***

Ау: Пенелопа є спадкоємицею роду Еккарт і успадкувала титул два роки тому, після свого повноліття. У цьому фанфіку їй 20, а Калісто 25. Познайомилися на одному з прийомів, коли Пенелопі було 14 і Герцог робив на неї ставки, як спадкоємиці. Вона вирішила підтримувати фракцію Калісто, через що вони почали проводити з один одним багато часу.

Пенелопа повільно наближалася до дверей покоїв однієї небезвідомої Імператорської особи. Дівчина перебирає пальці, відчуваючи провину, через те що вона не знала який сьогодні день. Не найприємніший для нього.

Тільки-но зайшовши до палацу, вона відразу ж відчула гнітючу атмосферу. Стіни тиснули, а прислуга була налякана сильніше звичайного, всюди стояв морок. Пенелопа спантеличено пройшлась поглядом по інтер’єру коридору. Поруч було не душі, хоча будь-якого іншого дня біля неї б хизувалися служниці. Ні, ну звичайно кілька молоденьких дівчат пройшло повз Герцогині, але обличчя у них були такі, ніби вони тікали від справжнісінького чудовиська.

Зайшовши за наступний кут, спантеличено потираючи потилицю Пенелопа зрозуміла в чому справа. Спиною до неї стояв Кронпринц, з найлютішим і байдужим (як можна склеїти ці два почуття в одну емоцію?) видом на світі. Ну як зрозуміла – зрозуміла причину тремтіння служниць, а ось причину подібного настрою давнього друга вона не вловила. Поруч стояв блідий, як полотно Седрік, і тримав у руках якусь папку. Зважаючи на все – розклад. Синє пострижене волосся підлеглого стало дибки, а сам він, побачивши її, почав махати руками в різні боки. Мовляв, “Не чіпайте його прямо зараз! Його Високість у сказі!”. Пенелопа й сама в той момент відступила на крок. Весь його настрій вона прочитала по одній тільки вені, що виділяється на стислій щелепі.

Помітивши погляд ад’ютанта, Калісто перевів на неї очі. Роздратовані, не знаючі жалю. Холоднокровна Еккарт здригнулася, він давно так не дивився на неї. Не звикла. Вона могла б порахувати що це чергова витівка мачухи або Імператора його розлютила, та ось тільки був один фактор, який не давав їй так думати. Весь його вигляд був напускним. Якби в неї вийшло прибрати цю дурну й непотрібну зараз емоцію з чоловічого обличчя, вона напевне побачила б щось на зразок смутку. Це дратувало. Тому що не правдиво. Вона не любить коли брешуть, їй зокрема.

Калісто має дурну звичку. Завжди, коли йому стає сумно, він робить люте обличчя. Він навіть не посміхається у такі моменти – тільки показує агресію. Якщо Регулус не посміхається під час того, як роздратований означає пиши, пропало. Всі з його оточення вже давно зарубали собі це на носі і намагалися не смикати його в такі моменти. Еккарт не відразу зрозуміла, що в нього якраз таки “цей” період. Поганий настрій Калісто – це щось рідкісне, тому що навіть випади мачухи не змушували його лютувати, як раніше. Як кілька років тому.

Регулус махнув рукою вперед, тим самим кажучи йти за ним. Сьогодні вони чекають багато спільної роботи, тому Еккарт пішла поруч.

Цілий день пройшов у рідкісній тиші, навіть під час допиту одного зі злочинців. Цього разу Калісто навіть нікому не погрожував, як зазвичай бувало, і Пенелопа вдалося провести допит у спокої. Це й напружує. Відсутність зловісного, диявольського обличчя та загроз перерізаної глотки.

Поки вона сиділа за столом, навпроти послідовника Лейли, Регулус просто приперся на стіну схрестивши руки. Обличчя виражало відчуженість, тому Пенелопа постаралася не відволікати його від своїх думок і зосередитися на людині в магічних кайданах. Рука Кронпринца навіть жодного разу не здригнулася в напрямку меча на поясі, він навіть не глянув на нього. Не було зловісних і гострих жартів про в’язницю або подібну небезпеку для неї, якщо вона дозволила собі вільність більше звичайної. Герцогині здавалося, що за весь день він вимовив лише два слова – “Так” або “Ні”, коли вона уточнювала у нього деталі будь-якого питання та дії. Тим, у кого були “риб’ячі мертві очі” цього разу була не вона.

