Розділ 33

Період моєї меланхолії обірвав лист, який принесла змійка. Маленька і біла, Орочімару не міг бути ще очевиднішим.

Послання було дуже коротким, лише час та місце. І я збиралась туди навідатись, але спочатку треба було якось домовитись з Мінато.

Вже наступного дня ми, з Какаші, стояли в кабінеті Хокаґе.

– Саму я тебе не відпущу, – відповідав мені Намікадзе-сама.

Вчора я просила місію в Країні Вітру – мені відмовили. Інші спроби, мого не дуже тонкого натяку, що у мене є справи в пустелі, також були відхилені. А сьогодні, Хокаґе викликав нас з Какаші.

– Сецуко, щось потрібно в Країні Вітру, – протягнув він. – Саму її відпускати небезпечно. Тому, Какаші, ти за нею приглянеш.

Моє обличчя скривилось від розчарування. Зі мною все буде чудово. Нянька мені не потрібна.

Однак, на мої мовчазні сигнали Мінато лише кинув суворий погляд.

– Навіть не думай втекти сама. У Какаші є собаки, вони вистежать тебе, якщо буде потреба.

Від нагадування про собак, перед очима блимнув старий дитячий спогад про гострі пазурі що клацають перед моїм обличчям, а господар ледь встигає відтягнути пса назад. Мої плечі трохи смикнулись, а обличчя перекосило ще сильніше.

– Як скажете Хокаґе-сама, – пробурмотіла я. – Дозвольте йти?

Після його кивка я крутнулась на місці і швидко вийшла з кабінету. Згодом й з будівлі. А далі бігом додому збирати речі і вмовляти котів на чергові махінації. На цей раз, оскільки я трохи поспішала, звичайну схему переносу довелось змінити на дорогий (достатньо дорогий, аби я ледь не заплакала) сувій з системного магазину, який просто «відтягнув» би мене до потрібного місця. Це було значно швидше, і простіше, ніж подвійний перехід між вимірами.

Якщо я відправлю котів в потрібне місце, й відведу Какаші в протилежну сторону, а потім коти мене прикличуть, тоді вдасться виграти собі декілька годин.

Однак знаючи Какаші… Котів доведеться розсилати майже по всій пустелі. Він впертий і дуже вмілий шинобі. Зрозуміти хитрість йому не стане проблемою. Мені б виграти трохи часу, щоб я хоча б змогла визначити чи буде Орочімару співпрацювати.

На наступний день, рівно о восьмій ранку, ми, відправились в дорогу.

Стрибали по деревах, зупинялись, аби поїсти та відпочити, і знову стрибали.

І так весь час, поки ми, нарешті, не дістались до межі між Країнами Вогню та Вітру. Одноманітний ліс нарешті скінчився, попереду були рідкісні дерева та пару десятків кілометрів степу, який плавно переходив в пустелю.

– Перевдягаємось, – коротко наказав Какаші.

Я кивнула і дістала з Рюкзака свій комплект одягу. Шинобі з інших Селищ, особливо без офіційної місії, або хоча б якогось наказу, по типу відстеження нукенінів, ніде не вітались. Тому нам довелось перевдягнутись, аби, у разі чого, видати себе за мандрівників.

Ми замінили форму шинобі Листа на звичайний, не дорогий і трохи потасканий дорожній одяг, накинули на голови капюшони, а на спини дорожні сумки, і пішли пустелею. На цей раз повільно, і приховуючи чакру.

Пейзажі стали досить одноманітні: пісок, рідкі камені, і сильний дратуючий вітер, що кидав в очі піщинки. Єдине чим варто було милуватись – обличчя Какаші без маски. Ось, що було справжньою красою. В ті рідкісні моменти, коли я бачила свого чоловіка без маски, мені здавалось, що і собаки, і кабачки, і риба, коштували того, аби милуватись цим витвором мистецтва. Міг би вже зробити мені подарунок, і ходити без маски хоча б по дому.

Ми витратили ще день на подорож пустелею. На ніч зупинились біля зручно розташованих скель, що створювали непогане укриття від вітру. Першу зміну взяв Какаші, а о другій ночі ми помінялись.

Я сиділа обпершись спиною на скелю і дряпала олівцем лист з вибаченнями, бо коли чоловік прокинеться я вже буду на протилежному краю пустелі.

Інколи, я думала, можливо, варто було б розповісти все комусь, наприклад, Какаші або Шисуі. Вони далеко не слабкі. Скоріш за все, сильніші за мене. Але я боялась. Чого? Я не знала. Можливо зайвих питань. Або їхніх сумнівів. Або того, що вони спробують мені завадити. Або того, що тоді вони теж будуть втягнуті в цей безлад, і наслідуючи мій приклад будуть діяти за моєю спиною.

Багато разів я обмірковувала все це. І щоразу приходила до однієї відповіді: краще було б розповісти. Але знову і знову відкладала це.

