Розділ 35

POV Мінато

Ситуація була напружена.

На вулиці вже було темно. В кімнаті, навпаки, лампи освітлювали майже кожен куточок, але атмосфера ставала лише похмурішою, з кожною хвилиною. Учіха Сецуко, винуватиця цього, сиділа навпроти мене. Вона вперто дивилась тільки на темне небо за вікном, а на обличчі ясно читалось бажання в нього вийти.

Я намагався придумати, як підступитись до дівчини, не спровокувавши в неї чергову спробу втечі. На цей раз остаточної. Але хіба чесність не найкращий вибір?

– Це ти прислала мені записник із майбутнім.

Твердження, не питання.

Вираз обличчя Сецуко зовсім спотворився. Від «я не хочу бути тут» до «Бляха, що тепер робити? Треба терміново звалювати. Бажано на інший кінець континенту». Ще з хвилину, в неї сіпались то брова, то око, то щоки. Стиснуті губи затряслись, і вона, нарешті, заговорила.

– Почерк?

Я кивнув. Важко було не помітити. Хоча він і мінявся, поки вона росла і вчилась, врешті решт, залишився досить впізнаваним. Судячи з того, як вона скривилась, то сама зрозуміла, що писати своїм почерком, досить дурний вчинок.

Я обвів поглядом кабінет в нашому, з Кушиною, домі. Зручний стіл і стілець з темного дерева. Світлі стіни, на них полиці з книжками і документами.  М’який килим. Два крісла, на яких ми зараз сиділи. Нічого особливого, але як на мене дуже затишно.

Сецуко вперто дивилась тільки у вікно, зовсім ігноруючи все інше в кімнаті, включно зі мною.

– І що тепер?

Голос її був втомлений. Мені це теж було неприємно. Вся ця ситуація загалом.

Сецуко завжди була білою вороною. Куди б не пішла, вона випирала, наче великий палець, і навіть не намагалась щось з цим зробити.

Але потім, стався той випадок з втечею і Данзо. Це стало початком справжньої катастрофи. По хорошому, я мав би її судити вже за це, але пожалів, і залишив як є.

Даремно.

Спочатку тільки клони, потім вона сама зникала невідомо куди. Ненадовго, та й через бар’єр навколо Конохи вона не проходила. А потім, цей ось похід в пустелю.

Я пішов їй на зустріч. Знаючи, що вона має знання про майбутнє, мені здалось непоганою ідеєю дати їй робити те, що Сецуко хоче, але для нагляду і страховки приставити до неї Какаші. Я, однак, не очікував, що вона вирішить втекти від нього.

О… Яким злим я був, коли отримав повідомлення від Какаші: Орочімару, Сецуко на межі смерті, два мертвих Акацукі. Я розривався між злістю та страхом.

Друге повідомлення заспокоїло мене, але також переконало мене звернутись до Сецуко напряму. Я не міг допустити її смерті. А вона таким темпом, рано чи пізно, помре.

Вмовити її співпрацювати, здалось мені найкращим варіантом. З огляду на те, як вона не розуміє своє положення в системи шинобі і загалом всієї системи, перемовини здались мені кращим вибором, ніж накази. Вона б знову втекла.

– Я розумію, чому ти це робиш, – запевнив я її. – Ти хочеш змінити майбутнє. Але чи не думала ти, що якщо ми об’єднаємось, ефективності буде більше?

Сецуко тцикнула і, нарешті, подивилась на мене. Обличчя її було похмурим, а від поваги, яку вона демонструвала в кабінеті Хокаґе, не залишилось ні краплі.

– Думаєте я не знаю цього? Але, ефективність зникне, як тільки ви почнете ставити питання, на які я не можу відповісти. Ви будете вимагати відповіді, я не зможу вам відповісти, і я знову буду працювати одна, – вона зітхнула. – Можливо, мені варто прямо зараз стати нукеніном і ми на цьому закінчимо?

Її похмурість змінилась втомою.

– А якщо питань не буде? Якщо я прийму будь яке твоє «не можу сказати»?

Сецуко окинула мене поглядом, в якому читались її сумніви.

– Навіть якщо доведеться працювати з Орочімару, а я не зможу пояснити чому?

Мені довелось прикласти багато зусиль, щоб не скривитись. Жахливішого союзника вона обрати не могла.

– Якщо це необхідно…

– На жаль, так.

– Добре. Домовились, я не наполягаю на відповідях, які ти не хочеш давати, а ти починаєш співпрацювати зі мною.

– Поки ви не порушите цей договір, – фиркнула вона.

