Том 1. Цей Вельмишановний помер

Том 1 – Різними стежками[1]

[1] Перша частина ідіоми Шу ту тон ґвей 殊途同归 shū tú tóng guī — йти до однієї мети різними дорогами(стежками), досягти тих самих результатів у різний спосіб.

Переклад роману виключно 18+! Нецензурна лексика присутня!

Неповний перелік попереджень: статеві стосунки з неповнолітнім, відвертий опис сцен сексуального характеру, жорстокість, самогубство, канібалізм, геноцид, тілесні покарання(вчитель карає учня), рабство, почуття дорослого до неповнолітнього, сіра мораль та ще тонни “безчесних” речей і просто дуже-дуже-дуже багато скла.

Якщо ви все ще тут, тоді приємного читання)

 

Коли Мо Жань ще не був імператором, його завжди лаяли собакою.

Мешканці селища звали його сучим сином, двоюрідний брат — паскудною псиною, але найбільше відзначилася його названа мати, що кликала Мо Жаня вихованцем суки.

Звісно ж, існували й инші “собачі метафори”, які, на щастя, були не настільки поганими. Наприклад, його компаньйони на одну ніч часто примхливо жалілися: мовляв, поставою він нагадував хтивого пса, слова його були солодшими за мед і полонили душу, а от “невтомна зброя” вибивала з тіла весь дух. Однак згодом цей невгамовний собака полишав нагріте містечко та біг хизуватися талантами перед иншими. Тож не дивно, що в усіх навколишніх борделях Мо Вейю зажив собі слави володаря принадної зовнішності й не менш принадного “інструменту”, що дарував коханцям неземну насолоду, тоді як тим, кому пощастило менше, лишалося тільки марити про цю спокусу.

Треба сказати, що прізвиська ці були вкрай доречними. Мо Жань дійсно скидався на дурного пса, який тільки й вмів, що вертіти хвостом.

І лише після того, як Мо Вейю став володарем світу заклиначів, світу гартування тіла й духу, ці епітети зненацька щезли, наче й не було їх ніколи.

Одного разу невеликий орден з окраїн його імперії прислав у дарунок крихітне щеня.

Песик мав попелясто-сіре хутро; на чолі його видніли три смужки, схожі на спалахи вогню. Він більше нагадував вовченя, але розміром був лише з диню, і тому здавався пухким, дурним та круглесеньким щеням. І, попри все це, він і надалі почувався могутнім хижаком, гайсаючи тронною залою. Декілька разів він намагався видертися на високі сходи, щоб побачити людину, яка засідала на імператорському троні, проте його пухнасті лапки були закороткими, тож він невдовзі полишив свої невдалі спроби.

Якось Мо Жань довго спостерігав за потугами цього сірого хутряного клубочка, а потім раптом тихо пирхнув зі сміху, форкнувши: “Брудне і дурне…”

Незабаром щеня подорослішало й перетворилося на великого пса, потім той постарів, і, врешті-решт, полишив цей світ.

Мо Вейю заплющив очі, кліпнув та відкрив знову. Його життя було сповнене злетів і падінь, слави й сорому — так й пролетіли всі тридцять два роки, як одна мить.

Мо Жань спробував усе в цьому житті та просто втомився від самого свого існування. Життя стало беззмістовним, порожнім і самотнім. В останні роки поряд лишалося все менше й менше знайомих облич: навіть його вірний чотирилапий друг із трьома вогниками на чолі вже вирушив до кращого світу. Він відчув: час настав. Час покінчити з усім.

Він зривав блискучі, соковиті ягідки з грона винограду на блюді й мляво знімав фіолетову шкірку з кожної. Мо Вейю обривав виноградинки такими ж легкими та невимушеними рухами, немов нудьгуючі володарі минулого зривали вбрання зі своїх наложниць. М’якуш плоду ніжно тремтіла на кінчиках пальців та сочилася блідо-пурпуровим соком, схожим на крила диких селезнів у променях заходу сонця і зів’ялих квітів яблуні повесні. Одначе сік більше скидався на липку застарілу кров.

Мо Вейю проковтнув нестерпну солодкість у роті та почав роздивлятися пальці з-під мляво прикритих очей.

У той момент, він зрозумів: час прийшов. Пекло чекає на грішну душу володаря.

Мо Жань, ввічливе ім’я[2] якого Вейю — перший імператор світу заклиначів.

 

[2] Дзи (字 zì) – друге ім’я, що дається хлопцям із повноліття(15-20 років) як символ дорослішання та поваги. Перше(молочне) ім’я застосовувалось лише самою людиною або її родичами, тоді як дзи, використовувалося однолітками для спілкування або в листуванні.

