Ти зʼявляєшся лиш у дзеркалі

Ти зʼявляєшся лиш у дзеркалі,
Лише там я бачу тебе..
Бачу, як губи розтягуються в оскалі,
Відволікаєш від того, як миша скребе.

Психолог сказав, що ти не існуєш,
Що ти лиш вигадка моя.
А ти мене до нього ревнуєш,
Й говориш “Не схожі ти і я”.

Збираю ромашки, чекаю на тебе
А ти не приходиш ніколи..
Та ні. Говориш ти до мене,
Говориш “не віддам нікому”.

А я й не втечу.
Не віддамся я їм.

Доки ти заповнюєш мою порожнечу.
Доки зігріваєш голосом своїм.

Та ти лише привид,
Примара що живе в голові.
“Це не друг, це є психічний розлад”
Може, мама казала слова правдиві?

“Він не живий. Його не існує”–
говорить родина моя.
“Ви не розумієте! Він над моїм серддцем панує!” —
Відповідаю розсердженно я.

Але у чомусь вони праві.
Через тебе, мені яв цей набрид.
Вмиваю руки, від моєй ж крові.
Й бажання створити суїцид.

Ти зупиняєш? Навіщо?
Чому ти відклав скло розбите?
Не хочеш залишатись без тіла? Хіба-що.
Не можеш ти бути у тілі, що вбите.

Та ти неживий. Ти то є я.
Якщо помру я — не буде тебе?
Життя то не драма чи то комедія.
Життя не жаліє тіло слабе.

Якось, ти не встигнеш спасти.
Буде моє тіло в сусідньому кварталі.
Про тоє тіло, люди зможуть поліції донести,
І побачать записку: Ти зʼявляєшся лиш у дзеркалі