– Але попереджаю: якщо ти ще раз самовільно залишиш селище – я буду змушений відправити тебе під трибунал.

Вона серйозно кивнула.

∞

POV Сецуко

– Це все.

Мінато хвилину сидів мовчки, задумливо черкаючи щось на папері. Останні пів години, я пояснювала йому схему, яку придумала для виконання його завдання. На її створення в мене пішов місяць. І я нею пишалась.

Буквально весь місяць, вся моя увага була прикута до цього завдання. Ні до чого іншого. Навіть не до дітей і сім’ї, яких я старанно уникала.

– Тоді через тиждень, ми введемо нову програму практики. Якщо це все – ти вільна.

Я вклонилась, і вийшла з кабінету.

Місяць тому, у нас з Мінато сталась розмова, під час якої ми дійшли згоди про співпрацю. Останнім пунктом нашої розмови, стала можливість підсилення місцевих шинобі за рахунок підземель.

Так. Схема про яку йшлось, це те що дало б можливість НПС качатись в данжах без мене, і постійної покупки «обмеженої системи».

Було важко і заплутано, але я вирішила цю проблему, ще в перший тиждень. Справжня причина такої довгої затримки була в тому, що я намагалась придумати, як мені отримати всі ті ресурси та здобич, які я б профукала поки НПС зачищають данжі без мене.

Але мені вдалось. Частина все одно втрачалась, бо безкоштовно качати НПС не вдавалось, але решта здобичі попадала в спеціальний сундук.

Для ресурсів, мені довелось найняти спеціальні «команди збору». Корисна, але дорога штука. Добре, що Системний магазин був по суті майстернею, де я могла створити щось своє, навіть якщо це б коштувало величезну суму. Тож, мені вдалось досягти всього чого хотіла. Навіть крізь сльози (жадібності).

Але я була впевнена, що це окупиться.

«Команди збору» з’являлись, коли НПС виходили з підземелля, чи поверху, і збирали всі ресурси, поки данж не оновиться. Для цього, до речі, довелось змінити налаштування, щоб монстри оновлювались лише за командою.

Це сильно знизило швидкість прокачки, і тоді, я вирішила зробити більше підземель.

На практиці ж, цього виявилось забагато.

Я чомусь думала, що решта шинобі можуть проводити стільки часу в підземеллі як і я. Але, здається, один-два підземелля в день їм було більш ніж достатньо, а деяким забагато.

Один лише Майто Ґай, зі своєю командою (не за їх бажанням), проходили до десяти підземель в день. А знесилений вигляд його учнів, вводив мене в ступор. Невже це дійсно так важко? Це ж просто ґрінд. Як на мене, краще, аніж збирати якусь траву, або бігати по порученням типу «принеси-подай» (чим я була змушена займатись для відновлення міста, яке відвоювала у тіней… мені дійсно варта придумати йому назву). Чого всім місцевим так важко проходити підземелля, я гадки не маю.

Майто, був одним з перших, хто погодився увійти в підземелля. Йому це сподобалось, і він притягнув всю команду. Коли проєкт було закінчено, єдине, що заважало йому проходити підземелля постійно, був наказ Хокаґе – не більше десять походів на день.

Тож, не дивно, що вся команда різко зросла в силі.

Хаку, Сай та Шин на мене сильно образились, коли я заборонила їм брати участь в «проєкті».

– Без нагляду я вас туди не пущу.

Вони звісно сперечались, але ні – це ні.

Принаймні, так було поки вони нарешті не випустились кілька місяців по тому. Доступ до підземель відкривається генінам, лише після дозволу їхнього Джоніна-капітана, і тільки після невеликого іспиту, щоб бути впевненими, що у дітей достатньо навичок для виживання. Тож, подальший дозвіл вони отримають лише від свого капітана.

Їх капітаном став якийсь незнайомий мені джонін. Але, по словам Какаші, чоловік був хорошим наставником, тож я йому повірила.

Хатаке, до речі, теж нагрузили командою. Наруто, Саске та Сакура. Все по канону. Він такому звісно не зрадів. Завив, майже як його нінкени, коли дізнався, що його назначать капітаном команди генінів. А я, трохи злорадно хіхікала, бо Мінато заявив, що мене неможна підпускати до дітей. У Какаші на обличчі (навіть крізь маску) читалось «а мене що можна?», але його проігнорували.

Тож тепер, мій чоловік, і діти (коли я стала вважати їх своїми?) досить часто зникав на місіях рангу D. А я, продовжувала свої рутинні заняття. Проходила поверхи, виконувала нудні квести від НПС в Вежі, потроху відбудовувала місто, піднімала рівні, слідкувала за «проєктом». Нічого нового.