 

Досягти настільки високого положення було неабияк складно: треба було мати не тільки видатні духовні сили, а й бути черствим серцем.

До нього десять найбільших духовних шкіл у світі гартування розділили території між собою і почали царювати на тих землях, однак в жодної не було такої сили та влади, щоб прибрати до рук инші ордени та правити світом на самоті. Опріч цього, голови шкіл були неймовірно освіченими людьми з видатними здібностями, тому навіть якби вони забажали привласнити титул — усе одно б побоювались пера літописця, яке одним розчерком могло накласти прокляття на цілу тисячу років!

Проте Мо Вейю був зовсім иншим. Усе життя він був справжнісіньким негідником.

Те, на що не могли наважитись инші, зрештою нахабно робив Мо Вейю. Він пив найсмачніші вина, одружився з найгарнішою жінкою, підкорив усі Духовні школи та нарік себе “Володарем, що принижує безсмертних”[3], а потім і взагалі проголосив себе імператором.

 

[3] Тасянь-дзюнь (踏仙君 Tàxiān Jūn) — “Правитель/володар, що принижує безсмертних”.

 

Усі скорилися його незламній волі.

Тих, хто відмовлявся підкорятися, володар нещадно знищував. У роки утвердження своєї влади, ріки крові окропили землю, а скрізь існували лише людський розпач та нестерпний біль. Не злічити, скільки праведних заклиначів віддали життів за боротьбу проти безжальної тиранії, навіть найвідоміша з десяти Величних Орденів – Духовна школа Жуфен[4] була стерта в порох.

 

[4] Жуфен мен (儒风门 Rúfēng mén) — Духовна школа обізнаних людей.

 

Пізніше й Взірцевий Наставник Мо Жаня, що навчив його грамоті, не зміг уникнути диявольських лап божевільного. В останній битві Вчитель зазнав нищівної поразки від Мо Вейю та був ув’язнений в стінах палацу, своїм колись улюбленим учнем. І з того часу доля та місцезнаходження Наставника залишалася таємницею, вкритою темрявою.

Колись великі краї з повноводними річками та спокійними морями потонули в хаосі битв і гіркі сльози тисяч невинних людей поглинула тверда земля…

Імператор-собака ніколи не був обізнаною людиною, не читав книжок та повік-віків плював на всі правила й основи; за час при владі Мо Вейю вчинив так багато безглуздих речей. Взяти хоча б які жахливі девізи володарювання вигадав. 

Перше з трьохріч мало назву “Ван Ба”[5], вона мов грім посеред ясного неба зродилася в голівоньці імператора під час годування парчевих коропів у ставку.

 

[5] Ван Ба (王八 wàng bā) дослівно перекладається як черепаха, на сленгу ж – виродок, покидьок, сволота. 王 wàng — король, правитель, правління, 八 bā – вісімка(в Китаї ця цифра асоціюється з багатством та процвітанням). Отримуємо “Правління вісімки/Правитель, що приносить процвітання та багатство”.

 

Другий трирічний період називався “Ґва”[6], бо одного літнього дня, володар, прогулюючись садом, почув квакання жабенят і вмудрував, що це справжнє послання небес, і гріх таким знехтувати.

 

[6] Ґва (呱 guā) – плач дитини, квакання жаби, омофон до 古 gŭ – старовинний, архаїчний, той, що стоїть віка.

 

Освічені люди вважали, що більш паршивих назв трьохріч ніж “Виродок” та “Блазень” бути не може, але вони дуже сильно помилялися щодо фантазії Тасянь-дзюня.

На третє триріччя правління Мо Жаня тривога та неспокій устромили ікла в безкраї володіння. Буддисти, даоси, звичайні заклиначі — всі, хто більше не міг мовчки зносити тиранію Мо Вейю, розпочали масові повстання.

На цей раз Мо Жань удень та вночі обмірковував назву, відкинувши безлік варіантів, він обрав наймення, яке зрушило небо й землю та змусило світ живих і мертвих заливатися кривавими сльозами — ім’я йому було “Дзіба”[7].

 

[7] Дзіба (戟罢 jǐ bā) – припинити битву, укласти перемир’я, сленгове — хуй, пеніс, хрін.

 

Імператор узяв за основу ідіому “Укладімо ж перемир’я”, яка здавалося б мала донести заклик до людей, однак було те, чого він не врахував.

Більшість людей не знали грамоти й могли покладатися лише на власний слух, тому, почувши цей вислів, люди лише ніяковіли від сорому, а справжній сенс залишався для них загадкою.

Хай перший рік матиме назву однорічний Дзіба, другий – дворічний Дзіба, а третій – трирічній Дзіба. Що це за колообіг хуїв у природі?!

