Щось прокидаєтьсявсередині. Пролог.

Пройшло декілька років з того моменту, як гурт розпався. Концертні зали Італії теж не тріщали стінами від криків аудиторії з тих самих пір. Але цей факт, чесно кажучи, мало кого хвилював. А якщо зовсім чесно, то не хвилював нікого, крім тих, кому це давало прибуток.

Величезний фандом, щоправда, шумів ще досить довго. Сотні статтей та гучних заголовків, тисячі здогадок, чому могло так статися. Лише четверо людей на цій планеті могли знати, що жодна з цих здогадок не була у правильному напрямку. Та вони були цьому й раді.

Початок січня був характерно морозним і сірим. Сонце посварилося з Римом ще наприкінці літа і не помирилося з ним досі. Іноді випадав сніг, що відразу змішувався з брудом і перетворював вулиці на суцільне болото. Навіть туристів цього року було небагато – дивитися нема на що. Ні тобі ялинки, ні гірлянд, ні хороводів у центрі. Чи то так вплинули на людей суцільні карантини, чи морози, чи лайно всього цього відразу – не зрозуміло. Але це, знову ж таки, мало кого хвилювало.

На узбіччі, де зазвичай на всю грала з колонок музика, було тихо. У барі, де стояли вимкнені колонки, теж було тихо. Два п’яні відвідувачі, що сиділи по різних кутах закладу, також не видавали жодного звуку, окидаючи туманним поглядом затуманену дорогу за відполірованим склом вітрини. Біля стійки стояв чоловік, протирав і без того чисті склянки, навіть не дивлячись на них. Чорний гольф, чорні штани, годинник на руці з чорним ремінцем, чорне волосся під каре. Стрілки годинника пробили шість вечора, і бармен, відклавши ганчірку, перевів увагу на папери, знаючи, що час робити звіт. Зітхнув. Відклав документи подалі, сперся ліктем об стійку, потер перенісся, знову зітхнув. У прозорій пляшці алкоголю побачив своє відображення: синці під очима, щетина, потріскані губи. Взяв пляшку за шийку і сховав у шафу.

На вході задзвеніли дзвіночки, зачинилися масивні двері. Бармен дивився у стіну, незважаючи на це. Краєм ока бачив розмиту червону пляму, яка насправді була червоним пластмасовим обідком навколо цифри в паперовому календарі, що висів між дерев’яними полицями. Щось усередині заворушилося і заскиглило, одразу ж притихаючи, згадуючи: не час, не на роботі. Та й не суть.

Відвідувачі наблизилися до меню, щось у ньому розглядали. Бармен мовчки чекав, поки скажуть, що від нього треба. Ще кілька годин і можна йти додому. Там, звичайно, гора немитого посуду, запилені полиці, порожній холодильник, незаправлене ліжко. Зате тиша та запах квартири, а не нудотного віскі чи рому.

Перед стійкою з’явилися жінка та чоловік. Жінка була блондинкою, одягнена у чорне пальто, її очі були заховані за масивними чорними окулярами, на голові хустка, яскраво-червона помада на губах. Чоловік був на неї дуже схожий: теж блондинистий, теж у чорному пальті та у чорних окулярах. Помади на губах, чесно кажучи, не було, але у вухах блищали сережки у вигляді кілець, такі ж, як і у його супутниці.

— Здрастуйте, вже вибрали, що замовлятимете? —на автоматі запитує бармен без особливого ентузіазму.

— І тобі привіт, Етане, —відповідає жінка вже до моторошного знайомим голосом.

Те, що кілька хвилин тому заснуло всередині, стрепенулося, ніби прокинувшись від кошмару. Серце здригнулося, змушуючи нервово смикнути головою у бік співрозмовниці. Різке і гостре, як лезо, усвідомлення, здавалося, нереального, віддалося пульсацією в скронях, а серце пропустило кілька ударів, посилаючи в область грудей неприємну вібрацію. Вік зняла з себе окуляри, і по всьому Етану пробіглися мурашки.

— Так постаріли, що так злякався? — каже Томас з усмішкою, засовуючи руки в кишені.

