Продумані місії

– Ну ж бо, Мінхо давай, всі чекають. – Промовив Хван з великою дозою злості в голосі, яка замітно вже не може стриматися.

 

Думки Мінхо тоді були наче в полоні. Клубок ниток який не можливо розмотати, так можна було описати його стан зараз. Очі бігали по всім куткам цього місця, то на темні моторошні дерева, то на кущі на яких вже були видні маленькі ягоди нікому назву їх не відома. І це лише тільки не дивитися в очі неначе як в звіра, Хвана. Спокій всіма руками і ногами намагався втриматися в середині молодого Лі. Лице вимальовувало задумливість, але очі так і кричали, що він заплутався і не знає що йому робити в такій ситуації. З середини неначе пробігли комахи по всьому тілу. Але пробувши в такому стані, він нарешті зібрався з думками, вирішивши вигадати хотя б щось.

 

– А ну…я колись в дитинстві…я вчительці запропонував провести…ніч. – Промовив Мінхо з невеликою награною  посмішкою.

 

Раптом як всі зірвалися сміхом. Гучні звуки сміху хлопців пролунали на всю місцевість. Кожен сміх, особливо Чанбіна, який реготав більше всіх, чули тихі дерева які здавалось давненько не чули такого сміху, кущі листя яких розвіювались від вітру, зелена трава яку було так погано видно, але це не значило, що її немає, небо яке було покрите на той час різними за розміром зірками, але найкраще, що тоді було це місяць. Мінхо видихнув з полегшення, здається що всі повірили і це не могло не радувати. Нарешті в середині все заспокоїлось. Зараз би добре підійшла фраза “як камінь з душі”. Так напевно ця фраза саме більше влучила б в точку прям в цей момент.Очі зненацька подивились на Хьонджін, обличчя вже було більш спокійне, але все одно відчувалась ця атмосфера роздратованості.Було добре бачити, як вена з шиї пропала, а його пальці більше не сіпались. Але все одно відчувалась, що він своїм поглядом хоче сказати “а краще щось не можна було придумати?”. Мінхо, що б не викликати ніяких підозр відвів погляд десь в сторону будиночків, де в деяких вікнах горіло тьмяне світло від староватих лампочок, які як здавалось скоро перегорять. Але також всі ці застароваті будиночки освітлювали фанарі, їх як ніби зняли з Парижських вулиць і поставили туди. Було б краще я би на них не була ця жахлива червона фарба, яка вже давно була нанесена на них.

 

– Гей, Хьонджін чому ти такий роздратований? – Запитав Лікс, завершивши сміятися до болю в животі.

 

Ці слова наче визволили Хвана з кайдан злості і дратування. Він повільно повернув голову до того. Поки він це робив то змінював свій вираз на більш сумний.

 

– Ой Лікс…мені так погано…я згадав як моя бабуся померла, але якщо б лікарі приїхали вчасно то все б було б добре. – Промовив Хван з сумною ноткою в голосі.

 

Очі Фелікса відразу наповнились жалем, але була і іскра сумління, він це добре приховав, тому Хван наврядчи це побачить. Лікс взяв того за руку і накрив другою. Великий палець ніжно гладив шкіру Хьонджіна. Від чого той відразу змінив свій сумний вигляд, на обличчі з’явилась ніжна та невилика посмішка.

 

– Не переймайся, все добре, рано чи пізно вона б сама померла…

 

Хван повільно кивав головою, поки той намагався втішити його, невинними та милими втіхами.

 

– Нічого…я вже змирився, тільки недавно, так про це задумався і злість полонила моє серце. Але побачивши тебе Лікс, моє серце наповнилось лише тобою, не давши злим думкам заполонити мене.

 

Говоривши ці слова Хван нахилив голову трохи в бік. Рука впала на зону свого серця, легко зжала чисто чорну зіпку, яка була на ньому. Почувши Ці слова Лікс трохи за соромився, навіть виднівся невеликі рум’янець який освітлювало вогнище з невеликими іскрами,  тріскавшими дровати, які деколи підкидав вожатий Чан.

 

– Ти-ти вже задовбав! майстер красноречивих фразочок! Нічого, що тут люди?– Промовив Лікс, відвівши погляд на зону затоптаної від чіїхось слідів ніг.

 

Здавалось всім було все одно. Кожен спілкувався між собою навстіж забувшись, про гру. На обличчі Хвана розплилась уже не ніжна посмішка, а більш хитра як та лисиця яка скоріше всього могла і проживати в цьому лісі. Хоча ні, не скоріше всього, а точно. Він повільно нахилився до вуха Лікса. Подих оппікав ніжне, як то пірья вухо.

