіни коридору. Очі Хьонгу здаються сонними, і він пропускає будильники один за одним, поки Юто не приносить йому чай у своїй чашці.

     

    — Хьонгу, люди придумали вихідні, щоб…

     

    — Я знаю, боже, не починай. Роботи багато, навчання – завал.

     

    — Говорить хлопець, який робить практикум наперед і бере ще більше змін, — Юто хмикає якось спантеличено.

     

    — Мені подобається вчитися.

     

    — Тобі подобається відволікатися навчанням, Хьонгу. Таке навантаження не допоможе тобі виснажувати себе до моменту, коли тобі вдасться заснути або типу того.

     

    Хьонгу обурено зітхає і відкриває рота, але від хвилі втоми не вдається зліпити відповідь. Він заперечує і не погоджується, але не сперечається, мирно зависнувши над чаєм, допиваючи до кінця. Чашки стояли на шарудливих піжамних штанах, бо час був близько півночі, хоч і ліжко застелене все ще. У них якось ще вдалося зав’язати діалог про будь-яку фігню на кшталт закритої станції метро і злої викладачки з купою завдань. Юто бачив втомлені очі, і, хоч і знав, що Хьонгу не вляжеться спати, запропонував розходитися.

     

    У своїй кімнаті він змінив неонове підсвічування на звичайне біле світло настільної лампи, згрібаючи підручники з конспектами в перший ящик, що попався. Він прощався з ними до неділі, бо, на відміну від деяких, умів відпочивати і чистити голову від сміття навчання. Святі вихідні з чітким початком у суботу вранці і кінцем — увечері в неділю були для нього шансом виштовхати Хьонгу кудись теж. Якщо наступного року потрапить розклад у другу зміну і не доведеться в понеділок раніше повзти на перший автобус до корпусу, він обіцяє діставати Хьонгу до півночі два з двох днів відпочинку. А поки що він міг мізерний максимум, і іноді провалювався в ньому теж.

     

    Вимкнувши комп’ютер, погасивши монітор і лампу, він зняв штани і відсидівся на ліжку, доки перевіряв останні повідомлення від Усока. Його телефон, який зазвичай був у чорно-білому режимі, раптово переводиться назад у кольоровий, коли він помічає у стрічці інстаграма новий пост від Хьонгу. На фото він у яскраво-зеленому гуді, світлих джинсах, на краю мосту дивиться у яскраво-блакитне небо. У відмітках Лос-Анжелес, у коментарях пара друзів, а підпис «хочу до вас назад» змушує обличчя скорчитися. Хьонгу на кадрах щасливий, а нижче відповідає друзям на пропозиції злітати взимку назад, на Різдво додому. «Додому» особливо колюче влітає кудись у груди, і це дивно, бо просте слово ніколи не змушувало його так реагувати. Юто ставить лайк і відкидає телефон, радіючи, що решту листування англійською йому прочитати складніше, а значить і нічого туди лізти.

     

    Він лягає на подушку, обхоплюючи її руками і притискаючи до себе. Юто сам лише третій рік як переїхав, сам сумує за містом, у якому пройшло дитинство, але нічого страшного в цьому не було. Завдяки Хьонгу він полюбив і їхній універ, і нову квартиру, нову кімнату. Тому що Хьонгу був комфортним, абсолютно вільним від чужих переконань і повним поваги до всіх, кого зустрічав. Повним поваги до Юто, що приймає і розуміє, навіть якщо іноді виглядає так, ніби у своєму власному світі він нічого не помічає. Хьонгу був поруч, через стінку, завжди, коли Юто було потрібно, і це заспокоювало. Дарувало відчуття цього дому, в якому Юто міг відпочити і розслабитися, заповнити порожнечу і набратися сил іти далі. Для Юто Хьонгу був домом, для Хьонгу дім був за океаном. Стало заздрісно, бо Хьонгу хотілося повернути стільки ж тепла, скільки Юто сам отримував від нього, скільки йому діставалося від звичайних хлопків по плечу в моменти, коли нічого не виходило. Але стати таким самим джерелом тепла Юто не міг.

     

    У коридорі маленькими кроками Хьонгу пішов від ванної до себе. Минуло три хвилини десь, і Юто не витримав.