Наприкінці робочого дня, коли в неї зав’язалася розмова з Седріком, а Калісто пішов до свого кабінету, вона зрозуміла в чому справа. І було соромно, що вона сама не здогадалася.

– Ваша Світлість, ви правда не знаєте, чому він такий? – Портер витріщив на неї очі, ніби поганий настрій Калісто був чимось вкрай очевидним.

– Ні? – Вона сказала це у питальній манері, просто щоб показати “Справді не знаю”. Седрик потяг її до себе за руку і “позичив її вухо” як він любив висловлюватися.

– Сьогодні… – ад’ютант говорив пошепки, ніби їх міг хтось почути в порожньому коридорі. – Річниця смерті Її Величності Першої Імператриці. – Пенелопі здалося, що її обухом по голові вдарили. Ця фраза звучала як вирок.

І відразу стали зрозумілі зривання на всіх, хто потрапить під руку і “риб’ячі” очі та згаслий погляд. Стало соромно, бо сьогодні всі намагалися бути якомога тихішим і ставитися зі значно більшим розумінням, крім неї. Усі знали, а в підсвідомості з самого ранку крутилося, що сьогодні якийсь особливо важливий день, який Герцогиня не могла згадати. Пенелопа затулила обличчя руками. І вирішила залишитись сьогодні на ніч в Імператорському палаці. Нехай Ів і її підколюватиме, натякаючи на “щось”.

До білосніжних дверей залишалося все менше відстані разом із впевненістю на початку. І про що вона буде з ним говорити?.. Просто вломитись і сказати “Де мій старий Калісто Регулус, м?!”? Якось отак? Повернути собі нахабну, рідну людину ще з її юності хотілося набагато більше. А вибачатися треба? Но за що? Він і сам нічого їй не казав. Але ж як близька йому людина, не тільки як партнер з фракції, вона ж повинна була про це знати. Пенелопа поплескала себе по щоках. Декілька кроків.

Дівчина спочатку тихо постукала, а потім увійшла без попиту. Малоймовірно, що він відповів би їй, а в її звичку не входило чекати на його відповідь, наповнену сарказмом. Пенелопа стиснулася від надто меланхолійної атмосфери. Наче все погасло в цій кімнаті, хоча за її межами кипіло життя, незважаючи на пізній вечір.

Калісто сидів біля краю ліжка на підлозі, витягнувши ноги. Погляд був спрямований углиб каміна, що розгорівся, а поруч з лівою рукою на підлозі стояла пляшка з коньяком. В іншій руці чоловік стискав зелений, потрісканий магічний амулет. Дуже старий та використаний, як можна було визначити з вигляду.

“Не виглядає п’яним”. – проскочила така думка у Еккарт, яка сідала поруч із кронпринцем, але вже на саме ліжко, через що височіла над ним. – “Він взагалі рідко п’яніє та п’є”. – Провівши з кронпринцем багато років Пенелопа помітила, що будь з ним поряд хоч сотні літрів вина він і краплі в рот не брав, незважаючи на те, як часто співвітчизники йому це пропонували. Хоч Калісто був досить міцним на випивку. Навіть погляд у нього був кришталево чистий у такі рідкісні моменти. І прямо зараз також. Регулус повернув до неї голову назад і подивився надто сумним та ностальгічним чином. Еккарт провела руки по передпліччю, хоча поряд був теплий камін.

– Виглядаю не дуже, так? – Чоловік відвернувся від неї, але Пенелопа знала що він посміхається прямо зараз. Над собою. Сіра сорочка на його спині натяглася, коли він згорбився і схрестив ноги, підтримуючи рукою голову. Ще при вході в кімнату вона помітила чорний парадний мундир в іншому кутку приміщення. Чоботи лежали там же. – Ти ж не любиш жалюгідних людей, тож чого-

– Ви ні краплі не жалюгідний прямо зараз, Ваша Високість. – Еккарт зітхнула, бо він зробив усю найголовнішу та найважчу роботу – розпочати розмову. Вона була вдячна йому за це. Калісто молодець. – Ви мені краще скажіть… Ви чомусь мені не сказали про…

– Про маму? — Калісто знову повернув голову до неї, але тепер тільки в бік. – Чи, точніше, про річницю? – Пенелопа потерла колінами один про одного. Стара звичка – коли ставало соромно. І кивнула, піднявши очі. Зараз вона була схожа на засмучене оленя. Тому що розпочала тему. – Хм, навіть не знаю. Напевно, тому що не дуже хочу про це говорити? Як тобі цей варіант? – Кронпринц насупився стискаючи амулет у руці сильніше. Пенелопа перевела погляд.