У голові майнула фраза «не може бути», та так і не змогла зірватися з вуст. Секунди перетворилися у дні, у роки, які знадобилися, щоб забути те, що зараз стоїть перед ним. Все зводило всередині ниючою судомою, там же щось обрушилося, вдавлюючись уламками в ребра. Етан стояв, немов статуя, вчепився пальцями за краєчок столу і дивився на молодих людей навпроти, водночас відчуваючи, як у ньому знову частинками збираються мости, що він так важко ламає щодня. Одночасно відчуваючи, як сильно щось обпалює зсередини, та так, що видихи його стали вогненними, і від їхнього диму дуже дере в горлі. Хвиля холоду накриває з головою відразу ж після хвилі жару, долоні спітніли, а коліна взагалі затремтіли. Боляче як – нестерпно. М’язи над серцем наче скальпелем розрізають. У гортані утворилася грудка, а очі почервоніли.

*

— Кажеш, кілька років уже граєш? — блакитноока блондинка ставить перед Етаном кухоль чаю, і він розуміє, що не може взяти його в руки, адже вони жахливо тремтять, – самоучка чи в школу ходиш?

Етан ковтає гарячу, напевно, як щойно заварений чай навпроти, слину, і натягнуто посміхається.

— Ходив якийсь час, але в основному самоучка, — каже все швидко, практично на одному подиху, щоб не почати заїкатися.

Вік сідає поруч, а Томас продовжує стояти біля аппаратури, налаштовуючи гітару і лише зрідка поглядаючи на Етана, який, в свою чергу, просто намагається на нього не дивитися.

— Повинна сказати, що для самоучки ти круто граєш, —Вік кладе руку на його напружене плече, і воно трохи розслаблюється. — Ти не хвилюйся, нам головне, яка ти людина. А майстерність ще відточимо, – усміхається вона.

Етан непомітно видихає, і, нарешті, також усміхається по-справжньому.

— Добре. Це добре.

*

— Еу, ти що, реально не впізнаєш нас? — запитує Вік, протираючи окуляри об нагрудну кишеню.

А в Етана перед очима вже завіса, що знову прояснює знайомі картинки.

*

— Етане, Господи, ну не треба так! — Вік ось-ось, і точно розплачеться, — ніхто з нас не профі! Тренуватимемося, все вийде!

Етан відмахується і починає застібати гудзики сірої кофти швидше.

— Слухай, та я взагалі сфальшивив рази три, і нічого, живий ще! — каже Томас, знімаючи з себе гітару і прямуючи до барабанщика, — давай не робитимемо необдуманих вчинків.

І тут Етан буквально вибухає. Довговолосий, тихий хлопчик, з безглуздими вусами під носом і в різнокольоровій сорочці, рюші якої випирають з-під кофти, раптом бере зі столу барабанні палички і жбурляє їх у стіну.

— ТА ЧОРТ ЙОГО ЗАБИРАЙ! ТИ Ж ЧУВ, ЩО ВОНИ СКАЗАЛИ. ЗНАЙДІТЬ СОБІ ІНШОГО БАРАБАНЩИКА, Я НА СЦЕНУ БІЛЬШЕ НІКОЛИ У ЖИТТІ НЕ ВИЙДУ! — прокричав він, ударивши кулаком по тарілках барабана, – будь ласка. Не давіть на мене. Я помилився, я не хочу більше цього! Це не моє!

Вік і Томас завмерли, ошелешено і мовчки дивлячись на Етана.

— Ну от скажіть мені чесно. Я зіграв на належному рівні для конкурсу, який дивиться вся країна?

Побачивши, як забігали сюди-туди очі Вік, і як у незручно недомовленому слові застигли губи Томаса, Етан усміхнувся.

— Ну от і я про те саме. Ваша група заслуговує на більше, ніж можу дати їй я.

Останню фразу Етан сказав майже пошепки. Не глянувши на друзів, розвернувся і пішов до дверей. Але тут же почув квапливі кроки за собою, а потім зовсім мало не впав, коли на спину йому застрибнули, а спритні дівочі ноги обхопили його талію.

— Наш гурт, Етане! – кричить Вік йому прямо на вухо, – Монескін без тебе – це не Монескін! Якщо ти йдеш, значить, групи більше немає. А ми ще повинні надрати зад всій Італії, чуєш мене?! Нікуди ти не підеш!