     

    Відсунувши вхідні двері, він тихо пройшов углиб до ліжка, його худі коліна прогнули матрац, і Хьонгу повернувся від стіни до нього обличчям. Все в ньому було там західним, ніби штати залишили клеймо. Запах зубного порошку та шампуню, які не продаються в Кореї, великий прапор із зірочками на стіні, навіть скейт у кутку кімнати, розписаний друзями на згадку. Юто ревнісно прикусив губу, лягаючи головою на чужий теплий живіт. Хьонгу тягла невідома країна, зовсім чужа, а Юто тягло до Кана. Врешті він завжди опинявся в цій кімнаті, де так багато незнайомих речей, але такий свій хлопчик. Всі шляхи досягнення такого потрібного тепла завжди приводили до Хьонгу. Рівне дихання потихеньку запрошувало почати вдихати повільно теж, і Хьонгу нічого не питав. Його дрібні пальці заспокоїли волосся Юто, погладивши потилицю. Коли мама казала, що Юто доведеться жити з дуже дивним хлопцем, вона помилялася. Хьонгу був найнормальнішим з усіх.

     

     

    ***

     

     

    Але коли приходить Різдво, Хьонгу не летить додому. Хьонгу закопує себе в додатковому шарі зі справ та намагається зайнятися музикою, танцями, усім разом. Юто подобається спостерігати за його посмішкою, спокійними годинами, які Хьонгу проводить у навушниках. Хьонгу ніби більше не потребує присутності Юто завжди і скрізь, ніби починає самостійно знаходити комфорт. Юто думає, що так і є, що незабаром Хьонгу про нього забуде і перестане кликати до себе взагалі.

     

    І бути без Юто – це… складно.

     

    Хьонгу дивиться на купи снігу, майже такі ж м’які та світлі, як подушка, на якій вони з Юто звикли лежати. Тепер Хьонгу лежить один, іноді навіть не торкаючись її. Йому майже не боляче уникати дотиків Юто теж. Він не знає навіщо, але він закривається. Не знає, але себе не зупиняє. Може не хоче визнавати очевидного. Але визнавати доводиться, коли Хонсок вкотре кличе гуляти в компанії, а він відмовляється. Юто завмирає на місці, і коли Хьонгу повертається до нього, Юто шепоче сам собі «але чому?». Хьонгу майже каже йому, що це через Синьона.

     

    Ви ж старі друзі — помічає Усок, коли Синьон тільки знайомиться з усіма. Хонсок тягає його за собою як молодшого брата, і Синьон вливається. Вливається, забираючи собі місце Хьонгу за столиком. Єдине коло друзів, у якому Хьонгу звик бути щирим. Хьонгу хоче сказати їм, що в щирості Синьон з ним точно не зрівняється, тому що він його знає та пам’ятає, навіть якщо знати та пам’ятати більше не хоче.

     

    Хьонгу дивиться у вікно на сніг, і сам не помічає, як починає витріщатися на своє відображення в темному склі.

     

    — Вода кипить, Хьонгу.

     

    Хьонгу киває. Киває, зітхає і відривається від підвіконня.

     

    — Чи довго їх варити?

     

    Хьонгу мовчить, не помічаючи. Він все ще в якихось думках, не тут, і Юто торкається його плеча.

     

    — Гей?

     

    — Що?

     

    Хьонгу виглядає розгубленим, більше не таким радісним, яким здавався ще годину тому. Може, вдавати так енерговитратно, що довго він просто не витримує.

     

    — Я питав… Чи довго їх варити? Апельсини твої…

     

    — Апельсинові скоринки.

     

    Хьонгу методично помішує вируючий суп із нарізаних соломкою скорин і тре очі. Його повіки обпалює цитрус, або тяжкість стриманих почуттів.

     

    — А потім із ними що?

     

    — Потім ми зваримо їх у цукровому сиропі, а потім… Ми можемо подарувати трохи Усоку. Він буде радий, правда?

     

    — Усок буде радий, навіть якщо ти просто з’явишся на дні народження.

     

    Хьонгу відкладає лопатку. Йому дуже не хочеться відповідати, тому що не підібрати більше слів і в голові жодного виправдання. Жодної причини, за якою можна сховати все те, що…

     

    — Вибач, — Юто опускає очі в підлогу і йде на інший кінець кухні. Хьонгу майже думає, що Юто йде зовсім.

