1. Якщо це виглядає як качка, ходить як качка і здається качкою – швидше за все, це качка

1. Якщо це виглядає як качка, ходить як качка і здається качкою – швидше за все, це качка

Пітер ненавидить качок усією душею.

На його лівій руці, під металевим браслетом, дратівливо свербить мітка.

З того часу, як він став Людиною-павуком, люди все частіше починають розмову з ним найнеймовірнішими репліками. Ніхто більше не каже простого “привіт”, адже це безглуздо. Немає сенсу витрачати подих на щось настільки банальне, коли кожен з них має свій варіант вітання.

Озватись першим завжди боязно. Ніхто заздалегідь не знає, може це саме його потенційна споріднена душа стоїть зараз навпроти. Навіть після того, як потрібні слова проступили тавром на шкірі, Пітер все одно боїться сказати щось безглузде й упустити свій єдиний шанс. Втратити ту саму, єдину людину, що може пліч-о-пліч піти з ним життям. З ним – циніком, сиротою без цента в кишені, який у свій вільний час носиться Нью-Йорком в спандексі, з ентузіазмом кота, що страждає на запор.

Він цілить павутиною та стрибає вперед.

Що ж, якщо обертатися досить швидко та робити безліч зайвих рухів, то можна навіть забути про те, як свербить шкіра на зап’ясті.

Ну майже.

***

У свій десятий день народження Пітер прокидається із радісним очікуванням та занепокоєнням. Він буквально підстрибує на ліжку і поспіхом тягне рукав піжами вниз, щоб роздивитися свіжу мітку – своє тавро до кінці життя.

А потім довго та гірко плаче, допоки дядько Бен і тітка Мей не заходять до нього в кімнату.

– Пітере, щось не так? – тітка з занепокоєним виглядом присідає поряд. – Це непристойне слово? – м’яко уточнює вона.

– Ти ж знаєш, хлопчику, у жодному разі в цьому немає твоєї провини.

Вона простягає руки, і Пітер слухняно обіймає її, продовжуючи схлипувати.

– Йди до мене, малий, – дядько стає поруч із ними на коліна. – Невже твоє тавро ну настільки жахливе? Не може бути.

Він обережно бере зап’ястя Пітера, повертаючи його написом до себе.

І стискає губи.

– Гаразд, воно… твоє тавро… досить незвичайне, але…

– Незрозуміле, – вставляє між схлипами Пітер, а тітка Мей продовжує заспокійливо обіймати та погладжувати його.

Дійсно, навіть “звичайнісінькі” слова вважаються більш влучними та щасливими, ніж “незрозумілі“. Бо останні майже неможливо тлумачити. Інколи вони вимагають оклику або знаку питання у кінці, а інколи не допомагає навіть це.

– Не сумуй. Насправді все досить непогано.

– Качка. Тут написано “качка“, – Пітер з жалем обводить своє слово.

– Ну нічого страшного. Може, твоя споріднена душа – орнітолог? – припускає дядько.

Пітер виглядає пригніченим.

– Хто?

– Це той, хто вивчає птахів, Пітере! – тітка Мей незлобливо сміється з нього. – Тож вважай, що ти маєшь певну перевагу перед іншими.

Вона дивиться на дядька поглядом, що Пітер не може розшифрувати.

– Це чудове слово, чи не так, любий?

– Дуже вдале, – погоджується дядько Бен, посміхаючись, і підбадьорливо плескає Пітера по волоссю. – Особливе! Як ти, і твоя друга половина.

– Щоправда? – перепитує Пітер, чіпляючись за їхню впевненість, як за рятувальний круг.

– Звісно. Ти ж знаєш, з міткою мало хто може проявити ініціативу, але в тебе зараз вже більше інформації, ніж в інших людей. В тебе є “відповідь“. Тож так чи інакше ви знайдете одне одного.

Його дядько і тітка діляться з ним посмішкою, а блиск їхніх обручок здається Пітеру обіцянкою Всесвіту.

І Пітер намагається.

Справді, намагається у це повірити.

Вони навіть ходять дивитися на птахів. Кожної другої неділі, вийшовши з церкви, вони йдуть годувати качок. В зоопарк.

Ось тільки ніхто не підходить до нього, щоб поговорити про качок.

Пітер спостерігає за птахами поки ті повільно та незграбно підбирають хлібні крихти, розкидані навколо. У скляних порожніх пташиних очах лише думка – “як знайти ще більше їжі” та нічого більше. Цей обмеженний пошук супроводжує жахливим крикливим ґоготом.