Були й ті, що за зачиненими дверима не соромлячись у виразах, кляли всіх і кожного:

— Яка ж це нісенітниця!!! Де був здоровий глузд володаря, коли він вигадував назву цілій епосі?! Наступного разу, коли побачиш чоловіка, можна не питати скільки йому років, треба просто дізнатися наскільки старий в нього хрін! А й ще, сторічного майстра тепер можна нарікати “Столітнім хріном”.

*перекладачка просто ріпнулась від верещання на минулому шматку, Мітбан, що ти робиш?*

Сповнені нестерпних страждань та пекучого болю, три роки нарешті скінчилися і настав час змінювати девіз правління. Люди з жахом чекали, що ж імператор-собака утне на свій четвертий трирічний термін. Проте цього разу в Мо Жаня не було ані сил, ані бажання, щоб вигадувати щось. У перший рік четвертої епохи смута, що обійняла всесвіт вдосконалення, обернулася шаленим заколотом. Після десяти років утисків та катувань, доблесні заклиначі об’єдналися і зібрали багатомільйонне військо. Вони пішли в похід на імператорський палац, аби змусити Мо Вейю відмовитися від престолу.

Усесвіту заклиначів не був потрібен імператор. Особливо такий деспот як Мо Жань.

Після численних кровопролитних битв, повстанці нарешті досягли підніжжя піка Сишен. Палац імператора знаходився у провінції Сичвань, на найвищій й недосяжній горі, що з давніх-давен була вкрита хмарами та оповита туманом.

Стріла вже лежала на натягнутій тятиві, залишалося всього відпустити її та одним пострілом повалити тиранію Мо Вейю.

 Однак цей останній постріл і був найпідступнішим. Коли в очах заклиначів замайорів промінчик надії на перемогу — в їх душах почали зріти зерна сумнівів. Знищивши стару імперію, потрібно побудувати нову й встановити новий порядок, але ніхто з лідерів орденів не бажав очолювати наступ та першим кидатися в бій.

Крім того, люди тремтіли від страху, що цей підступний та божевільний тиран може зненацька зійти з небес на землю, оголити свої блискучі, немов у хижого звіра, ікла й розірвати на шматки кожного, хто хоча б спробує спокуситися на його престол.

Під час обговорення деякі лідери кланів із похмурими обличчями сказали:

— Мо Вейю — заклинач настільки ж обдарований, наскільки й підступний. Ми мусимо бути обачними, аби не втрапити в його пастки.

Усі голови орденів одностайно погодились.

Тим часом уперед вийшов неймовірно гарної зовнішності юнак із гострим, немов у сокола, поглядом. Він носив легкі обладунки поверх сріблясто-блакитного вбрання, пояс, прикрашений пряжкою у вигляді левової голови; його волосся було зібране у високий хвіст і приколоте вишуканою перламутровою шпилькою. З обличчям, палаючим від гніву та люті, парубок встряв у розмову:

— Ми вже дісталися підніжжя гори, чому ви досі тупцюєте на місці? Не бажаєте підійматись самотужки?! Ви чекаєте, що Мо Вейю особисто спуститься з резиденції та буде зустрічати вас із хлібом та сіллю?! Навіть зграйка зайців відважніша за вас! Як вам не соромно називати себе “заклиначами”?!

Натовп вибухнув гнівними криками та вигуками:

— Молодий майстре Сюе, вам слід краще добирати слова! Що ви маєте на увазі під “навіть купка зайців відважніша, ніж ми”? Щоб досягти перемоги, всі воїни мають лишатись розважливими у будь-якій ситуації. Якщо ми будемо так необачно рватися до бою, то хто ж візьме на себе відповідальність у випадку поразки?

Відразу в натовпі хтось саркастично зауважив:

— Хе-хе, молодий пане Сюе – Улюбленець небес, ми всього-на-всього простий люд. Якшо Улюбленець небес не може дочекатися бою з його Величністю Тасянь-дзюнем, можливо він схоче сам піднятися до палацу володаря? А ми тим часом влаштуємо величезний банкет біля підніжжя гори та будемо чекати вашого милостивого повернення з головою Мо Вейю в руці. Невже це погана ідея, га?

Неприкрита ворожість охоплювала ці слова. 

Лише старий буддистський чернець вийшов із натовпу й поквапився зупинити юнака, що вже збирався підійматися на гору самотужки. Монах підняв очі, в яких закарбувалася мудрість століть, та лагідним голосом спробував вмовити імпульсивного парубка:

— Молодий майстре Сюе, будь ласка, вислухайте цього престарілого ченця. Усім присутнім тут відомо про вашу глибоку ворожнечу з Мо Вейю. Утім, справа, про яку ми ведемо мову, є винятково важливою. Заради нас усіх, благаю, не давайте волі своїм емоціям!