– Це той амулет, про який Ви розповідали мені?

– А, ти про випадок у печері? – Калісто здавлено хіхікнув, знаючи, що прямо зараз Пенелопа напевно закрила червоне обличчя долонею. Еккарт досі соромно за той випадок і за ті “обійми” нехай вони були вимушені. Блондин намагався нагадувати їй про це в будь-якому зручному випадку, щоб побачити яскраво-червоні щоки власної компаньйонки і помилуватися? Як же шкода, що прямо зараз у нього немає цього настрою. На душі надто погано.

– Ага. Це… Та сама річ, яку вам дала мама, вірно? – Регулус стиснув річ ще сильніше, так що вона мало не тріснула. Пенелопа постаралася “розкрити” його долоню, щоб у нього залишився спогад про матір і він власноруч не знищив його. І постаралася розглянути амулет, що тріснув. Чоловік все ж таки видавив із себе кивок. – Ця та сама тріщина від стріли?

– Принцеса… – Калісто насупився і різко обернувся до неї обличчям, ставлячи лікоть на ліжко. – Якщо знаєш що так, то навіщо колупаєшся в старому спогаді?

– Тому що по-іншому ти мені нічого не скажеш. – тон Пенелопи придбав сталеві ноти і вона так само звела брови до перенісся. Амулет випав із рук, залишившись на покривалі. Дівчина простягла руки до чоловічого обличчя та схопилася за м’які щоки. Сама нахилилася, стикаючись чолом і вдивляючись у яскраво-червоні зіниці, що розширюються від подиву.

“Що-що, а дивувати вона вміє.”

– Ну і де мій Калісто Регулус, м? – Калісто постарався сісти на ліжко поряд з нею, щоб було краще видно дівоче обличчя і волосся не загороджували огляд. Занадто гарно. Надто вже гарно вона виглядала у світлі вогню і з таким чуттєвим, бездоганно-гарним поглядом. – Куди ти його спровадив? Або… – Пенелопа зупинилася, замислюючись, чи фраза не буде надто незручною. Як мінімум, для неї. – Може, цей самий Калісто Регулус дозволить мені підтримати його хоча б?

– Ну і яким же чином ти підтримаєш цього Калісто?.. – Блондин вдивлявся в зелені очі, що горіли турботою, і не міг сам відвести погляд. Руки повільно тяглися до жіночих плечей.

– Я вважаю, що спосіб підтримки має обирати той, кого підтримують. – пробубнила Пенелопа, укладаючи підборіддя на міцне плече і гладячи напружену спину. Поки ліва рука розташувалася на лопатках, друга притулилася до теплого, твердого боку. Калісто ж закопався в її плече носом, стискаючи однією долонею тонку (на його думку занадто тонку через недоїдання) талію, а друга обвила білі плечі. – Захочеш – поговоримо, не захочеш – просто мовчатимемо. Мені просто потрібно, щоби я хоч щось зробила. Я не можу не діяти, бачачи як ти стаєш напівмертвою рибою.

– Ти можеш бути такою наполегливою і зухвалою, коли тобі потрібно. – Регулус глухо посміявся їй у плече. – А будь-якого іншого дня була б каменем. Добре, цього разу вибачу. Не підеш ти в мене на шибеницю за образу-

– Наслідного принца Імперії. Так-так, знаємо напам’ять. – Пенелопа зітхнула і посміхнулася, відчуваючи, як червоніють вуха від такого стану. Такі обійми – не найчастіші в їхніх зустрічах події. Швидше, це відбувається дуже рідко. Вони обидва мовчали стискаючи один одного в чужих руках. Калісто вибрав для себе найкращий спосіб турботи – тиша із близькою людиною. І Пенелопа це прийняла, намагаючись не порушувати таку приємну, не те що цим днем, атмосферу, вдивляючись у камін, як і чоловік якийсь час тому.