Аж поки Какаші не повідомив, що вони мають піти на місію в Країну Хвиль. Відвести туди Тазуну, мостобудівельника, і захистити його.

Були б там прості бандити, які йому погрожували, то одна справа. Але відпустити команду «зелених» генінів, навіть разом з самим Шарінґаном Какаші, на зустріч кільком шинобі-відступникам?

Серце моє зупинилось на секунду. Зараз, коли Хаку не було із Забузою, хто знає що станеться?

Тож, я хутко збігала до Хокаґе за дозволом, і на наступний ранок причаїлась за воротами селища.

Чесно кажучи, я досить часто проводила час із Наруто та Саске, коли блондин приходив в гості до друга. І мені, звісно, ж відомо, що ці двоє ніколи не бувають тихими, поки разом. Але, я чесно не бачила їх в обставинах коли дорослі майже не мають над ними контролю. Поруч завжди була хоча б Мікото, а її було важко не слухати. Це мало наслідки. А от Какаші, ці двоє не сприймали як авторитет взагалі. Певно, через його дещо ледачу і розслаблену поведінку. Навіть їхні тренування були зовсім легкі. Ніякого порівняння з Майто Ґаєм, або Шином, Саєм та Хаку.

З чим це пов’язано, я гадки не маю. Те, що брати учнів він не хотів, це зрозуміло. Але чому не приділити більше уваги тренуванням ніж місіям D рангу?

Але не мені це вирішувати. Він вчитель, то нехай вчить як хоче.

Тож, під командуванням Какаші, хлопці були досить розслаблені, і субординації притримувались слабко. Істерики Наруто, я чула навіть за 50 метрів від них.

Здається єдине, що змусило хлопців припинити їхні дружні суперечки-спаринги, це місія за межами селища.

Дорога була довга і нудна. Команда Какаші ще навіть не вміла стрибати по деревам, і до того ж їм довелось охороняти Тазуну, і через те йти пішки. От за що, я ненавиділа місії по охороні. Була на парочці таких, ледь не збожеволіла, поки тяглись до місця призначення.

Аж раптом посеред дороги я помітила калюжу.

Вона з’явилась просто нізвідки.

Дощу не було вже кілька тижнів, і сонечко палило відчутно. Досить очевидна засідка. Для нас з Какаші, а не для «зелених» генінів.

І тут мене зацікавило: чому ці два найманця-вбивці-дурбецала, не могли сховатись в струмочку який ми пройшли метрів чотириста тому? Обов’язково перетворюватись на калюжу? Чи боялись що їх знесе течією?

Очікувано, з калюжі вистрибнули два «генія маскування», і «вбили» Какаші.

Далі, найманці-маскувальники переключились на Наруто, правильно вичисливши в команді найвразливішого.

Зазвичай голосний і активних хлопець застиг на місці, переляканий і розгублений. Перші місії вони такі. Особливо, коли немає повноцінних бойових тренувань.

Саске однак не розгубився. Хоча він і не був свідком різанини свого клану як в каноні, але я йому спуску не давала. Одного разу бідна, наївна дитина, попросила мене потренувати його, адже Ітачі постійно зайнятий. Те, що я йому влаштувала під виглядом тренування, було схоже на дике полювання, де йому відводилась роль здобичі, а мені – мисливця. Це продовжувалось трохи більше місяця, адже на початку, я, так би мовити, взяла хлопця на слабо, мовляв «для такої малечі надто важко, от брат би твій потягнув, а ти навряд чи зможеш». Ганяла його по всьому тренувальному майданчику до повного виснаження, атакуючи з усіх сторін. А в кінці кожного тренування завжди хвалила. Бо навіть Ітачі здався досить швидко. Все таки у старшого брата впертості трохи менше ніж у молодшого.

Тренування були важкі і стресові, але принаймні швидкість реакції в екстрених ситуаціях у хлопця була стабільно високою.

От і зараз, Саске досить швидко заблокував атаку найманців, і захистив Наруто.

Тоді, два дундуки переключились на свою головну ціль – Тазуну.

Тут прокинулась Сакура, і закрила собою мостобудівника. Спроба була відчайдушною і завчасно приречена на невдачу. Дівчинка ледь доставала маківкою до по плеча чоловіка, та ще й вужча за нього ледь не вдвічі. Не кажучи вже про її сковані страхом рухи.

Але плюс бал їй за старання.