Але дядьку Бену це здається потішним і він сміється поряд.

“Безмозкі птахи“, – думає Пітер і агресивно кидає в них шматочками хліба.

Одна з пернатих ошуканців відчутно отримує по голові, але цілком насолодитися цим фактом йому не дозволяє несхвальний погляд дядька.

Пітер викуповує свою провину, підкидаючи качці трохи свіжих крихт поза чергою.

– Але це між нами нічого не змінює, – бурмотить він їй, опускаючи у воду ще кілька шматочків. Качка прикушує кінчики його пальців, вихоплюючи їжу.

Невдячна тупа пташина.

Вдома тітка просить Пітера скласти компанію, поки вона дивиться одну з улюблених безглуздих романтичних комедій, і Пітер слухняно приєднується.

Щоразу, коли пари на екрані зустрічаються, й їхнє життя, незважаючи на всі хитрощі сценаристів, в одну мить стає ідеальним (ніби вони – дві половинки пазла, що зійшлися), Пітер мимоволі закочує очі. Він чудово розуміє, що все це – банальне кліше: шпигун, чия “друга половинка” виявляється слідчим, грабіжник банку, який несподівано завмирає поруч із заручником, або два адвокати з конкуруючих фірм, які раптом дізнаються, що вони “споріднені душі” один одного. Кінематограф процвітає за рахунок усіх цих драматичних конфліктів, доводячи напругу до межі.

Однак такими моментами, коли Пітер починає на щось сподіватися, його зап’ястя мимоволі свербить, немов алергія від цієї дурної надії.

Похмурого понеділка, що він проводить у кімнаті Мері Джейн, дівчина пошепки зізнається Пітеру, що вона одна з “тих” – “звичайних” людей, чиї бідолашні зап’ястя прикрашають звичайнісінькі фрази. Слова, які можна кинути мигцем на вулиці, на кшталт “вибачте” або навіть “ей”.

У відповідь Пітер вагається, але мовчить, тож Мері Джейн каже, що все гаразд. У її голосі напруга та трохи суму (роки по тому, готуючи оладки, Пітер зрозуміє, яким саме ідіотом він тоді був, раз вирішив, що все насправді гаразд і Мері Джейн його зрозуміла).

Флеш постійно задирає його в школі. Він продовжує говорити всім, що, мабуть, Пітеру дісталося безглузде тавро, як і він сам. Але оголювати зап’ястя, щоб довести що це не так, Пітер не наважується. Зрештою, Флєш все одне знайде як його цькувати. Однак у нього самого, успішного красеня та спортсмена, на зап’ясті “питання“. І не просто питання, а те, що називають “винятковою” міткою. І нехай він не говорить прямо, що там написано, зате хвалиться всім, що одразу дізнається про свою “споріднену душу”, коли її зустріне.

Тавро Пітера свербить та скеміть, і він ковтає образу за образою, захищаючи його. Він сподівається, що друга половинка Флеша – повний дурнило, хоча швидше за все це супермодель, яка працює волонтером за програмою допомоги дітям-сиротам, що вмирають від раку.

Варто Пітеру почати думати про свою мітку, як сон вислизає, а мозок починає видавати сценарії один гірший за інший. Що як його друга половинка – новонароджений, і Пітеру доведеться чекати десять років, щоб отримати підтвердження, що вони “споріднені душі”, а потім ще невідомо скільки, поки це немовля виросте? Або ж його половина психічно неврівноважена і просто повторює одне і те саме? Чи зовсім шалена і безглуздо кидається словами?

Пітер намагається втішити себе іншим варіантом: що, якщо його споріднена душа – загублений турист і у нього невеликі проблеми з англійською мовою? Чи, може, він зустріне свою другу половинку на Геловін у дешевому безглуздому пташиному костюмі? Чи він/вона шеф-кухар у ресторані з трьома зірками, а Пітер захоче дізнатися про інгредієнти страви, яку щойно спробував?

Іноді після чергової порції образ від Флеша він замикається в шкільному туалеті (це недоторкана зона) і, залишившись на самоті, розглядає своє тавро, повільно проводячи пальцями по кривій лінії літер. Це хоч трохи полегшує його приниження.