Регулус думав про своє, дивлячись у стіну. Про сьогоднішній день, та й взагалі про людей навколо. Про те, як він напевно безглуздо виглядав зриваючись на підлеглих через дрібниці. Про білого як крейду Портера, про незручно підтримуючи хоч якийсь діалог Пенелопу, яка намагалася розбавити напружену тишу. Про Головну Покоївку – його няньку, яка кілька разів гладила його плече за сьогодні. Про свого наставника з шістнадцятиліття, коли він пішов на війну, про співвітчизників, які намагалися навчити його всім азам. Про дівчину, яка була поруч із ним прямо зараз. Калісто почав крутити локон рожевого волосся на палець. Він був їй справді вдячний. Пенелопа була першою, яка не залишила його з найкращим другом на сьогодні – алкоголем, а прийшла сама. Напевно, через це він уперше зі свого семиріччя цього дня почав із чистою душею спати. Очі починали злипатися і дуже хотілося спати ось з такою, не як звичайно, теплою на слова і погляди Пенелопою в руках. Наче на противагу він відчув холодні пальці у волоссі та на шиї.

Еккарт не одразу зрозуміла, як почала завалюватися на спину, під вагою чужого тіла. Пенелопа, вже лежачи на спині, постаралася покласти сплячого глибоким сном, – “Це він через те, що майже всю до дна пляшку випив, так легко заснув?” – Калісто на бік. Посунула його спочатку за талію, притримуючи щоку, м’яко уклала і посміхнулася. Все ж таки, кронпринц справді дуже милий, коли спить. А таке видовище їй видавався шанс побачити рідко.

Пенелопа покрутила головою в пошуку червоного теплого плаща, так як ковдру тепер з-під нього не витягнеш і навшпиньки пішла за ним. У самий кут кімнати до чорного, – “У нього правда траур, раз він навіть зрадив своєму улюбленому білому.” – мундиру на підлозі, поряд з яким він і лежав.

“Схоже, тепер моя черга давати тобі плащ. Незважаючи на те, що він твій власний.” – усміхнулася Герцогиня, акуратно накидаючи на чоловіка червоний елемент гардеробу і вкриваючи його.

Дівчина присіла, спираючись на борт ліжка спиною і потерла очі кулаком. Іти в підготовлену служницями кімнату зовсім не хотілося. Калісто точно не розсердиться на неї – не в його характері злитися на такі дрібниці. Прямо зараз Пенелопу, яка хотіла спати, навіть не хвилювало те, що могли проповзти чутки про них та їхні “таємні, романтичні стосунки”. Вони й так уже давно блукають по всій столиці, незалежно від їхніх дій.

“Та й… Не так це буде і погано, вірно?..” – Дівчина посміхнулася, прикриваючи очі. Навіть якщо подумала вона це жартома, Пенелопа відчула як загорілися щоки. Пенелопа перевела задумливий і сплячий погляд аквамаринів на золоті вії. У кожному ж жарті є частка правди, так?

* – Я чортову половину новели уявляла Седрика синьоволосим з поголеними скронями і потилицею, нічого не знаю.

** – в цьому АУ теж присутній момент, де вони потрапили під водоспад, говорили про дитинство і тинялися в печері, Калісто говорить про це.

Цей фанфік не претендує на щось серйозне або деталізоване і сюжетно добре побудоване, швидше, щоб зворушитися і посоромитися.

До речі, у мене одна проблема – я не можу зворушитися зі своїх фанфіків? Ні коли читаю готовий, ні коли пишу, а з чужих прямий прориває. Мені в таких випадках здається, що я не дотягла і не передала атмосферу.

Ви можете порахувати, що я бачу їхні стосунки занадто по-дитячому і я, певною мірою, погоджуся з вами. Я просто хочу їм флаффа, люблю його писати, люблю читати. Просто не знаю, як це висловити “по-дорослому” от і все.

До речі, у мене відчуття, що я вже чула таку назву, але коли я вбивала у пошук-фф мені нічого не вийшло 🌝

Я не знаю, чи можна назвати це фетишем але Я ПРОСТО ЗАБОЖАЮ коли хтось когось гладить по боці. Я не пам’ятаю ЖОДНОГО фанфіка чи Арта, де було б щось подібне, але це прямий жест, який у душу запал.

Ті самі: ✨Передрузі-недовідносини✨ Хаха)