 

– А? так діло тільки в людях? – Промовив Хван шопотом.

 

Коли він почув ці слова, його серце пропустило один удар. Червоні щоки стали більш червоними. Було так забавно, поскільки Лікса дуже легко змусити заніяковити. Транс Фелікс довго не тривав лише кілька секунд, а може і декілька хвилин. Скоріше всього хвилин. Серце прискорювалося і це його змусювало відчувати посіпування в оці та нервозним різким рухам. Чому це відбувається, чорт його візьми?! Міг промовляти Лікс це у себе в голові. Руки впали на плечі Хвана і намагались відштовхнути його.

 

– Так! Ти обіцяв бути просто друзями! – Промовив Лікс не хотівши вірити і миритися з тим, що його серце так швидко билось.

 

Хван закотив очі з трохи розчарованим виглядом. Коли він нарешті повернувся в зону де той може бачити його, обличчя розчарування відразу кудись зникло і в чергу він засміявся тихо, майже без звучно. Руки піднялись догори, так як піднімають руки приступники перед поліцейськими.

 

– Не переймайся Лікс. Просто хотілось пожартувати над тобою.

 

– Погані в тебе шутки.

 

Лікс піднявся з твердого та колючого як їжак дерева, він направився до свого будиночку, нічого не сказавши нікому, навіть своїм друзям які на той час були там присутні.

 

– Гей, Фелікс! Ти куди? – Викрикнув Джисон також піднімаючись,  почавши бігти по затоптаній та не рівній стежці до свого друга.

 

Чонін мовчки підірвався та побіг. Для нього це був навіть плюс, поскільки сидіти йому там не дуже і хотілося. Всі інші просто дивилися на них з Квадратними очима і не розуміли, що взагалі відбувається. Хоча ні, лише Син Мін був байдужий до цього і лише закотив очі, як і всю цю посиділку, просто продовжував малювати різні квіточки з зірочки на піску, дряхлою та ледве не зломаною палочкою.

 

На вулиці стояла вже глибока ніч, зірки сяяли яскравіше ніж у вечері, а місяць стояв уже у іншому місті та ясно світив своїм сяйвом всю місцевість табору та казкового лісу. Невже це не чарівно? Так, так можливо це звичайна подія, яка відбувається кожен день. Але якщо придивитися на всі ці зорі місяць, мала та велика ведмедиця, то вже дивує те, що такі звичайні речі можуть здаватися казковими. І це працює зі всім, потрібно лише вглядітися.

 

Весь табір був мовчазний. Звичайно зараз же всі спали по своїх будиночках, а вогнище яке горіло ясним вогнем затухше. Лише Лікс та Хан не замикали очі. Вони дивились в потолок який був покритий звичайними досками та покритий ужа до біса старим лаком. З одним одним вони не спілкувались. Та що тут казати? Вони навіть не знали, що обидва не сплять. В кімнаті чулись лише звуки храпу Чоніна, який так за сьогодні втомився, що відразу впав у ліжко та заснув. Але раптово почувся пчих Джисона.

 

– Не спишь? – Запитав Лікс лежачи на спині та склавши на животі руки, лише деколи перебираючи пальцями.

 

– Неа…а-а ти?

 

– Також, про що думаєшь?

 

– Та дивно, що коли у Мінхо спитали його найпотаємнішу таємницю, він так занервував і намагався це приховати…

 

– У мене теж саме. Очі не можу закрити від цього. А ти бачив як на нього Хьонджін подивився?

 

– Так, мене це бентежить, таке відчуття, що вони точно хочуть щось приховати. Хьонджін тобі щось сказав після того? – Запитав Джисон, повільно повертаючись тілом до ліжка Фелікса.

 

– сказав, що так роздратувався, тому що згадав як померла його бабуся і якщо б не лікарі вона б жила. Але тоді чому він так влупився на Мінхо коли йому задали питання? Дивно.

 

– Тепер сумнівів немає…вони точно у двох щось приховують. Чорт.

 

– Що робити будешь? – Запитав Лікс.

 

– В якому сенсі я? А раптом там Хьонджін проти тебе щось строє?

 

Лікс трохи прижмурив очі та упав невеликий транс своїх думок. Але тривав він не довго.

 

– Ладно…в мене є ідея. – Сказав Лікс.

 

– Яка? розказуй бігом!

 

– Короче…ми зустрінемося з ними по різно і скажемо, що не віремо цій маячні яку вони понарозказували. Якщо Мінхо скаже знову якусь маячню, а Хьонджін теж якусь маячню тільки іншу. То вони точно щось задумали стосуючись нас.

