1

Акутаґава Рюноске, безжалісний вбивця та пес портової мафії, не знав, як вчені відкривають нові зірки, як таблетка від головного болю лікує голову, якщо знаходиться в шлунку, чому його вуха червоніють на морозі та ще багато-багато непотрібних дрібниць, що не приносять жодної користі, а тільки засмічують мозок. Але була одна річ, яку він знав. Акутаґава абсолютно точно, без жодних сумнівів НЕ кохав Накаджиму Ацуши.
Він не любив його великі очі, його дурну посмішку, його бліді худорляві руки з цими довгими пальцями, що були покриті дрібними порізами. Він точно не вважав привабливими ці шкіряні рукавиці й облізлий манікюр. І йому не подобалося те, як Ацуши прибирав свій безглуздий чубок з очей і те, як він своїми блискучими від бальзаму губами вимовляв його ім’я. Одним словом, Акутаґава Рюноске не кохав Накаджиму Ацуши!
Ацуши теж зовсім його не кохав. Йому було начхати на Акутаґаву й зовсім не подобалося ловити погляд юнака на собі. І серце не починало зрадницьки гучно битися, коли Акутаґава називав його на ім’я, а не цим безглуздим прізвиськом «тигр». Хоча з його вуст навіть «тигр» звучало привабливо, але Ацуши так не вважав!

***

     Місячне сяйво пробивалося крізь незашторені вікна, освітлюючи тіла абсолютно не закоханих один в одного юнаків. Оголений Ацуши при світлі місяця виглядав як янгол, і Акутаґава, дивлячись на нього знизу вгору, вкотре переконувався, що абсолютно не закоханий в нього.
— Цікаво, а ти не перетворишся на тигра, га? Перевертене, ти ж наче під час повного місяця перетворюєшся.
— Ой, та замовкни вже.
Накаджима був гарним, хоч і сам цього не знав. Якщо б Акутаґава був художником, він би намалював його, намалював би кожен вигин тіла, кожен шрам і опік, яких Ацуши так соромиться. Він був настільки гарним, що Акутаґава дав собі клятву ніколи не вбивати його. Життя пасує йому, робить ще більш прекрасним, а смерть тільки зіпсує його чарівний вигляд.
Акутаґава трохи піднявся на ліктях, тримаючи рівновагу однією рукою, а іншою прибрав волосся з його обличчя. Він з обережністю проводив пальцями по шиї Ацуши, ніжно гладив гострі плечі та ключиці і цілував, цілував, цілував… Тіло Ацуши до неможливості гаряче, воно обпікало, спалювало Акутаґаву повністю. Своїми крижаними пальцями він стримував цей жар, не даючи спалити все навкруги.
Акутаґава вів руками по тілу Ацуши повільно, поводився з ним так, як музикант поводиться зі своїм інструментом: акуратно, ніжно, з любов’ю…
— Я більше так не можу, — Ацуши схопив Рюноске за руку та повалив того на ліжко. – Ти так довго тягнеш, мені набридло чекати.
Своїми гострими зубами Ацуши впився в шию хлопцю, кусаючи його, залишаючи червонуваті сліди. Як добре, що Акутаґава носить хустку на шиї і їх не буде видно. Рюноске ледве стримував стогони, поки Тигр хаотично кусав і цілував його тіло.

     Акутаґава Рюноске у стосунках був неначе спокійна, тиха мелодія, красу якої можна почути тільки тоді, коли вмієш слухати. Але не кожен може почути її – вона була особиста, тільки для нього.

     Ацуши був його абсолютною протилежністю. Він шумний, емоційний, нестримний. Його любов була такою широкою, як безкрайнє поле, і глибокою, як океан. Ацуши кохав Рюноске, кохав просто до нестями, кохав так сильно, що ніякі метафори не зрівняються з його коханням. Лежати разом з ним у ліжку, дивитися на його оголене тіло, відчувати його губи на своїй шиї… Він просто божеволів поруч з ним, відключався й дозволяв емоціям керувати ним. І якщо тонка душа Акутаюави потребувала краси та ніжності в будь-яких речах, навіть в таких, як секс, то Накаджимі все потрібно було тут і зараз.

     Рюноске не помітив, як Ацуши спустився нижче. Його хитрі очі блищали й давали зрозуміти, що звичайних ласок йому вже замало. Акутагава спробував знову піднятися, але був одразу повалений.
— Не рухайся. Будь ласка.
Акутаґава незадоволено зітхнув, але зробив так, як його попросили. Він заплющив очі, чекаючи на те, що буде далі. Музика ставала гучнішою, і Акутаґава всім тілом відчував наростаючий темп, відчував, як мелодія заповнює все навкруги. Тільки музикантом тепер був не він.
***

– Який же ти безсоромний, Накаджима Ацуши, – хмикнув Рюноске, затягуючись сигаретою. Він піднявся з ліжка й підійшов до вікна. Місяць все ще освітлював Йокогаму, заглядаючи у вікна до сплячих мешканців.

— Це я безсоромний? А хто залишив мені ось це? – Ацуши вказав пальцем на свою шию, де на найвиднішому місці красувалися два засоси. – Я-то не сховаю їх, в мене хустки немає.

— Я тобі куплю, – сигарета була докурена, а вікна нарешті зашторені, не даючи місяцю підглядати за ними. Акутаґава повернувся в ліжко, що не могло не порадувати Ацуши. Він потягнувся, неначе кіт, і згорнувся в клубочок.

Акутаґава ліг поруч, обережно обіймаючи того зі спини.

«Який же він дивний. Тільки що трахав мене, а зараз спить і тихесенько мурчить, неначе невинне кошеня»

— Тиг.. Ацуши… Я хотів дещо сказати. – Акутаґава стиснув руками ковдру. Він трохи соромився, але був рішуче налаштований сказати щось важливе. — Я абсолютно не кохаю тебе.

Широка посмішка розтеклася на обличчі Ацуши. Не розплющуючи очей, він відповів:

— Я тебе теж не кохаю, Рюноске.