Згодом Пітера починає дратувати все, що пов’язане з самою ідеєю “споріднених душ”. Він уявляє світ, де в нього чисте зап’ястя і не потрібно сидіти та чекати дива. Світ, де можна вибрати будь-кого, хто тобі сподобався, і просто спробувати бути разом. Світ, де можна спокійно заговорити з людиною на вулиці, запитати в неї “котра година?”, зробити комплімент справді кльовій сорочці, яку та наділа, або помітити, що хтось втратив гаманець.

Насправді, щоразу розмовляючи з незнайомцем, Пітер намагається виглядати як найкраще та тримати свої думки подалі від рота. Одного разу, напившись з Мері Джейн і безглуздо хіхікаючи, він думає про те, що варто придумати якісь жарти про качок, у стилі “тук-тук! – хто там?”. Йому цікаво, як тоді працюватиме ця штука з “спорідненими душами”, якщо він просто змусить відповідати своїх співрозмовників “качка”. Хоча, можливо, доля та його тавро змовилися, бо знають, що йому ніколи не вистачить сміливості так пожартувати з незнайомцем.

Після похорону дядька Бена Пітер плаче і знову дивиться на зап’ястя. Це дозволяє йому почуватися менш самотнім, але не зменшує його провини. У нього болить серце, і йому начхати, якщо він зараз веде себе як слабак, а не справжній чоловік. Він просто хоче, щоб поруч з ним був той, хто взяв би його за руку та збрехав, що все буде гаразд. Але задушлива гіркота втрати застряє в горлі і нікуди не дівається наступного ранку.

Як Людині-павуку, Пітеру доводиться миритися з тим, що більщість людей продовжують говорити йому безглузді та дурні речі. Вони дивляться на нього поглядом сповненим надії і чекають, що він раптом погодиться з ними, визнаючи, що начос – найбільший винахід століття або що Королева Великобританії має фіолетове волосся.

“Якби ви тільки знали …” – хоче сказати Пітер їм усім, ухиляючись від автомобіля, на лобовому склі якого ледь не залишив свої мізки, чи відбиваючи чогось ножа. “Якби ви тільки знали, наскільки дурне моє слово, то вам би в житті більш ніколи не було сумно“.

У ролі Людини-павука часто доводиться ввічливо відхиляти чужі пропозиції показати його зап’ястя. І кожен такий випадок – це не тільки хитромудрі літери, що залишаються в його пам’яті, а й хворобливе нагадування про його особисту невдачу. Його тавро.

Після смерті дядька Бена Пітер більше ніколи не ходить годувати качок у парк.

***

Він обідає вдома, далеко від центру міста, тому щіро дивується, коли ведучий новин оголошує, що в цей момент Людина-павук бореться з вогнедишним мутантом. Пітер змушений поспішно пробачити собі невиконану обіцянку дану тітці Мей. Він помиє посуд та зробить домашню роботу, одразу після того як розбиреться з неврахованим злодієм.

Припасовуваний адреналіном він мчить вулицями, чіпляючись за павутину, згадуючи яку величезну шкоду місту вже завдав цей самозванець, коли минулого разу бився з монстром у костюмі зухвалого помаранчевого кольору. Він так поспішає, що відчуває, як від ривків павутиння починають нити зап’ястя. Здається, минає вічність, допоки самозванець не опиняється у його полі зору – з усмішкою маніяка на губах, сяючи гострими зубами. Частини його костюма згоріли, включно з нижньою половиною маски, тож Пітер бачить світлу шкіру вкриту смужками рубців. Пістолет вражаючого вигляду націлений на вогнедишного мутанта, який видихає дим неподалік.

Павуч’ї сенсори переповнюють мозок Пітера адреналіном та панікою. Він відчуває, що ось-ось трапиться щось дуже погане, якщо він не втрутиться, тому просто стрибає між суперниками, перш ніж замислюється про це або складає план.

Йому зовсім не хочеться, щоб хтось влаштував тут стрілянину.

Він миттєво змінює траєкторію польоту, аби не попасти під кулі. Власне серце гаїть на ґвалт, але це аніяк не пов’язане з тією небезпечною ситуацією, в яку він втрутився.

Тому що перш ніж незнайомець стріляє в мутанта, відкидаючи його назад.

Перш ніж куля вилітає з його ствола.

Перш ніж пістолет з’являеться перед його обличчям.

Перш ніж Пітер встигає сказати бодай слово.

Незнайомець каже:

– Качка*.