1

Відколи Кая почав жити в родині Крепуса Раґнвіндра, він постійно ставив собі одне єдине запитання: “Чи не переходжу я межу дозволеного?” Так, Кая дуже боявся зайти занадто далеко, попросити занадто багато. Він знав, що це не його дім, це не його батько, це не його власність, тож і поводився як найчемніший гість, чим постійно викликав добродушну посмішку усіх навколо.

Здавалось, Ділюк мав зовсім інший страх – боявся ніколи не перейти цю уявну межу, лишитись назавжди в тіні. Він умів бути слухняним, але лише перед батьком і тільки на певний час. Тихим і спокійним він майже ніколи не бував. Ділюк завжди нагадував Каї яскравий шторм, бурю. І це, мабуть, єдина негода, якої він не боявся, яка захоплювала його по-справжньому. Майже щодня це буря підхоплювала його і вела в сторону нових пригод. І хто він був такий, щоби відмовлятись? Кая не мав права лишати Ділюка такої радості, як підглядання за лицарями Західного вітру, що зачищали черговий табір гілічурлів, лазіння по деревах, збирання ягід, хованок та будь-яких інших забавок, що відбивались широкою посмішкою для нього.

Кая був його вірним напарником не лише через відчуття обовʼязку поводитись чемно. Він цілком поділяв емоції молодшого Раґнвіндра, хоч і не завжди показував цього. Іноді навіть задоволення було так багато, що доводилось задкувати, питати чи це не жарт, чи так справді можна. Кая не знав чи заслуговує на усю цю радість, на можливість та бажання сміятись, але завжди намагався це приймати, дозволяючи Ділюку бути його винним задоволенням.

От і зараз вона сунулись в Спринґвейл, де проводили якийсь маленький фестиваль. Ділюк напередодні вмовляв Крепуса піти, але, на жаль, у нього були інші справи, які він не міг відкласти. Та у самого Ділюка справ не було. Як і у Каї.

Альберіх розраховував, що це буде швидко, що вони повернуться до заходу сонця, але насправді він лише недооцінив бажання Ділюка знайти пригоди. І щойно він це зрозумів, то обережно посмикав Ділюка за рукав, відволікаючи від чергової забави, яких завжди було безліч на подібних фестивалях:

– Може, нам краще уже повертатись?

Ділюк витратив лише декілька секунд на роздуми та чиркнув поглядом по сонцю, що квапилось сховатись за обрієм.

– Ще трохи.

Ще трохи і на небі зʼявились перші зорі. Але Ділюк не послухав і тоді, маючи серйозні наміри лишитись тут, доки усі ятки не розберуть зовсім, а місцевих дітей не порозганяють по домівках. А коли на півночі вчувся глухий грім, Кая вже очікувано підстрибнув, лякаючись. Але цей переляк додав йому рішучості.

– Нам треба йти. Зараз.

Альберіх спробував потягнути Ділюка за руку в потрібну сторону, але той не піддався, лишаючись на своєму. Кая не знав що робити, але відчував необхідність бути зараз вдома.

– Це зайшло занадто далеко. Нас уже усі шукають, мабуть… – але і це не зворушувало червоні очі, тож Кая пішов ва-банк: – Я йду додому без тебе.

Раґнвіндр якийсь час дивився йому у слід, не вірячи власним очам. Він був упевнений, що Кая просто жартує, погрожує, аби переконати його, але ні, той був налаштований занадто серйозно. Спочатку Ділюк хотів кинутись услід за ним, але тоді ж передумав, дозволяючи образі взяти верх. Однаково Кая краще орієнтується на місцевості, отже додому точно дійде, нічого не станеться, якщо він тут ще трохи затримається. А тоді селище раптом освітила масивна блискавка, а його слух оглушив обʼємний грім. Тепер думки Ділюка встали на місце і він поквапився наздогнати Каю. Мабуть, той раніше помітив грозу, що наближалась, тому і хотів швидше додому, а Ділюк ще й образився на це. Проте Каї вже і слід простиг. Темрява залягла поміж дерев, не дозволяючи йому огледітись. Він завмер посеред роздоріжжя, гублячи розуміння де він взагалі знаходиться. І поруч не було Каї, який завжди магічним чином вгадував потрібний напрямок і повертав їх додому з будь-якого куточку Тейвату.

– Не сюди.

Ділюк пересмикнувся від раптової поради Каї. Голос лунав десь зверху, тож він почав пильно вдивлятись до верхівок дерев, доки не зачепився за його силует. Альберіх саме зліз з дерева та нарешті порівнявся із Ділюком, тоді взяв того за руку і повів в потрібному напрямку, доки щоки Раґнвіндра зрадливо палали від сорому.

– Пробач. Я не…

Грім знову вдарив, обриваючи їх. Кая помітно смикнувся з переляку, що лише додало болю Ділюку.

– Я не помітив грозу… Але в наступний раз я буду уважніше! І ми підемо тоді, коли ти захочеш, гаразд?

– Гаразд.

Ділюку здалось, що Кая ще довго ображатиметься на це, але він просто не бачив його посмішки тоді. Додому вони дістались трохи мокрими, адже злива впала саме тоді, коли прямо перед ними опинилась ґуральня. Аделінда квапилась, щоб нагодувати їх та напоїти теплим чаєм, принести змінний одяг та рушники, поки Ділюк марно намагався вмовити її нічого не казати Крепусу. І знову він заступав собою Каю, говорячи, що лише він один винен, а Кая насправді намагався вправити йому мізки, але, на жаль, не вийшло.

Тієї ночі вони знову ігнорували існування своїх окремих ліжок. Ділюк знову вмостився в ліжку Каї разом зі збіркою казок, відкриваючи її на давно завченій девʼяносто девʼятій сторінці. Альберіх, що згорнувся калачиком під ковдрою, ніби кошеня, підвів голову на такі рухи поруч із собою, але так само швидко опустив її, розслабляючись. Ділюк вчергове вголос почав читати казку про піратів, що так подобалась Каї. У свідомості Альберіха цей тихий речитатив цілком і повністю перекривав розкотистий грім, що намагався пробити його барабанні перепонки знову і знову. Знайшовши їх ранком, Аделінда не змогла стримати посмішки, вирішуючи дозволити їм поспати ще трохи.