Того, кого всі іменували “Молодим майстром Сюе”, насправді звали Сюе Меном.

Минуло понад десять років, коли він був юнаком, якого величали не інакше як малим генієм та Улюбленцем небес.

Час спливає, роки просочуються крізь пальці, а всесвіт невтомно змінюється, і зараз Улюбленець небес, змушений терпіти глузування й знущання цих людей, щоб піднятися до палацу та ще раз у житті побачити обличчя Мо Жаня — свого двоюрідного брата.

Витончене обличчя Сюе Мена спотворилося од люті, а вуста зрадницьки затремтіли; важкими зусиллями молодик зміг вгамувати гнів і настирливо запитав:

— Тоді, зрештою, скільки ви іще збираєтеся чекати?

— Можливо, ми маємо стежити за кожним пересуванням у палаці, чи не так?

— До того ж ви роздумували над тим, що Мо Жань міг улаштувати пастки для непроханих гостей?

Підстаркуватий монах, що тільки-но заспокоював Сюе Мена, знову втрутився в розмову:

— Молодий майстре Сюе, не будьте таким нетерплячим, ми знаходимось біля підніжжя піка Сишен та буде краще, якщо ми не будемо привертати уваги до себе. Тим паче Мо Вейю, замкнений у своєму величному палаці, й навряд чи зможе спуститися сюди. Його життя на волосинці від загибелі: він майже безсилий, тож чому ми маємо виявляти нетерплячість та діяти безрозсудно? Серед нас стільки шляхетних і відомих заклиначів, то що буде, як хтось випадково загине в цій битві, хто буде нести відповідальність за це?

— ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ?! ТОДІ ДОЗВОЛЬТЕ ПОЦІКАВИТИСЬ, БУДЬ ЛАСКА, ВЕЛЬМИШАНОВНЕ ПАНСТВО: ХТО НЕСЕ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЖИТТЯ МОГО ВЧИТЕЛЯ?! МО ЖАНЬ УВ’ЯЗНИВ МОГО НАСТАВНИКА НА ДЕСЯТЬ РОКІВ! БІСОВІ ДЕСЯТЬ РОКІВ! ЯК ВИ СМІЄТЕ ЗМУШУВАТИ МЕНЕ ЧЕКАТИ, КОЛИ МІЙ ВІДВАЖНИЙ УЧИТЕЛЬ УСЕ ЩЕ НА ГОРІ, ЯК У ВАС ПОВЕРТАЄТЬСЯ ЯЗИК МЕНІ ЩОСЬ ЗАПЕРЕЧУВАТИ?!

Коли Сюе Мен згадав свого Вчителя, натовп відчув прилив небувалого сорому: деякі заклиначі почервоніли від ганьби, хтось не знав куди подіти очі, инші ж намагались щось пробуркотіти у виправдання, але все одно мовчали.

— Десять років тому, коли Мо Вейю нарік себе Тасянь-дзюнем, він утопив у крові сімдесят два міста на землях ордену Жуфен та й саму Духовну школу. Проголосивши себе імператором світу заклиначів, він зажадав стерти з лиця землі й инші дев’ять орденів. Повідайте мені, хто зміг спинити ці лихоліття? Якби не відчайдушні спроби мого Вчителя, що захистили всіх вас, чи стояли б ви тут поряд зі мною? Чи гомоніли б так, наче нічого не сталося?!

Врешті-решт хтось прочистив горло й м’яко сказав:

— Молодий майстре Сюе, не гнівіться, благаємо. Стосовно Шановного Вчителя Чу, ми… всі відчуваємо незрівнянну провину й вдячність за його хоробрі вчинки. Але як ви й сказали, минуло цілих десять років з ув’язнення вашого Наставника, тож, якби щось сталося, ми б певно дізналися… Ви сподівалися ціле десятиріччя, невже ви не в змозі ще трохи почекати, ви так не вважаєте?

— ВВАЖАЮ?! ТА ДО БІСА ЙДИ!

Чоловік із переляку витріщив очі й пробубнів під ніс:

— Як ви можете лихословити?

— ЧОМУ Б МЕНІ НЕ ПРОКЛИНАТИ ВАС?! МІЙ УЧИТЕЛЬ ПОСТАВИВ СВОЄ ЖИТТЯ НА КАРТУ, ЩОБ УРЯТУВАТИ ТАКИХ, ТАКИХ…

Сюе Мен більше не міг продовжувати, його горло наче перехопило судомою і він чимдуж стиснув зуби, придушивши непроханий натужний схлип:

— Я не гідний називатися вашим учнем, Учителю…

Наприкінці юнак відвернувся від натовпу, його плечі дрижали від душевного болю, а в очах стояли роками непролиті гіркі сльози.