Потім, перед нею стрибнув Саске, і я ледь не зробила фейспалм. Шо за дурна стратегія? Чому не вдарити найманців в спину? Чому треба зустрічати двох досвідчених, хоча і трохи дурнуватих ніндзя, лоб в лоб?

На щастя Какаші з’явився вчасно.

– Вибач, що не врятував тебе одразу, Наруто. Сподіваюсь тебе не поранено. Але я і не думав що ти завмреш, як соляний стовп, – сказав Какаші і почапав перевіряти Тазуну і решту команди, міцно затиснувши непритомних ніндзя під пахвами. – А ти молодець Саске, спритно. І Сакура теж.

Коли Хатаке заговорив про отруту, внутрішнє самокопання Наруто перейшло в страх.

Більше чекати я не стала.

Зістрибнувши з гілки, на якій ховалась, я попрямувала до єдиного пораненого.

– Давай руку.

Молодий Намікадзе автоматично протягнув мені поранену кінцівку.

– І до всього, пане Тазуна, є розмова.

Поки я лікувала Наруто, Какаші розмовляв із Тазуною. Якщо це можна назвати розмовою.

– У замовлені ви попросили стандартну охорону від грабіжників та піратів. Мене не повідомили, що по вашому сліду йдуть шинобі. Це місія як мінімум категорії B. Ми мали лише супроводжувати вас до місця призначення, і оберігати, до закінчення будівництва мосту. Якби було відомо, що за вами стежать ніндзя, ця місія коштувала б дорожче, і потребувала б послуг більш досвідчених людей. Я впевнений, що у вас були причини, але брехня у такій ситуації, наражає усіх нас на небезпеку. Ми можемо навіть відмовитися.

Какаші говорив цілком правильні речі. Тазуна теж це розумів, і його обличчя ставало дедалі похмурішим. Вина і відчай чітко виднілись в його очах.

– Але ж ми ще не готові до цієї місії, давайте повернемось додому. Та й Наруто варто відвести в лікарню.

А я тут нащо, дівчинко? Але нехай. Краще якщо з отрутою матиме справу більш досвідчена людина.

– Так, думаю Сакура має рацію. Краще відвести Наруто до лікаря, який має досвід отрутами більше ніж в мене, – погодилась я.

Першу допомогу я надала. Але отрути – це не моє. Важко визначити, важко впоратись. Ризикувати здоров’ям і життям Наруто я не хотіла.

Обличчя хлопця спотворилось від суміші злості і впертості. І він зробив щось дурне і зовсім не обов’язкове, ввігнав кунай собі в руку. Точніше в рану.

Так, випустити кров було б непоганим рішенням. Але це до того як я вивела отруту з організму хлопця, а не після. Тепер він просто стікав кров’ю. І це, я сподіваюсь, якщо не покалічив щось що б я, або Дев’ятихвостий, не змогли б виправити.

– Я захищу старого! З цим болем в моїй руці я присягаюсь, що ніколи не відступлю! – процідив крізь зуби Наруто.

Дурне дитя.

Хоча в цьому світі, хлопець і не був вигнанцем в селищі, він все ще залишався бунтівником. З невгамовним характером, непосидючий, переповнений енергією. От який він був. І вчитись, особливо теорію, йому не дуже вдавалось.

Тож він мав репутацію бешкетника і двійочника, в той час як всі вчителя хотіли бачити в ньому сина двох талановитих шинобі, такого собі генія, який би всі техніки вивчав з першої спроби.

Дурість.

Наруто один в один схожий на матір. Кушина така ж буйна. Всі ж інші, вперто хотіли бачити копію Мінато. А хлопцю лише потрібен час і практичний досвід. Це, однак, нікого не хвилювало.

Тож не дивлячись на зміну обставин, Наруто все ще був задушений думкою суспільства. От і зараз. Хоча Какаші лише підсумував дії генінів (хоча і досить грубо), Наруто вже сприйняв це як критику. А тепер всадив собі ножа в руку. Щоб комусь щось довести. Зокрема собі самому.

Треба буде доповісти Мінато про це. Не добре залишати дитину в такому емоційному стані.

– Чудова спроба Наруто, але тепер ти можеш померти від втрати крові, – повідомила я.

Хлопець одразу зблід і запанікував.

– Давай руку.

Мені простягнули поранену кінцівку. Рана досить швидко загоювалась і без мого втручання, але я все одно обробила рану і замотала. Дев’ятихвостий, чудово піклується про збереження робочого стану свого Джінчурікі, хвилюватись мені не варто.