Мовчати, певно, шкідливо

Мовчати, мабуть, шкідливо. Палити, мабуть, теж – Шинвон хмикає у порожнечу сірого неба, стримуючи стогін болю. Груди розриваються від печії, але він довго не видихає дим, щоб прискорити смерть. Затягуючись востаннє, він дивиться на падаючий попіл і майже ловить його язиком у спробі зробити з собою хоч щось. Годинник неминуче перегортає хвилини, а він завмирає на місці, пускаючи вниз тільки недопалок. Від куріння на балконі Хветека в нього завжди залишалося прискорене серцебиття і сором бридкою грудочкою в горлі. Сьогодні – тільки подряпини на руці, бо він повертається до квартири, намагаючись не врізатися у кущ троянд біля порога. Зі своїм ростом він майже встигає закритися від шипів долонею, але по голові стукає неприємна думка про те, що він хотів би, щоб ці двері були розраховані на нього теж. Він хотів би, щоб у серці Хветека йому було місце.

Нехай навіть він такий довгий і безглуздий, що не справляється ні з чим.

Шинвон крутить у руці пакет, тому що мама Хветека просила передати якісь речі, а Хветека, виявляється, вдома немає. Це не означало, що Шинвону варто користуватися паролем до квартири, який він запам’ятав уже давно і забуде не скоро. Не означало взагалі, що йому варто було проходити до спальні і заварювати собі каву, намагаючись дочекатися. Зрештою, він міг просто залишити речі вдома у Хветека, але це було приводом побачитися. Це було приводом промовчати на його ніжне «дякую». Шинвон знав, що мовчати шкідливо, але він не міг по-іншому.

Не вмів.

Шинвон зітхнув. Ноги вели його до бару самі, а пальці міцно стискали ручки пакета.

Хонсок: твій хві тут грає весь вечір

Хонсок: мама сказала, що ти його шукатимеш

Хонсок: передаси йому, що він гівнюк

Хонсок: я з ним не розмовляю

Наче Шинвон розмовляє. Він останні місяці Хветека взагалі не бачив та й тішився, що знайти його складно. Було б легко – Шинвон би вже вив від болю щовечора, бо точно спостерігав би зі сторони, як сталкер якийсь. Хонсок швидше гальмував виконання завдання, але Шинвон прискорював крок. Мабуть, у темному місті йому теж було легше.

Шинвон вирішує покурити ще коли чує голос Хветека в кутку сцени. Той чомусь ніколи не стояв у центрі, а сидів на стільці, на одному рівні з народом. Хветек вважав, що музика не має автора, що ця пісня дає йому життя і веде його, а не навпаки. Люди з бару не могли сперечатися чи погоджуватися – вони Хветека взагалі не знали. Та Шинвон же – ловив себе на пропущених ударах серця, коли Хветек затирав незрозумілі дурниці про мистецтво. А потім Шинвон не витримував і хвилини співу, тому що чудово було до струму в жилах, і йому взагалі здавалося, що він не заслуговує ні ноти з рота Хветека почути.

Він якось встигає потрапити на передостанню пісню, яка майже вписується в атмосферу вечірньої зали, але потім Шинвон губиться, упираючись плечем у стіну біля входу. Остання у Хветека коротша за інших – з хвилину десь. Вона обірвана, але болюча до сліз Шинвона. Якби не люди на вулиці, він би заплакав. Хветек говорив, що це про невзаємність і незрозумілість, про холод там, де тобі відчайдушно хочеться тепла.

Та що ти, блять, знаєш – шипить Шинвон. Йому під ноги трапляється якийсь хлопець, трохи нижчий, добре замотаний у таку знайому куртку.

Шинвон переводить погляд на його обличчя, але бачить тільки чорний чуб і руки, що втихомирюють неслухняне волосся. Хлопець усміхається і шепоче щось солодке собі за спину, стоячи поруч із Шинвоном. Хлопець завертається в чужу куртку глибше, а пальцями сплітається з пальцями Хветека. Шинвон мовчить з хвилину знову.

– Привіт! – Хветек штовхає у плече. – Давно не бачилися, ти ж як?

