знайомство з містичним

Ідея прогулятися Карпатським лісом може звучати дуже заманливо, але не для таких людей як Сонхва. Хлопець вже котру годину карає себе за самовпевненість і сумнівне рішення піти незнайомою місцевістю без супроводу хоч когось.

Він приїхав сюди побачити батьків, які зі швидкого за своїм темпом життя міста, вирішили переїхати до невеличкого селища у горах. За обідом, Сонхва дуже багато наслухався від матері про місцеві краєвиди, привітних жителів, гарну доньку її нової подруги, за якою начебто ненав’язливо його хотіли познайомити.

Але найбільше його зачепили легенди, що нібито в тутешніх лісах живе нечиста сила на кшталт мавок, щезника, русалок та інших бісових створінь. Парубок і раніше не раз чув про них з літератури, але чомусь саме зараз йому насправді стала цікава ця тема.

Допивши вже холодний чай, Сонхва пішов на другий поверх розбирати свої речі. Він планував залишитися тут на два тижні, поки в університеті ввели дистанційне навчання.

Кинувши деякі речі на стіл та вирішивши, що інше можна дістати потім, хлопець за старою звичкою відкрив вікно. Прохолодний літній вітер приємно пестив обличчя та темне, майже як вугілля волосся, а Пак із цікавістю спостерігав за селянами, що йшли по своїх справах у незрозумілих напрямках. Перевівши погляд до небокраю хлопець зачаровано дивився на ліс, що нібито простягав до нього невидимі руки та запрошує у свої міфічні володіння.

А тепер Пак блукає крутими стежками, ніяк не може знайти дорогу назад.

Сонце вже потихеньку починає спускатися до землі, що ще більше нервує, бо залишатися в лісі на ніч не найкраще рішення. Хлопець втомлено присів під деревом біля стежки та почав гукати, сподіваючись, що може хтось з місцевих ненароком зможе його почути.

– Господи, чого ти так кричиш, ніби вбивають, – зненацька почулося з-за спини, через що Пак відскочив.

На його місці стояв гарний парубок, на вигляд однолітка Сонхва, з червоним мов калина волоссям та карими очима. Одягнений він був у звичайну чорну футболку та кастумні чорні джинси, а на руках декілька металевих кілець.

– Та я ось заблукав, – трохи відійшовши від шоку відповів студент.

– А, так ти приїжджий, а я сушу голову чого я тебе раніше ніколи не бачив, – посміхнувшись простягнув руку “калиновий” хлопець, – вставай відведу тебе додому, бідолаха не тутешня.

Як виявилося далі з розмови, його звали Кім Хонджуном і як відмітив для себе Сонхва, йому занадто сильно не вистачало спілкування. Бо через пів години розмови, Пак вже знав усе, починаючи улюбленим смаком пиріжків і закінчуючи кількістю дівчат та хлопців з якими новий знайомий зустрічався. Ні, студента цей нескінченний потік інформації зовсім не дратував. Навпаки, він нібито заворожений слухав прекрасний голос, який обволікав усю його сутність і мелодійно грав на струнах душі.

– Слухай, Хонджуне, можна я задам тобі одне дурне питання, тільки не смійся з мене, – згадавши про свою мету походу запитав Сонхва.

– Спробуй, – знову посміхаючись відповів той.

– А ось легенди про міфічних істот типу мавок, лісовиків реальні? – чекаючи на те що його приймуть за дивного, питає хлопець.

– Та ось перед тобою справжнісінька мавка – відповідає Кім.

– Ні, я серйозно питаю! – трохи роздратовано каже Сонхва, вдивляючись у чорні очі в яких нібито скачуть чортенята.

– Ти вважаєш, що в нас повинні роги стирчати з голови та пазурі бути сантиметрів десять? Чи ти не можеш повірити, що нечиста сила не відстає від людських трендів? – перепитує Кім, чим вводить парубка у ступор.

Йому все ще здавалося, що то дурний жарт і зараз Хонджун просто розсміється, але мозок вже малював картини: як він у цю саму секунду помре тут і ніхто ніколи не знайде тіла.

З жахливих думок Сонхва вивів гарячий шепіт Кіма над самим вухом:

– Чи ти не можеш повірити, що такий файний хлопчина може бути мавкою?

– Кім Хонджун, закінчуй вже свої знущання, – зібравши останки здорового глузду, розвернувшись до співрозмовника нібито наказує Пак.

– Ха, а ти мені подобаєшся, – не добре посміхається той, – частіше людей дуже сильно лякають мої слова, а ти інший.

Перш ніж Сонхва встигає знову почати сперечатися, Хонджун перериває його ніжним поцілунком у губи.

– Це щоб було бажання повернутися, бо в мене ще багато чого є для тебе, – чує Пак і прокидається на підвіконні.

Небо горіло усіма відтінками червоного та жовтогарячого, пташки потихеньку стихали, людей на вулиці вже майже не було. Усе могло здатися лише дурним сном, якби не той самий “калиняний” парубок, що стояв під вікном і мов чортеня всміхався здивованому Сонхва.