 

– А це ідея! Так, давай так і зробимо! Я поговорю з Мінхошою, а ти з Хьонджіном.

 

–Ага, тільки дивись не цей во там з ним, а то я тебе знаю. – Промовив Лікс з невеликим смішком.

 

– Та Фелікс! тобі жити надоїло?

 

Трохи посміявшись вони у двох лягли спати. Ніч проходила довго, тільки не у снах хлопців та інших людей у таборі. Для них ця ніч промайнула як блискавка посеред грому.

 

І ось, нарешті ранок. Сонце зійшло, але дерева як високі стіни лише пропускали світлі та теплі промені сонця не даючи розгледіти його повністю. Але раннішній холод також був присутній як і завжди. Наврядче хтось не відчув у літку коли встаешь дуже рано і виходишь на двір холод по всій шкірі. На сьогодні вітер кудись зник і вся зелень стояла без по движно та шумно. Тиша тривала не довго. Діти та підлітки вийшли на ранкову зарядку і відразу кожен відчув ці крики ти розмови. Багато хто веселився, але були і ті яким було зовсім не до розваг. Як і вчора всі стояли посеред стадіона, але цей вираз сюди б не підходив. Скоріше вони займались різними вправами. Кожна вправа була унікальна не те, що у школі, зовсім не те навіть можна сказати.

 

Ця ранішня атмосфера пронизувала всіх хто там був. Але ні, напевно не всіх. Хьонджін який курив у бесітці на краю табору, де точно ніхто його в цей час не побачить. Локті спирались на бортику. Очі гляділи на іву яка схиляла свої гілки над самим озером. Навіть можна було здатися, що це яскраво зелене дерево під променями сонця зараз впаде. На лиці так і писалося без емоційність. Так, зараз його зовсім нічого не хвилювало, тільки напевно покурити ось, що потрібно було йому прямо зараз в цей момент. Попіл від цигарки, падав прямо на воду, що текла у озері. Тяжкий видих диму з роту не змусив довго чекати. Раптом його плече торкнувся маленький пальчик. Він зовсім не злякався, повільно повернув свою голову в бік, подивитися хто ж там його торкається. Як не дивно там стояв Лікс з серьйозним обличчя, було видно відразу, він не хотів розмовляти, але приходилось. Він повільно підійшов та також сперся локтями об бортик. Але дистанція звичайно, що була.

 

– Не можна прогулювати зарядку ти знав? Кісточки будуть не міцні. – Сказав Хван, випускаючи дим цигарки.

 

– Хто б казав…

 

– Тиж перший ніколи не приходишь. Точно щось треба, кажи.

 

– як ти…ладно, просто скажи мені правду. Чому ти такий злий вчора був на Мінхо після того питання?

 

Лікс повернув до того голову, що б чітко бачити емоції того. Але він нічого не побачив.

 

– Правду хочешь?

 

– Так! і не тягни час.

 

– Що ж, я був на нього злий тому що боявся, що він скаже правду. На справді наша з ним велика таємниця в тому, що колись ми з ним гуляли і нечайно впали в каналізацію. Я думаю ти розумієш в чому ми тоді були брудні. – Промовив Хван знову вдихаючи дим цигарки.

 

– Окей, тоді чому ти не розказав мені це тоді у вчора вечері? – Промовив Лікс піднявши брову уверх.

 

– Там були лишні вуха. Але тобі я готовий розказати любу правду, навіть таку, Лікс.

 

Хван посміхнувся та нарешті подивився на того. Він помітив ці ідеальні риса обличчя. Потипу веснушок та кольору очей, ці чудові мішочки під очима після сну, не дуже потріскавші губи. Всі ті деталі він бачив, але для нього вони були як корові сідло. Лікс в свою чергу кинув погляд в дерев’яну підлогу, з помокшими досками. Чому ж він так не міг дивитися йому в очі? він шукав всі можливі варіанти окрім того який його лякав. Обличчя змякшилось від тих слів. Він був такий вражений коли почув, що той так йому довіряє. Але не потрібно бути таким впевненим, спочатку потрібно було поговорити з Джисоном.

 

– А ну я піду…так, я краще піду. – Промовив це Лікс і пішов у напрямку стадіону.

 

Хван в свою чергу навіть нічого не зробив, він  викинув свій окурок у воду зовсім не думаючи, що це якось шкодить природі,просто продовживши дивитися на іву.

 

– Здається рибка майже зловлена. Потрібен тільки час, що б добре нею насолодитися. – Промовив Хван пошипки, поки посмішка освітляла його красиве обличчя.