     

    — Вибач, якщо я помиляюся… Ніхто не застрахований від помилок, насправді. Тільки якщо мені здається, то це вже мої проблеми, але якщо це так… Хьонгу, ти не сумуєш за ними? Ми завжди завжди були разом, коли в тебе був вільний час. Ти з нами був відкритим, начебто, а потім щось…

     

    Юто не продовжує, бо Хьонгу мовчить. Його мовчання відповідає на все, бо якби він не мовчав, Юто міг би знову повірити, що все добре. І тепер, не даючи жодної відповіді, Хьонгу все пояснює.

     

    — Це через Синьона, так? Вибач.

     

    — Ніхто не застрахований від помилок, Юто. Просто все навалюється, і потрібно більше часу на роздуми. Перед тим, як вирішувати, я зазвичай… Боже, не роби таке обличчя. Виглядає так, ніби маю серйозні проблеми.

     

    Хьонгу сміється, навіть якщо Юто не смішно. Він знову бере лопатку і перемішує апельсинові скориночки. Йому так хотілося зробити щось святкове, аби відволіктися від думок. Він не може звинувачувати Юто за питання, спроби допомогти. Але Хьонгу зазвичай не потрібна допомога. Всі у світі невдачі можуть зараз ударити його по ногах, і він ні слова не скаже.

     

    — Раптом у тебе справді проблеми. Я ж не знаю нічого, ну, мені й не треба знати, мабуть… Якщо тобі легше нікому не казати. Але Хьонгу, тримати все дуже погано, якщо навіть ти не помічаєш, від цього ще гірше.

     

     

    — Я хотів би, щоб ти теж не помічав.

     

    — Але я не можу не помічати.

     

    — Іди спати, вже пізно.

     

    — Сьогодні Різдво.

     

    Хенгу дивиться на електронний годинник над столом. Північ майже малює на обличчі Юто втому, майже змушує Хьонгу знову ховатися на самоті від зовнішнього світу і думати, думати.

     

    — Так… Різдво.

     

    Хьонгу відвертається до вікна знову, починає прибирати на столі, мити тарілки та пити чай маленькими ковтками. Він прикушує губу, щоб не обертатися Юто. І Юто розуміє. Він іде, залишивши його знову. Від Юто залишається змита пляма порожнечі на високому стільці і ще одна чашка, яку Хьонгу миє і дбайливо ставить на полицю. У темряві та порожнечі трохи вільніше дихається, поки він співає свою нову пісню і вдихає запах солодких апельсинів.

     

    У своїй кімнаті Юто довго лежить, не розстеливши ліжко. Він провертає в голові все, що говорив Хьонгу, і намагається знайти в його словах щось нове. Хьонгу добре ховає свої переживання. Це могло бути будь-що, Юто навіть не знає, від чого Хьонгу зазвичай стає сумно, щоб хоча б припустити.

     

    Думки не приводять його нікуди, тому він відкриває месенджер і відповідає мамі, пише вітання в чати і дивиться всі смішні відео, які йому надіслав Усок. Потім він закінчує сезон аніме, прибирає розкидані речі і навіть розбирає безлад на підвіконні. Він не може просто лягти і заснути, тому що на кухні на самоті Хьонгу готує свої солодощі з апельсинових скорин, намагаючись відволіктися і замовчати все, що не можна замовчувати.

     

    Коли на годиннику близько другої ночі, Юто пише йому в каток «з різдвом», чує з кухні звук повідомлення, але не отримує відповіді. У коридорі видно тьмяне світло з витяжки, розкладені на серветці солодощі та Хьонгу, що сидить на стільниці і дивиться в нікуди. Він ніби крізь простір розглядає свої страхи, його очі майже чорні, а губи напружено стиснуті. Хьонгу виглядає так, ніби ось-ось заплаче. Але, коли Юто підходить, Хьонгу просто переводить погляд на його обличчя.

     

    — Чому не спиш? — Хьонгу шепоче хрипше, ніж хотілося.

     

    Юто мовчки охоплює пальці Хьонгу, що стирчать з рукавів, загортаючи їх своєю долонею.

     

    — Сьогодні свято, можна не спати, коли ми дорослі. У дитинстві Санта мав прийти, поки ми спимо. А зараз він може почекати, поки ми розберемося зі своїми дорослими проблемами, через які не можемо заснути.

