Остання мелодія

Квіти будуть палити моє горло, а я кашлятиму і вмиратиму над чортовим піаніно. Чуєш, Касе?  Я помиратиму через тебе! Тонни незабудок викашляю на клавіші, але не перестану грати тобі твої улюблені симфонії. Не перестану, навіть якщо ти не слухаєш їх, навіть якщо не хочеш їх від мене.

Дозволь підійти до тебе ближче, прошу.  Адже твоє піаніно напроти мого, але ми сидимо спинами один до одного. Граємо з тобою в цій кімнаті, наповнюємо її музикою, прекрасною, зворушливою музикою! Ось у чому мені судилося розчинитись — у музиці, квітах і тобі. Це буде найкрасивіша смерть, ось побачиш.

Твої плечі такі тендітні на вигляд.  Тобі цікаво, чому я іноді замовкаю, перестаю грати?  Це я відволікаюся, щоб повернутись і подивитися на тебе, на ці гарні плечі. Мені б торкнутися їх… Я був би ніжний, ти ж знаєш, що був би.  Ти ж відчуваєш, як я тобі граю тонкі ноти?  Ти знаєш, що це для тебе?  Кастіель.  Я і твоє ім’я по нотах розкладу.  Обіцяю.  Тільки нехай незабудки дадуть мені більше часу, я хочу, щоби було ідеально, я хочу встигнути зіграти твоє ім’я, увічнити у мелодії моєї пам’яті.

Ти дуже милий, Касе, ти мило всім посміхаєшся.  Ти сяєш наче місячна доріжка по нічній глянсовій воді.  І нехай я кашляю, не помічай, це лише застуда.  І не люби мене у відповідь.  Просто дивись на мене іноді і я залишусь живим, у твоїх очах залишусь. Я підійду до тебе зараз.  Не бійся мене, хіба я тебе лякаю?  Не хвилюйся, я тільки побачити хочу твої руки ще раз, побачити як ти пестиш ними білі клавіші, створюєш чудову музику, ніби звуки — це тисячі срібних ниток, з яких вишиваєш портрет.  А вишиєш мій?  Я повісив би собі на стіну, дивився б і знав, що мого обличчя торкався Кастіель.  Що ти думав про мене.  Що ти мене знав.  Але ти й так знаєш, ти нічого не спитав, але я тобі все розповім.  Про квіти розповім теж.  Ти не злися, вони дуже гарненькі, вони – це ти по суті.  Ти квітнеш у мене в легенях!  Уявляєш?  Не треба, не уявляй.

Я притулюсь ближче, сяду біля тебе і вдихатиму твій запах. Я не дивний, Касе, я у розпачі. Я при смерті. Ось доторкнуся до твоїх клавіш – вийде звук, а звук не простий – це мій голос. Я співаю тобі довгу пісню, розтягуючи голос на сотні маленьких секунд. Квіти будуть тиснути на легені, кров сочитиметься з рота, я – задихатимуся. І якщо я задихнуся біля твоєї шиї — ти вибач, я не навмисне.

Принеси незабудок мені на могилу та пам’ятай мене як одну з них.…