 

 

А що ж там Мінхо і Джисон? Все просто. Вони вже сиділи на лавці стадіону, після ранкової зарядки. Не таке потайне місце де були Лікс та Хван. Тут багато людей, зазвичай маленьких діточок. Але напевно це було і добре. За допомогою цих криків хтось більш дорослий не почує їхню розмову. Їх руки зжимали один одного дуже міцно, але не до болю. Очі як і в одного так і в другого були наповнені глибоким, як той океан коханням.

 

– Мінхоша мені потрібно з тобою поговорити. – Промовив з великою ніжністю в голосі Джисон.

 

– Так розказуй Хані. – Також з ніжністю промовив Мінхо.

 

– Скажи будь ласочка мені правду. Чому тоді Хьонджін так на тебе розізлився після того питання? Я не хочу говорити, що я тобі не вірю, але нажаль це так.

 

– Оооо, Джисоні нічого…я розумію. Насправді я тобі скажу правду. Але нікому не розказуй. Добренько?

 

– ага, ага тільки давай скоріше.

 

– Правда в тому, що коли я гуляв з Хьонджіном то ми впали в каналізацію. Ну і всі були в…ну…а…ну ти зрозумів короче. – Сказавши це Мінхо потер свій затилок.

 

Джисон тихо засміявся. Йому було так смішно, але заради свого коханого він стримувався як міг.

 

– Ось бачишь чому я не розказував це? Якщо б Хьонджін побачив як над ним всі сміються то я б був би трупом. І тут зі своїм Хані зараз би не сидів.

 

Джисон покрився розовим відтінком коли руки Мінхо тіскали його щоки. Посмішка Хана освітляла неначе весь стадіон. Для Мінхо це було ясніше всього. Навіть сонце для нього не було таке яскраве як посмішка коханого Джисона.

 

Маленька місія яку замислили Джисон з Ліксом була виконана. Це було не так складно як вони двоє думали. До того, як вони розійшлись, вони домовились зустрітися за своїм  будиночком. Що ж вони так і зробили. Уже двоє стояли посеред темних та густих зарощів, які не прибирались точно вже як декілька років. А сам будиночок виглядав так, що хай Господь милує. Якщо ще зовні було видно трохи фарби то тут її зовсім не були тільки почорнівші доски було видно. Але зараз їм було не до того, що б думати про це. Кожного з них розпирала цікавість та нетерпіння.

 

– Ну що? Ну що? Що сказав? – Промовив Джисон схопивши Лікса за плечі і ледве втримався почати трясти його.

 

– Сказав, що вони з Мінхо гуляв колись і вони впали в каналізацію.

 

Очі Хана засяяли. Їхні показання сходились і це не могла не радувати. Він видихнув з великим полегшенням на душі.

 

– Ура! Мій сказав теж саме! Я так і знав! Мінхо не буде мені брехати! я знав!

 

– Не воли. – Лікс посміхнувся та положив руку на плече того. – А я просто радий, що цей Хьонджін нічого не замислює.

 

Вони двоє стояли та посміхались один одному ще декілька хвилин. Двох переповнювали емоції, але у кожного вони були різні.

 

– Я ж тобі казав!! Яка ще вчителька?! Яка ніч?! Я ж казав, що вони не повірять! – Промовив Хван запускаючи свої міцні пальці в своє волосся.

 

Два хлопця стояло по серед кімнати свого будиночку. Деколи скрипіли доски від нервових ходінь Мінхо туди сюди. Старі картини з дивними зображеннями все ще були присутні. А двоє заправлених старим на вигляд одіялом ліжка,  дерев’яні тумбочаки нікому наче і не мішали.

 

– Ти теж хороший!! Нащо було так на мене дивитися! Якщо б не ти, то вони б подумали, що я просто думав! – Промовив з тремтінням в голосі Мінхо.

 

– Ой все! Головне, що ми все пред вгадали і придумали більш адекватну версію, а не якусь вчительку якій ти ніч запропонував.

 

– Ага, слава Богу.

 

Вони в двох набрали повітря і відразу видихнули в різні сторони.

 

– Я курити. – Промовив Хван виходячи з кімнати з невеликим скрипом дверей.

 

Мінхо стояв як укопаний по серед кімнати. На данний час він не знав радіти чи плакати. В голові творився хаус і це найбільш не любив Лі. Він опустив голову до підлоги.

 

– Вибач Джисоні…але я не можу втратити тебе. – Промовив Мінхо з важкістю в голосі.

*****************************

 

Мій тгк: https://t.me/mymymymy_re

Буду дуже вдячна за підтримку♡