     

    Хьонгу майже посміхається, його погляд пом’якшується, і він глибше ховає свою руку в руках Юто.

     

    — Ти завжди намагаєшся бути поряд, робити щось для мене. Навіщо? Ти ж знаєш, скільки б ти місця не займав у моїй голові чи там, ну серці, ти не зможеш заповнити порожнечу?

     

    — Може ти теж у моєму серці місце займаєш, Хьонгу?

     

    Хьонгу відкриває рота, і перед його очима пролітає невидима картинка чогось, чого Юто не вловити і не зрозуміти.

     

    — Мені вже казали це. Безглузда річ, я не хочу знати це, правда, — він тягне пальці на себе, але Юто не відпускає.

     

    — Може і безглузда, але я від тебе нічого не вимагаю. Тобі не обов’язково пам’ятати про це, це ж моє почуття.

     

    Хьонгу майже розслаблює руку, стискаючись на стільниці до ще дрібнішого згортка з кофти та штанів. Його коліна підпирають підборіддя, і волосся кумедно трясеться, коли він зітхає.

     

    — Але я пам’ятатиму. Я просто не хочу, щоби все було, як тоді.

     

    І Хьонгу розповідає про скейти, парні джинсівки та квіти, які йому дарували. Про маленькі пластикові кільця та фото на згадку. Наче він й так не згадає. Хьонгу говорить про те, як його вперше застала зненацька велика і сильна залежність від чужих рук на своїй шиї, як йому ставало холодно лише від думок, що можна бути окремо. І потім вони розділилися не через те, що думки матеріальні чи типу. Просто комусь стало раптом зрозуміло, чим відрізняється бажання прожити разом все життя від дитячої прв’язаності та прижитості, а комусь було неможливо відучити себе тягнутися слідом. Хьонгу не говорив, на якому боці був він, але Юто чомусь було зрозуміло. Він слухав історію, що привела Хьонгу до стану постійного стрьому, штучної відстороненості. Юто говорив, що це називається проблемами із довірою. Хьонгу вже було все одно, насправді, як це називається. Нестерпність спогадів давила його так сильно, що він переїхав до іншої країни, знайшов інших друзів і майже поховав гниючий рубець. Він майже визнав, що знайшов Юто, його тепло та спокій, яким насолоджувався мовчки і в жодному разі не хотів нічого зіпсувати.

     

    — Але коли ти ховаєшся кілька років, коли починаєш жити по-іншому, значимість майбутнього переважає минуле, і ти просто забиваєш себе чимось, стає… Стерпно. Не те, щоб у плюси прямо, але на середній нуль вистачає. Я майже тримався на плаву, а потім…

     

    (Ніби втопив знову.)

     

    Юто все ще здається, що Хьонгу ось-ось почне плакати, але він не плаче. Він тримається, хоч і продовжує говорити.

     

    — Я знаю, що він не винен, але його слова… Жодне його слово.

     

    Хьонгу відчуває носом футболку Юто, як його обіймають, майже торкаючись. Як пальці гладять кінчики волосся, і ніби Юто боїться дихати, щоб не торкнутися тиші Хенгу своїм диханням.

     

    — Розумію.

     

    Хьонгу здається смішною маленька мокра пляма на футболці Юто, яку він залишає своїми сльозами. Може це через те, що Хьонгу ніколи так не плакав, обіймаючи когось. Так незвично, але начебто від цього не стає набагато гірше. Начебто до цього можна звикнути.

     

    — Правда? — Хьонгу шморгає носом і дивиться вгору, до болю в шиї, просто йому так треба зараз подивитися в обличчя, пошукати там глузування чи підозрілість, але там тільки втомлені повіки прикривають очі.

     

    — Правда.

     

    І Хьонгу знову пірнає в темну футболку, гріє там ніс і прикушує губи від незвичності. Йому чомусь легше, вперше за довгий час.

     

    Від Юто пахне апельсинами, які він крав, поки Хьонгу готував. Хьонгу полегшено сміється, і Юто цілує його в маківку настільки невагомо, наскільки може.

     

    2 Коментаря

    1. Jun 6, '22 at 13:10

      Дякую, за вашу роботу, вона неймовірно атмосферна

       
      1. @capulus_tortulasJun 8, '22 at 09:59

        ♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