— Ніхто не казав, що ми покинемо Шановного Вчителя Чу…

— Так! Усі пам’ятають скільки добра зробив для нас Наставник Чу, ми ніколи не забували. Молодий пане Сюе, ви звинувачуєте всіх заклиначів у несправедливості, але ми не бажаємо зносити цього!

— Але ж, між иншим, хіба Мо Жань не є також учнем Шляхетного Вчителя Чу? — прошепотів хтось.

— Хочеться додати, що як Наставник, він мусить відповідати за дії свого учня-злочинця. Як кажуть, недисциплінований син — провина батька, неналежно вихований син — усе через нехлюйство вчителя. З цим нічого не поробиш, то ж нащо бідкатися?

Різкі слова миттю знайшли відклик у душі одного повстанця; його гнівний крик пронісся натовпом:

— СЛІДКУЙТЕ ЗА СЛОВАМИ, ШАНОВНІ!

Опісля чоловік підійшов до Сюе Мена та від щирого серця, бажаючи заспокоїти юнака, сказав:

— Благодійнику Сюе, будь ласка, не гарячкуйте…

Молодик обірвав монаха та вирячив очі:

— ЯК Я МОЖУ НЕ ГАРЯЧКУВАТИ?! ЦЕ НЕ СТОСУЄТЬСЯ НІКОГО З ВАС, ТОМУ ВАМ ЗОВСІМ НЕ БОЛЯЧЕ, АЛЕ ЦЕ МІЙ УЧИТЕЛЬ! МІІІІЙ!!! Я НЕ БАЧИВ ЙОГО СТІЛЬКИ РОКІВ! Я НЕ ЗНАЮ, ЖИВИЙ ВІН ЧИ МЕРТВИЙ, ЯК ВІН ТАМ У В’ЯЗНИЦІ… І ЯК ВИ ВВАЖАЄТЕ, ЗАДЛЯ ЧОГО Я ДОСІ ТУТ СТОЮ?!

Його грудина розривалася від внутрішніх страждань, очі почервоніли, а сам юнак почав задихатися:

— Невже ви всі думали, що чекаючи тут, Мо Вейю особисто спуститься з гори й впаде перед вами на коліна, щоби благати про милосердя?!

— Добродію Сюе…

— Опріч мого Вчителя, в мене більше не лишилося рідних у цьому світі.

Сюе Мен вирвався з рук старенького ченця, що тримав його за рукава, й прохрипів:

— Як ви не бажаєте, то я піду сам!

Кинувши ці слова через плече, юнак пішов на гору один; самотній воїн та його меч.

Крізь шепотіння вітру, що проймав до кісток, пожовкле листя закружляло в божевільному танку, а густий туман розповзся горами й приніс із собою крики злісних привидів та скривджених душ.

Нарешті Сюе Мен дістався вершини гори. Перед очима постав грандіозний палац, осяяний багатьма ліхтариками, і що, немов огарок свічки, полум’янів у непроглядній темряві. Раптово він побачив перед собою три поодинокі могили, що стояли перед Пагодою Твеньтянь. Наблизившись можна було побачити, що одна з могил уже встигла порости травою. На надгробку ж, незграбно висічено напис: “Могила добропорядної та дорогоцінної дружини володаря, наложниці Чу”[8], а поряд виднілася епітафія: “Зварена на парі без спецій імператриця”[9]. На відміну від “Імператриці на парі”, друга могила була зовсім свіжою, земля тільки-но схопилася, а на надгробному камені було написано “Могила засмаженої в олії імператриці Сон”[10].

 

[8] Ґвейфей (貴妃 guì fēi) — дорогоцінна дружина, друга дружина володаря, головна наложниця. Дзі (姬 jī) — коханка, наложниця.

[9] Цінджен Хванхоу (清蒸皇后 qīng zhēng huáng hòu) — “Зварена на парі без спецій/соусу імператриця”. 清 цін – чиста морально, добросердечна, доброзичлива; 蒸 джен – на пару, омофон до 正 джен – проста, чесна, вірна; тоді б вийшло “Добросердечна та вірна імператриця”.

[10] Йовбао Хванхоу (油爆皇后 yóu bào huáng hòu) — “Засмажена в олії імператриця”.

Хванхоу (皇后 huáng hòu) – перша імператриця, перша дружина.

油 йов – підступна, хитра, спритна.

Омофон до 爆 бао — олія, — 包 бао – нести відповідальність за свої вчинки.

Отримуємо “Підступна імператриця, що отримала по заслугах”.