Зараз я писала ціле есе. Про те що відбувається, куди я йду, і на що чекаю. Про Орочімару і мою спробу з ним домовитись. І про зошит із сюжетом схований під дощечкою в моїй кімнаті, про всяк випадок. І координати куди я відправляюсь.

Поставивши останню крапку, я скрутила сувій, і поклала його поруч з Какаші. Тепер залишилось лише почекати поки кіт мене викличе.

∞

Раптом, мене схопили.

– І куди ти зібралась?

Я здригнулась і подивилась на джерело звуку. Какаші тримав в одній руці сувій, який я щойно відклала, а в другій моє зап’ястя. Як він підкрався?

– Ти сильно задумалась, – пояснив він, побачивши мій здивований вигляд. – Тож, куди ти зібралась? – повторив він.

– В сувої все написано… – смикнула я рукою. – Може відпустиш?

– Ні. Поки я читатиму ти знову кудись зникнеш.

– Все буде в порядку.

– Ні. – вперся він.

– Відпусти.

– Ні.

– Год…

Раптом я відчула, як мене кудись тягне. Наступної миті нас, з Какаші, викинуло десь серед пісків.

Бляха. Мене щойно призвав один з котів. От тільки, здається, через одного непередбаченого пасажира, мене викинуло десь в іншому місці. В пориві розчарування я видала щось схоже на виття, а потім гепнула кулаком по піску.

– От і треба було тобі за мене чіплятись? – гримнула я на Какаші, який оглядав територію.

– Я зірвав твої плани?

– Звісно що так! От і де ми тепер?

Я озиралась знову і знову, але навколо, скільки сягало око, був лише пісок. Нічого, що б вказувало на наше місце знаходження. Суміш паніки та злості починала кипіти в грудях, я ходила кругами, намагаючись зібрати в кучу думки. Частина мене хотіла побити Какаші за його впертість. Інша частина хотіла його вкусити. Остання – просто хотіла кричати.

Всі плани пішли під три чорти. Ще одного сувою, в потрібного кота, не було. Я поскупилась і тепер плачу за це…

Мені вдалось змусити себе зупинитись і вирівняти дихання. Не час і не місце панікувати. Спочатку треба зрозуміти де я, а потім знайти Орочімару. Не дай боже квест провалиться.

Всі ці закриті гілки сюжету, це неприємно, але можна вирішити. Однак те, що в штраф мені написали «отримання Манґекьо Шарінґана», мене лякало. Кого вони збирались вбити, якщо я облажаюсь?

Мені треба було взяти себе в руки. Хай там як, я не збиралась здаватись.

В пустелі я була вперше, і єдиною моєю надією на швидку подорож були коти. Однак, в мене все ще залишались паперова мапа Країни Вітру, системна мапа та напрямок до місця, де мені треба зустрітись з Орочімару.

Діставши паперову карту, я приклала її до, майже повністю вкритої туманом війни, системної мапи, і мені вдалось визначити наше приблизне місце знаходження. На щастя, нас протащило приблизно пів шляху до цілі.

Ще раз звіривши карти, і оглянувши небо, я рішуче пішла на північний захід. Позаду почулись тихі швидкі кроки Какаші.

∞

POV Какаші

Я слідував за Сецуко, яка була на межі паніки. В руках вона нервово стискала мапу, постійно зиркаючи або на неї або кудись перед собою. Спочатку мені здавалось ніби дівчина дивиться на горизонт, видивляючись якісь орієнтири. Однак чим довше я дивився, тим очевиднішим було те, що вона бачить перед собою щось, чого не видно мені.

Очі Учіхи із неймовірною швидкістю переключались між мапою, горизонтом та чимось, що я не бачив. Напружена статура і швидкий крок змушували мене майже переходити на біг, аби не відставати від нею, а світанкове сонце фарбувало її постать червоним. Лише на секунду мані здалось, що спина дружини залита кров’ю.

– Повертайся в Коноху, – раптово гаркнула вона.

– Вибач, але ні, – якомога м’якше відмовив я, все ще намагаючись відігнати видіння. – Мінато-сама наказав слідкувати за тобою.

– І яка з цього користь?!

З мого ракурсу було важко розгледіти повний вираз Сецуко, але і тієї частинки вистачило, аби зрозуміти, що попереднім викриком вона виплюнула залишки своєї злості, і тепер лише страх залишався в цих напружених плечах.

– Я можу тобі допомогти, щоб ти не задумала, – так само м’яко продовжив я. – Лише скажи, що мені зробити.

– Повертайся, – відповідь майже потонула в тяжкому зітханні. – У мене не достатньо часу аби щось пояснювати.

Часу у нас, дійсно, виявилось недостатньо. Дуже скоро на горизонті з’явились дві дивні фігури. Одна була низька і широка, а інша, навпаки, висока і струнка. Обидві, однак, носили каса та довгі чорні плащі, прикрашені червоними хмарами.

