Повінчані смертю

Туман безбожно покривав засіяну росою землю. Тиша, яка слідувала за ним , куди б він не йшов, навіть соромилася псувати ці хвилини єднання.              Тож… Птахи ледь-ледь переспівувалися між собою , ніби попереджали про щось. Про те, що ходить цими землями, про тих , хто тут залишиться навіки. Хрестами усіяна ця земля.  Кам’яні могили стійко чекали чогось: чи то невимовної драми, сцени прощання, чи то нових жителів царства смерті.

Аристократично закинувши ногу на ногу, сиділа панна у вишуканій сукні. Її волосся, акуратно вплетене в тугу косу, ніби підсвічувалося в ранішній темноті. Очі яскраво палали червоним, а на лиці грали маски безтурботності й понурості. Не веселили її й пропащі душі, й безхатні тварини, що були гостями на цвинтарі. Бал смерті, що був створений нею ж, став для неї лицемірним зібранням покидьків і котів. Проекцією клітки, з якої можна вибратися, але не вистачить духу.

Та чоловік, що став гостем на її нескінченному святі , привернув увагу не лише чорного котика, що був одвічним сторожилом однієї з могил, а й самої Смерті. Вичепивши оком образ хлопця серед сірої маси фальшивої відданості, панна без сумніву подалася вперед.

Чорні очі, смоляне, як крило ворони волосся, дивакувата форма носа, і траур, жаль , біль, яким віяло від хлопчини за метри. Погляд його був понурий, майже мертвий, направлений в одне-єдине місце. Точніше, на одну-єдину могилку.

” Кім Техьон

04.06.1993-01.09.2015″

Побачивши написане, чоловік трохи закрутив головою, ніби заперечуючи побачене. Написане. Взагалі цей світ і таку долю. Але , взявши себе в руки, ватними ногами, боязко , став підходити до бетонної плити. Чорний котик все сидів саме на цій могильці, та своїми ніби чаруючими очима гіпнотизував хлопця. Підпускав, не ділив території, не сичав. Просто дивився. Ніби бачилися до того, ніби душі їх вже говорили, ніби було те, що об’єднує їх вже не один рік… Точно… Могилка…

Чоловік тим часом побілів, посинів, почервонів… Ніби веселка завітала на цвинтар , прямо до Смерті на бал, це викликало багато питань у панни, та побачивши  кришталеві сльози , що виступили з чорних, мов смола, мигдальної форми ,очей , все , що було важливо до того- щезло, все , що мало значення- випарувалося. У цій краплі чистого жалю і скорботи, вона побачила все те, що було давно забуте, витіснене постсмертною рутиною: зелені гаї під ногами, стрічки в волоссі, щира посмішка любові…. Любові, що врешті її й погубила… Порвала стрічки, розтоптала зілля, пролила не одну краплю крові молодиці. Створила її- Смерть. Владарку темних, безмісячних ночей. Господиню лицемірного балу, де всі маріонетки, а вона- лялькар, де кіт роками стереже могилу, а чоловік безбожно ллє сльози прямо на сиру, вогку землю…

Чоловік стояв на колінах, безшумно ридаючи, благаючи повернутися, не залишати його . Довго розказував про минуле… Про ранкові посмішки, спільні пари й домашки, про каву на сніданок, обід і вечерю, про милу посмішку й особливу звичку Техьона їсти лиш жовток, а білок віддавати Ночі, буцімто чоловік того не помічає.

Рівно на словах про Ніч, кіт став більш активним , розумними очима дививсь на того, хто колись його так кликав.

Чоловік же тим часом казав про теперішнє, де він немає ні сну, ні спокою, ні любові , ні цілі. Де день починається сльозами, а ніч жалем. Де від скорботи він годинами сидить на цвинтарі, а єдиним його другом є кіт, з яким він  колись не хотів ділити одного єдиного в цілому світі хлопчину, що не любив білок, снідав кавою, і списував у нього домашку.

Говорив про майбутнє. В його розумінні. Де вони подорожують Європою, як того хотів Техьон, де вони настільки заклопотані рутиною та роботою, що й вільної хвилини нема, але коли вони разом, то не було б нічого важливішого, ніж їх пара. Де чоловік врешті б порозумівся б із Ніччю.

Говорив довго, а маска пафосу й смутку поволі спадала з лиця панни. Емоції, століттями назад поховані , поверталися до Смерті. Аж до поки чоловік не дістав дещо з кишені. Мить , і гостре лезо прорізало до кісток м’яку шкіру на зап’ясті хлопчини. Кров гарячою лінією стікала рукою, падала прямо на холодний ґрунт, напувала ненажерливу землю, аж допоки ще тепле тіло нерухомо не рухнуло на траву, покриту туманом.

У панни в голові все відлунням лунали останні слова чоловіка:

” І навіть Смерть не зможе розлучити нас. Я так і не сказав це тобі перед вінцем… Тож..кажу зараз : я , Чон Чонгук, клянуся вічно любити тебе , оберігати і йти пліч о пліч. Завжди. І в горі,і в радості, і в житті, і посмертно…”

Минув 1 рік.

Дама, від якої віє життям, поволі ступає все такою ж вогкою землею. Птахи тут вже співають, а туман залишився лише спогадом могил. Лише кіт незмінно зостався стерегти надгробок одного хлопчини. Тільки от могилки вже дві. Стоять одна біля одної, підпираючи себе, допомагають, ведуть повсякчас.  Дивлячись на них , панна всміхається, адже точно знає, повінчані Смертю-ніколи не розлучаться.