—Згоден! — десь ззаду кричить Томас.

Етан хотів скинути з себе Вік, але з іншого боку на нього налетів гітарист, і вже втрьох вони впали додолу. Вік дзвінко засміялася, але так само міцно була вчеплена в Етана, а Томас, для кращого ефекту, навалився всією своєю вагою відразу на них двох. Для надійності.

— Ми лежатимемо так доти, поки ти не скажеш, що залишаєшся, — знову прокричала Вік.

*

— Гей, ти що, п’яний на робочому місці? — Вік клацає пальцями навпроти Етанових очей, – може, хоч би привітаєшся?

Етан струснув головою, і його розширені, як у наркомана, зіниці, стали знову нормальними.

— Це правда ви? — Етан видає нервовий смішок, але куточки його очей, хоч і ледь помітно, намокають.

— Давно не бачилися, — усміхається Томас, опускаючи окуляри на перенісся і киваючи.

Світ робить такі перекиди, ніби він найоплачуваніший акробат усіх цирків світу. На ватних ногах, Етан, вставши зі стільця і ​​похитнувшись, одним кроком пересувається до дверцят бару, і ще одним кроком пересувається до Вік і Томаса. Спочатку, він просто стоїть хвилини дві, а його фізіономія не показує жодних емоцій. Він просто вдивляється у знайомі лиця і мовчить, не сміючи дозволити собі повірити, що те, що відбувається – реально.

– Роки йдуть, а нічого не змінюється. Як завжди у своїх хмарах, — зітхає Вік, тепло посміхаючись, але при цьому впиваючись довгими нігтями в долоні так, що вже видно криваві вм’ятини. – Дихай, Торкіо!

Етан нарешті змінює кам’яний вираз обличчя на радісний, і сміється, щосили прикушуючи язик, щоб стримати сльози. Від Вік пахне персиковими духами, від Томаса тютюном, Етан усміхається ще ширше, розуміючи, що найдорогоцінніше для нього не змінилося. Спочатку обіймає Томаса, який кількома дружніми хлопками по спині мало не ламає йому хребет. Чує короткий схлип над вухом, що губиться в сміху, і теж не стримується, розв’язуючи мішечок накопиченої у очей рідини.

*

Етан сидить біля ліжка Томаса і вкотре плескає його по плечу.

— Ну, все, прокидайся, вже всі зібралися, — каже Етан, — нас на інтерв’ю чекають усі США, а воно, між іншим, за дві години.

Томас зариває голову під подушку, голосно зітхаючи.

— Чому мене завжди будиш саме ти? Ти мені у жахіттях скоро снитимешся! — кричить він у простирадло сонним голосом.

—Тому що якщо прийде хтось інший, то тебе просто обіллють водою з чайника, і ти потім весь день бурчатимеш, — відповідає Етан, — вставай, давай!

*

У легенях защеміло так, що не вдихнути. Притиснувши друга ще міцніше, Етан підтискає губи і дивиться вгору, а розум вже так затуманився, що неможливо про щось думати. Вже нічого не бачачи перед собою, Етан відчуплюється від Томаса і заключає в обійми Вік, підхоплюючи її. Та обвиває руками його шию і підгинає ноги, заривається носом у його комір і майже не дихає. Етан притискає її так сильно, що тканина тісних рукавів боляче ріже в ліктях.

*

– Ти приніс? — вилітає з кімнати Вік.

Етан роззувається і піднімає вгору пакет із персиками.

— Та приніс я, приніс! — сміється він.

Вік вихоплює пакунок і втікає у бік кухні.

— Гей! Будь ласка, радий допомогти! — кричить Етан їй услід.

— Якщо ти не прийдеш на кухню протягом однієї хвилини, я з’їм без тебе!

*

— Ти хоч знаєш, як важко було дізнатись, де ти працюєш? — сміється Вік, коли її опускають на землю. – Занесло тебе, звичайно, – краєм хустки витирає куточки очей.

— Можу собі уявити… — хитає головою Етан. —Ну, що стоїте, проходьте, сідайте! Я в шоці… — тараторив він. — Щось будете? Їсти, пити?

– А чай є? — запитує Вік, сідаючи на диван у самому кутку.