– Краще б ти просто взяв сувій та пішов в Коноху, – пробурмотіла під ніс Сецуко. – Готуйся до бою.

Моє тіло моментально напружилось, а рука рефлекторно потяглась до прихованої кишені зі зброєю.

– Хто вони?

– Той низенький, скоріш за все, Сасорі, ляльковод, нункенін з селища піску. А другого я не знаю. Він носить плащ Акацукі, а отже не нижче А-рангу. Якщо не повноцінний S.

Придивившись, знайомим мені видався саме другий. Като Міцкі. Не дуже відомий, але ефективний вбивця. Тихий і добре вміє сховатись. Довгий час шинобі різних країн намагалась отримати хоча б якусь інформацію про нього. І лише близько року тому, хтось цю інформацію розповсюдив. Почалось все з простих пліток, тож хто саме їх пустив було невідомо. Досі, більшість з них не підтверджені, однак лише тому, що Міцкі працює так само чисто, а зловити його було б задачею неймовірно складною. Однією з чуток, однак, було те, що Като, не дивлячись на свої таланти у вбивчому ремеслі, в бою був досить слабким.

Той, кого Сецуко назвала Сасорі, кардинально відрізнявся від інформації в книзі Бінго. Низький і широкий, він більше походив на якогось згорбленого, тучного чоловіка, а тканина, що закривала більшу частину його обличчя не давала, навіть, приблизно визначити його риси обличчя чи, хоча б, вік.

∞

POV Сецуко

До біса! Тільки цього не вистачало!

Наче мало мені запізнитись на зустріч з Орочімару, так ще й Акацукі. До того ж Сасорі. Щоб їх всіх перекрутило.

Раптом мене вразило розуміння.

– Гей. Хто на твою думку слабкіший?

Какаші скосив на мене око, яке не було прикрите медичною пов’язкою.

– Точно не Сасорі. Той, високий, Като Міцкі. Думаю в прямому зіткненні він слабкіший.

Ким був той Като, я гадки не мала. Але потроху план вимальовувався.

– Оскільки ти його знаєш – він твій.

Тепер в оці чоловіка бурлило незадоволення. Якщо він сподівався взяти на себе сильнішого, я маю його розчарувати.

– Хіба не краще, якщо я виступлю проти сильнішого? – на мою скептично підняту брову він пояснив. – В мене більше досвіду, я знаю більше технік, в мене буде більше шансів проти Сасорі, ніж у тебе.

На це в мене вирвався саркастичний смішок.

– Я про Като і слова не чула. А от про Сасорі знаю більш ніж достатньо, –пару секунд я обдумувала, і продовжила. – Вб’ємо їх швидко.

Хатаке лише незадоволено піджав губи, але мовчки погодився. Розтягувати бій з Акацукі? Ні, дякую. У мене не достатньо сил для цього. І ми пішли далі, роблячи вигляд, що не збираємось вбити чоловіків, що наближались до нас.

Напевно, через напруження, час тягнувся так довго, що здалось пройшло не менше ніж пів години, перш ніж наблизились. Насправді ж, не пройшло декількох хвилин. Нарешті, ми зрівнялись, всі четверо робили вигляд ніби просто проходимо повз.

І мов по команді, всі разом ринулись в атаку.

Я, прискорена блискавкою, зі всієї сили вдарила кулаком в спину маріонетки Сасорі. Какаші, з кунаєм кинувся на Като, який збирався поцілити мені в спину своїми кинджалами.

Хвіст ляльковода якраз збирався дотягнутись до Хатаке, коли мій кулак досяг цілі та розтрощив спину ляльки в якій той ховався.

Кунай мого чоловіка засвітився і гучно затріщав від Чідорі, сформованого навколо нього, а в наступну секунду пробив, так зручно підставлене під удар тіло Като Міцкі. Він тільки і зміг видати короткий «ах», перш ніж дірка в грудях зробила свою справу і він помер.

Я теж не відставала. С коротким криком болю, мені вдалось використати Чідорі Нагаши достатньо сильно та щільно, аби потоки блискавок підсмажили той блок, що заміняв Сасорі серце.

М’язи в моїх кінцівках хаотично скорочувались, від блискавок, що мене зачепили, посилаючи хвилі болю. Я тільки і змогла, що впасти на бік, періодично скрикуючи від пекучого відчуття, яке бігало по нервах. Саме тоді, крізь агонію, я почула тихий шиплячий голос. Мені навіть здалось, що в ньому було трохи занепокоєння.

– Це було чудове видовище, маленька нахабо. От тільки тобі б тепер вижити. Ми ж не хочемо щоб ти не виконала свою частину угоди, чи не так?

Я ледь розгледіла схвильовані обличчя Какаші, та Орочімару, що схилились над моїм, перш ніж перед очима все потемніло.

______________________________________________________________

Каса – традиційна японська грибоподібна або конусоподібна шапка, призначена для захисту голови від дощу, снігу і прямого сонячного проміння.