Розділ перший

Це сталося  о полудні, коли я вийшов на подвір’я свого будинку попестити кота, який забрів на мою територію. Вони іноді сюди забігали, і я ніколи не втрачав можливості повзаємодіяти з ними. Тим паче, що це єдині створіння, які мене бачили. Це гріло мою душу. Але мені завжди хотілось віддячити їм за це тепло чимось смачненьким, але я просто фізично не міг цього зробити.

Так от, того ранку на подвір‘я під’їхав синій мінівен і припаркувався на парковці. Давно там не стояло жодного автомобіля. Останній раз я бачив таке після моїх поминок. Мій батько склав всі речі в фургон і вони з мамою назавжди покинули цей будинок і залишили мене загнивати тут самого.

Першим вийшов з автомобіля чоловік середнього віку в окулярах і вже трішки з залисиною. Він підійшов до пасажирського сидіння, відкрив дверцята та допоміг вийти тендітній жіночці його віку (хоча, може і молодше на пару років) з котом на руках, який в ту ж секунду захотів вистрибнути на газон з її рук.

— Тихіше, тихіше, Кальцифер, зараз я знайду повідок і відпущу тебе побігати. Ще не вистачало, щоб ти кудись чкурнув, і ми тебе загубили в перший же день.

– Мамо, господи,  ви коли-небудь мене випустите, я вже втомився дихати цими машинними газами. “Іноді мені здається, ніби ви кота більше любите, аніж мене,” – відізвався голос з машини.

Кіт на такий коментар тільки ще більше зашипів і стрибнув на газон, на щастя, вже прив‘язаний до повідця.

– Добре, добре, Кальцифєр, ідемо прогулятись кругом дому.

“Ну от про що я і говорив, в цій сім’ї мене всі ігнорують, ніби я не ваш син, а привид,” – сказав хлопчина вилазячи з заднього сидіння.

І тут я побачив цього буркуна. Він невисокого зросту , худий, але доволі непогано складений. Через чорну футболку без рукавів видно було підкачані плечі. Коли він повністю вийшов з машини , я зміг добре роздивитись його лице і не зміг стримати посмішки( як добре, що мене ніхто не бачить). Я думав, що такий буркун буде з суворим обличчям , але коли я побачив ці щічки і милі сяючі очі, я вкотре зрозумів, що зовнішність не завжди збігається з характером. Він мені нагадав якусь милу маленьку тваринку, але я не міг згадати, яку.

– Не верзи дурниць Хане, просто мама знає, що ти дорослий і самостійний хлопець, а за Кальцифером потрібно пильно слідкувати.

– Ладно, на цей раз виправдалися. І то тільки тому, що це, здається, перший раз, коли ви назвали мене дорослим.

“Ей, чого ви там телитесь,”– відізвалась жіночка.

– Ми з Кальцифером встигли вже кругом будинка обійти і збираємось заходити в дім. Візьміть коробки  і  несіть їх в середину.

Вона взяла кота на руки, витягнула ключ і граційно, без жодних труднощів, відімкнула двері.

– Ну от про що я і говорив , комусь коробки, а когось на руках в хату заносять.

– Ханні, та перестань ревнувати, якщо я змирився з цим котом, то і ти вже повинен.

Ти ж знаєш, як мама його любить.

– Ооо так, знаю – більше, ніж нас з тобою разом взятих.

– Ханні!

– Та все, все, пішли.

Вони взяли пару коробок з багажника і пішли в дім. Я вирішив піти за ними до свого будинку. Хоча щось мені підказувало, що він вже не зовсім мій, і спокою в цьому домі більше не буде. Але, хоча б в мене буде товариш. Ну що, Кальцифер, ти готовий до того, що я буду тебе часто тіскати?

Я зайшов у будинок, де чоловіки вже поставили коробки та вирішили оглянути будинок.

“Я хочу кімнату на другому поверсі!”– прокричав підліток і побіг підійматись сходами.

– Вибирай, яку захочеш, любий, навіщо ж так кричати. В домі багато кімнат.

Але хлопець вже не чув і швидко підіймався на другий поверх.

Я пішов за ним, молячись, щоб зі всіх кімнат другого поверху він вибрав не мою. Але вдача була не на моєму боці. Він одразу ж обминув всі інші кімнати і побіг прямісінько до моєї. Не встиг я прослідкувати поглядом, як він вже завалився на моє ліжко.