 А Мо Жань й справді вміє каламбурити 😉

 

— …

Якби це сталося років із десять тому, Сюе Мен напевно б від душі посміявся з цього абсурдного видовища.

У ті роки вони з Мо Жанем були учнями Шановного Наставника Чу. Мо Жань же був відомим своїми жартами та розіграшами на весь пік Сишен. Хоча Сюе Мен ані в гріш його не ставив, Мо Вейю все одно продовжував потішатися з нього, та іноді йому вдавалося розсмішити навіть цього недоторка.

— От зараз, що він мав на увазі під “Зварена на парі без спецій імператриця” й “Засмажена в олії імператриця Сон”?

“Яка ж це дурня!” — Сюе Мен стражденно закотив очі.

Мабуть, безглузді написи на надгробках двох своїх дружин — теж робота його надзвичайної фантазії, безсумнівно простежується стиль, який Мо Жань використовував для назви епох “Ван Ба”, “Ґва” й “Дзіба”. Проте причину з якої, Мо Вейю обрав настільки абсурдні прізвиська для імператриць, юнак дізнатись не міг.

Сюе Мен перевів погляд на третю могилу. Крізь непроглядну темряву він розгледів вириту яму, всередині якої лежала відкрита труна, проте тіла в ній не було. На нагробній плиті, розміщеній біля гробовища, не було нічого викарбувано. У труні стояв кувшин вина “Білі квіти груші”, чаша з уже холодними пельменями-вушками в надзвичайно гострому бульйоні та декілька тарілок пряних гарнірів — усе це, найулюбленіші страви Мо Жаня.

Молодий майстер приголомшено витріщив очі на труну й застиг із відкритим ротом, як раптом у голові промайнула страшна думка: 

Невже Мо Жань не збирався боротися з ними й уже давно вирив собі могилу, готовий заплющити очі назавжди?

Спину молодого заклинача пройняв холодний піт.

Його мозок відмовлявся в таке вірити.

Це зовсім не схоже на Мо Жаня… просто неможливо. Він завжди був людиною, що не знала втоми навіть на порозі смерті, він не знав слова “поразка”, й зважаючи на його характер, точно б воював з армією повстанців до самого кінця, якщо тільки не….

Останнє десятиріччя Мо Жань був на верхівці слави й міці. Що могло статися, щоб він більше не бажав жити в цьому тлінному світі?

На жаль, ніхто цього не знав.

Сюе Мен розвернувся і знов щезнув у пітьмі, швидко прямуючи до яскраво сяючого палацу Вушань.

На троні засідав Мо Жань, його очі були млосно прикриті, а обличчя — блідим немов стіна.

Шалена здогадка виявилася правильною: Мо Вейю дійсно бажав спочити навіки й той могильний пагорб він викопав саме для себе. Дві години тому Мо Жань за допомогою магії перемістив усю прислугу подалі від палацу, а сам випив смертоносну отруту.

Духовні сили імператора були неймовірними, тому яд у його тілі, розливався судинами значно повільніше, ніж у звичайної людини. Отрута поступово заполоняла тіло, внутрішні органи нещадно роз’їдалися, а передсмертна агонія п’янила розум.

Двері у тронну залу відчинилися з жахливим скрипом.

Мо Жань насилу підняв очі й прохрипів крізь зуби:

— Сюе Мене, це справді ти? Ти прийшов?

Відбиваючись у золотих плитах парадної зали, перед ним дійсно стояв високий та гордовитий Сюе Мен, зібране у хвіст волосся було розпатланим, а сріблясті обладунки мерехтіли в місячному сяйві.

Учні одного Вчителя знову зустрілися. Мо Жань засідав на троні, підпираючи рукою підборіддя і приховуючи вираз очей під завісою густих вій.

Усі були певні, що Мо Вейю страхітливе чудовисько з трьома головами й шістьма руками, але насправжки, він мав диявольськи гарну зовнішність. Його ніс був витонченим, вуста тонкими й чуттєвими, а риси обличчя від природи випромінювали доброту та солодкість. Просто поглянувши на це лице, кожен міг подумати, що Мо Жань ніжна та добра людина.

Коли Сюе Мен побачив його обличчя, він усвідомив: Мо Жань випив отруту. Важко було зрозуміти, які почуття виникли в його серці, він відкрив рота, аби сказати щось, але слова застрягли в горлі. Кінець кінцем, молодик зціпив кулаки до білизни й тільки спитав:

— Де Вчитель?

— …Що?

Сюе Мен злісно гаркнув:

— Я СПИТАВ, ДЕ ВЧИТЕЛЬ?! ТВІЙ, МІЙ, НАШ УЧИТЕЛЬ! ДЕ ВІН?!