Шинвон мовчить. Очі Хветека бігають по його завмерлому обличчю, а брови хмуряться. Він майже вирішує, що помилився, бо його Шинвон не міг мовчати.

– Нормально, – Шинвон душить щось, що не буде звучати як дорікання.

– Мама просила передати тобі, – він простягає пакет, – і Хонсок просив. Просив тобі передати, що ти гівнюк.

Хветек сміється по-доброму, торкаючись пальцями до долоні Шинвона. Шинвон віддає клятий паперовий пакет та намагається не показувати, що він зачарований аж дах їде. Якби йому дали подивитися на Хветека з посмішкою перед смертю, Шинвон вибрав би померти прямо зараз.

Хлопець із чорним чубом міцніш стискає руку Хветека, і той хитає долонями на прощання. Зникає він непомітно, ледь потрапляючи під світло ліхтарів. Хветек тримає того хлопця за талію, притискає себе, майже зігріваючи від вітру, напевно. Шинвон думає, що його зігріло б. І від цього хочеться побігти слідом, схопити ту куртку та й триматися, щосили, не віддавати. Вимагати своє право на заслужене тепло та любов.

І за це Шинвона нудить від себе. Так не повинен поводитися кращий друг, друг дитинства, який знає про Хветека все. Крім того, чому Хветек не любить його так само сильно. Шинвон відвертається, поки його звичне мовчання тягнеться хвилинами за хветековим «дякую».

Коли Шинвон заходить до його квартири вдруге, йому не шкода. Шинвон приходить, ніби прощатися, хоча так йому було б краще. Було б краще замовкнути назавжди і просто лишити, як є. Другом хорошим у нього бути не виходить, якщо він все ще сподівається на самому дні свідомості, що Хветек повернеться не вранці. І мабуть виявляється правий. Не те щоб Шинвон не знав, що в Лі нікого немає, просто він багато думав, а думки породжували сумніви. Крізь свист самоненависті у вухах він все одно не чув би очевидного. Шинвон так завжди: сам нікого не хоче розуміти і не бачить себе зрозумілим.

– Привіт знову.

Хветек чухає потилицю, бо сказати йому нічого. На його дивані Шинвон, що забився в кут між подушками і своїми ж страхами, ніби йому правда нікуди більше йти, нема де ховатися, крім як у лігві дракона.

– Не чекав?

Шинвон мовчить, а Хветек чомусь усміхається, але світло не включає, просто ближче підходить і чекає.

– Я думав, тобі є з ким проводити вечір.

Шинвон ображено дує щоки і відвертається до вікна. Його поза закритості зі схрещеними руками та ногами смішить Хветека ще більше. Начебто це не Шинвон сам прийшов у його квартиру чекати незрозуміло-чого, тільки от

Хветеку зрозуміло все, навіть якщо Шинвон завжди мовчить.

– Чому ти ніколи не говорив? – Хветек переходить на шепіт.

Шинвон усміхається, та ще чого.

– А що я міг сказати? Привіт, найкращий друже, я закоханий у тебе вже років сім? Я чекав, коли наберуся сміливості, щоб зізнатися, але був таким боягузом? Що я тоді прийшов у клуб за дзвінком Хонсока, сподіваючись, що мені перепаде хоча б десять хвилин перепиху по твоїй п’яні в будь-якому туалеті міста?

Хвтетек дивиться на нього, як завжди з розумінням та ніжно.

– Я не про це. Чому ти не казав, що ходиш сюди щотижня просто покурити?

Руки Хветека повзуть у кишені, і Шинвон помічає в його очах жаль і щось віддалено схоже на біль. Від мовчання Шинвона, мабуть.

– Я більше не прийду, чесно, – він піднімається з дивана, майже падаючи назад під вагою Хветека.

– Ти звідси і не втечеш теж.

Хветек сідає у нього на колінах, майже душаить міцними обіймами та теплом. Шинвон був би радий задихнутися.

– Більше не жери себе ніколи. Більше не мовчи, будь ласка. Шинвоне, я ж не витримаю.

Шинвон ледве знаходить сили відповісти на поцілунок, посміхаючись у губи Хветека.

– З чого ти взагалі взяв, що мені від тебе потрібний перепих?