– Ох, ну матрас міг бути й зручнішим, але згодиться.

– В сенсі зручнішим? Не подобається, то вали в іншу кімнату – ти їх навіть не подивився.

“Яка ж нахальна дитина тепер буде порядкувати в моїй кімнаті,”- подумав я.

Не встиг я і оком моргнути, як він вже, як та білка, шарудів по моїй колекції дисків з музикою. Ооо! Я зрозумів, на кого він мені схожий, на нахабну білку, яка завжди лізе не в своє діло. Але, з іншого боку,  білки бувають милі. Але не ця білка – ця була смертельно дратуюча.

Я вирішив пильніше придивитись, що ця білка зібралась робити з моєю дорогоцінною колекцією дисків. Хлопець дуже довго вдивлявся на них та шарудів ними, як та білка в дуплі, перебираючи свої запаси на зиму. Потім дістав якийсь диск, та одразу ж поклав його в магнітофон.

Я й не знав, що підлітки зараз так вправно пораються з ним. Коли я сказав однокласникам, що слухаю музику на магнітофоні вони сказали, що я схожий на старого діда (ніби діди бувають не старими).

Коли я роздумував над темою сучасних підлітків, пролунала мелодія . І, звісно, я впізнав її з перших нот. Це була моя улюблена пісня (yuuri-betelgeuse), якщо можна назвати улюбленою пісню, яка вибивала повітря з легень і кожен раз змушувала плакати від розуміння того, що в мене ніколи не буде такого почуття, як у ліричного героя композиції.

Поки я занурювався в свої спогади, це білчення вилізло з ногами  на поличку біля магнітофона і сіло там в кутку, обійнявши коліна руками. На якийсь момент, поки грала пісня ми двоє не рухались. Він так і сидів, нахиливши голову донизу й примостивши її на своїх колінах. А я стояв навпроти і насолоджувався тим, що можу вперше за рік чи, може більше вже (я не вів рахунок, скільки я вже тут), прослухати музику, яка мені подобається. Але пісня завершилась і я глянув на хлопця, в надії побачити, що хоч комусь сподобалась моя музика. Але коли я перевів погляд на нього, він підвів на мене очі, в яких блистіли сльози. Чомусь в цей момент мене ніби пронизала блискавка. У привидів бігають мурашки по шкірі? Можливо ні, але я готовий заприсягтися, що я їх відчув.

Я й не помітив, як на другий поверх піднялась жіночка і завернула за поріг моєї кімнати.

– Я бачу, ти вже визначився з кімнатою.

Хлопець моментально і сором’язливо змахнув рукою сльози.

– А так… Визначився.

– А ти інші кімнати дивився? Там є значно просторіші та роскішніші кімнати.

– Мені подобається ця.

– Ну добре, добре, це твій вибір. Рада, що тобі подобається.

⁃ Тільки можна матрац змінити – занадто він не зручний, так ще й скрипить.

От нахабна білка, Боже, чим йому так мій матрац не вгодив? Білки взагалі в дуплі повині спати. А  в тебе аж цілий матрац є.

– Хоча знаєш, мам, залиш, щось в ньому є, може й звикну, не на дереві прийдеться спати і то добре .

Він мої думки прочитав, чи що це було?

–  Добре, як ти забажаєш, синку. А тепер вставай, і допоможи батьку на подвір‘ї з коробками. А потім сходите з ним до магазину – потрібно продукти до вечері купити.

– Ну, маааа. Я  втомився, не хочу ще й в магазин йти, може просто замовимо піцу?

– Не мамкай, ти ж знаєш, що в нас традиція кожної неділі вечеряти каррі. Давай не будемо руйнувати єдину традицію, що в нас залишилась. Тому ніякої піци.

– Ага.

– Та й подивись на це з іншої сторони: тобі ж потрібно знати, де знаходиться магазин, щоб  потім бігати  за всякими шкідливими закусками, які ти продовжуєш їсти.

– Та все, я зрозумів, що моя думка не враховується, і я в будь-якому випадку йду в той чортів магазин.

– Ханні, не драматизуй.

– Ага.

І вони вийшли з кімнати, полишаючи мене, ніби прибитого цвяхами до підлоги, з думками про те, що відбулось зі мною пару хвилин тому.