— Гм, — Мо Жань тихенько гмикнув і повільно відкрив очі: його зіниці були вугільно-чорними з відблисками фіолетового. Здавалося промайнула вічність, перш ніж він знов побачив перед собою Сюе Мена. — Якщо порахувати, то з моменту розлуки з Учителем у палаці Таксюе в горах Квеньлвень, минуло аж п’ять років, — Мо Вейю ледве-ледве посміхнувся.

— Сюе Мене, ти побиваєшся за ним?

— ГОДІ ВЕРЗТИ НІСЕНІТНИЦІ! ПОВЕРНИ ЙОГО МЕНІ!!!

Мо Жань спокійно дивився на нього, потерпаючи від ниючого болю в животі, губи викривилися у глузливій посмішці, коли він важко відкинувся на імператорський трон.

Хвилі темряви поглинули очі, володар майже відчував, як нутрощі скручуються, тануть, розчиняються у смердючому, кривавому місиві.

Імператор мляво відповів:

— Повернути тобі? Довбень. Чому б тобі не поворушити мізками?  Чи дозволила б та несамовита ненависть, що пролягала між нами, залишити його в живих?

— ТИИИИИИИИ!..

Кров повністю полишила обличчя Сюе Мена, очі розширились од здивування, ледве тримаючись на ногах, він відступив та тихо прорипів:

— Неможливо! Ти б…

— Я б що? — Мо Жань злісно гмикнув. — Чому ти й досі сліпо віриш, що я не міг?

Сюе Мен здригнувся від люті та пекучого болю у серці:

— Але він же твій… Учитель, урешті-решт… ЯК У ТЕБЕ РУКА ПІДНЯЛАСЯ!!!

Він подивився на “володаря”, що сидів на троні як нічого й не бувало. Кажуть, на небі правив Фусі[11], Пеклом — Яньлво[12], а Мо Вейю — світом людей.

 

[11] Фусі/Паосі/Тай Хао (伏羲 fúxі, 庖牺 páoxī, 太昊 tái hao) в китайській міфології — перший легендарний імператор Китаю, брат й чоловік Нюви, що разом створили всесвіт. У давнину вважалось, що Фусі правил небесами, а Нюва – землею.

[12] Яньлво (阎 yán lúo) — божество китайської релігії, правитель Дію(Пекла), підземного світу, а також є суддею, що виносить вироки мертвим людям(можна сказати китайський аналог Анубіса, та инших богів смерті).

 

Проте, на думку Сюе Мена, навіть якби Мо Вейю став видатним імператором світу смертних, він усе одно не мав стати таким.

Тіло молодого заклинача тремтіло від ненависті, а по щоках текли гарячі сльози:

— Мо Жаню, ти все ще людина? Він колись…

Імператор байдуже зустрівся з озвірілим поглядом:

— Колись що?

Горло Сюе Мена перехопило судомою:

— Він так добре ставився до тебе, ти мав знати…

Мо Вейю раптово зареготав:

— Бажаєш пригадати, як Наставник Чу відхлестав мене вербовою лозою – Тяньвень[13], так, що живого місця не лишилося, а потім змусив схилити коліна перед усіма й зізнатися у провинах? Чи бажаєш нагадати як Учитель заради тебе, заради цього непотребу, кожен раз ставав у мене на шляху, стежив за кожним моїм кроком, нищив усі мої величні плани знов і знов?

 

[13] Тяньвень (天問 tiān wèn) — осяяна золотом лоза, духовна зброя Чу Ваньніна, в перекладі — “Спитай в небес”.

 

Сюе Мен із болем в очах похитав головою:

Ні, Мо Жаню, це суцільна брехня. Згадай усе як слід. Благаю, відпусти цю злісну ненависть. Зазирни в минуле…

Колись Учитель навчив тебе як гартувати тіло та розум, завжди піклувався про тебе, захищав. Саме він навчив тебе читати й писати, викладав тобі поезію і живопис. Наставник Чу спеціально для тебе навчився готувати, хоча був незграбним і кожного разу різав пальці у кров.

Він… кожен день чекав на твоє повернення… такий самітний, чекав із глибокої ночі… до самого світанку…

Зрештою, Сюе Мен промовив:

— Він… мав важкий характер… часто був різким у словах, нікого не слухав, але навіть я бачив, як добре він до тебе ставився… Мо Жаню… як… ти можеш… бути настільки жорстоким…

Сюе Мен підняв голову, стримуючи сльози, його горло не витримало й стислося сильніше, тому юнак не зміг вичавити з себе оті найважливіші слова.

Минула довга павза, перш ніж із трону долинуло тихе зітхання Мо Жаня:

— Так, це правда…

— Однак Сюе Мене, чи ти знав? — голос володаря здавався виснаженим.