— Або щось міцніше…. — каже Томас, сідаючи навпроти Вік.

— Зараз принесу, — відповідає Етан, уже пірнаючи під стійку із напоями.

Тим часом на вулиці розпочинався снігопад. На скло падали сніжинки, миттю танучи і залишаючи за собою плями. Томас дивився на вітрину, підпалюючи запальничкою цигарку. Вік скривилася, відсуваючись ближче до виходу. У барі повисла тиша, тільки іноді долинав шум апаратури, за якою працював Етан. Етан, який уже не відчував ні рук, ні ніг, а просто на автоматі щось кидав у склянку і все змішував, не вдумуючись у рецепт. Що він відчував, Етан зрозуміти не міг. Його переповнювала радість і водночас туга. А ще якесь дуже неприємне передчуття, яке він у собі щосили пригнічував, списуючи все на свою емоційність.

— Вік, тобі ж без цукру?

Вік обернулася, завмерши на мить, а потім усміхнулася.

— Так… Без цукру… — кивнула вона, швидко відводячи погляд.

Етан узяв тацю з напоями і вийшов у зал, підійшов до столу, поставив перед Томасом якийсь коктейль синього кольору, а перед Вік дві білі чашки чаю. Потім повернувся за стійку, а потім знову до столика, тримаючи в руках упаковку шоколадного торта та три тарілки з кількома приладами на ній.

— Не знаю, Томасе, як тобі до алкоголю, але нам з Вік буде саме те, — посміхнувся він, розставляючи посуд.

Коли Етан нарешті сів, помітив два сумні погляди, спрямовані на нього.

— Що таке? Ви не їсте солодке? — спитав здивовано.

Запанувала незграбна пауза. Етан не розумів, чому у всіх така реакція, але перепитувати не хотів. Дивився то на Томаса, то на Вік, а ті в свою чергу то на торт, то один на одного.

— Етане… – нарешті заговорила Вік, — ти справді збирався святкувати його День Народження?

Етан видихнув, ніби вже заздалегідь здогадуючись, що це запитають, і засміявся.

— Те, що сьогодні восьме січня, не означає, що я купив торт через це, — сказав він.

Вік і Томас теж спробували посміхнутися, але це в них вийшло погано. Етан перестав сміятися. Зітхнув, спершись на стіл, і подивився на вітрину. Він навіть відчув, як його вже занудило, хоч цей злощасний торт він ще й не спробував.

— Етане… — хотіла сказати Вік, але Етан її перебив.

— Не треба, все гаразд. Розкажіть, як ви, як вас занесло сюди? — перевів він погляд на Вік, – Ну?

— Та різне було, — почав Томас, зробивши затяжку, — ми з Вік двушку зняли. Нині в офісі працюємо.

— Ти? В ОФІСІ? Ти як, десять будильників заводиш, чи п’ятнадцять?

Вік засміялася.

— Поки з ліжка його не скинеш, то ніякі будильники не допоможуть, – сказала вона, відпивши трохи чаю, — Лео зі співаком якимось зв’язався. Ти, я бачу, пішов у бармени.

Етан трохи сповільнився, сподіваючись, що Вік розповість, як склалася доля ще однієї людини. Але зрозумівши, що вона не має наміру продовжувати, заговорив.

— Так, майже одразу ж.

— Подобається? — спитав Томас.

— Могло бути і гірше, — знизав плечима Етан, — щоправда, іноді ложками по склянках барабаню. Коли відвідувачів немає,— посміхнувся він.

— Ооооо, це тема, — протягнув Томас, — нас коли від офісу починає нудити, то ми в студії граємо.

— В нашій?

— Так, якщо можна так висловитись.

Етан витягнув торт із пластикової упаковки та шматки розклав по тарілках. Підняв угору чашку, ніби цокаючись.

– Ну, за зустріч? — вкотре посміхнувся він.

— За цю чи за першу? — запитала Вік, – хоч пам’ятаєш її?

— Звичайно, — відповів Етан.

Зловивши на собі сповнені очікування погляди, Етан зрозумів, що розповіді йому не уникнути. А це означало, що знайоме ім’я, яке відгукується болем усередині, прозвучить сьогодні не раз.

Далі буде.