— …Що він обірвав життя єдиної людини, яку я коли-небудь кохав.

Єдиної…

У просторій залі знов запанувала гробова тиша.

Біль у шлунку імператора піднявся, немов палаюче багаття, органи знов і знов розривалися на шматки й тонули у крові.

— Уже неважливо, які стосунки були поміж нами, як у вчителя та учня. Віднині він спочиває в Павільйоні Червоних Лотосів на горі Наньфен. Він лежить посеред квітучих лотосів, ніби тільки-но заснув, — Мо Жань затамував подих і змусив себе заспокоїтись.

 Коли він промовив це, вираз його обличчя був пустим, але пальці вп’ялися у палісандровий підлокітник так сильно, що суглоби зблідли до синяви.

— Тіло Вчителя підтримується моєю духовною силою. Якщо ти справді хочеш побачити його, не витрачай дорогоцінні хвилини на мене, швидше йди, доки я ще дихаю.

Огидна солодкість набігла до горла. Мо Вейю захекався, а коли знов заговорив, між вустами та зубами не було нічого окрім темної, немов кавова гуща, крові. Проте очі Мо Жаня, як і раніше, залишалися байдужими.

Він надривно промовив:

— Іди, іди до нього, скоріш… Якщо не встигнеш, і я помру, моя духовна енергія розсіється, а наш Учитель перетвориться на попіл.

Сказавши ці слова, він пригнічено закрив очі: отрута вже дісталася серця й палаючим вогнем несла по судинах нестерпні муки.

Передсмертна агонія була настільки несамовитою, що навіть спотворені болем відчайдушні крики Сюе Мена стали далекими, немов океан, що простягнувся на тисячі миль, і голос його потонув у товщі води.

Кров полилася з куточків губ наче струмінь, Мо Жань відразу притиснув рукав до рота, а м’язи почали здригатись від шалених спазмів.

Насилу відкривши затьмарені очі, Мо Вейю помітив, що Сюе Мена вже й слід прохолов. Цінґон цього мерзотника був не настільки поганим; він встигне добігти до гори Наньфен.

Хай побачить Учителя востаннє…

Мо Жань підвівся на ноги, хитаючись зі сторони в сторону, скривавленою рукою сформував печатку миттєвого переміщення та опинився біля Пагоди Твеньтянь, що на вершині гори Життя та Смерті.

Була пізня осінь, навкруги розкішно цвіли квіти хайтану, а пелюстки шелестіли по вітру.

Мо Жань гадки не мав, чому врешті-решт обрав саме це місце, щоб покінчити зі своїм безглуздим існуванням, проте йому здавалося, що раз квіття розцвітає так буйно, тоді це зовсім непогана могила.

Він ліг у відкриту труну й підняв голову до неба, спостерігаючи за квітками, що тихо розчинялися у пітьмі.

Вони спадали до гробу, ніжно торкалися обличчя, танцюючи кружляли в повітрі та щезали, немов його змарніле минуле.

В цьому житті з позашлюбного сина й босяка, що не мав за душею ані гроша, через неймовірні випробування Мо Жань зміг піднятися до рівня єдиного імператора світу смертних та стати “Володарем, що принижує безсмертних”.

Він учинив безлік жорстоких злочинів, і руки його назавжди будуть омиті гарячою кров’ю. 

Все, що він колись любив, що ненавидів, усе, про що він молився і кого жадав — не лишилося нічого.

Зрештою, він так і не придумав посмертне ім’я на свій надгробок. Ніякого вам безсоромного “Єдиного імператора на сторіччя”[14] й дурних каламбурів подібних до “Засмаженого в олії” або “Звареного на парі”, лишень пуста надгробна плита.

 

[14] Ґвень ґу їді (千古一帝 qiān gǔ yī dì) – “Єдиний імператор з незапам’ятних часів”. 

千古 ґвень ґу – з незапам’ятних часів, протягом століть, на століття/сторіччя.

一 ї – один, єдиний.

帝 ді – імператор, його Величність.

 

Могила першого та за сумісництвом єдиного імператора світу заклиначів, наприкінці не лишила по собі навіть слова.

Нарешті цей десятирічний фарс скінчився.

Через декілька годин, натовп із високо піднятими факелами, немов вогненний торнадо, увірвався в резиденцію імператора. Проте на них чекав лише пустий палац Вушань, безлюдний пік Сишен і Сюе Мен, що стояв на колінах у Павільйоні Червоного лотоса. Безвідрадно заливаючись горючими сльозами, юнак тримав у руках попіл… Усе, що лишилося від його доброго Вчителя… А сльози все текли й текли по щоках….

Посеред же Пагоди Твеньтянь лежав Мо Вейю, тіло якого вже встигло охолонути.